Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 07 вересня 2023 року

у справі «MELIA v. GEORGIA»

за заявою № 13668/21

Щодо законності тримання особи під вартою

Фабула справи: заявник скаржився за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на те, що досудове тримання під вартою, призначене 17 лютого 2021 року, було незаконним і необґрунтованим у контексті кримінального провадження проти нього та мало на меті усунення його від участі в політичному житті.

Правове обґрунтування: відповідні загальні принципи, що стосуються мети статті 5 та допустимих підстав тримання під вартою, були узагальнені у справах S., V. and A. v. Denmark ([GC], № 35553/12 та 2 інші, §§ 73-77, 22 жовтня 2018 року), Selahattin Demirtaş (згадане вище, §§ 311-21) та Denis and Irvine v. Belgium ([GC], № 62819/17 та 63921/17, §§ 23-33, 1 червня 2021 року). Що стосується першої частини підпункту "с" пункту 1 статті 5 Конвенції, то вона дозволяє позбавлення волі лише у зв'язку з кримінальним провадженням (див. рішення у справі Merabishvili v. Georgia [GC], № 72508/13, § 182, від 28 листопада 2017 року).

Щоб бути сумісним з цим положенням, арешт або затримання повинні відповідати трьом умовам. По-перше, вони повинні ґрунтуватися на "обґрунтованій підозрі" у вчиненні відповідною особою правопорушення, що передбачає наявність фактів або інформації, які б задовольнили об'єктивного спостерігача в тому, що відповідна особа могла вчинити правопорушення. По-друге, метою арешту або затримання має бути доставлення відповідної особи до "компетентного судового органу" - цей момент слід розглядати незалежно від того, чи була досягнута ця мета. По-третє, арешт або затримання відповідно до підпункту (с), як і будь-яке позбавлення волі відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції, має бути "законним" і "відповідно до процедури, встановленої законом" (там же, §§ 184-186, з подальшими посиланнями).

У контексті підпункту (с) пункту 1 статті 5 обґрунтування рішення про тримання особи під вартою є важливим фактором при визначенні того, чи слід вважати затримання свавільним. Щодо першого абзацу підпункту (с) Суд постановив, що відсутність будь-яких підстав у рішеннях судових органів, які санкціонують тримання під вартою протягом тривалого періоду часу, є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленим у пункті 1 статті 5. І навпаки, Суд встановив, що тримання заявника під вартою не може вважатися свавільним, якщо національний суд навів певні підстави, що виправдовують продовження тримання під вартою, за винятком випадків, коли наведені підстави були надзвичайно лаконічними і не містили посилання на будь-яку правову норму, яка б дозволяла тримання заявника під вартою (див. S., V. and A. v. Denmark, згадане вище, § 92, з подальшими посиланнями).

Висновки: метою тримання заявника під вартою було забезпечення його явки на судовий розгляд, враховуючи, що з моменту винесення постанови про взяття під варту більше не існувало обов'язку вносити заставу, а тримання під вартою замінило заставу як захід забезпечення явки заявника на судовий розгляд. У зв'язку з цим Суд бере до уваги той факт, що в ухвалі суду першої інстанції від 17 лютого 2021 року було зроблено посилання на (а) ухвали від 27 червня та 2 липня 2019 року; (б) зміст частини 2 статті 198 КПК, яка, у свою чергу, передбачала ризики переховування від правосуддя, знищення доказів та вчинення нового злочину як можливі підстави для застосування запобіжного заходу; та (в) нестабільну поведінку заявника та його демонстративну позицію, яка полягала в тому, що він не виконував ухвалені щодо нього судові рішення. У світлі вищевикладеного та з урахуванням подань Генерального прокурора, на які також містилося посилання в ухвалі від 17 лютого 2021 року, мотивування зазначеної ухвали свідчить про висновок суду першої інстанції, який Суд не вважає необґрунтованим, про те, що ризики, зазначені в ухвалах від 27 червня та 2 липня 2019 року, все ще зберігаються, що виправдовує зміну запобіжного заходу у вигляді застави на тримання під вартою, як це передбачено в законі.

Суд також зазначає, що досудове тримання під вартою у цій справі було призначено як крайній захід після прямої відмови заявника виконати ухвалу про внесення застави від 3 листопада 2020 року і лише після того, як сплив строк для внесення збільшеної суми застави. У зв'язку з цим Суд підкреслює, що хоча ухвала від 3 листопада 2020 року також покладала на заявника обов'язок отримати дозвіл органів влади на виїзд з країни, вона скасувала всі інші невиконані умови, пов'язані із заставою. Таким чином, внесення заявником збільшеної суми застави - яка, як стверджується, не була йому не по кишені - поставило б його в кращу ситуацію, ніж та, в якій він перебував до порушення умов звільнення під заставу.

Видається, що замість того, щоб понести будь-які наслідки, прямо передбачені законом за невиконання ухвали про внесення застави, заявник очікував, з огляду на сплив півтора року з моменту відкриття кримінального провадження щодо нього, що запобіжний захід, застосований в рамках кримінального провадження проти нього, буде скасовано взагалі. Однак Суд не може погодитися з таким тлумаченням національного законодавства та Конвенції, оскільки це означало б, що заявники можуть розраховувати на отримання вигоди від порушення законного судового рішення замість того, щоб нести будь-які наслідки, передбачені законом, а таке тлумачення суперечило б духу Конвенції та принципу верховенства права, який лежить в основі пункту 1 статті 5 Конвенції і, в більш загальному плані, притаманний системі захисту, встановленій Конвенцією та протоколами до неї, про що прямо згадується в преамбулі Конвенції.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на свободу та особисту недоторканність (пп. “с”, п. 1 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: заходи забезпечення кримінального провадження, підстави тримання під вартою, підстави застосування запобіжних заходів, законність позбавлення волі