Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 квітня 2023 року

у справі «MAYBORODA v. UKRAINE»[1]

за заявою № 14709/07

Щодо отримання пацієнтом відшкодування за приховування лікарями інформації про стан його здоров'я

Фабула справи: заявниця скаржилася на те, що держава-відповідач не захистила її від видалення нирки без її інформованої згоди та від приховування відповідної інформації її лікарями в післяопераційний період. Вона також скаржилася, що не отримала належної відповіді на національному рівні у зв'язку з її відповідними твердженнями.

7 березня 2000 року у Львівській обласній клінічній лікарні (далі — обласна лікарня) заявниці хірургічно видалили ліву надниркову залозу. Операцію виконав лікар М.П., старший викладач Львівського державного медичного університету, батько та прямий начальник лікаря І.П., який також працював в університеті та був призначений лікарнею лікарем-консультантом заявниці. Обидва лікарі працювали в обласній лікарні на основі угоди про партнерство, укладеної між двома установами 8 квітня 1998 року. 8 березня 2000 року комісія лікарів, у тому числі лікарі М.П. та І.П., встановила, що у заявниці, ймовірно, виникла післяопераційна внутрішня кровотеча, і запропонували їй терміново провести хірургічне втручання для усунення цього ускладнення. Отримавши усну згоду заявниці, 9 березня 2000 року медична бригада у складі лікарів М.П. та І.П. та ще одного лікаря провели другу операцію, під час якої у заявниці було видалено ліву нирку, яка раніше була визнана здоровою. У витязі з медичної карти стаціонарного хворого, яку заявниця отримала після виписки з лікарні, друга операція була описана як «видалення згустків крові з ложа лівої надниркової залози [і] припинення крововиливу в дрібні гілки ниркової артерії». Заявниці також рекомендувалося пройти повторний огляд у обласній лікарні. У витязі не згадувалося про видалення нирки. У невизначену дату заявниця отримала анонімний телефонний дзвінок про те, що її ліву нирку було «викрадено». Після чого вона безуспішно намагалася зв’язатися з лікарями М.П. та І.П. 14 листопада 2000 року, після того як заявниця звернулася до ЗМІ, лікар М.П. надіслав їй листа із вибаченнями, а 13 квітня 2001 року Б.К., головний лікар обласної лікарні, повідомив заявницю листом про те, що він дізнався з місцевих ЗМІ, що вона отримала не повний витяг з медичної карти, і надіслав їй його повний текст. У листопаді 2000 року прокурором було розпочато перевірку тверджень заявниці про те, що її нирку видалили без її згоди чи відома, і що цей факт згодом від неї приховали. Як випливало з пояснень лікаря М.П., наданих слідчим прокуратури, нирку заявниці видалили з міркувань порятунку її життя та за термінових обставин, коли неможливо було отримати її згоду, і було невідомо, чи в лікарні присутні її близькі родичі, з якими можна було б проконсультуватися з приводу її здоров’я, а відповідна інформація згодом була прихована від неї з етичних міркувань. 25 квітня 2001 року прокуратура Львівської області порушила кримінальну справу проти лікаря І.П. за підозрою у зловживанні службовим становищем та підробленні офіційного документа. Заявниця приєдналася до цього провадження як потерпіла сторона. 29 липня 2005 року це провадження, яке кілька разів закривалося та відкривалося знову, було закрито через відсутність доказів того, що лікар І.П. вчинив злочин, оскільки він працював у обласній лікарні відповідно до угоди про партнерство, укладеної між нею та університетом, і не було жодного офіційного документу, на підставі якого можна було б визначити обсяг його офіційних обов’язків і підтвердити, що він уповноважений підписувати офіційні довідки від імені лікарні. Відповідно, його не можна було класифікувати як «посадову особу» і, отже, не можна було висунути обвинувачення у підробці «офіційного документа». Того ж дня прокуратура також вирішила, що не має підстав відкривати кримінальні провадження за іншими твердженнями, пов’язаними з медичною недбалістю у справі заявниці, включаючи можливість того, що її нирку могли видалити для цілей трансплантації. Заявниця не оскаржувала вищезазначені рішення. Крім того, у вересні 2002 року заявниця подала цивільний позов проти обласної лікарні, університету, лікарів М.П. та І.П., стверджуючи, зокрема, що вони порушили свої обов’язки відповідно до Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» (далі – Закон). Вона стверджувала, зокрема, що нирку було видалено без її відома чи згоди, а отже, свавільно. Вона також скаржилася, що інформацію про видалення її нирки було незаконно та навмисно приховано від неї після операції. 29 грудня 2005 року Свалявський районний суд присудив заявниці 50 000 гривень відшкодування за моральну шкоду, визнавши, що лікар І.П., призначений лікарнею для лікування заявниці як лікар-консультант, порушив свої обов’язки згідно зі статтею 39 Закону, оскільки він не повідомив у післяопераційний період ні заявницю, ні будь-кого з її родичів про те, що їй видалили нирку. Решту вимог заявниці було відхилено. 18 квітня 2006 року апеляційний суд Закарпатської області відхилив апеляційну скаргу заявниці, підтримавши аргументацію суду першої інстанції. У вересні того ж року Верховний Суд України відхилив клопотання заявниці про надання дозволу на касаційну скаргу.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що держави зобов’язані прийняти необхідні регулятивні заходи для забезпечення того, щоб лікарі враховували передбачувані наслідки запланованої медичної процедури відносно фізичної цілісності своїх пацієнтів, а також заздалегідь інформували пацієнтів про ці наслідки таким чином, щоб останні здатні були надати інформовану згоду (див., серед інших джерел, Trocellier v. France (ухв.), № 75725/01, § 4, ECHR 2006 XIV; і згадане Y.P. v. Russia, § 50 ). Як наслідок, якщо передбачуваний ризик такого характеру стається без належного завчасного інформування пацієнта лікарями, відповідна державаучасниця потенційно може нести відповідальність за статтею 8 Конвенції за таку відсутність інформації (див., серед інших джерел, Csoma проти Румунії, № 8759/05, § 42, 15 січня 2013 року). У той же час, якщо держава вжила необхідних заходів для забезпечення високих професійних стандартів серед медичних працівників і захисту як фізичної, так і психічної цілісності пацієнтів, такі питання, як помилка в судженні з боку медичного працівника або погана координація між такими професіоналами в контексті лікування конкретного пацієнта сама по собі недостатня для притягнення держави до відповідальності за порушення позитивних зобов’язань за статтею 8 Конвенції. Суд також зазначає, що екстрене медичне втручання з метою порятунку життя, яке здійснюється за відсутності згоди пацієнтів, як таке не є несумісним з Конвенцією (див., зокрема, Bogumil v. Portugal, № 35228/03, §§ 90-91, 7 жовтня 2008 року).

Висновки: щодо стверджуваного порушення ст. 8 Конвенції через ймовірну неспроможність держави захистити заявницю від приховування інформації її лікарями, то Суд зазначає, що національні суди визнали лікаря І.П. відповідальним за порушення визначених Законом обов’язків щодо інформування заявниці або принаймні її родичів про факт видалення нирки, і, відповідно, вважав, що скарга заявниці в цій частині була належним чином розглянута національною судовою системою, навіть незважаючи на відхилення в цивільному провадженні деяких аргументів заявниці та її вимог до лікарні та інших відповідачів. Порушення права заявниці на інформацію про стан її здоров'я, гарантованого національним законодавством, було визнано на національному рівні, і вона отримала розумне компенсаційне відшкодування за біль, якого зазнала.

Констатовані порушення: скарга визнана неприйнятною та відхилена (п. 3 (а) та п. 4 ст. 35 Конвенції) у частині щодо стверджуваного порушення ст. 8 Конвенції через ймовірну неспроможність держави захистити заявницю від приховування інформації її лікарями.

Ключові слова: обов'язок надання медичної інформації, згода на лікування, захист прав пацієнта, законодавство про охорону здоров'я