Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 20 червня 2023 року

у справі «LAZARIS v. ALBANIA»

за заявою № 48806/06

Щодо неналежного повідомлення позивачів у цивільній справі судове засідання та проведення його за їх відсутності, проте за присутності відповідачів

Фабула справи: заявники скаржилися на те, що Верховний суд не повідомив їх про слухання у їхній цивільній справі та провів його за їх відсутності в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Померлий батько заявників був власником земельної ділянки площею 2660 кв. м та одноповерхового будинку площею 101 кв. м, які були націоналізовані колишнім комуністичним режимом. Згодом на цій землі був побудований нафтопереробний завод. У 1994 році в результаті приватизації завод був проданий В. Р.. У 1995 році після звернення заявників Комісія м. Вльори з питань реституції майна та компенсації (далі – Комісія) визнала майнові права батька заявників на землю та вирішила повернути заявникам 335 кв. м та будинок, а решту ділянки, зайнятої нафтопереробним заводом, компенсувати державними облігаціями. Заявники подали цивільний позов проти В. Р., Комісії та Національного агентства з приватизації (регіонального відділення у м. Вльора), вимагаючи скасування договору про приватизацію та повернення ділянки землі, зайнятої нафтопереробним заводом. 26 квітня 2004 року Вльорський окружний суд задовольнив позов заявників. 19 листопада 2004 року Вльорський апеляційний суд залишив рішення без змін. І. Д. представляв заявників по справі під час проваджень в обох судах. Н. Б. також був присутній на засіданні в апеляційному суді. 7 липня 2005 року Верховний суд провів засідання за відсутності заявників та їх представників. Адвокат В. Р. та представник Національного агентства з приватизації надали усні пояснення з проханням задовольнити їхню скаргу. Верховний суд скасував рішення судів нижчих інстанцій та відхилив позовні вимоги заявників, визнавши приватизацію законною. Суд не порушував питання про відсутність заявників у засіданні у своєму рішенні. Згідно заяви Уряду, попереднє повідомлення про слухання було опубліковано в приміщенні Верховного суду та на його вебсайті відповідно до статті 482 Цивільного процесуального кодексу. Сторони не заперечували, що особисте повідомлення про слухання І. Д., Н. Б. або самим заявникам не було надіслано. 28 березня 2006 року Конституційний суд визнав скаргу заявників про те, що вони не були повідомлені про засідання Верховного суду, проведене за їх відсутності, неприйнятною без зазначення будь-яких причин.

Правове обґрунтування: Суд ще раз наголошує, що у разі проведення усного слухання сторони мають право бути присутніми. Право на справедливий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, включає право сторін слухання подавати будь-які зауваження, які вони вважають доречними для своєї справи. Кожній стороні повинна бути надана відповідна можливість представити свою справу в умовах, які не ставлять її в суттєво невигідне становище щодо її опонента або опонентів, включаючи можливість коментувати всі заперечення, які можуть вплинути на рішення суду (див. Andrejeva v. Latvia [GC], № 55707/00, § 96, ECHR 2009). У випадках існування судів апеляційної та касаційної інстанцій, провадження в них повинно відповідати гарантіям статті 6 Конвенції (там само, § 97).

Відсутність підстав у національних рішеннях щодо повідомлення про слухання або необхідність присутності сторін з огляду на характер провадження не може бути виправлена ex post facto в судовому провадженні (див. Gankin and Others, згадане вище, §§ 41-42).

Що стосується аргументу Уряду про те, що публічне оголошення про слухання дозволило протилежній стороні з'явитися до Верховного суду та представити свою справу, то цілком ймовірно, що публічне оголошення про слухання може досягти своєї мети у вигляді явки сторін до суду. Однак в іншому випадку та ж вимога щодо ретельності вимагає від суду вжити заходів для забезпечення дотримання права сторони бути присутньою, і суд може відкласти слухання до належного повідомлення (див. Gankin and Others, згадане вище, § 38, та Gyuleva v. Bulgaria, № 38840/08, § 41, 9 червня 2016 року).

Висновки: у цій справі під час засідання 7 липня 2005 року Верховний суд у цивільному провадженні заявників розглянув касаційну скаргу, подану протилежною стороною, та заслухав усні подання цієї сторони. Він скасував ухвалені судами двох інстанцій рішення та відмовив заявникам у задоволенні позовних вимог. Суд зазначив, що жодного особистого повідомлення сторонам провадження у Верховному суді не надсилалося. Цивільний процесуальний кодекс прямо не передбачав особистих повідомлень про засідання у Верховному суді.

Суд зауважив, що у рішенні Верховного суду від 7 липня 2005 року немає відомостей про неявку заявників на засідання. У ньому не зазначено, чи розглядав Верховний суд питання про те, чи було зроблено належне попереднє повідомлення про слухання, і які були причини, якщо вони були, аби вважати, що заявники були поінформовані про слухання, або чому слухання не слід було відкладати до їх належного повідомлення. Конституційний суд також не надав обґрунтувань для свого рішення від 28 березня 2006 року про відхилення скарги заявників щодо їхнього неповідомлення Верховним судом про судове засідання та проведення його за їх відсутності. Суд зазначив, що немає жодних ознак того, що були зроблені будь-які спроби, спрямовані на повідомлення адвоката заявників про слухання. Особа адвоката була відома, і суди мали нотаріально посвідчену довіреність, за якою І. Д. був уповноважений представляти заявників.

З урахуванням вищевикладеного, Суд дійшов до висновку, що Верховний суд позбавив заявників можливості ефективно брати участь у своїй справі та користуватися рівністю сторін з протилежною стороною, що не відповідає обов’язку дотримуватися принципу справедливого судового розгляду. Такий недолік не було усунуто після того, як заявники дізналися про рішення Верховного суду.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: заочное слухання, in absentia, право на участь у судовому засіданні, принцип рівності сторін