Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 09 березня 2023 року

у справі «L.B. v. HUNGARY»[1]

за заявою № 36345/16

Щодо невідповідності законодавчого механізму обов’язкового оприлюднення персональних даних платників податків, які не виконали своїх податкових зобов’язань, принципам захисту та мінімізації цих даних

Фабула справи: заявник скаржився на публікацію його персональних даних у списку найбільших податкових боржників на веб-сайті Національного податкового та митного органу за невиконання ним податкових зобов'язань. Заявник стверджував, що ця публікація порушила його право на повагу до приватного життя, захищене статтею 8 Конвенції.

Відповідно до Закону про податкове адміністрування 2003 року державний орган у сфері податкового та митного врегулювання опублікував персональні дані заявника (включаючи його ім’я та адресу місця проживання) на своєму вебсайті: спочатку в списку великих неплатників податків, відповідно до статті 55(3) Закону, а згодом і в списку великих податкових боржників відповідно до статті 55(5). Запроваджена як інструмент боротьби з недотриманням податкового законодавства, систематична та обов’язкова публікація персональних даних великих податкових боржників застосовувалася до всіх платників податків, які на кінець кварталу мали борг понад 10 мільйонів угорських форинтів (близько 28 000 євро) податку протягом періоду, що перевищує 180 днів підряд. Рішенням від 12 січня 2021 року Палата Суду п’ятьма голосами проти двох постановила, що не було порушення статті 8 Конвенції, встановивши, що за обставин цієї справи оприлюднення персональних даних заявника не створювало для його приватного життя більшого тягаря, ніж це було необхідно для захисту законних інтересів держави. 31 травня 2021 року за клопотанням заявника справу було передано на розгляд до Великої Палати Суду.

Правове обґрунтування: обсяг справи – розгляд справи Великою Палатою Суду обмежився другою публікацією персональних даних заявника у списку великих податкових боржників. Спірна публікація не була предметом індивідуального рішення податкового органу, а охоплювалася запровадженим законодавцем механізмом. Оскільки раніше Суд не розглядав питання про те, чи встановлений законом обов’язок публікувати дані платників податків, включаючи адресу місця проживання, відповідав, і в якій мірі, статті 8 Конвенції, Суд дослідив обсяг та дію свободи розсуду, доступну державі при регулюванні питань такого характеру. У цьому контексті Суд розглянув загальні принципи, що випливають з його усталеної практики щодо права на недоторканність приватного життя згідно з статтею 8 Конвенції, зокрема ті, що стосуються захисту даних, а також принципи, що стосуються загальних заходів і якості парламентського розгляду. У зв’язку з цим Суд неодноразово заявляв, що вибір законодавця не виходить за межі його контролю, і оцінював якість парламентського та судового перегляду необхідності того чи іншого заходу. Крім того, Суд урахував ступінь консенсусу на національному та європейському рівнях. Згідно з порівняльно-правовим дослідженням, у двадцяти одній із тридцяти чотирьох досліджуваних Договірних Держав державні органи можуть, а в деяких випадках повинні, оприлюднювати персональні дані платників податків, які не виконали своїх платіжних зобов’язань, у разі дотримання певних умов. Разом з тим, хоча в рамках першої групи національне законодавство характеризувалося великим різноманіттям стосовно обсягу опублікованих даних та передумов для оприлюднення, зокрема сума несплаченого податкового боргу та час, упродовж якого податкові борги залишалися несплаченими до оприлюднення, більшість держав у цій групі надавали необмежений доступ до інформації про платників податків. Крім того, лише вісім з опитаних Держав оприлюднювали адресу місця проживання платників податків, а ще два вказували муніципалітет їхнього проживання.

Беручи до уваги всі вищезазначені фактори, Суд дійшов висновку, що Договірні Держави користувалися широкою свободою розсуду при оцінці необхідності створення механізму оприлюднення персональних даних платників податків, які не виконали своїх податкових зобов’язань, як, зокрема, засобу забезпечення належного функціонування збору податків у цілому. Проте дискреція держав у цій сфері не є необмеженою. У цьому контексті Суд має переконатися, що компетентні національні органи влади, будь то на законодавчому, виконавчому чи судовому рівнях, установили належний баланс між конкуруючими інтересами та, принаймні по суті, належним чином врахували не лише (i) суспільний інтерес у поширенні відповідної інформації, а також (ii) характер оприлюдненої інформації; (iii) наслідки та ризик завдання шкоди реалізації приватного життя відповідними особами; (iv) потенційне охоплення середовища, що використовується для поширення інформації, зокрема, Інтернету; а також (v) основні принципи захисту даних (як зазначено у Конвенції Ради Європи про захист осіб у зв'язку з автоматизованою обробкою персональних даних), в тому числі принципи щодо мети обмеження, обмеження зберігання, мінімізації даних і точності даних. У зв’язку з цим важливу роль могла б відіграти й наявність процесуальних гарантій.

Висновки: важливою особливістю механізму обов’язкового оприлюднення було те, що угорський податковий орган згідно із національним законодавством не мав дискреційних повноважень розглядати питання необхідності оприлюднення персональних даних платників податків. Незалежно від наявності чи відсутності будь-якої суб’єктивної вини або інших індивідуальних обставин, оприлюднення було обов’язковим, і будь-які податкові боржники, які відповідали об’єктивним критеріям у статті 55(5), систематично ідентифікувалися за їхніми іменами та адресою місця проживання у списку, опублікованому податковим органом на своєму вебсайті. Інформація публікувалася до тих пір, поки заборгованість не була погашена або поки вона не стала такою, що не підлягає стягненню. Іншими словами, політика оприлюднення, викладена в Законі про податкове адміністрування 2003 року, не вимагала зважування конкуруючих індивідуальних і суспільних інтересів або індивідуальної оцінки пропорційності податковим органом.

У цій справі не було проведено оцінку ймовірного впливу механізмів оприлюднень, які вже існували, зокрема механізму статті 55(3) (неплатники податку) на поведінку платників податків, або будь-яких вказівок щодо того, чому ці заходи вважалися недостатніми для досягнення визначеної законодавчої мети або потенційної додаткової цінності механізму статті 55(5) (податкові боржники), окрім очевидного факту, що певні негативні наслідки для репутації відповідної особи можуть випливати з ідентифікації як великого податкового боржника з оскаржуваного списку. Зокрема, не вбачалося, що Парламент оцінив, наскільки публікація всіх елементів списку статті 55(5), особливо адреси місця проживання податкового боржника, була необхідною для досягнення стримувального ефекту, як це було запропоновано Урядом, на додаток до тих неплатників податків, які визначені в окремому списку відповідно до статті 55(3). Крім того, не було жодних доказів того, що розглядався вплив механізму оприлюднення за статтею 55(5) на право на недоторканність приватного життя, і, зокрема, ризик неправомірного використання адреси місця проживання податкового боржника іншими представниками громадськості. Крім того, як вбачається, не було розглянуто питання про потенційне охоплення середовища, яке використовувалося для поширення відповідної інформації, а саме того факту, що публікація персональних даних на вебсайті податкового органу означала, що незалежно від мотивів отримання доступу до інформації будь-хто в усьому світі, хто мав доступ до Інтернету, також мав необмежений доступ до інформації про ім’я, а також адресу місця проживання кожного платника податків у списку, з ризиком повторного оприлюднення як природного, ймовірного та передбачуваного наслідку первинної публікації.

Таким чином, оскільки можна було б стверджувати, що оприлюднення цього списку відповідало суспільним інтересам, Парламент, схоже, не врахував, в якій мірі оприлюднення всіх даних, про які йде мова, і, зокрема, адреси місця проживання податкового боржника, було необхідним для досягнення початкової мети збору відповідних персональних даних в інтересах економічного добробуту країни. Враховуючи досить чутливий характер такої інформації, за обставин цієї справи, достатній парламентський розгляд був особливо важливим. Здавалося, що міркування щодо захисту даних практично не ураховувалися, якщо взагалі таке відбулося, при підготовці механізму оприлюднення відповідно до статті 55(5), попри щораз більшу кількість обов’язкових національних вимог щодо захисту даних та вимог ЄС щодо захисту даних, які застосовуються у внутрішньому законодавстві. Хоча Суд погодився, що намір законодавця полягав у посиленні дотримання податкового законодавства, і що додавання адреси місця проживання платника податків забезпечувало точність інформації, що оприлюднюється, не вбачалося, що законодавець розглядав питання про вжиття заходів з розробки відповідних засобів реагування з урахуванням принципу мінімізації даних.

Отже, враховуючи систематичне оприлюднення даних платників податків, які включали їхні адреси місця проживання Суд не переконався, попри свободу розсуду держави-відповідача, що причини, на які посилався угорський законодавець, впроваджуючи механізм оприлюднення за статтею 55(5), хоча й доречні, були достатніми, аби продемонструвати, що оскаржуване втручання було «необхідним у демократичному суспільстві», і що органи влади держави-відповідача досягли справедливого балансу між конкуруючими інтересами.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист персональних даних, право на приватність, відповідальність платників податків, зміст податкової інформації