Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 червня 2023 року

у справі «UAB AMBERCORE DC AND UAB ARCUS NOVUS v. LITHUANIA»

за заявою № 56774/18

Щодо належного судового контролю в провадженні з приводу оскарження відмови компаніям провадити діяльність, заснованої на засекречених матеріалах

Фабула справи: посилаючись, зокрема, на пункт 1 статті 6 Конвенції Конвенції, компанії-заявники скаржилися, що рішення проти них були несправедливими, оскільки були прийняті на основі доказів, які були засекречені і, таким чином, приховані від них.

Ця справа, як і справа UAB Braitin v. Lithuania (№ 56774/18 та № 13863/19), стосувалася рішень про відмову компаніям-заявникам у наданні дозволу на реалізацію запланованих бізнес проєктів у м. Вільнюсі, оскільки вони становили загрозу національній безпеці, адже їхні акціонери мали зв’язки або з російськими спецслужбами, або з режимом лукашенко в білорусі. Одна з компаній-заявників хотіла створити сховище даних, друга – придбати інвестиційну компанію. Заявники є компаніями з місцем знаходженням у Вільнюсі або поблизу нього, та здійснюють діяльність у сфері телекомунікацій: UAB AMBERCORE DC займається технологічними проєктами, а її дочірня компанія – UAB ARCUS NOVUS будує та розвиває центри обробки даних. Компанія Ambercore DC належить групі приватних інвесторів. У 2016-2017 роках обидві компанії звернулися до литовської влади з проханням оцінити їх відповідність вимогам національної безпеки в контексті своїх відповідних проєктів, як того вимагає відповідне внутрішнє законодавство (Закон про підприємства та об'єкти, що мають стратегічне значення для національної безпеки, та інші підприємства, що мають значення для забезпечення національної безпеки). Комісія, яка проводила оцінку, вирішила, що компанії-заявники не відповідали положенням, викладеним у цьому Законі, оскільки вони становили загрозу національній безпеці. Вона ґрунтувала свої висновки на звітах, поданих їй Департаментом державної безпеки (далі - «ДДБ»), які були засекречені. Зокрема, комісія встановила, що акціонери UAB ARCUS NOVUS мали зв’язки з російськими спецслужбами. Один з акціонерів раніше працював у російських компаніях, безпосередньо пов'язаних з російською державою, включаючи «Газпром» та російські правоохоронні органи. Комісія висловила особливу стурбованість тим, що запланований центр зберігання даних може сприяти діяльності російської розвідки та кібершпигунству. Компанії-заявники оскаржили ці рішення в адміністративних судах. У 2018 році Вищий адміністративний суд підтримав висновки комісії в обох справах, зокрема вважаючи, що компанії-заявники не відповідали критеріям, передбаченим відповідним національним законодавством для реалізації своїх проектів. Протягом усього адміністративного провадження компанії-заявники стверджували, що було порушено їхні права на захист, оскільки їм не було надано доступу до секретних документів, на яких ґрунтувалися рішення проти них. Суди в обох справах запитували ДДБ, чи можливо розсекретити такі документи. ДДБ відповів негативно, заявивши, що документи повинні зберігатися в таємниці з міркувань суспільного інтересу.

Правове обґрунтування: Суд нагадав, що прецедентна практика Суду щодо принципу змагальності процесу та принципу рівності сторін, які є тісно пов’язаними та фундаментальними складовими концепції «права на справедливий суд» в розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції, узагальнена у справі Regner v. the Czech Republic ([GC], № 35289/11, §§ 146-49, 19 вересня 2017 року). Суд ще раз наголосив, що право на розкриття всіх відповідних доказів не є абсолютним і може підлягати обмеженням.

Також Суд виснував, що обставини цієї справи відрізняються від тих, що були встановлені Судом у справі Pocius v. Lithuania (№ 35601/04, 6 липня 2010 року), у якій «файл оперативних записів» був визнаний суттєвим доказом ймовірної небезпеки заявника для суспільства та був досліджений під час закритого судового розгляду, а висновки литовських суддів просто були доведені до його відома

Висновки: в цілому, Суд встановив, що національне законодавство та практика адміністративних судів забезпечили необхідний рівень захисту компаній-заявників. По-перше, компанії-заявники мали можливість брати участь в адміністративному провадженні з метою захисту своїх інтересів шляхом усних слухань, проведених за їх клопотанням. Більше того, під час цих слухань компанії могли допитати акціонерів, які відіграли ключову роль у висновках проти них. По-друге, секретна інформація не була єдиним доказом, на якому комісія та національні суди ґрунтували свої рішення, що підтверджувалося низкою інших незасекречених документів. Тому секретна інформація не була вирішальною у провадженні.

Таким чином, національні суди належним чином реалізували свої повноваження з судового контролю з дотриманням особливої відповідальності, що вимагається від них у таких видах проваджень, як щодо необхідності збереження конфіденційності секретних документів, так і щодо оцінки обґрунтованості та законності рішень комісії, наводячи причини у своїх рішеннях з урахуванням конкретних обставин справи компаній-заявників. Тому Суд дійшов висновку, що обмеження права компаній-заявників на змагальність процесу та рівність сторін були компенсовані таким чином, що справедливий баланс між сторонами і правом компаній-заявників на справедливе слухання не було порушено.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: правовий режим секретної інформації, принципи справедливого судового розгляду, принципи правосуддя