Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 30 травня 2023 року

у справі «STANEVI v. BULGARIA»

за заявою № 56352/14

Щодо відсутності ефективної законодавчої системи компенсації моральної шкоди, завданої у зв’язку зі смертю родича внаслідок дорожньої-транспортної пригоди, спричиненої недієздатною особою

Фабула справи: заявниць за статтею 13 та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на результати судового розгляду, що відбувся після цього, за участю страхової компанії водія та спроби отримати компенсацію за завдану заявницям шкоду.

У 2010 році чоловік першої заявниці та батько другої загинув у результаті автомобільної аварії, що сталася з вини людини, яка страждала на психічне захворювання.

Рішенням від 23 липня 2012 року Софійський міський суд присудив кожній із заявниць 90 000 левів (46 000 євро). Зазначалося, що на момент ДТП H. T. був нездатний усвідомлювати наслідки та значення своїх дій, що означало, що він сам не міг нести за них кримінальну чи цивільну відповідальність. Проте його страховик ніс відповідальність на підставі статті 47(2) Закону про зобов’язання та контракти, яка була застосована за аналогією.

Рішенням від 14 березня 2013 року Софійський апеляційний суд скасував рішення суду нижчої інстанції та відхилив позови заявниць. Суд визнав безспірним те, що H. T. був належним чином застрахований, і що він спричинив аварію, в якій загинув родич заявниць. Також підтверджено, що на момент аварії H.T. був психічно хворим, що означало, що шкода, заподіяна заявницям, була не з його вини. Це означало, що презумпція провини, яка містилася в статті 45 Закону про зобов’язання та договори, не застосовувалася, і що він не міг нести цивільну відповідальність. Це також означало, що його страховик, відповідальність якого була визначена в статті 226 § 1 Кодексу страхування 2005 року, також не був відповідальним.

Верховний суд своїм остаточним рішенням від 10 березня 2014 року відмовив у наданні дозволу на подання касаційної скарги. Він зазначив, зокрема, що висновки Софійського апеляційного суду щодо «функціональної» відповідальності страховика були правильними.

Паралельно з вищезазначеним провадженням перша заявниця також подала позов до страхової компанії H. T., вимагаючи відшкодування збитків за власні травми. Софійський міський суд присудив їй компенсацію з цього приводу. Однак страхова компанія оскаржила це рішення, і Софійський апеляційний суд відхилив позови першої заявниці.

Верховний суд рішенням по суті від 15 жовтня 2015 року спочатку розглянув основне питання, яке було порушене перед ним, а саме щодо відповідальності страхової компанії за шкоду, заподіяну на дорозі особою, яка вважається «недієздатною» у значенні статті 47(1) Закону про зобов’язання та договори. Суд постановив, що страховик не несе відповідальності, якщо тільки не можна було встановити, що заподіювач спричинив «недієздатність» з власної вини, або коли іншу особу, яка здійснює контроль, можна було б притягнути до відповідальності відповідно до статті 47(2).

Верховний суд також постановив, шляхом obiter dictum, що у випадках, коли страховик не несе відповідальності через недієздатність заподіювача шкоди, Гарантійний фонд, створений відповідно до Кодексу страхування 2005 року, не несе відповідальності за виплату компенсації, і рекомендував законодавцю передбачити таку відповідальність. З огляду на конкретні обставини справи, на основі зібраних доказів він встановив, що презумпція вини H. T. не була спростована, оскільки не було доведено, що на момент дорожньо-транспортної пригоди H. T. справді був недієздатним у розумінні статті 47(1) Закону про зобов’язання та договори. Таким чином, страховик мав нести відповідальність і був зобов’язаний виплатити 80 000 левів (41 000 євро) першій заявниці як відшкодування збитків.

Правове обґрунтування: у разі смерті або небезпечних для життя тілесних ушкоджень позитивне зобов’язання держави згідно зі статтею 2 Конвенції щодо захисту права на життя також передбачає наявність ефективної незалежної судової системи, здатної швидко встановлювати факти для притягнення до відповідальності винних і надання належного відшкодування жертві. У справах щодо ненавмисного заподіяння смерті ця вимога буде задоволена, якщо правова система надає жертвам (або їхнім найближчим родичам) засіб правового захисту в цивільних судах, окремо або разом із засобами правового захисту в кримінальних судах, що забезпечує відповідальність, яка має бути встановлена, і будь-яке відповідне цивільне відшкодування, яке має бути отримано (див. Nicolae Virgiliu Tănase v. Romania [GC], no. 41720/13, § 135, 25 червня 2019 року).

Скарги заявниць були зосереджені на одному з аспектів позитивного процесуального зобов’язання держави за статтею 2 Конвенції – обов’язку запровадити ефективну систему, яка дозволяє, у разі ненавмисного заподіяння смерті, надання відповідного цивільного відшкодування.

Основним принципом страхування цивільної відповідальності водіїв є відповідальність страховика замість відповідальності окремого заподіювача. Відповідно, Суд не вважав, що після безуспішного позову проти страхової компанії заявниці повинні були подати позов проти H. T.

Засобом правового захисту, який фактично використовували заявниці, був цивільний позов до страхової компанії H. T. Як зазначалося та з уже наведених причин, за цих обставин це був найбільш розумний і ефективний засіб правового захисту, який був доступний і міг призвести до належного відшкодування. Однак позов, який розглядався, було відхилено, оскільки було встановлено, що, оскільки H. T. не міг нести цивільної відповідальності, його страховик також не ніс відповідальності. Дійшовши такого висновку, Софійський апеляційний суд аргументував це тим, що відповідальність страховика згідно з національним законодавством була «функціональною», тобто вона повністю залежала від відповідальності заподіювача шкоди

Висновки: заявниці старанно використовували обраний ними засіб юридичного захисту та наводили відповідні аргументи. Крім того, немає сумніву, що положення національного законодавства щодо Гарантійного фонду не охоплювали ситуацію, подібну до тієї, яка була предметом справи, а саме шкоди, заподіяної особою, яка не була злочинною та цивільно-правової відповідальності, але які мали чинне страхування цивільно-правової відповідальності. У світлі вищезазначених міркувань Суд доходить висновку, що відсутність будь-якої компенсації моральної шкоди, завданої заявницям у зв’язку зі смертю їхнього родича, не була ані результатом застосування загальної політики на обґрунтованій підставі, ані результатом невикористання заявницями належним чином існуючих національних процедур. Це означає, що за конкретних обставин цієї справи держава-відповідач не забезпечила систему, яка б дозволяла належне відшкодування, як того вимагає стаття 2 Конвенції. Відповідно, мало місце порушення позитивного процесуального зобов’язання держави відповідно до цього положення.

Констатовані порушення: право на життя у процесуальному аспекті (ст. 2 Конвенції).

Ключові слова: компенсація немайнової шкоди, ДТП, право на страхове відшкодування, порядок відшкодування шкоди