Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 10 жовтня 2023 року

у справі «CREDIT EUROPE LEASING IFN S.A. v. ROMANIA»

за заявою № 38072/11

Щодо визначення розміру відшкодування шкоди, завданої компанії внаслідок надмірно тривалого арешту її активів

Фабула справи: справа розпочалася за заявою проти Румунії, поданою до Суду відповідно до статті 34 Конвенції румунською комерційною компанією Credit Europe Leasing Ifn S.A. ("компанія-заявник") 17 червня 2011 року.

У рішенні, винесеному 21 липня 2020 року ("основне рішення"), Суд постановив, що мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції у зв'язку з надмірно тривалим арештом активів компанії-заявника (779 кіосків, шість мікроавтобусів та одна вантажівка) та відсутністю можливості ефективно оскаржити арешт, накладений у кримінальному провадженні, в якому вона не брала участі.

Відповідно до статті 41 Конвенції компанія-заявник вимагала 2 543 000 євро (євро) плюс ПДВ як справедливу сатисфакцію за матеріальну шкоду, 10 000 євро за моральну шкоду та 7 500 євро відшкодування судових витрат.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що рішення, яким він констатує порушення, накладає на державу-відповідача юридичне зобов'язання припинити порушення та відшкодувати його наслідки таким чином, щоб відновити, наскільки це можливо, ситуацію, яка існувала до порушення. Договірні держави, які є сторонами у справі, в принципі вільні у виборі засобів, за допомогою яких вони виконуватимуть рішення, в якому Суд встановив порушення. Ця свобода вибору способу виконання рішення відображає свободу вибору, що випливає з основного зобов'язання держав-учасниць Конвенції забезпечувати права і свободи, гарантовані Конвенцією (стаття 1 Конвенції). Якщо характер порушення допускає restitutio in integrum, саме держава-відповідач повинна здійснити її, а Суд не має ані повноважень, ані практичної можливості зробити це самостійно. Якщо, з іншого боку, національне законодавство не дозволяє - або дозволяє лише часткове - відшкодування наслідків порушення, стаття 41 уповноважує Суд надати потерпілій стороні таку сатисфакцію, яку він вважатиме за необхідне (див. рішення у справі G.I.E.M. S.r.l. and Others v. Italy (справедлива сатисфакція) [GC], № 1828/06 та 2 інші, § 37, 12 липня 2023 року).

Суд зазначає, що у своєму основному рішенні він залишив відкритим питання про те, чи "національна правова база, на яку посилалися в цій справі, могла, in abstracto, становити передбачувану правову основу для втручання, на яке скаржилися", оскільки в іншому випадку арешт здійснювався в загальних інтересах для забезпечення того, щоб використання майна, про яке йдеться, не приносило вигоди обвинуваченим на шкоду суспільству, і встановив порушення статті 1 Протоколу № 1, виходячи виключно з надмірної тривалості арешту та відсутності можливості ефективно оскаржити його.

Висновки: арешт активів компанії-заявника тривав протягом тривалого часу, і, за словами компанії-заявника, органи влади не змогли ідентифікувати кіоски та фургони і повернути їх законному власнику. Більше того, національне законодавство не передбачає жодних процедур для отримання компенсації або іншої форми відшкодування для компанії-заявника. Суд також зазначає, як вказував Уряд, що активи, про які йде мова, залишилися у власності ділового партнера компанії-заявника, і що компанія-заявник не змогла надати пояснення, що завадило їй відновити володіння своїм майном після зняття арешту органами влади. Що стосується вантажівки, Суд зазначає, що арешт з неї так і не було знято, а з інформації, наданої сторонами, випливає, що жодного рішення щодо неї на сьогоднішній день не було прийнято.

Оскільки арешт з вантажівки так і не було знято, компанія-заявник має право на компенсацію вартості вантажівки. Щодо кіосків та інших транспортних засобів Суд вважає, що компанія-заявник не надала належних пояснень, чому ці активи не можуть бути витребувані у бізнес-партнера заявника. Відповідно, заявник не може вимагати повної вартості кіосків та транспортних засобів як відшкодування збитків. З іншого боку, надмірна тривалість арешту означала, що заявник був позбавлений можливості користуватися своїм майном протягом декількох років. Як свідчить звіт про оцінку, наданий заявником, ці активи мали значну цінність, і втрата можливості користуватися ними мала спричинити заявнику значну втрату доходу, а також збитки через знецінення активів. За цих обставин та на підставі елементів справи Суд, однак, не в змозі точно встановити розмір матеріальної шкоди, завданої заявнику. Замість цього необхідно провести загальну оцінку.

Водночас Суд вважає, що порушення, про яке йдеться, мало спричинити для компанії-заявника перебої в роботі та тривалу невизначеність у веденні її бізнесу. Воно також повинно було викликати у його керівників почуття безпорадності та розчарування.

З огляду на вищевикладене та беручи до уваги всі наявні у нього матеріали, Суд вважає за доцільне здійснити загальну оцінку у цій справі. Таким чином, він вважає обґрунтованим присудити компанії-заявнику загальну суму в розмірі 200 000 євро, що покриває всі види шкоди, плюс будь-який податок, який може бути стягнутий з цієї суми.

Констатовані порушення: справедлива сатисфакція (Ст. 41 Конвенції).

Ключові слова: відповідальність держави, компенсація шкоди, майнова відповідальність, захист права власності, наслідки невиконання рішення ЄСПЛ