Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 жовтня 2022 року

у справі «THEO NATIONAL CONSTRUCT S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA»

за заявою № 72783/11

Щодо неефективного судового захисту прав компанії у приватному спорі з приводу рейдерського захоплення її майна

Фабула справи: посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції (захист власності), компанія-заявник скаржилася на рейдерське захоплення («рейдерство») та ймовірне захоплення майна дорожньо-будівельної компанії, в якій компанія-заявник мала 50 % акцій, другою з її компаній-партнерів, підконтрольною молдовському бізнесмену й лідеру політичної групи партії, за сприяння судів та правоохоронних органів.

Правове обґрунтування: "володіння майном", про яке йдеться у цій справі, полягало у володінні заявником часткою в компанії Q. у розмірі п'ятдесяти відсотків та його непрямій участі у договорі від 16 жовтня 2007 року між компанією Q. та Державною адміністрацією автомобільних доріг Молдови вартістю 24,5 млн. євро. Рішенням Кишинівського апеляційного суду від 2 лютого 2011 року заявник втратив вищевказане майно на користь інших партнерів компанії Q. З огляду на це, Суд зазначає, що ця скарга відрізняється від інших справ, які надходили на його розгляд, тим, що вона не стосується відібрання майна державою або будь-якої форми державного контролю за його використанням. Це був спір між приватними сторонами, а роль держави обмежувалася забезпеченням через свою судову систему механізму для визначення цивільних прав та обов'язків заявників.

У зв'язку з цим Суд повторює, що провадження щодо цивільно-правових спорів між приватними особами самі по собі не тягнуть за собою відповідальності держави за статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції (Ruiz Mateos v. the United Kingdom, № 13021/87, рішення Комісії від 8 вересня 1988 року, Рішення та доповіді (DR) 57, с. 268; Tormala v. Finland (ріш.), №. 41258/98, 16 березня 2004; Eskelinen v. Finland (ріш.), № 7274/02, 3 лютого 2004; Kranz v. Poland (ріш.), № 6214/02, 10 вересня 2002; і Skowronski v. Poland (ріш.), №. 52595/99, 28 червня 2001 року). Сам факт того, що держава через свою судову систему забезпечує "форум" для вирішення приватноправового спору, не призводить до втручання держави у право власності відповідно до статті 1 Протоколу № 1 (Kuchař and Štis v. the Czech Republic (déc.), no. 37527/97, 21 жовтня 1998 р.), навіть якщо основним результатом рішення, винесеного цивільним судом, є втрата певного "майна". Однак до обов'язків держав за статтею 1 Протоколу № 1 входить, принаймні, створення мінімальної законодавчої бази, включаючи належний суд, що дозволяє тим, хто стверджує, що їхнє право було порушене, ефективно відстоювати свої права і домагатися їхнього виконання. Якщо держава не зробить цього, вона серйозно порушить свій обов'язок захищати верховенство права та запобігати свавіллю (Kotov v. Russia [GC], № 54522/00, § 117, 3 квітня 2012 року).

Таким чином, ситуацію у цій справі слід розглядати з точки зору першого правила, викладеного у першому реченні першого абзацу статті 1 Протоколу № 1, а саме принципу мирного володіння майном.

Висновки: Суд зазначає, що в результаті рішення Апеляційного суду міста Кишинів від 2 лютого 2011 року та рішення Верховного суду від 3 квітня 2013 року, крім втрати дорожньо-будівельного обладнання та будинку генерального директора, компанія-заявник втратила на користь інших партнерів 50% частки в статутному капіталі компанії Q. і свою опосередковану участь в угоді від 16 жовтня 2007 року між компанією Q. та Державною адміністрацією автомобільних доріг Молдови на суму 24,5 мільйони євро. Суд зауважує, що відповідно до статті 47 Закону про товариства з обмеженою відповідальністю партнери компанії можуть бути виключені, лише якщо вони не роблять свій внесок до статутного капіталу або, діючи як керуюча компанія, вчиняють дії, що є шкідливими для неї. Жодна із цих двох ситуацій компанією S. у провадженні не згадувалася та/або не була визнана застосовною Апеляційним судом міста Кишинів у його рішенні. Тому видається, що усунення компанії-заявника було позаправовим заходом, не передбаченим чинним на час подій законодавством. Він також зазначає, що позов компанії S. не було доведено до відома компанії-заявника та що автентичність і достовірність протоколів судових засідань викликає серйозне побоювання, оскільки вони мали номер справи з наступного року і стосувалися слухання, яке той самий суддя відклав днем раніше.

Суд погодився з тим, що компанія-заявник не була поінформована про судове засідання 2 лютого 2011 року в Апеляційному суді міста Кишинів і тому вона не мала можливості представити свій захист у цій справі. Дійшовши такого висновку, Судіз занепокоєнням відзначає ознаки підробки бланків повісток про виклик на судове засідання 2 лютого 2011 року. Суд також звертає увагу на інші тривожні факти, такі як дата ухвалення рішення від 2 лютого 2011 року, вражаюча швидкість виконання цього рішення та залучення в процесі цього особи, близької до пана Ș. Тим паче, компанія-заявник порушила всі ці питання у своїй касаційній скарзі, але Верховний суд не відповів на серйозні звинувачення і навіть не згадав їх у своєму рішенні. Що стосується строку позовної давності, то згідно зі статтею 267 Цивільного кодексу позов мав би бути визнаний таким, що поданий поза межами цього строку 3 травня 2010 року, через три роки після реєстрації Державною реєстраційною палатою змін до статуту компанії Q. Тобто позов було подано після спливу строку позовної давності, що за відсутності будь-яких вагомих причин є несумісним із принципом правової визначеності.

Суд дійшов висновку, що провадження, в межах яких були ухвалені судові рішення, що мали наслідком втрату компанією-заявником свого майна, здійснювалися у свавільний та необґрунтований спосіб. Отже, держава не виконала свого обов’язку надати компанії-заявнику можливість ефективно відстоювати свої права та забезпечити їх дотримання.

Констатовані порушення: захист власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: захист права власності, позбавлення власності, порушення майнових прав, відсутність судового захисту