Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 05 липня 2022 року

у справі «LOIZIDES v. CYPRUS»

за заявою № 31029/15

Щодо наслідків необгрунтування рішення суду про відхилення апеляційної скарги у зв'язку з невиконанням засудженим тягаря доказування незаконності й необґрунтованості вироку

Фабула справи: заявник скаржився на те, що Верховний суд не спромігся ухвалити вмотивоване рішення, яке було б достатньо чітким щодо його висновку, як того вимагають положення пункту 1 статті 6 Конвенції, через однакову кількість голосів суддів, які підтримали і які відхилили апеляцію.

9 липня 2013 року суд присяжних визнав заявника винним у спричиненні смерті необдуманим, необережним або небезпечним діянням, а 2 серпня 2013 року засудив до двох років позбавлення волі, яке він згодом відбув. 9 серпня 2013 року заявник подав апеляцію до Верховного суду, оскаржуючи своє засудження та вирок. 19 грудня 2014 року Верховний суд, засідаючи у складі дванадцяти суддів, ухвалив три рішення щодо апеляції заявника й рішення за скаргами інших засуджених у справі. Одне рішення шести суддів стосувалося відхилення скарги заявника, а два окремих рішення двох та чотирьох суддів відповідно того, що вони б задовольнили його скаргу. 19 грудня 2014 року ці рішення проголосили у відкритому судовому засіданні. Після проголошення рішень Голова Верховного суду зробив окреме оголошення щодо, серед іншого, короткого змісту апеляції заявника. Він зазначив, що кримінальна апеляція шостого обвинуваченого [заявника] відхилена, оскільки голоси суддів за і проти його апеляції розділилися порівну (по шість), а отже згідно з національним законом заявник не виконав тягар доведення того, що рішення та вирок першої інстанції були протиправними. Того ж дня Верховний суд опублікував пресреліз із відповідною заявою.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що відповідно до його усталеної прецедентної практики, яка відображає принцип, пов’язаний із належним відправленням правосуддя, рішення судів і трибуналів повинні належним чином містити підстави, на яких вони ґрунтуються (див. Moreira Ferreira v. Portugal (№ 2) [GC], № 19867/12, § 84, 11 липня 2017 року). Ступінь, до якого застосовується цей обов’язок наводити аргументи, може змінюватися залежно від характеру рішення та має визначатися з огляду на обставини справи (див. García Ruiz v. Spain [GC], № 30544/96, § 26, ECHR 1999-I). Не вимагаючи детальної відповіді на кожен аргумент, висунутий скаржником, це зобов’язання передбачає, що сторони судового провадження можуть розраховувати на отримання конкретної та чіткої відповіді на аргументи, які є вирішальними для результату цього провадження (див., серед інших джерел, Ruiz Torija v. Spain, 9 грудня 1994 року, §§ 29–30, серія A, № 303-A, та Higgins and Others v. France, 19 лютого 1998 року, §§ 42–43, Reports of Judgments and Decisions 1998-I). Ступінь, до якого застосовується обов’язок надавати обґрунтування, може змінюватися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно враховувати, зокрема, різноманіття позовів, які сторона може подати до суду, і відмінності Договірних Держав у законодавчих положеннях, звичаєвих нормах, юридичних висновках, а також у викладенні судових рішень (García Ruiz, згадане вище, § 29). Суд також повторює, що під час провадження, яке здійснюється професійними суддями, розуміння обвинуваченим свого засудження випливає насамперед із мотивів, наведених у судових рішеннях. У таких випадках національні суди мають достатньо чітко вказати підстави, на яких вони ґрунтують свої рішення (див. рішення у справі Hadjianastassiou v. Greece, № 12945/87, 16 грудня 1992 року, § 33, Серія A, № 252). Умотивовані рішення також мають на меті продемонструвати сторонам, що їх почули, сприяючи більш добровільному ухваленню рішення з їхнього боку. Крім того, вони зобов’язують суддів базувати свої міркування на об’єктивних аргументах, а також захищати права на захист (див. Taxquet v. Belgium [GC], № 926/05, § 91 ECHR 2010).

Суд зазначає, що національне законодавство не виключало рівності голосів. Незалежно від наявності вакантних посад суддів Верховний суд вважався належним чином сформованим. Голова Верховного суду не мав вирішального голосу. Стаття 27 (2) Закону про суди 1960 року (Закон 14/1960) передбачала, що якщо Верховний суд складається з парної кількості суддів, голоси яких при голосуванні розділяються порівну, рішення буде ухвалено проти сторони, на яку покладено тягар доведення. Суд зазначає, що згідно з наданою Урядом прецедентною практикою, яку заявник не оскаржував, тягар скасування обвинувального вироку в кримінальних апеляціях лежить на апелянті, тоді як тягар доведення того, що не було значного порушення правосуддя, незважаючи на помилку в рішенні суду першої інстанції, покладається на обвинувачення.

Висновки: Суд зауважує, що можливість однакової кількості голосів була очевидною для заявника, якого представляв адвокат, і не викликала жодних занепокоєнь щодо формування суду. Суд також зазначив, що рішення, ухвалені щодо апеляції заявника, містили підстави для задоволення та відхилення апеляції з достатнім обґрунтуванням. Тож не виникає жодних питань стосовно розгляду Верховним судом справи по суті та правильності рішення суду першої інстанції. Суд повторює, що вимога того, щоб у рішеннях судів належним чином викладалися причини, на яких вони ґрунтуються, може залежати від характеру рішення. Хоч зазначені рішення справді не містили жодних посилань на статтю 27 (2), відхилення апеляції заявника було неминучим результатом рівного голосування. Отже, рівень необхідних у цьому контексті юридичних дебатів був значно зменшений. У зв’язку із цим Суд не може ігнорувати той факт, що в рішеннях, які допускали задоволення апеляції, використовувалися гіпотетичні формулювання, натомість у рішенні про відхилення прямо вказувалося, що апеляцію було відхилено. Крім того, Голова Верховного суду усно оголосив результати рішень, переконавшись, що заявник зрозумів, що апеляцію було відхилено через його нездатність виконати свій тягар доведення, таким чином усунувши можливість непорозуміння. Крім того, Верховний суд опублікував окремий пресреліз, у якому пояснив громадськості результат справи. Попри відсутність прямого посилання на статтю 27 (2) у рішеннях Верховного суду при розгляді доводів заявника, поданих до Суду, немає сумніву в розумінні заявником того, що його справу було відхилено через дію цього положення. Хоча було б доречно, щоб Верховний суд включив відповідне стисле обґрунтування цього питання та короткий висновок щодо результату справи в письмові рішення, Суд не вважає, що відсутність такого обґрунтування за конкретних обставин справи порушила вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: вимоги до судового рішення, право на перегляд судових рішень, вмотивованість судового рішення