Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 травня 2023 року

у справі «GAPOŅENKO v. LATVIA»

за заявою № 30237/18

Щодо обмеження ув’язнених у доступі до Інтернету

Фабула справи: посилаючись на пункти 1 та 3 статті 5 Конвенції (право на свободу та недоторканність) і статтю 10 Конвенції (свобода вираження поглядів), заявник скаржився, що його затримання і тримання під вартою не обґрунтовувалися розумною підозрою, і що його тримання під вартою порушило його свободу вираження поглядів.

Заявник – громадянин Латвії та політичний активіст, який виступав за права російськомовної меншини в Латвії. У 2018 році заявника було затримано та ув'язнено за різні стверджувані кримінальні правопорушення, що полягали у вчиненні дій, спрямованих проти національної незалежності та розпалювання ненависті. В період з серпня 2017 року по квітень 2018 року він розмістив в соціальних мережах низку повідомлень щодо російсько-латвійських відносин. Заявник висловлювався про НАТО, мовну політику в Латвії та російську меншину в Латвії. Серед іншого, він заявляв, що НАТО присутнє в Латвії з метою залякування російськомовної меншини. Також він висловлювався про загрозу ядерної війни на території Латвії

Правове обґрунтування: повертаючись до загального контексту та обставин цієї справи, Суд вважав, що вони суттєво відрізняються від обставин у всіх вищезгаданих справах проти Туреччини. По-перше, не бажаючи заздалегідь вирішувати долю майбутньої скарги за статтею 10 Конвенції, Суд відзначив специфічний делікатний соціально-політичний контекст, що лежить в основі публікацій заявника. Видається, що у своїх послідовних дописах у Facebook заявник говорив, серед іншого, про нібито неминучі жорстокі конфлікти між латвійською державою та її російськомовними жителями й міжнародний збройний конфлікт, який переросте у ядерну війну між державами — членами НАТО (включаючи Латвію) та російською федерацією. У зв’язку із цим Суд не міг не помітити, що Латвія є сусідньою країною росії, а остання на той час уже вторглася в Грузію (див. Georgia v. Russia (II) [ВП], № 38263/08, §§ 36-39, 21 січня 2021 року) і отримала військовий і політичний контроль над частинами України (див Ukraine v. Russia (re Crimea) (ухв.) [ВП], № 20958/14 і 38334/18, §§ 315-49, 16 грудня 2020 р., і Ukraine and the Netherlands v. Russia (ухв.) [ВП], № 8019/16, 43800/14 і 28525/20, §§ 690-97, 30 листопада 2022 року). За цих обставин слід зазначити, що точною метою, яку назвав регіональний суд в якості підстави для тримання заявника під вартою, була необхідність запобігти повторенню таких публікацій, які можуть prima facie становити злочини, визначені національним законодавством як тяжкі, спрямовані проти життєво важливих складових конституційного ладу держави та вчинені за допомогою онлайн-публікацій, доступних для широкої аудиторії (див., mutatis mutandis, Savva Terentyev v. Russia, № 10692/09, § 79, 28 серпня 2018 року). На думку Суду, у світлі конкретних обставин справи, які необхідно розглядати в їх сукупності, ця підстава не виглядала свавільною чи явно необґрунтованою. По-друге, Суд надав особливого значення відносно короткій тривалості оскаржуваного заходу (чотири місяці й три дні; порівняйте з Mehmet Hasan Altan, § 198, Tuncer Bakırhan, § 78, і Öğreten and Kanaat v. Turkey, № 42201/17 і 42212/17, § 114, 18 травня 2021 року), наявність періодичного судового перегляду та той факт, що заявника було негайно звільнено після того, як слідчий суддя встановив, що тримання під вартою більше не було виправданим. За цих обставин Суд погодився, що втручання було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення своєї законної мети. Таким чином, цей аспект скарги заявника був явно необґрунтованим у розумінні пункту 3 (а) статті 35 Конвенції .

Висновки: оскільки скаргу заявника за статтею 10 Конвенції можна розуміти як таку, що стосується його неможливості переглядати соціальні медіаплатформи та публікувати в них дописи під час перебування у в’язниці, а також доносити свої ідеї до зовнішнього світу в тій мірі та у спосіб, у який він бажав, Суд перш за все повторив, що тримання під вартою обов’язково має наслідком невід’ємні обмеження реалізації деяких фундаментальних прав, і що певний захід контролю за контактами ув’язненого із зовнішнім світом є необхідним, і сам по собі не є несумісним з Конвенцією. Крім того, статтю 10 Конвенції не можна тлумачити як таку, що накладає загальне зобов’язання надавати ув’язненим доступ до Інтернету або до певних вебсайтів. Це правда, що за деяких обставин обмеження ув’язненого у використанні Інтернету може становити втручання в його або її право на отримання інформації, гарантоване статтею 10 Конвенції. Однак у цій справі заявник не вказав про жодний випадок, коли б він просив отримати доступ до Інтернету чи певного вебсайту, а адміністрація пенітенціарної установи відмовила у такому проханні. Крім того, відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції Суд може розглядати справу лише після того, як усі національні засоби правового захисту було вичерпано. З матеріалів справи не слідувало, що заявник подавав будь-які скарги до національних органів влади щодо можливих обмежень його обміну інформацією із зовнішнім світом.

Констатовані порушення: заяву визнано неприйнятною (п.п.1, 3 “a” і 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: права ув'язнених, обмеження свободи вираження поглядів, втручання у свободу вираження поглядів, доступ до медіа