Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 березня 2022 року

у справі «MARCHENKO AGAINST UKRAINE»

за заявою № 45368/12

Щодо виселення особи з квартири власника, з яким вона не мала сімейних відносин, а укладений між ними шлюб було визнано недійсним

Фабула справи: заявниця скаржилася, що вона та її донька були виселені з квартири, яку вони займали. Вона також стверджувала, що рішенням суд розпорядився про її виселення, таким чином відокремивши від її 4-річної доньки, яка законно проживала у квартирі.

У травні 1999 року Ю. М. (майбутній чоловік заявниці) та О. М. (його старша донька від попереднього шлюбу) отримали статус наймачів жилого приміщення в будинку державного / громадського фонду. Ю. М. та О. М. були офіційно зареєстровані як особи, які мали право проживати в цій квартирі. У 2006 році Ю. М. порушив судове провадження зі скасування місця реєстрації О. М. у цій квартирі. 30 жовтня цього ж року Голосіївський районний суд міста Києва розглянув справу за відсутності О. М. та задовольнив позов Ю. М. Через місяць О. М. було знято з реєстрації в цій квартирі. У грудні 2006 року заявниця одружилася з Ю. М., який страждав від алкоголізму. В січні 2007 року заявниця зареєструвала своє місце проживання в цій квартирі як новий член родини захищеного орендаря. За її словами, вона постійно проживала в цій квартирі з Ю. М.; за твердженнями Уряду, – ні. В березні 2009 року Ю. М. помер, і заявниця замінила його в судовому розгляді від свого імені та від імені доньки. 5 жовтня 2011 року Апеляційний суд міста Києва вирішив, що О. М. та донька заявниці мали право проживати у квартирі, а заявниця – ні, через що має бути виселена. 2 жовтня 2013 року суд касаційної інстанції оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасував і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Водночас суд першої інстанції вирішив зупинити провадження до завершення розгляду у справі про визнання шлюбу Ю. М. та заявниці недійсним. 12 лютого 2018 року суд першої інстанції задовольнив позов О. М. і скасував реєстрацію місця проживання заявниці та її доньки у квартирі, про яку йдеться, беручи до уваги рішення суду від 25 квітня 2017 року. Зокрема, суд установив, що вони ніколи не набували права проживати у квартирі або бути зареєстрованими мешканцями в ній.

25 квітня 2017 року районний суд на підставі поданої позовної заяви О. М. установив, що шлюб між заявницею та Ю. М. є недійсним, а також, що Ю. М. не був біологічним батьком доньки заявниці й не давав своєї згоди на реєстрацію себе батьком дитини. Суд виключив Ю. М. з актового запису про народження доньки заявниці. Крім того, суд визначив, що не було доказів того, що заявниця та Ю. М. проживали разом сім’єю в спірній квартирі чи створили родину. Суд узяв до уваги письмові показання племінників та родичів Ю. М. Ці свідки стверджували, що Ю. М. проживав у своїй квартирі сам і що вони не бачили, що заявниця та її дитина проживали з ним. Це рішення підтримав ВССУ 15 листопада 2017 року.

Правове обґрунтування: Уряд стверджував, що заявниця зловживала своїм правом на подання індивідуальної заяви до Суду, оскільки не поінформувала Суд про рішення ВССУ від 2 жовтня 2013 року та про подальше провадження. Як альтернативу Уряд зазначив, що, посилаючись на висновки національних судів, не можна вважати, що квартира була «житлом» у розумінні статті 8 Конвенції. Національні суди оцінили пропорційність виселення заявниці. Заявниця не погодилася і підтримала свої скарги. Вона вказувала, що не знала про рішення від 2 жовтня 2013 року та про подальше провадження у справі і що в будь-якому разі ці зміни не були на її користь.

Суд нагадує, що встановлення обставин справи – прерогатива національних судів (див., mutatis mutandis, De Tommaso v. Italy [GC], no. 43395/09, § 170, 23 лютого 2017 року).

Висновки: у цій справі Суд не вбачає підстав сумніватися у висновку національних судів у тому, що заявниця не створила родину з Ю. М. та не проживала з ним і донькою у його квартирі. Тому Суд вирішив, що спірна квартира не може вважатися «житлом» заявниці та її доньки в розумінні статті 8 Конвенції. Суд також підкреслює, що заявниця не оскаржила рішення районного суду про визнання недійсним шлюбу. Навіть якщо припустити, що заявниця дізналася про наявність цього рішення лише із заперечень Уряду, поданих до Суду у 2020 році, їй нічого не заважало подати запізнілу касаційну скаргу, пояснивши, чому вона не могла подати її вчасно, і просити про поновлення строку на касаційне оскарження. Далі Суд наголошує, що після рішення від 5 жовтня 2011 року заявниця продовжувала жити разом зі своєю донькою. Наведене вище рішення не стосувалося її батьківських прав і не перешкоджало їй жити разом із донькою в місці, відмінному від спірної квартири. З огляду на наведене Суд вирішив, що заява має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 та 4 статті 35 Конвенції.

Констатовані порушення: заява визнана неприйнятною (п.п.3 та 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: право на житло, право на звернення до ЄСПЛ, підстави виселення, захист житлових прав