Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 13 квітня 2023 року

у справі «E.K. v. LATVIA»

за заявою № 25942/20

Щодо невжиття національними органами влади необхідних і своєчасних заходів для забезпечення права заявника на спілкування з дочкою

Фабула справи: заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на втручання в його сімейне життя та життя його дочки. За його словами, органи влади не відреагували належним чином на заперечення матері щодо реалізації його права на спілкування з дочкою, щоб підтримувати з нею стосунки та користуватися правом на спілкування. Отже, заявник скаржився на фактичне невиконання рішення суду про надання йому права на спілкування з дочкою.

Після розлучення батьки розділили батьківську відповідальність. 5 червня 2018 року національні суди присудили опіку над дитиною матері, а заявнику було надано право на спілкування з нею. Після отримання рішення суду мати привела дитину до вказаного місця, проте, як тільки дочка сказала, що не хоче йти до заявника, мати забрала її. Державний виконавець вважав, що це становило невиконання матір'ю рішення національних судів. Однак у своїх рішеннях від 20 грудня 2019 року та 10 січня 2020 року національні суди встановили, що мати виконала це рішення, оскільки вона привела дитину у вказане місце у вказаний час. Відтоді щоразу, коли заявникові наказують мати контакт з дочкою, мати та дочка прибувають у вказане місце, а потім одразу ж від'їжджають. Заявник звернувся за допомогою до місцевої Баріньї (орган опіки та піклування, створений муніципалітетом), однак безрезультатно. Було розпочато нове провадження щодо опіки.

13 липня 2021 року Окружний адміністративний суд скасував рішення Окружного адміністративного суду та відхилив вимогу заявника про призупинення батьківських прав колишньої дружини I.B. Суд погодився з тим, що I.B. не здійснювала спільну батьківську опіку, що вона одноосібно приймала найважливіші рішення щодо дитини (наприклад, щодо дошкільного виховання, навчання в школі та відвідування різних спеціалістів), що заявник не міг користуватися своїми правами на контакт, і що I.B. не мотивувала дитину та не сприяла контактам з нею. Однак передача дитини під опіку батька, з яким вона не хотіла зустрічатися, завдала б більшої шкоди, ніж відмова I.B. забезпечити права заявника на контакт. Дочка не погоджувалася на будь-які контакти з батьком, і примушення її до таких контактів поставило б її в психологічно травматичну ситуацію. Суд також встановив, що обидва батьки були винні в ситуації, що перешкоджала контакту дитини з батьком, оскільки дочка не хотіла зустрічатися із заявником через погані стосунки між батьками. Суд також послався на прогрес, досягнутий з моменту прийняття рішення судом першої інстанції. Справжній спір у справі стосувався права на контакт, який мав бути вирішений у порядку цивільного судочинства. Рішення було залишено в силі 29 грудня 2021 року Сенатом Верховного Суду.

Правове обґрунтування: хоча основною метою статті 8 є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, існують також позитивні зобов'язання, пов'язані з ефективною "повагою" до приватного або сімейного життя (див. рішення у справі Hokkanen v. Finland від 23 вересня 1994 року, § 55, Series A № 299-A). Ці зобов'язання передбачають вжиття заходів, спрямованих на забезпечення поваги до сімейного життя навіть у сфері відносин між окремими особами, включаючи як створення нормативної бази судового та правоохоронного механізму захисту прав осіб, так і здійснення, у разі необхідності, конкретних кроків (див. рішення у справі Zelikha Magomadova v. Russia, no. 58724/14, § 107, від 8 жовтня 2019 року; Kosmopoulou v. Greece, № 60457/00, § 43, від 5 лютого 2004 року; та Glaser v. the United Kingdom, №. 32346/96, § 63, 19 вересня 2000 року). Право батьків на вжиття заходів з метою возз'єднання з дитиною та обов'язок національних органів влади вжити таких заходів поширюється також на випадки, коли між батьками або іншими членами сім'ї дитини виникають суперечки щодо контактів та місця проживання дітей (див., наприклад, Hokkanen, § 55; Glaser, § 65; і Kosmopoulou, § 44, всі згадані вище; див. також Suur v. Estonia, no. 41736/18, § 75, 20 жовтня 2020 року).

Зобов'язання національних органів влади вживати заходів для сприяння зустрічам між батьками та їхніми дітьми не є абсолютним. Встановлення контакту між батьками, які не перебувають під опікою, та дітьми після розлучення може відбутися не одразу і вимагати підготовчих або поетапних заходів. Характер і ступінь такої підготовки залежать від обставин кожної конкретної справи, але розуміння і співпраця всіх зацікавлених сторін завжди є важливим компонентом (див. Hokkanen, § 58, і Kosmopoulou, § 45, обидва цитовані вище). Однак відсутність співпраці між розлученими батьками не є обставиною, яка сама по собі може звільнити органи влади від їхніх позитивних зобов'язань за статтею 8. Вона скоріше накладає на них обов'язок вжити заходів, які б примирили конфліктуючі інтереси сторін, беручи до уваги першочергові інтереси дитини (див. рішення у справі Z. v. Poland, no. 34694/06, § 75, від 20 квітня 2010 року, та G.B. v. Lithuania, no. 36137/13, п. 93, від 19 січня 2016 року), які, залежно від обставин, можуть переважати над інтересами батьків (див. рішення у справі Elsholz v. Germany [GC], № 25735/94, п. 50, ECHR 2000-VIII).

Суд також повторює, що хоча примусові заходи щодо дітей є небажаними у цій чутливій сфері, не можна виключати застосування санкцій у разі протиправної поведінки того з батьків, проти якого вимагається виконання рішення (див. рішення у справах Ignacollo-Zenide v. Romania, no. 31679/96, § 106, ECHR 2000-I, та Karadžić v. Croatia, no. 35030/04, § 61, 15 грудня 2005 року).

Висновки: заявник намагався встановити контакт, вдаючись до кількох національних механізмів, які включали спроби судового виконавця щодо примусового виконання судового рішення, залучення Органу опіки та піклування, а також різні заяви, подані до національних судів, та рішення, винесені ними. Суд зазначає, що національні органи влади та суди зіткнулися з безперечно складною ситуацією, яка заслуговувала на серйозний розгляд. Перед ними стояло питання, яке рішення, враховуючи конкретні обставини справи, з одного боку, враховувало б найкращі інтереси дитини, а з іншого боку, дозволяло б заявнику підтримувати стосунки з дитиною. Проте Суд вважає, що підхід національних органів влади та судів у цій справі був надмірно формалістичним. Так, Суд покладав на орган опіки та піклування обов'язок вжити певних заходів для забезпечення контакту між заявником та його дочкою, однак, з розвитком подій вже тоді стало зрозуміло, що орган опіки та піклування не в змозі вжити достатніх заходів для сприяння контакту у цій конкретній справі. Більше того, як і в попередньому рішенні, суд не наказав вжити подальших заходів для узгодження конфліктуючих інтересів сторін, не призначив допомоги фахівця або будь-яких інших заходів.

Суд вважає, що факти справи чітко вказують на те, що для успішної реалізації права заявника на контакт з дитиною був необхідний більш делікатний підхід з боку національних органів влади та судів як до батьків, так і до дитини. Суд не переконаний, що національні органи влади та суди використали всі доступні засоби для сприяння підтримці зв'язків між заявником та його дочкою, чи то із залученням соціальних служб, спеціалістів чи в інший спосіб. Хоча орган опіки та піклування міг оцінити сімейну ситуацію і був зобов'язаний забезпечити контактну особу, він не міг забезпечити виконання своїх рішень або рекомендацій (у тому числі щодо допомоги спеціалістів). Було зафіксовано, що I.B. не виконувала рекомендації спеціалістів і не співпрацювала з органом опіки та піклування та спеціалістами, про що також було повідомлено національні суди під час різних національних проваджень. Беручи до уваги, що I.B. продемонструвала небажання слідувати рекомендаціям, наданим органом опіки та піклування, Суд вважає, що національні суди повинні були взяти на себе більш активну роль за таких обставин. У матеріалах справи немає жодних вказівок на те, що національний суд, добре знаючи про труднощі, з якими стикається орган опіки та піклування через відмову I.B. співпрацювати з ним та іншими фахівцями, розглядав можливість посилення співпраці шляхом застосування таких заходів, як терапія або медіація, зокрема, роз'яснення батькам впливу їхньої поведінки на дитину, або накладення штрафу на батьків, які не бажають співпрацювати. Дитина відмовилася зустрічатися із заявником через перешкоджання з боку I.B. здійсненню права заявника на контакт. Не було вжито жодних інших, більш належних заходів для полегшення контакту заявника з його дочкою.

Суд зазначає, що заявник проявив необхідну старанність, незважаючи на те, що від нього вимагалося постійно вдаватися до низки довготривалих і, зрештою, неефективних засобів захисту своїх прав. Він не тільки постійно використовував усі доступні національні механізми, у тому числі запропоновані національними органами влади, але й наполегливо докладав значних зусиль для встановлення контакту, незважаючи на марність цих зусиль на певних етапах.

Суд також звертає увагу на затримки в процесі прийняття рішень і вирішення ситуації. Незважаючи на те, що Орган опіки та піклування знав про проблему протягом декількох років, він не виявив особливої старанності після отримання неодноразових скарг заявника. Протягом чотирьох років стосунки між батьком і дитиною, а також благополуччя дитини серйозно погіршилися. Хоча думки національних органів влади щодо того, чи намагалася мати дитини активно впливати на її думку, розійшлися, це було важливим фактором на всіх стадіях провадження. Суд також підкреслює, що у цій справі інтереси дитини також вимагали швидкого вирішення питання, не лише через зацікавленість дитини у контакті з батьком, який проживає окремо, але й тому, що невизначеність і тривала конфліктна ситуація мали шкідливий вплив на стан здоров'я дитини.

Відповідно, не можна стверджувати, що національні органи влади та суди вжили всіх необхідних заходів для полегшення контакту та узгодження конфліктуючих інтересів сторін. Обов'язком національних органів влади та судів є вирішення питання про те, які кроки можуть бути зроблені для усунення існуючих бар'єрів та сприяння контактам між дитиною та тим з батьків, хто не перебуває під опікою. Однак у цій справі національні органи влади та суди не вжили таких заходів своєчасно для забезпечення прав заявника на контакт з дочкою, намагаючись подолати обструктивну позицію I.B та примирити конфліктуючі інтереси сторін.

Таким чином, Суд доходить висновку, що, незважаючи на надану державою свободу розсуду, органи влади не забезпечили належним чином право заявника на повагу до його сімейного життя в частині його права на спілкування з дочкою.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя (ст. 8 Конвенції).

Ключові слова: захист прав батьків, механізм реалізації права на спілкування, принцип якнайкращого забезпечення інтересів дитини