Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 01 вересня 2022 року

у справі «P.C. v. IRELAND»[1]

за заявою № 26922/19

Щодо дискримінації на основі статусу засудженого у порівнянні з особами, які перебували під вартою для лікування психічних захворювань, з приводу продовження виплат соціального забезпечення

Фабула справи: заявник скаржився на позбавлення його права на пенсію за віком під час відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Заявник стверджував, що це позбавлення, передбачене законом, було втручанням у його права, передбачені статтею 1 Протоколу № 1, і що воно також було дискримінаційним щодо нього всупереч статті 14 у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 1. Заявник також стверджував, що оскільки Верховний Суд не прийняв рішення за його скаргами за Конвенцією і, як наслідок, не присудив йому адекватного відшкодування, йому було відмовлено в ефективному засобі правового захисту всупереч статті 13

Заявник робив внески до фонду соціального страхування (PRSI), що давали право на державну пенсію (SPC) відповідно до розділів 108–109 Консолідованого закону про соціальне забезпечення 2005 року (Закон 2005 року), до 10 лютого 2006 року, коли йому виповнилося 66 років. Із цієї дати він почав отримувати щотижневі виплати SPC на суму близько 230 євро. 25 березня 2011 року заявника було визнано винним у 60 пунктах сексуального насильства та 14 пунктах зґвалтування. Наступного дня його засудили до 15 років ув’язнення з відстрочкою на останні три роки. Заявник повідомив Суду, що очікувана дата його звільнення — березень 2020 року. Він відбував покарання у, як зазначив Високий суд, «добре керованій сучасній в’язниці зі зручностями та високим рівнем догляду». Стаття 249 (1) (b) Закону 2005 року позбавляла осіб, які перебували у в’язниці або під вартою, права на отримання будь-яких пільг, передбачених у частині 2 цього Закону. Це стосувалося і SPC. На цій підставі виплату пенсії заявника було припинено з дати його ув’язнення. У 2013 році заявник подав позов проти держави. Він домагався визнання оскаржуваного положення несумісним з однією чи декількома статтями Конституції, відшкодування збитків за порушення його конституційних прав і заборони державі виплачувати йому пенсію. Крім того, він стверджував, що припинення виплати йому пенсії суперечило одному чи кільком із таких положень Конвенції: статті 3, 5, 6, 8, 13 і 14, а також статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він вимагав визнання відповідно до розділу 5 Закону про Європейську конвенцію про права людини 2003 року того, що оскаржуване положення є несумісним з Конвенцією, і вимагав компенсації за збитки, які він зазнав унаслідок цього. Національні суди відхилили більшість аргументів, висунутих заявником, зокрема вимогу відшкодування невиплаченої SPC, виплату якої держава припинила з моменту його ув’язнення.

Правове обґрунтування: Суд нагадує, що він визнав, що факт перебування у в’язниці може становити «інший статус» у значенні статті 14 Конвенції. Він визнав це стосовно скарг, поданих засудженими (див. справу Clift v. the United Kingdom, no. 7205/07, 13 липня 2010 року), ув’язненими (див. Laduna v. Slovakia, № 31827/02, ЄСПЛ 2011 рік, та Varnas v. Lithuania, № 42615/06, 9 липня 2013 року), а також засудженими, переведеними до психіатричних установ для лікування (S.S. and Others v. the United Kingdom (dec.), no. 40356/10, 21 квітня 2015 року). Далі необхідно було встановити, чи є обґрунтованими порівняння, наведені заявником, тобто чи перебував він у відносно схожій ситуації з: (i) особами, які перебували під вартою для лікування психічних захворювань; (ii) ув’язненими. У справі Fábián v. Hungary [GC], no. 78117/13, § 121, 5 вересня 2017 року, Велика Палата зазначила із цього приводу (у § 121) таке: «...[Різниця у поводженні] може викликати питання з точки зору заборони дискримінації, як це передбачено статтею 14 Конвенції, лише якщо особи, які піддаються різному поводженню, перебувають у відносно подібній ситуації з огляду на елементи, які характеризують їхні обставини в конкретному контексті. Суд зазначає, що елементи, які характеризують різні ситуації та визначають їх порівнянність, повинні оцінюватися у світлі предмета й мети заходу, який створює відповідну відмінність»

Висновки: зрозуміло, що спільним елементом між заявником та обраними ним для порівняння особами, які перебувають в аналогічному становищі (компараторами), є той факт, що їхня свобода обмежена законом протягом певного часу і що протягом періоду тримання їх під вартою їхні основні потреби задовольняє держава. Але потрібне більш ретельне вивчення питання. Стосовно першої групи порівняння Суд нагадує, що у справі S.S. and Others він прийняв порівняння між заявниками у цій справі (яких було засуджено за дуже тяжкі злочини до тривалих термінів, а потім переведено до закритих психіатричних лікарень для лікування) та іншими пацієнтами з психічними проблемами (які також були засуджені, але замість вироку були направлені безпосередньо до лікарні). Водночас Суд відзначає як подібність між двома групами (потреба в психіатричному лікуванні), так і різницю з точки зору їхнього кримінально-правового статусу, яку «не можна вважати незначною або несуттєвою». Групи не перебували в ідентичній ситуації, але відповідна подібність (утримування в лікарні для лікування психічних захворювань) була достатньою для порівняння.

Суд додає, що статус ув’язнених заявників є дуже важливим для оцінки його відповідності зі статтею 14 Конвенції. Навпаки, у цій справі немає додаткового елемента, який би дав змогу порівнювати різні категорії у справі S.S. and Others – тяжке психічне захворювання. Справді, можна сказати, що різниця між цим заявником і першою групою порівняння більша, ніж у справі S.S. and Others, оскільки в останньому випадку обидві групи були піддані кримінальному процесу. Не було жодної спроби провести порівняння з психічно хворими, які перебувають під вартою згідно з цивільно-правовими повноваженнями, як це прагнув зробити заявник. Концентрація уваги на тому факті, що особи, які перебувають у психіатричних установах, є «затриманими», приховує визначальні характеристики цієї групи. Вони пацієнти, а не в’язні. Їхня фізична свобода обмежена цивільним законодавством з метою лікування; засуджені утримуються за кримінальним законом переважно з метою покарання. У світлі цих міркувань Суд визнав, що заявник не перебував у відносно подібній ситуації з особами першої групи, враховуючи значні юридичні та фактичні відмінності між ними. Тому він не міг стверджувати, що зазнає дискримінації у ставленні до таких осіб.

Констатовані порушення: відсутнє порушення заборони дискримінації (ст. 14 Конвенції) у поєднанні із захистом власності (ст. 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ключові слова: пенсійне забезпечення ув'язнених, підстави припинення пенсійних виплат, принцип заборони дискримінації