Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 жовтня 2022 року

у справі «BEELER v. SWITZERLAND»

за заявою № 78630/12

Щодо встановлення на законодавчому рівні різних умов для виплати пенсії у зв’язку із втратою годувальника жінкам і чоловікам

Фабула справи: заявник скаржився на припинення виплати пенсії йому як вдівцю після того, як його молодша дитина досягла повноліття. При цьому Федеральний закон про страхування за старістю та втратою годувальника передбачав, що право на отримання пенсії вдівця припиняється, коли молодша дитина досягає 18 років, тоді як у випадку вдови така умова не застосовується. Заявник посилався на статтю 14 Конвенції в поєднанні зі статтею 8 Конвенції, вказуючи, що він зазнав дискримінації відносно овдовілих матерів, які мали лише обов’язки по догляду за дітьми.

Заявник є громадянином Швейцарії, 1953 року народження. Він батько-одинак двох дітей, яких виховував самостійно через втрату дружити внаслідок аварії, коли дітям було один рік і дев’ять місяців та чотири роки відповідно. 9 вересня 2010 року Управління з компенсацій кантону Аппенцелль Зовнішній Родос (the Canton of Appenzell Outer Rhodes), відзначивши, що молодша донька заявника незабаром досягне повноліття, вирішило припинити виплату заявникові пенсії вдівця. Він заперечив це, посилаючись на принцип гендерної рівності, викладений у Конституції Швейцарії, аргумент про що Управління з компенсацій відхилило. Далі заявник оскаржив рішення до Суду кантону, стверджуючи про відсутність підстав для поводження з ним менш прихильно, ніж із вдовою. Суд кантону відхилив його скаргу, зауваживши, що законодавець знав про нерівне ставлення до вдів і вдівців під час розробки Федерального закону про страхування за старістю та втратою годувальника та внесення змін до нього, і висловив думку, що вдівці, які мають обов’язки по догляду за дітьми, можуть, як очікується, повернутися до роботи після закінчення цих обов’язків, тоді як цього не можна розумно вимагати від жінок за тих самих обставин. Рішенням від 4 травня 2012 року скаргу заявника до Федерального верховного суду було відхилено.

Правове обґрунтування: Суд зазначає, що він уже визнав, що будь-яка зміна пенсійних схем має відбуватися поступово, обережно та в розмірений спосіб, оскільки будь-який інший підхід може поставити під загрозу соціальний мир, передбачуваність пенсійної системи та правову визначеність. Однак Суд повторює, що для того, щоб вважати різницю у ставленні за ознакою статі сумісною з Конвенцією, необхідно було б навести дуже вагомі причини і що свобода розсуду, надана державам для виправдання такої різниці, є вузькою.

Суд підкреслює, що просування гендерної рівності залишається однією з основних цілей держав – членів Ради Європи. Це було відображено в таких документах, як Рекомендація R (85) 2 щодо правового захисту від дискримінації за ознакою статі, ухвалена Комітетом міністрів 5 лютого 1985 року, яка містила заклик гарантувати рівне ставлення до чоловіків та жінок стосовно доступу до офіційних систем соціального та пенсійного забезпечення і стосовно допомог, які в межах таких систем виплачуються. Як наслідок, Суд підтверджує, що посилання на традиції, загальні припущення або панівні соціальні установки в конкретній країні вже не є достатнім виправданням різниці у ставленні за ознакою статі чи то на користь жінок, чи то чоловіків. Це означає, що Уряд не може покладатися на презумпцію, що чоловік фінансово підтримує дружину (концепція чоловіка-годувальника), аби виправдати різницю в поводженні, що ставить вдівців у невигідне становище порівняно з вдовами.

Висновки: Суд встановив, що заявник міг стверджувати про те, що став жертвою дискримінації за ознакою статі в розумінні статті 14 Конвенції. Заявник перестав отримувати пенсію у зв’язку із втратою годувальника лише тому, що був чоловіком. Незважаючи на те, що він перебував в аналогічній ситуації з точки зору життєвих потреб (потреб для існування), до нього не ставилися так само, як до жінки / вдови. Тому заявника було піддано неоднаковому ставленню у зв’язку з припиненням виплати пенсії вдівця. Крім того, Суд надав вирішального значення міркуванням, викладеним Федеральним верховним судом, який у своєму рішенні від 4 травня 2012 року в цій справі зазначив, що, впроваджуючи пенсію для вдівців, законодавець знав, що відповідні норми всупереч Конституції встановлюють неприйнятну різницю за ознакою статі. Суд додає, що, на його думку, законодавство, про яке йдеться, сприяло радше збереженню упереджень і стереотипів щодо характеру або ролі жінки в суспільстві та було невигідним як для кар’єри жінок, так і для сімейного життя чоловіків.

Суд зауважує, що після смерті дружини заявник повністю присвятив себе піклуванню, вихованню дітей та догляду за ними й залишив роботу. На момент припинення виплати пенсії йому було 57 років, до цього часу він не працював понад 16 років. У зв’язку із цим Велика Палата поділяла думку Палати про відсутність підстав вважати, що заявнику в такому віці та після тривалої відсутності на ринку праці було б менш складно повернутися до роботи, аніж жінці за подібних обставин, або що припинення виплати пенсії мало б менший вплив на заявника, аніж на вдову за аналогічних обставин. Беручи до уваги викладене та вузьку свободу розсуду, якою користується держава-відповідач, у цій справі Суд дійшов висновку, що Уряд не продемонстрував наявності вагомих або «особливо вагомих і переконливих причин», які б виправдовували різницю у ставленні за ознакою статі, на яку скаржився заявник. Зважаючи на це, нерівне ставлення, якого зазнав заявник, не можна назвати розумно й об’єктивно виправданим.

Констатовані порушення: заборона дискримінації у поєднанні з правом на повагу до приватного і сімейного життя (ст.14 у поєднанні зі ст.8 Конвенції).

Ключові слова: захист соціальних прав, позбавлення пенсійних виплат, пенсійна реформа, принцип заборони дискримінації