Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 11 жовтня 2022 року

у справі «CONSTANTIN-LUCIAN SPÎNU v. ROMANIA»

за заявою № 29443/20

Щодо обмеження права засудженого на участь в релігійних богослужіннях за межами установи виконання покарань під час пандемії COVID-19

Фабула справи: заявник стверджував про порушення його права на свободу віросповідання у зв'язку з відмовою національних органів влади дозволити заявнику, коли він перебував під вартою у в'язниці, відвідувати релігійні служби за межами в'язниці через заходи, запроваджені під час пандемії COVID-19.

До початку кризи у сфері охорони здоров’я адміністрація установи виконання покарань надала ув’язненому в цій установі заявникові дозвіл згідно із чинними нормами на відвідування служби адвентистської церкви поза межами в’язниці. 8 липня 2020 року адміністрація установи виконання покарань відмовила йому в проханні відвідати суботнє богослужіння, пославшись на впроваджені під час пандемії COVID-19 заходи як на підставу для свого рішення. Оскарження заявником рішення про відмову в його проханні були безуспішними.

Правове обґрунтування: у схожій справі (Fenech v. Malta) Суд вже зазначав, що адміністрація установи виконання покарань зобов’язана за обставин пандемії COVID-19 вживати заходів для запобігання інфікуванню, обмеження поширення вірусу, якщо він проник до в’язниці, та надати адекватну медичну допомогу в разі інфікування. Охорона здоров’я також визнається міжнародним правом як підстава для обмеження певних прав.

У відповідний період на діяльність церкви вплинула криза у сфері охорони здоров’я, оскільки відвідування релігійних служб залежало від певних вимог або було повністю припинене для всіх членів релігійної громади заявника та представників віри. Зміна обставин у сфері охорони здоров’я та її непередбачуваність, імовірно, створили низку проблем для адміністрації установи виконання покарань щодо організації релігійної діяльності ув’язнених та нагляду за нею. Відповідно, цим органам влади необхідно було надати широку свободу розсуду, особливо через те, що заявник у цій справі намагався отримати дозвіл на залишення в’язниці та контакт з особами, які були ув’язненими або пенітенціарними працівниками. Зокрема, цінність принципу соціальної солідарності варто розглядати в конкретному контексті пенітенціарних установ. Наприклад, ризик інфікування заявника за межами в’язниці та занесення вірусу до закритого в’язничного середовища, безсумнівно, мав значну вагу в оцінці адміністрацією установи виконання покарань у той час, коли профілактичні заходи були зосереджені, зокрема, на обмеженні контактів, ізоляції та карантині. Органам влади було важко миттєво реагувати на ситуацію, не кажучи вже про кожне нове явище у сфері охорони здоров’я в момент його виникнення.

Висновки: обмеження стосувалося лише одного аспекту здійснення заявником свого права на свободу релігії, а саме його участі в релігійних богослужіннях у церкві за межами установи виконання покарань. ще у сфері охорони здоров’я в момент його виникнення. Установа виконання покарань, у якій утримували заявника, запровадила використання відеоконференцзв’язку для адвентистського богослужіння і стала першою, хто запропонував онлайн-доступ до релігійної підтримки. Це рішення узгоджувалося з практиками, що поширилися під час кризи у сфері охорони здоров’я, і рекомендація Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню про те, що будь-які обмеження контакту із зовнішнім світом мають компенсуватися збільшенням доступу до альтернативних засобів зв’язку, підтримувала такий же принцип. Суд вважає це важливим міркуванням. Заявник відмовився брати участь у заходах онлайн та не пояснив причини такої відмови у своїх поданнях до Суду. Справді, такі заходи не можуть повністю замінити безпосередню участь у релігійних службах, національні органи влади доклали розумних зусиль, аби урівноважити впроваджені під час пандемії обмеження.

Скарга заявника стосувалася конкретного етапу (моменту). Суд не заслухав жодних тверджень від нього про те, що він звертався з іншими проханнями про реалізацію ним свого права на повагу до свободи віросповідання і що ці клопотання було відхилено. Тож ситуація, щодо якої подано скаргу, не була постійною і такою, яка б звільнила заявника від обов’язку скористатися правовими шляхами, доступними йому згідно з національним законодавством, або принаймні повторно подати свої прохання у світлі змінюваних обставин пандемії. З наведеного випливає, що рішення адміністрації установи виконання покарань відмовити заявнику в проханні було ухвалено з урахуванням його індивідуальної ситуації та змінюваних обставин у сфері охорони здоров’я. Беручи до уваги широку свободу розсуду, яка мала бути надана національній владі за конкретних безпрецедентних обставин кризи, Суд вирішив, що право заявника сповідувати свою релігію не було порушено.

Констатовані порушення: відсутнє порушення свободи думки, совісті і релігії (ст. 9 Конвенції).

Ключові слова: право на свободу совісті, карантинні обмеження, права засуджених