Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 15 вересня 2022 року

у справі «RABCZEWSKA v. POLAND»

за заявою № 8257/13

Щодо відсутності достатніх підстав для кримінального засудження особи за публічну образу релігійних почуттів інших осіб

Фабула справи: Заявниця – популярна в Польщі попспівачка Дода - скаржилася, що її кримінальне засудження за образу релігійних почуттів призвело до порушення статті 10 Конвенції.

Так, 24 липня 2009 року заявниця дала інтерв’ю для вебсайту новин із назвою «Dziennik», яке було опубліковано 3 серпня 2009 року. Згодом частину інтерв’ю було передруковано в таблоїді «Super Express». Назва статті була «Дода: Я не вірю в Біблію». В цій статті заявниця пояснила, що біблійне послання справді мало певну цінність; однак викладені в ньому факти не знайшли відображення в наукових відкриттях. Наприклад, в описі створення світу не було жодної згадки про динозаврів. Заявниця вірила у «вищу силу» («siła wyższa»), мала релігійне виховання, але мала власні погляди на ці питання. Вона заявила, що її більше переконують наукові відкриття, а не те, що вона назвала «працями людини, яка виснажилася від пиття вина та куріння трави» («napruty winem i palący jakieś zioła»). Коли її запитали, кого вона мала на увазі, заявниця відповіла: «Усіх тих хлопців, які написали ці неймовірні [біблійні] історії». 30 квітня 2010 року прокуратура міста Варшава висунула обвинувальний акт проти заявниці за образу релігійних почуттів двох осіб шляхом образи об’єкта їхнього релігійного культу – Святої Біблії. Під час слідства заявниця не визнала себе винною та стверджувала, що не мала наміру нікого образити. 16 січня 2012 року Окружний суд міста Варшава визнав заявницю винною за обвинуваченням й оштрафував її на 5000 польських злотих (приблизно 1160 євро). Суд, крім іншого, послався на думку журналіста, який брав інтерв’ю в заявниці. Останній вважав, що заява, про яку йдеться, була «спонтанною», але водночас «навмисно спрямованою для шокування аудиторії» та «привернення інтересу ЗМІ». Суд також послався на висновок експерта, який установив, що заявниця навмисно використовувала молодіжні сленгові слова та що в її манері спілкування можна було простежити наміри шокувати, образити та домінувати над іншими. Суд дійшов висновку, що заяви, зроблені заявницею, були об’єктивно образливими та не могли вважатися зробленими з художньою чи науковою метою. Дії заявниці були навмисними. Отже, її дії містили ознаки злочину, передбаченого статтею 196 Кримінального кодексу. Апеляційні скарги заявниці не мали успіху. 22 жовтня 2012 року адвокат заявниці подав від її імені конституційну скаргу, стверджуючи, що стаття 196 Кримінального кодексу є неконституційною. Зокрема, було вказано, що ця стаття непропорційно обмежила право заявниці на свободу вираження поглядів. 6 жовтня 2015 року Конституційний суд ухвалив рішення у справі та встановив, що відповідне положення Кримінального кодексу відповідає Конституції.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що як визнається в пункті 2 статті 10 Конвенції, здійснення свободи вираження поглядів передбачає обов’язки та відповідальність. Серед них у контексті релігійних переконань – загальна вимога щодо забезпечення мирного користування правами, гарантованими статтею 9 Конвенції, носіям таких переконань, включно з обов’язком уникати, наскільки це можливо, вираження, яке стосується об’єктів шанування, безпідставно образливого для інших і непристойного (див. Sekmadienis Ltd. v. Lithuania, № 69317/14, § 74, 30 січня 2018 року, з подальшими посиланнями).

Незважаючи на те, що лінія розмежування між позитивними та негативними зобов’язаннями держави згідно зі статтею 9 Конвенції не піддається точному визначенню, застосовні принципи все ж є порівнянними. Зокрема, в обох випадках слід враховувати правильний баланс між загальними інтересами й інтересами особи, при цьому держава має право розсуду в будь-якому разі (там само, § 38; і, mutatis mutandis, Evans v. the United Kingdom [GC], № 6339/05, §§ 75-76, ЄСПЛ 2007-I; Rommelfanger v. Germany, № 12242/86, рішення Комісії від 6 вересня 1989 року, Рішення та звіти, с. 62). Ті, хто обирає свободу сповідувати свою релігію згідно зі статтею 9 Конвенції, незалежно від того, роблять вони це як члени релігійної більшості чи меншості, не можуть розраховувати на звільнення від критики. Вони повинні терпіти і приймати заперечення їхніх релігійних переконань і навіть поширення ворожих їхній вірі доктрин іншими, (див. Otto-Preminger-Institut v. Austria, 20 вересня 1994 року, § 47, серія A, № 295-A; İ.A. v. Turkey, № 42571/98, § 28, ECHR 2005-VIII; і Aydın Tatlav v. Turkey, № 50692/99, § 27, 2 травня 2006 року).

Проте якщо такі вислови виходять за межі критичного заперечення релігійних переконань інших людей і можуть розпалювати релігійну нетерпимість, наприклад у разі неналежного чи навіть образливого нападу на об’єкт релігійного шанування, держава може законно вважати їх несумісними з повагою до свободи думки, совісті і релігії та вживати пропорційних обмежувальних заходів (див. Tagiyev and Huseynov v. Azerbaijan, № 13274/08, § 37, 5 грудня 2019 року; Otto-Preminger-Institut, § 47; і İ.A. v. Turkey, § 29). Представлення предметів релігійного культу в провокаційний спосіб, здатний зачепити почуття послідовників цієї релігії, може розглядатися як злісне порушення духу толерантності, який є однією з основ демократичного суспільства (див. E.S. v. Austria, § 53). Вислови, спрямовані на поширення, розпалювання або виправдання ненависті на ґрунті нетерпимості, включно з релігійною нетерпимістю, не користуються захистом, наданим статтею 10 Конвенції (див., mutatis mutandis, Gündüz v. Turkey, № 35071/97, § 51, ЄСПЛ 2003-XI). Тож держава може на законних підставах вважати за необхідне вжити заходів, спрямованих на придушення певних форм поведінки, зокрема поширення інформації та ідей, які вважаються несумісними з повагою до свободи думки, совісті та релігії інших.

Крім того, у справах, пов’язаних зі зважуванням суперечливих інтересів у реалізації двох фундаментальних свобод, а саме права заявників поширювати громадськості свої погляди на релігійну доктрину, з одного боку, і права інших на повагу до своєї свободи думки, совісті та релігії, з іншого боку, оцінка (потенційних) наслідків оскаржуваних висловлювань певною мірою залежить від ситуації в країні, де ці заяви були зроблені в той час, і контексту, в якому вони були зроблені. У таких випадках національні органи влади мають широке поле розсуду, оскільки займають кращу позицію для оцінки того, які заяви можуть порушити релігійний мир у їхній країні.

Висновки: хоча інтерв’ю із заявницею містило заяви, які могли шокувати або стривожити деяких людей, Суд неодноразово вирішував, що такі заяви самі по собі не перешкоджають здійсненню свободи вираження поглядів. Розглядаючи заяви заявниці в цілому, Суд зауважує, що вона не розвивала своїх аргументів і не базувала їх на жодних серйозних джерелах чи певній доктрині. Вона сказала, що засновує свої погляди на «наукових відкриттях», джерелом яких, однак, очевидно, були популярні телевізійні програми. Заявниця не претендувала на те, щоб бути експертом у цьому питанні, журналістом чи істориком. Вона відповідала на запитання журналіста про своє приватне життя, звертаючись до аудиторії в манері, яка відповідала її стилю спілкування, нарочито несерйозній і колоритній, з наміром викликати інтерес.

Суд зазначає, що національні суди не змогли належним чином оцінити на основі детального аналізу формулювань зроблених заяв, є оскаржувані заяви фактичними заявами чи оціночними судженнями. Суд також указує, що національні суди не змогли визначити та ретельно зважити конкуруючі інтереси. Вони також не обговорювали допустимі межі критики релігійних доктрин відповідно до Конвенції проти їх приниження. Зокрема, національні суди не оцінювали, чи могли заяви заявниці викликати обґрунтоване обурення, чи мали вони характер розпалювання ненависті або іншим чином порушували релігійний мир і толерантність у Польщі. Суд зауважує, що ні в національних судах, ні в Суді не було стверджено, що заяви заявниці становили мову ненависті. Зокрема, у справі проти заявниці не було використано статтю 256 Кримінального кодексу, яка прямо забороняє ворожнечу. Суд вважає, що національні суди не встановили, що дії заявниці містили елементи насильства або елементи, які сприяють підбурюванню чи виправданню насильства, ненависті чи нетерпимості до вірян. Національні суди в цій справі не досліджували, чи могли дії, про які йдеться, призвести до шкідливих наслідків. Як зазначила заявниця у своїй конституційній скарзі, стаття 196 Кримінального кодексу не містить додаткового критерію, згідно з яким образа повинна загрожувати громадському порядку.

Суд зазначає, що характер і суворість накладеного покарання також є факторами, які слід брати до уваги при оцінюванні пропорційності втручання у свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції. У зв’язку із цим Суд зауважує, що заявницю було засуджено в кримінальному провадженні за обвинувальним актом, поданим прокурором за скаргою двох осіб. Кримінальне провадження було продовжено навіть після того, як заявниця досягла мирової угоди з одним із скаржників. Заявницю було засуджено до штрафу в еквіваленті 1160 євро, що є п’ятдесятикратним мінімумом. Отже, Суд не може дійти висновку, що кримінальне покарання, накладене на заявницю, було незначним.

На завершення Суд визнає, що в цій справі національні суди не змогли всебічно оцінити ширший контекст заяв заявниці та ретельно збалансувати її право на свободу вираження поглядів із правами інших на захист своїх релігійних почуттів та релігійний мир, що охороняється в суспільстві. Не було доведено, що втручання в цій справі було необхідне відповідно до позитивних зобов’язань держави за статтею 9 Конвенції для забезпечення мирного співіснування релігійних і нерелігійних груп й осіб під їхньою юрисдикцією шляхом забезпечення атмосфери взаємної толерантності. І навіть більше, Суд вважає, що вислови, які розглядалися, не становлять неналежного чи образливого нападу на об’єкт релігійного шанування, що може розпалювати релігійну нетерпимість або порушувати дух толерантності, який є однією з основ демократичного суспільства. Тож Суд виснував, що попри широкі межі розсуду національні органи влади не надали достатніх причин, які б могли виправдати втручання у право заявниці на свободу слова.

Констатовані порушення: свобода вираження поглядів (ст. 10 Конвенції).

Ключові слова: свобода совісті та віросповідання, дифамація релігій, злочини на ґрунті ненависті, обмеження свободи вираження поглядів