Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 19 січня 2023 року

у справі «KOROTYUK v. UKRAINE»

за заявою № 74663/17

Щодо неспроможності органів державної влади провести належне кримінальне розслідування порушення права інтелектуальної власності автора твору

Фабула справи: заявниця скаржилась за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на неспроможність органів державної влади провести належне розслідування порушення її права інтелектуальної власності та встановити винних осіб для подальшого відшкодування завданої шкоди.

Заявниця є авторкою книги, копія якої була доступна для завантаження за плату на вебсайті в інтернеті без її згоди. Вебсайт був зареєстрований компанією в Сполучених Штатах Америки та розміщений компанією-провайдером у Великій Британії. Платежі здійснювалися на картку українського банку й активувалися за допомогою текстового повідомлення, надісланого на український номер. У 2013 році заявниця подала офіційну заяву до поліції з вимогою порушити кримінальну справу за умисне порушення авторських прав. Заявниця стверджувала, що вона встановила інформацію, згідно з якою вебсайт, імовірно, був зареєстрований на ім’я пана О.О. Заявниця вказала його ім’я, дату народження та ідентифікаційний номер платника податків. Було відкрито кримінальне провадження. Заявниця зверталася до слідчого поліції з проханням провести такі конкретні слідчі дії: (i) отримати інформацію від банку А. про власника банківської картки (вона вказала конкретний номер), яка нібито використовувалася для отримання платежів за завантаження її книги; (ii) отримати інформацію від компанії S., яка керувала службою обміну текстовими повідомленнями, про користувача номера, який нібито використовувався для завантаження книги; (iii) призначити запропонованого нею технічного спеціаліста. Вона також заявила, що звернеться із цивільним позовом про відшкодування збитків, коли буде встановлено кількість незаконних завантажень і причетних осіб. Заявниця неодноразово поновлювала ці та інші подібні клопотання. Кримінальне провадження неодноразово припинялося з підстав відсутності подій злочину та поновлювалось унаслідок оскарження такого рішення заявницею. На час розгляду справи Судом розслідування ще тривало, однак інформації щодо будь-яких конкретних слідчих дій надано не було.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що захист прав інтелектуальної власності, включно із захистом авторських прав, підпадає під дію статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. Anheuser-Busch Inc. v. Portugal [GC], № 73049/01, § 72, ECHR 2007-I). Суд нагадує, що коли приватна особа здійснює втручання у право на мирне володіння майном, яке має кримінальний характер, для органів влади виникає обов’язок провести ефективне кримінальне розслідування та, у разі необхідності, судове переслідування. Проте обов’язок розслідувати менш серйозні злочини, наприклад злочини, пов’язані з майном, менш суворий. Тож у таких випадках держава не виконає такого позитивного зобов’язання лише тоді, коли будуть виявлені кричущі та серйозні недоліки в кримінальному розслідуванні чи судовому переслідуванні (Blumberga v. Latvia). Хоча ці принципи раніше застосовувалися у справах про крадіжки зі зломом (див. Keipenvardecas v. Latvia (dec.), № 38979/03, § 64, 2 березня 2010 року), фінансові злочини (див. Zagrebačka banka d.d. v. Croatia, № 39544/05, §§ 276–77, 12 грудня 2013 року) та підпали, Суд вважає, що вони застосовуються, mutatis mutandis, до посягань приватних осіб на права інтелектуальної власності, як це мало місце в цій справі, де таке посягання prima facie насамперед становило кримінальне правопорушення і будь-який окремий цивільний засіб правового захисту не був би ефективним.

Тією мірою, якою можна зрозуміти Уряд як такий, що заперечував застосовність статті 1 Першого протоколу до Конвенції на тій підставі, що заявниця не мала законних очікувань отримати компенсацію від держави відповідно до статті 1177 Цивільного кодексу (ця стаття передбачає, що держава відшкодовує шкоду жертві кримінального правопорушення, якщо правопорушник не встановлений або є неплатоспроможним), Суд зауважує, що заявниця скаржилася не на свою неспроможність отримати компенсацію від держави, а, імовірніше, на неспроможність держави захистити її права інтелектуальної власності [яка, можливо, була спричинена відсутністю ефективних слідчих дій зі сторони певних державних органів], щоб подати позов про відшкодування збитків до сторін, які незаконно поширювали та використовували її роботу з порушенням її авторських прав.

Висновки: особи, безпосередньо відповідальні за порушення авторських прав, користувалися українськими банківськими й телекомунікаційними послугами, які повністю підпадали під юрисдикцію української влади. Найбільш безпосереднім засобом ідентифікації цих осіб був запит про інформацію від цих постачальників, і єдиним ідентифікованим способом запиту про інформацію від них було кримінальне розслідування. Суд прийняв позицію заявниці про те, що якщо держава вирішила криміналізувати певні серйозні випадки порушення авторського права, особу сторони (або сторін), яка порушила авторське право, на практиці можна було встановити лише шляхом використання слідчих повноважень держави. У зв’язку із цим національне законодавство дозволяло подавати цивільний позов у межах кримінального провадження лише після встановлення підозрюваного чи обвинуваченого. Також, оскільки не було ухвалено жодного нормативного акта, який імплементував би положення статті 1177 Цивільного кодексу, заявниця не мала достатньо обґрунтованих вимог щодо компенсації для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Звідси випливає, що хоча суперечки щодо авторських прав загалом мали цивільно-правовий характер, за конкретних обставин цієї справи, яка стосувалася імовірного кримінального правопорушення, держава-відповідач мала позитивний обов’язок відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції провести ефективне розслідування кримінальної справи.

У зв’язку із цим кримінальне розслідування характеризувалося низкою недоліків:

1. заявниця визначила конкретні слідчі дії, які, ймовірно, дали б змогу органам влади встановити причетних сторін. Ідеться передусім про ідентифікацію власника банківської картки, яку нібито використовували для стягнення плати за незаконні завантаження;
2. не було жодних ознак того, що вжиття цих заходів наклало б непропорційний тягар на органи влади, як-от складні слідчі дії за кордоном, навіть з огляду на відносно обмежену тяжкість передбачуваного правопорушення проти інтелектуальної власності заявниці;
3. органи влади постійно та неодноразово не робили необхідних кроків, що також було визнано національними судами при розгляді відповідних скарг заявниці, протягом тривалого часу та без будь-яких чітких пояснень;
4. заявниця не мала практичної можливості доповнити розслідування органів влади власними діями, наприклад самостійно вимагати розкриття інформації, частково через позицію органів влади.

Сукупним результатом кричущих і серйозних недоліків, які характеризували кримінальне розслідування, стало те, що держава не виконала своїх позитивних зобов’язань щодо майна заявниці.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції).

Ключові слова: захист майнових прав автора, принцип Блумберга, способи захисту права власності, відповідальність держави, посягання на права інтелектуальної власності