Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 березня 2022 року

у справі «DERBUC AND OTHERS v. CROATIA»

за заявами №№ 53977/14 і 41902/15

Щодо висловлення судом іншої позиції, відмінної від його звичної судової практики, у справі про відшкодування витрат на представництво юридичних осіб

Фабула справи: четверо заявників скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що надмірна сума судових витрат, яку вони мали сплатити, становила порушення їхнього права на доступ до суду. Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, перший та другий заявники скаржилися на відсутність правової визначеності через непослідовність судової практики Верховного суду стосовно права юридичних осіб, які наймають кваліфікованих адвокатів, вимагати відшкодування судових витрат у цивільному провадженні, пов’язаних із їх представництвом.

Заявники порушили цивільні провадження проти приватних страхових компаній, вимагаючи відшкодування шкоди, завданої внаслідок дорожньо-транспортної пригоди. В результаті національні суди відмовили заявникам у задоволенні позову, установивши, що умови для присудження їм відшкодування в їхніх справах дотримані не були. Справа стосувалася вимоги до заявників сплатити суми судових витрат, понесених на представництво відповідачів. Скарга заявників була пов’язана із сумою судових витрат, що складалася з гонорарів адвокатів, які представляли інтереси приватних підприємств.

Правове обґрунтування: загальні принципи, застосовні до справ щодо суперечливих рішень у судовій практиці були узагальнені у справі Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey ([GC], no. 13279/05, §§ 49–58 та 61, 20 жовтня 2011 року). Суд підтверджує, що ці принципи є застосовними у справах щодо розбіжностей, наявних переважно в судовій практиці найвищого національного суду (див. Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania [GC], no. 76943/11, § 117, 29 листопада 2016 року)

Висновки: Суд підкреслює, що рішення Верховного суду, на яке посилалися заявники, справді суперечило висновку, якого дійшов цей суд у їхній справі. Проте з низки наданих Урядом рішень суду вбачалося, що в більшості рішень застосовується підхід, аналогічний справі заявників, а саме що юридичні особи, які наймають кваліфікованих адвокатів, мають право на відшкодування витрат, понесених у зв’язку з їх представництвом. Суд зауважує, що рішення Верховного суду, на яке посилалися заявники, схоже, було єдиним випадком висловлення судом іншої позиції, відмінної від його звичної судової практики. Справді, заявники не змогли навести інших рішень будь-якого національного суду аналогічного напрямку. Той факт, що в деяких рішеннях Верховний суд виснував або підтвердив висновок суду нижчої інстанції про те, що кожна сторона має нести власні витрати на представництво, не свідчить про стверджувану непослідовність судової практики, оскільки це не стосується конкретних питань відшкодування витрат юридичним особам, які наймають кваліфікованих адвокатів. За цих обставин Суд не міг дійти висновку, що в усталеній практиці Верховного суду існували тривалі й серйозні розбіжності. Однак, навіть якщо припустити існування на той час якихось розбіжностей, Суд задоволений тим, що Верховний суд роз’яснив підхід, якого варто дотримуватися, і підтвердив рішення, яке він застосував у справі заявників, завдяки висловленій правовій позиціії.

Констатовані порушення: право на справедливий суд (ст. 6 Конвенції), скарга є явно необґрунтованою та відхилена (пп. “a” п. 3 та п. 4 ст. 35 Конвенції).

Ключові слова: стягнення судових витрат, витрати на професійну правничу допомогу, принцип сталості судової практики, наслідки зміни судової практики