Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 березня 2023 року

у справі «AZALIYA, TOV AND OTHERS v. UKRAINE»

за заявами №№ 31211/14 і 31338/14

Щодо визнання належного юридичним особам нерухомого майна на праві приватної власності самовільним будівництвом та його незаконне знесення

Фабула справи: заяви стосувалися знесення органами державної влади будівель, що належали компаніям-заявникам і використовувалися ними для ведення комерційної діяльності (кафе та магазин). Компанії-заявники скаржилися, що втручання у їхню власність було незаконним і невиправданим. Заявники скаржилися на те, що не було правових підстав для визнання спірних будівель самовільним будівництвом і що їх знесення на підставі рішення міської ради суперечило статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Будинки, про які йде мова, були побудовані в 1970-х роках і розташовувалися на ринку «Кінний» у місті Харкові. У 1995 та 1994 роках відповідно попередники компаній-заявників викупили будівлі в держави та отримали відповідні сертифікати власності. У січні 2003 року та грудні 2006 року, після реорганізації попередників у компанії-заявники, Харківське бюро технічної інвентаризації видало офіційний сертифікат («технічний паспорт») на будинки, згідно з яким перше та друге підприємства-заявники були їх власниками. До 2011 року (заява № 31211/14) та 2010 року (заява № 31338/14) компаніїзаявники орендували земельні ділянки, зайняті спірними будівлями, у муніципальних органів влади за укладеним договором оренди, який було продовжено. Зі змісту договорів оренди вбачалося, що метою оренди є забезпечення утримання та належного функціонування кафе й магазину, які розташовані в будівлях. Після 2010 року муніципальна влада відмовила компаніям-заявникам у численних проханнях про продовження строку дії договорів оренди, посилаючись на необхідність реконструкції території в рамках міського плану розвитку. Компаніям-заявникам неодноразово наказували звільнити земельні ділянки та знести будівлі як самовільні споруди, оскільки вони більше не мали права ними користуватися. Заявники відмовилися, посилаючись на те, що накази порушують їхні права власності, і вимагали продовжити строки дії договорів оренди. Останнє розпорядження про звільнення землі було видано компаніям-заявникам 7 листопада 2012 року та вимагало знести належні їм будівлі не пізніше 18 години 8 листопада 2012 року. Того ж дня, 7 листопада 2012 року, міська рада прийняла рішення № 679 про благоустрій міста, наказавши відповідній муніципальній владі прибрати в місті деякі «несанкціоновані споруди». Того самого дня, згідно з офіційними документами, спірні будівлі були знесені владою. Підприємства-заявники оскаржили законність рішення міської ради, вимагаючи компенсації за знесене майно. Комінтернівський районний суд м. Харкова визнав знесення законним. З’ясувавши, що компанії-заявники були законними власниками будівель, районний суд встановив, що вони використовували землю без будь-якого законного права на це, оскільки строк дії їхніх договорів оренди закінчився. Суди апеляційної та касаційної інстанцій залишили в силі це рішення.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що сторони погодилися з тим, що будівлі, про які йде мова, належали компаніям-заявникам, і що їх знесення становило втручання в їх право, передбачене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Попри те, що апеляційний суд, здається, висловив сумніви щодо прав власності компаній-заявників на будівлі на момент знесення (див. пункт 7), Уряд визнав, що спірні будівлі дійсно були їх власністю, і свідоцтво про право власності, видане органами влади, підтверджує цю позицію. Суд не бачить підстав вважати інакше. За обставин цієї справи, беручи до уваги прецедентне право та наведений нижче аналіз, Суд дійшов висновку, що застосовною є норма про позбавлення власності (Svitlana Ilchenko v. Ukraine, № 47166/09, §§ 60-64, 4 липня 2019 року).

Висновки: повертаючись до питання законності втручання, Суд вважає, що важко погодитися з твердженням Уряду про те, що будівлі, які належали компаніям-заявникам, були законно знищені, оскільки наявні документи свідчать, що ці будівлі були знесені на підставі рішення міської ради від 7 листопада 2012 року, яке розглядало їх як «самовільне будівництво». Водночас будівлі, які були придбані в держави у 1990-х роках, вже були побудовані, і влада не припускала, що під час будівництва будинків було порушено будь-який закон. Державні органи видали компаніям-заявникам майнові сертифікати, що підтвердили їхнє право власності на будівлі, і ці сертифікати не було анульовано. На додаток, у договорах оренди конкретно вказувалося, що землю було надано компаніям-заявникам з метою обслуговування та експлуатації кафе й магазину, які розташовувалися у відповідних будівлях. Таким чином, на момент прийняття рішення № 679 міська рада усвідомлювала, що компанії-заявники є законними власниками зазначених будівель, і що знищення права власності завдасть їм шкоди. За таких обставин важко зрозуміти, як на момент прийняття рішення міської ради від 7 листопада 2012 року можна було належним чином кваліфікувати будівлі, що належали компаніям-заявникам, як «самочинне будівництво». Той факт, що земля перебувала в комунальній власності, а строк дії договору оренди закінчився, не скасовував права власності компаній-заявників на будівлі, яке було встановлено належним чином і не залежало від права власності на земельну ділянку.

У зв’язку із цим Суд зауважує, що ані Уряд, ані національні суди не посилалися на будь-яке національне правове положення, яке визначало б міську раду як орган чи один з органів влади, уповноважених приймати рішення щодо експропріації приватної власності. Крім того, відповідно до статті 38 Закону «Про регулювання містобудівної діяльності», навіть у разі самочинного будівництва рішення про знесення могло бути ухвалене лише судом за позовом відповідного органу та виконане судовими виконавцями. Крім того, статтею 212 Земельного кодексу було передбачено, що повернення самовільно зайнятої земельної ділянки здійснюється на підставі рішення суду. Уряд не довів, що будь-яке таке судове рішення було міською радою отримано або що у справах заявників було дотримано процедури, передбаченої законом. Беручи до уваги вищезазначене, Суд вирішив, що знесення майна заявників органами влади було позбавлене будь-якої правової підстави та несумісне з принципом верховенства права.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: правовий режим самочинного будівництва, порушення права власності, захист земельних прав