Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 23 березня 2023 року

у справі «Удовиченко проти України»

за заявою № 46396/14

Щодо необґрунтованого притягнення до цивільно-правової відповідальності свідка за добросовісне повідомлення медіа про обставини дорожньо-транспортної пригоди, що становить суспільний інтерес

Фабула справи: посилаючись на статті 6 і 10 Конвенції, заявниця скаржилася на те, що цивільне провадження щодо неї та подальше притягнення її до відповідальності порушили її право на свободу вираження поглядів.

02 грудня 2008 року заявниця стала свідком дорожньо-транспортної пригоди, в якій автомобіль завдав тяжких тілесних ушкоджень молодій жінці, що переходила дорогу. 04 грудня 2008 року під час відвідування потерпілої в лікарні заявниця дала коментар щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди журналістам, які висвітлювали подію і також були присутні в лікарні. Пізніше декілька засобів масової інформації оприлюднили відео та друковані матеріали щодо дорожньо-транспортної пригоди, зокрема відеозапис коментаря заявниці та його дослівне відтворення, а також показання інших очевидців, які стверджували, серед іншого, що водій був у стані алкогольного сп’яніння, а потерпілу збили на пішохідному переході. У супровідних репортажах журналісти припустили, що до дорожньо-транспортної пригоди був причетний депутат місцевої ради М.Б., син колишнього народного депутата Б. У своїх публічних коментарях М.Б. визнав, що був присутній на місці події, але сказав, що прибув невдовзі після дорожньо-транспортної пригоди, щоб підтримати свого друга - водія автомобіля, який збив потерпілу. Він сказав, що заявниця, яка була його сусідкою, ймовірно, помилилася щодо того, кого бачила. Під час розслідування обставин дорожньо-транспортної пригоди працівники міліції встановили, що водієм відповідного автомобіля був місцевий підприємець на ім’я М., і порушили щодо нього кримінальну справу. У червні 2009 року кримінальна справа була закрита, оскільки було встановлено, що потерпіла переходила дорогу, але не на пішохідному переході, тому М. не міг уникнути наїзду. Надані Суду докази свідчать, що заявницю допитували як свідка під час розслідування. Згідно з твердженнями заявниці вона надала працівникам міліції такі ж показання, що й у своєму коментарі журналістам 04 грудня 2008 року. Протокол допиту Суду надано не було. Копія постанови про закриття кримінальної справи була надана Суду, і в ній жодним чином не згадують і не роблять посилання на показання заявниці. Наявні матеріали також не свідчать про те, що працівники міліції розглядали М.Б. як підозрюваного у зв’язку з порушенням правил безпеки дорожнього руху та заподіянням тілесних ушкоджень потерпілій. Пізніше Б. та його син М.Б. подали цивільний позов проти заявниці про завдання її висловлюваннями шкоди їх честі, гідності та професійній репутації. Рішенням суду позов було задоволено, зокрема, зобов’язано заявницю спростувати її коментар, а також виплатити кожному позивачу по 50 тис. грн. відшкодування моральної шкоди, 3 546,30 грн. відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що для того, аби втручання в право на свободу вираження поглядів було пропорційним законній меті захисту репутації інших осіб, необхідним елементом є існування об’єктивного зв’язку між оскаржуваним твердженням та особою, яка подала позов про захист честі та гідності. Простих особистих припущень чи суб’єктивного сприйняття публікації як наклепу недостатньо, аби встановити, що відповідна особа безпосередньо постраждала від публікації. В обставинах конкретної справи має існувати щось, аби змусити пересічного читача відчути, що твердження безпосередньо стосується конкретного позивача, або що він чи вона були піддані критиці (див., серед інших джерел, рішення у справі «Куніцина проти Росії» (Kunitsyna v. Russia), заява № 9406/05, пункти 42 і 43, від 13 грудня 2016 року).

Суд вважає, що дозволяючи свідкам подій, які могли бути пов’язані з кримінальними правопорушеннями, публічно і добросовісно розповідати про те, що вони безпосередньо бачили та належним чином повідомили органам державної влади, якщо вони не були зобов’язані дотримуватися таємниці розслідування, становить аспект захисту свободи вираження поглядів і за певних обставин може відповідати суспільним інтересам.

Суд встановив, що презумпція недостовірності фактичних тверджень, яка вимагає від особи довести їхню достовірність, не обов’язково суперечить Конвенції за умови, що відповідачу надається реальна можливість довести, що твердження було правдивим (див. рішення у справі «Касабова проти Болгарії» (Kasabova v. Bulgaria), заява № 22385/03, пункти 58-62, від 19 квітня 2011 року, і, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справах «Станішевський проти Польщі» (Staniszewski v. Poland), заява № 20422/15, пункт 45, від 14 жовтня 2021 року, та «Азадлік і Заїдов проти Азербайджану» (Azadliq and Zayidov v. Azerbaijan), заява № 20755/08, пункт 35, від 30 червня 2022 року). Водночас у таких справах Суд також зазначав, що заявник, який був явно залучений до публічного обговорення важливого питання, не повинен бути зобов’язаний дотримуватися більш суворого стандарту, ніж стандарт прояву належної ретельності, оскільки за таких обставин обов’язок доведення фактичних тверджень може позбавити заявника захисту, наданого статтею 10 Конвенції (див. рішення у справі «Макрадулі проти колишньої Югославської Республіки Македонії» (Makraduli v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заяви № 64659/11 і № 24133/13, пункт 75, від 19 липня 2018 року, і, в якості нещодавнього прикладу, згадане рішення у справі «Станішевський проти Польщі» (Staniszewski v. Poland), пункт 45, рішення у справі «Войчук проти Польщі» (Wojczuk v. Poland), заява № 52969/13, пункт 74, від 09 грудня 2021 року, та згадане рішення у справі «Азадлік і Заїдов проти Азербайджану» (Azadliq and Zayidov v. Azerbaijan), пункт 35).

У цій справі Суд погоджується з національними судами, що фраза про сина Б., який виходив з дверей з боку водія, може розглядатися як твердження щодо фактів. Однак Суд зазначає, що це фактичне твердження заявниця зробила як очевидець і воно було ні чим іншим, як прямим викладом однієї з фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, і яка привернула широку увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Це було відтворення особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. Цей елемент відрізняє цю справу від інших справ щодо свободи вираження поглядів, які розглядав Суд, і в яких фактичні твердження заявників, переважно журналістів, не обмежувалися тим, що вони бачили на власні очі.

Висновки: коментар заявниці стосувався питання, яке становило суспільний інтерес, і вказує, що національні суди не розглянули це питання. Суд також зауважує, що коментар був зроблений на прохання журналіста, який висвітлював дорожньо-транспортну пригоду, незабаром після того, як сталася подія, і задовго до завершення кримінального розслідування. Заявниця не використовувала образливих чи зневажливих слів щодо позивачів і не займала жодної позиції щодо вини будь-кого з причетних осіб, а просто розповіла послідовність подій, свідком яких вона стала на дорозі. Суд не вбачає причин ставити під сумнів виклад подій заявниці, що коли вона давала коментар засобам масової інформації, вона була переконана в правдивості свого твердження, а тому діяла добросовісно та вірила, що встановлення обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, становило суспільний інтерес. У зв’язку з цим Суд також може погодитися з тим, що її коментар слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів. Непідтвердження офіційним розслідуванням того, що М.Б. був водієм автомобіля, не мало значення для цього висновку за відсутності ознак недобросовісності з боку заявниці. У контексті наявних матеріалів Суд вважає, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була,- вимоги, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати - суперечило принципам, встановленим у практиці Суду.

Суд також не може не зазначити про невідповідність і тяжкість наслідків, з якими змушена була стикнутися заявниця. Він вважає недоречним, що її зобов’язали опублікувати спростування в формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила. Крім того, сума, яку заявниця була зобов’язана сплатити позивачам в якості відшкодування шкоди, була дуже значною у порівнянні з її заробітною платою. Надані заявницею докази свідчать, що вона з усіх сил намагалася сплатити цю суму більш ніж п’ять років і протягом цих років вона була обмежена у праві на виїзд за кордон до сплати суми у повному обсязі. Обставини справи не свідчать про наявність підстав для накладення на заявницю такого стягнення.

Загалом Суд доходить висновку, що реакція національних органів влади на твердження заявниці про обставини дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, була непропорційною переслідуваній законній меті, а тому не була необхідною в демократичному суспільстві у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: дифамаційні спори, презумпція недостовірності, право на свободу вираження поглядів, оцінка тверджень свідка, спростування недостовірної інформації, захист репутації інших осіб