Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 квітня 2023 року

у справі «T.H. v. BULGARIA»

за заявою № 46519/20

Щодо забезпечення «розумної адаптації» для особи з інвалідністю

Фабула справи: заявник у цій справі скаржився на те, що зазнав дискримінації з боку персоналу школи, яку він відвідував, що полягала у менш прихильному до нього ставленні з причин його особливих освітніх потреб та нездатності забезпечити йому належний рівень освіти. У своїх скаргах заявник посилався, серед іншого, на статтю 14 Конвенції та статтю 2 Першого протоколу до Конвенції.

Заявник народився у 2004 році та проживав у місті Софія. Він скаржився, що був підданий дискримінації з боку директорки школи та його вчителя впродовж перших двох років у початковій школі з 2011 до 2013 року. У зв`язку з цим він, поперше, скаржився, що вони переслідували його та ставились до нього непрофесійно, і, по-друге, що вони не змогли організувати його навчання у такий спосіб, аби це відповідало його особливим освітнім потребам. Він перервав навчання в цьому закладі в другому семестрі другого навчального року та здобув початкову освіту в іншій загальноосвітній школі. Комісія з питань захисту від дискримінації та національні адміністративні суди відмовили в задоволенні вимог заявника.

Правове обґрунтування: дискримінація за ознакою інвалідності, яка підпадає під категорію «інший статус», може полягати не лише в менш прихильному ставленні з огляду на інвалідність без розумного та об’єктивного виправдання, але й у незабезпеченні «розумної адаптації» для людини з інвалідністю. Поняття «розумна адаптація» в цьому контексті слід розуміти в значенні, закріпленому в статті 2 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про права осіб з інвалідністю, у світлі якої слід читати статтю 14 Конвенції у разі застосування в цій сфері. Крім того, в освітній сфері «розумна адаптація» може мати різні матеріальні чи нематеріальні форми, наприклад, підготовка вчителів, адаптація навчальної програми або створення належних умов з огляду на інвалідність. Однак у цій справі Суд не мав визначати ключові умови, оскільки національні органи влади мають для цього більш сприятливі умови. Проте наголошувалось, що органи влади мали проявляти належну увагу до рішень, які вони ухвалювали щодо відповідних питань. Врешті-решт, Суд підкреслив, що інвалідність може полягати або бути результатом не лише фізичного, а й психічного або поведінкового порушення.

Чи було запроваджено «розумну адаптацію» щодо заявника? Незважаючи на те, що директорка і вчитель заявника були повідомлені про точний характер розладів заявника лише в жовтні 2012 року, коли він почав навчатися у другому класі, вони знали, що у нього були проблеми з поведінкою і, отже, він зіткнеться з труднощами в навчанні у школі ще до того, як він почав її відвідувати, оскільки у звіті, складеному педагогічним радником школи у вересні 2011 року, було зазначено, що звичайний іспит на здібності, який заявник проходив у березні 2011 року в присутності свого батька, показав, що готовність заявника до навчання в школі була на межі. У нього, зокрема, були проблеми з поведінкою та когнітивні дисфункції, які могли ускладнити процес навчання та адаптації в школі. На цьому етапі вони вже зробили кроки, спрямовані на вирішення цих проблем, що дозволили заявнику та його батькам проконтролювати його поведінку та отримати ефективну освіту. Здавалося, що на той час точна природа його розладів і конкретні кроки, які необхідно було здійснити задля їх усунення, не були повністю очевидні ні для школи, ні для його батьків; це стало зрозуміло лише на початку його другого року навчання після того, як його оглянули спеціалісти дитячої психіатричної клініки. З огляду на акумулювання проблем у поведінці заявника, під час другого семестру першого року навчання директорка і його вчитель вдалися до більш формальних заходів, а саме таких як скликання засідань шкільної комісії з питань запобігання антисоціальній поведінці та засідань педагогічної ради школи. Однак не вбачається, що на цих зустрічах вони зайняли безкомпромісну позицію, а навпаки, з’ясувалось, що метою зустрічей, як і вищезгаданого дисциплінарного стягнення, накладеного на заявника, було не стільки покарати його, скільки скерувати його поведінку в позитивне русло за допомогою його батьків. Протягом місяця після того, як було повідомлено про діагноз заявника та сертифікацію його особливих освітніх потреб, директорка вжила заходів, щоб їх забезпечити: вона запропонувала проєкт індивідуального навчального плану, зібрала команду для розробки такого плану та забезпечила індивідуальні заняття з учителем. Вона не наполягала на індивідуальних уроках, а рішення про їхнє проведення було відхилене його батьками. Її відмова в задоволенні їхнього прохання перевести його до іншого класу ґрунтувалась на політиці школи, яка передбачає наявність лише однієї дитини з особливими освітніми потребами в класі, а також на рекомендаціях про те, що складна поведінка заявника залишатиметься незмінною в шкільному середовищі незалежно від особистості його вчителя і його однокласників. Така делікатна та надзвичайно специфічна оцінка належала до сфери розсуду шкільної влади. Заходи, вжиті директоркою, на жаль, не вирішили поведінкових проблем заявника, і його батьки, отримавши медичну консультацію, вирішили перервати його навчання у другому семестрі другого року навчання. Ці труднощі були певною мірою спричинені батьками заявника, які, опираючись заходам, запропонованим школою, і наполягаючи на тому, що всі проблеми виникли виключно через ставлення директорки, вчителя заявника, шкільного персоналу загалом та інших учнів, поставили під загрозу стосунки між зацікавленими сторонами.

Підсумовуючи, не можна стверджувати, що директорка і вчитель заявника ігнорували його інвалідність та його особливі потреби; виявилося, що вони вжили ряд розумних заходів щодо адаптації заявника. Характер вад заявника зумовлював поведінку, яка мала негайний негативний вплив на безпеку та благополуччя інших учнів і на можливість надання їм ефективної освіти. Розробляючи підходи для пристосування до цих вад, вчитель і директорка заявника зіткнулись із питанням дотримання балансування між його інтересами та інтересами його однокласників.

Висновки: стаття 14 Конвенції вимагає розумної адаптації, а не вжиття всіх можливих заходів, аби пом’якшити розбіжності, зумовлені чиєюсь інвалідністю, незалежно від витрат чи практичних аспектів.

Констатовані порушення: заборона дискримінації (ст. 14 Конвенції) у поєднанні із правом на освіту (ст. 2 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист прав дитини, принцип заборони дискримінації, навчання дітей з особливими потребами, забезпечення права на освіту