Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 12 січня 2023 року

у справі «OVCHARENKO AND KOLOS v. UKRAINE»[2]

за заявами №№ 27276/15 і 33692/15

Щодо недостатнього обгрунтування рішення про звільнення суддів Конституційного Суду за «порушення присяги»

Фабула справи: заявники скаржились на їхнє звільнення з посад суддів Конституційного Суду України з порушенням статей 6, 8 та 18 Конвенції.

Наприкінці лютого 2014 року масові протести (відомі як Українська Революція Гідності) завершилися усуненням з посади четвертого президента України В. Януковича. Це призвело до низки змін у політичній системі України, включно з формуванням нового тимчасового уряду, відновленням попередньої редакції Конституції та позачерговими президентськими виборами. Водночас постановою Парламенту заявники були звільнені з посад суддів Конституційного Суду України (далі – КСУ) за «порушення присяги» у зв’язку з участю в ухваленні КСУ Рішення у 2010 році. Це Рішення мало наслідком суттєве збільшення повноважень тодішнього президента України В. Януковича. Заявники безуспішно оскаржували своє звільнення в національних судах. Верховний Суд України, зокрема, вирішив, що оскаржуваним Рішенням 2010 року КСУ вніс зміни до Конституції України, тоді як такі повноваження були надані Парламенту; таким чином КСУ порушив фундаментальні принципи демократії, поділу влади та легітимність чинних інститутів державної влади.

Правове обґрунтування: в цій справі Парламент здійснив провадження, яке завершилося рішенням про звільнення заявників за «порушення присяги». Парламентську постанову переглянули Вищий адміністративний суд України та Верховний Суд України. Відповідно, ураховуючи обсяг скарг заявників, Суд покликаний спочатку перевірити, чи були дотримані вимоги щодо «незалежного та безстороннього трибуналу» на етапі ухвалення рішення Парламентом. Далі, якщо такі вимоги на цьому етапі не були дотримані, необхідно визначити, чи перегляд справи національними судами усунув виявлені недоліки. Суд відзначає, що ця справа стосувалася відповідальності двох суддів перед політичним органом, який не діяв як орган з ухвалення попередніх рішень, а реалізовував повноваження щодо остаточних рішень, що мали наслідком звільнення заявників. Оскільки таке використання влади не було попередньою умовою будь-якої оцінки справи незалежним органом, ex post судовий перегляд справи мав вирішальне значення для глобальної оцінки сумісності національного провадження з пунктом 1 статті 6 Конвенції. При цьому немає жодних ознак того, що українське законодавство певним чином обмежувало сферу перегляду, який суди могли здійснювати у справах заявників.

Висновки: для національних судів було вкрай важливо оцінити, чи було надано заявникам достатні гарантії незалежного та неупередженого розгляду їхніх справ, і розглянути всі відповідні питання факту та права, що мали вирішальне значення для результату їх розгляду. Зокрема, питання про те, чи було звільнення заявників сумісним з конституційними гарантіями незалежності суддів, у тому числі щодо функціонального імунітету суддів КСУ, що обмежує сферу їхньої юридичної відповідальності за результати голосування як членів КСУ, вимагало детальної відповіді. Воно не могло бути мовчазно відхилене, його потрібно було детально розглянути, щоб судовий перегляд вважатися «достатнім» для цілей Конвенції. У цьому аспекті Суд повторює свої висновки за статтею 8 Конвенції про те, що національні суди за обставин розглянутих ними справ і з огляду на важливість перебування суддів на посадах для підтримання верховенства права та демократії були покликані навести досить докладне й чітке обґрунтування складових елементів «порушення присяги», імовірно вчиненого суддею КСУ. Оскільки цього не було зроблено, рішення про звільнення заявників не можна вважати достатньо обґрунтованими.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: процедура звільнення судді, правовий статус суддів КСУ, принцип правовладдя, обмежений імунітет, засади судочинства, право на перегляд судових рішень