Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 02 березня 2023 року

у справі «CROATIAN RADIO-TELEVISION v. CROATIA»[1]

за заявами №№ 52132/19 та 19 інших

Щодо суперечливості практики національних судів при розгляді подібних справ, позивачем у яких була державна установа

Фабула справи: справа стосується суперечливих рішень національних судів у двадцяти цивільних провадженнях щодо безпідставного збагачення, які заявник - національна телерадіомовна установа (далі – установа-заявник) - порушив проти різних осіб, яким один з її працівників виплатив гонорари від її імені за роботу, яку вони ніколи не виконували.

Установа-заявник скаржилася на суперечливу прецедентну практику національних судів, оскільки у двадцяти цивільних провадженнях, про які йде мова, національні суди ухвалили рішення проти неї, тоді як у низці інших справ, що випливали з тієї ж сукупності обставин, вони ухвалили рішення на її користь. Вона також скаржилася на те, що замість узгодження різної судової практики нижчих судів Верховний суд сам став джерелом невизначеності, визнавши неприйнятними або відхиливши подані установою-заявником надзвичайні касаційні скарги з питань права, визнавши при цьому прийнятними такі самі касаційні скарги, подані в інших подібних справах іншою стороною.

Правове обґрунтування: спочатку Суд зазначає, що відповідні принципи щодо стверджуваних порушень пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на різну практику національних судів узагальнено ним у справах Nejdet Şahin and Perihan Şahin v. Turkey [GC], № 13279/05, § § 49-58, 20 жовтня 2011 року та Lupeni Greek Catholic Parish and Others v. Romania [GC], № 76943/11, § 116, 29 листопада 2016 року (витяги). Суд посилається на думку, наведену у Висновку КРЄС № 20 (2017) про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону, згідно з якою відповідальність верховних судів забезпечувати та підтримувати однаковість судової практики не слід розуміти як вимогу верховного суду втручатися якомога частіше, і що проблему існування суперечливих рішень судів нижчих інстанцій не можна вирішити шляхом надання необмеженого доступу до верховного суду.

Висновки: Суд зазначає, що Верховний суд в інших справах, у яких він визнав прийнятними надзвичайні або звичайні касаційні скарги, подані відповідачами, детально виклав відповідні правові питання, які повинні були бути розглянуті у справах про неправомірне збагачення через поведінку А.К. Оскільки суди нижчої інстанції не розглянули ці питання і, таким чином, не встановили всі обставини справи, Верховний суд передав справи до судів першої інстанції, оскільки самостійно встановити ці обставини він не міг. Крім того, в одній із таких справ Верховний суд ухвалив, що судами нижчих інстанцій були встановлені всі відповідні обставини, і що норми матеріального права було застосовані ними правильно. Це означало, що національне законодавство передбачало механізм для подолання суперечностей у прецедентному праві судів другої інстанції, і що цей механізм було застосовано. Нарешті, було відомо, що рішення другої інстанції у цих справах були винесені тобто до того, як Верховний суд розробив керівні принципи (guidelines) щодо того, як слід розглядати всі подібні справи про неправомірне збагачення, і тому вони не могли бути вирішені відповідно до них. Проте, на думку Суду, цей факт сам по собі не є достатнім для порушення принципу правової визначеності. З огляду на наведені вище міркування, Суд не надає особливого значення стверджуваним невідповідностям у судовій практиці самого Верховного суду, на яких рішуче наголошувала установа-заявник, і які стосувалися не застосування норм матеріального права щодо безпідставного збагачення, а критеріїв прийнятності для подання екстраординарної касаційної скарги. Зокрема, ці стверджувані невідповідності стосувалися оцінки того, чи є певне питання права важливим для однакового застосування закону, тобто застосування встановленого законом критерію, пов’язаного з публічною роллю Верховного суду, при застосуванні якого цей Суд за своєю природою повинен користуватися широким розсудом. У будь-якому випадку, Суд вважає, що оскільки Верховний суд вже розробив керівні принципи щодо того, як слід розглядати певну групу подібних справ для досягнення однакового застосування закону, йому не потрібно було робити це в кожній майбутній подібній справі.

Констатовані порушення: відсутнє порушення права на справедливий суд (п. 1 ст. 6 Конвенції).

Ключові слова: процедура касаційного оскарження, принцип єдності судової практики, принцип верховенства права, право на справедливий судовий розгляд