Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 24 травня 2022 року

у справі «SİNAN ÇETİNKAYA AND AĞYAR ÇETİNKAYA v. TURKEY»

за заявами №№ 74536/10 і 75462/10

Щодо незастосування судами більш мякого закону у кримінальному провадженні про розтрату (привласнення) майна

Фабула справи: заявники скаржились на порушення статті 7 Конвенції через незастосування судами більш м’яких положень кримінального закону, в результаті чого засудження заявників за участь у розтраті / привласненні майна, імовірно, не мало жодних правових підстав.

Заявниками в цій справі були генеральний директор і керівник ради директорів автомобільної компанії. У 1999 році вони були звинувачені в стверджуваному отриманні банківських кредитів у банку «Ziraat» від імені 76 клієнтів за допомогою підроблених документів та у використанні цих коштів для власних цілей. Тим часом, через унесення змін до законодавства правовий статус «Ziraat» було змінено з державного банку на акціонерне товариство, внаслідок чого його працівники більше не вважалися державними службовцями для цілей кримінального переслідування. Зрештою заявники були визнані винними за пред’явленим обвинуваченням на підставі положень нового Кримінального кодексу, хоча розтрата більше не була спеціальним кр

Правове обґрунтування: Суд підкреслює, що, як установили національні суди, датою вчинення заявниками інкримінованого їм кримінального правопорушення було 14 травня 1999 року й у результаті заявників було визнано винними за розтрату / привласнення майна згідно зі статтею 247 Кримінального кодексу, яка не набрала законної сили до 1 червня 2005 року, тобто до дати вчинення заявниками інкримінованих діянь.

Чинний Кримінальний кодекс звужує обсяг кримінальної відповідальності в таких справах лише до субсидіарної відповідальності, тобто за підбурювання та пособництво (статті 38 і 39 Кримінального кодексу) з наданням особливої уваги тому факту, що лише ті особи, які відповідають умовам, щоб вважатися головним виконавцем (principal offender) у випадках вчинення спеціальних кримінальних правопорушень, можуть притягуватися до кримінальної відповідальності в цій ролі (стаття 40 § 2 Кримінального кодексу). Фактично стаття 40 § 2 чинного Кримінального кодексу може здатися такою, що охоплюється поняттям «більш м’який кримінальний закон», оскільки вона скасовує кримінальну відповідальність заявників як виконавців чи співвиконавців учинення спеціального кримінального правопорушення. Проте за цим положенням заявники досі можуть бути засуджені як підбурювачі або пособники. Відповідно, під час розгляду Суд зосередив свою увагу на оцінці національних судів, аби встановити, в ролі кого вони засудили заявників за розтрату / привласнення майна. В цьому аспекті Суд наголосив, що у своєму рішенні від серпня 2006 року (тобто після набрання законної сили чинним Кримінальним кодексом) Касаційний суд не взяв до уваги статтю 40 § 2 Кримінального кодексу, адже вказав, що «заявники мали спільний злочинний намір та діяли разом із В.Е.» і що таким чином вони мали вважатися особами, які фізично вчинили кримінальне правопорушення («основна матеріальна участь» – principal material participation – asli maddi iştirak). Після цього суд першої інстанції прийняв таку ж аргументацію, яка була викладена в цьому рішенні, і зрештою визнав заявників винними у розтраті / привласненні майна, указавши, що «заявники діяли із спільним злочинним наміром у змові з В.Е.».

Висновки: Суд надає вирішальне значення тому факту, що суд першої інстанції не зауважував, що заявники понесли кримінальну відповідальність як пособники або підбурювачі, безвідносно до того факту, що за статтею 40 § 2 Кримінального кодексу вони могли бути засуджені за вчинення спеціального кримінального правопорушення, лише будучи в цих двох ролях, починаючи з 1 червня 2005 року (дата набрання чинним Кримінальним кодексом законної сили). Касаційний суд не розглядав зазначеного важливого моменту. Із цього випливає, що незастосування національними судами статті 40 § 2 Кримінального кодексу фактично означало, що кримінальна відповідальність заявників за вчинення спеціального кримінального правопорушення, а саме розтрати/привласнення майна, не мала відповідної правової основи, оскільки вони більше не могли бути засуджені як виконавець або співвиконавець такого правопорушення.

Констатовані порушення: ніякого покарання без закону (ст. 7 Конвенції).

Ключові слова: дія кримінального закону в часі, ретроспективна дія закону, принцип «nullum crimen sine lege», принцип відсутності зворотної сили