Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 18 липня 2023 року

у справі «PASLAVIČIUS v. LITHUANIA»

за заявою № 15152/18

Щодо покладення на позивачів обов'язку сплатити витрати на представництво держави у контексті обмеження права на доступ до суду

Фабула справи: заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції щодо стверджуваного порушення його права на доступ до суду у зв'язку з рішеннями національних судів зобов'язати його сплатити судові витрати його колишнього роботодавця під час судового розгляду щодо дисциплінарних стягнень та звільнення заявника з роботи.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що Конвенція покликана гарантувати практичні та ефективні права. Особливо це стосується права на доступ до суду з огляду на важливе місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд (див. рішення у справі Zubac v. Croatia [GC], № 40160/12, §§ 76 і 77, від 5 квітня 2018 року). Центральним елементом концепції справедливого судового розгляду - як у цивільному, так і в кримінальному провадженні - є те, що сторонам не відмовляють у можливості ефективно представити свою справу в суді і що вони мають змогу користуватися рівністю сторін у змаганні з протилежною стороною. Стаття 6 § 1 залишає за державою право вільного вибору засобів, які будуть використовуватися для забезпечення вищезазначених прав сторін (див. Handölsdalen Sami Village and Others v. Sweden, no. 39013/04, § 51, від 30 березня 2010 року, та Zustović v. Croatia, № 27903/15, §§ 96 і 97, від 22 квітня 2021 року).

Право на доступ до суду, однак, не є абсолютним і може підлягати обмеженням за умови, що вони переслідують законну мету і є пропорційними (див. Zubac, цитоване вище, § 78).

Суд також повторює, що покладання значного фінансового тягаря після завершення провадження може становити обмеження права на суд, гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі Klauz v. Croatia, № 28963/10, п. 77, від 18 липня 2013 року, та згадане вище рішення у справі Zustović, п. 98).

Суд зазначає, що заявник вважав, по-перше, що національне провадження було несправедливим, оскільки, хоча заявника було звільнено з муніципалітету Тракай через скорочення його посади, його колишній роботодавець скористався правовою допомогою, наданою адвокатом. По-друге, судові витрати на користь муніципалітету були присуджені заявнику адміністративними судами. Іншими словами, заявник стверджував, що національне провадження призвело до того, що він поніс надмірні судові витрати через те, що суди постановили, що він, як сторона, що програла, повинен сплатити судові витрати муніципалітету Тракай.

Висновки: покладення на заявників обов'язку сплатити витрати на представництво держави може розглядатися як обмеження, що перешкоджає здійсненню права на доступ до суду.

Суд зазначає, що у цій справі потреба адміністрації Тракайського муніципалітету в допомозі адвоката була ретельно оцінена адміністративними судами двох інстанцій, які постановили, що за даних обставин залучення адвоката для представництва інтересів Тракайського муніципалітету в судовому провадженні було необхідним і виправданим. суди послалися на складність провадження, яка була зумовлена вимогами, сформульованими самим заявником під час судового провадження та в рамках його судової стратегії, а саме: (i) подання ним численних окремих скарг та додаткових позовів, (ii) великий обсяг доказів та інших матеріалів, (iii) його клопотання про відновлення провадження (таким чином, вичерпавши всі наявні процесуальні засоби правового захисту), а також інші фактори.

Як видно з матеріалів, представлених сторонами, муніципалітет Тракай уклав договір про юридичне представництво з юридичною фірмою "А.П." ще у 2015 році, щоб ця фірма могла представляти його в іншому судовому процесі, пов'язаному зі звільненням іншого працівника муніципалітету Тракай; на той час заявник все ще працював юристом у юридичному відділі, відділі кадрів та державних закупівель муніципалітету . Відповідно, Суд не вбачає підстав вважати, що муніципалітет м. Тракай був якимось чином упереджено налаштований проти заявника і що він мав приховані мотиви для укладення угоди про надання правової допомоги з А.П. з метою погіршення можливостей заявника захищати свої права. Крім того, сам заявник визнав, що в Тракайському муніципалітеті трудові спори "майже завжди" передавалися на аутсорсинг (зовнішньому) адвокату.

І останнє, але не менш важливе: адміністративні суди постановили, що принцип рівності сторін не був порушений, оскільки провадження було ініційовано заявником, який є адвокатом - на відміну від інших справ, де заявник був відповідачем. Останній висновок залишається вірним, навіть якщо визнати, що заявник, мабуть, був змушений захищати себе і розпочати провадження щодо зняття накладених на нього дисциплінарних стягнень та оскарження законності його звільнення.

Отже, немає жодних ознак того, що під час будь-якого судового провадження суди перешкоджали заявнику представити всі матеріали та аргументи, які він вважав важливими для справи.

Суд зазначає, що той факт, що заявник мав вищу юридичну освіту, що він був працездатного віку і що він зможе отримувати дохід у майбутньому, щоб погасити присуджені йому витрати, був відзначений національними судами ще в серпні 2017 року, тобто всього через вісім місяців після звільнення заявника з посади в муніципалітеті. Для Суду це ще один аргумент на користь того, що вимоги доступу до суду, передбачені Конвенцією, були належним чином виконані національними судами.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: доступ до правосуддя, правила розподілу судових витрат, трудові спори, право на адвоката