Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 06 грудня 2022 року

у справі «K.K. AND OTHERS v. DENMARK»

за заявою № 25212/21

Щодо відсутності інших можливостей юридичного визнання відносин між батьками та дітьми у разі відмови в усиновленні дітей, які були народжені в іншій державі сурогатною матір’ю

Фабула справи: перша заявниця в цій справі скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що органи влади Данії відмовили їй в усиновленні дітей – другого та третього заявників, біологічним батьком яких був її чоловік і які були народжені в іншій державі сурогатною матір’ю

У грудні 2013 року сурогатна мати в Україні народила двійню, другого та третього заявників, після укладення договору про сурогатне материнство з першою заявницею та її чоловіком, які були передбачуваними батьками дітей. Чоловік був біологічним батьком дітей. Українські органи влади видали свідоцтва про народження дітей, у яких першу заявницю вказали матір’ю, а її чоловіка – батьком. Дітей привезли до Данії в лютому 2014 року. У Данії згідно із Законом про дітей жінка, яка народжує дитину, є законною матір’ю дитини. Відповідно, угода про сурогатне материнство, в якій зазначено, що перша заявниця мала бути названа матір’ю двох дітей у свідоцтвах про народження, не мала юридичної сили в Данії. Однак діти отримали данське громадянство через родинні зв’язки з батьком. Крім того, у березні 2018 року органи влади схвалили надання першій заявниці та її чоловіку спільної опіки над дітьми. Однак вони відмовили першій заявниці в усиновленні дітей, оскільки сурогатній матері було сплачено за згоду на усиновлення. Органи влади посилалися на статтю 15 Закону про усиновлення, яка містила абсолютну заборону на усиновлення, якщо особа, яка повинна була дати згоду, отримувала винагороду. Верховний суд залишив це рішення в силі.

Правове обґрунтування: Суд посилається на загальні принципи, викладені у справах Mennesson v. France і Paradiso and Campanelli v. Italy [GC]. Крім того, стосовно свободи розсуду щодо визнання в національному законодавстві законних стосунків між дитиною, народженою внаслідок гестаційного сурогатного материнства за кордоном, і передбачуваною матір’ю, ЄСПЛ нагадав про свій нещодавній висновок у справі C.E. and Others v. France про те, що два фактори мали особливу вагу: першочергові інтереси дитини та, як наслідок, обмежена свобода розсуду держави. І навіть більше, Суд посилається на Консультативний висновок щодо визнання в національному законодавстві законних стосунків «батьки – дитина» між дитиною, народженою в результаті гестаційного сурогатного материнства за кордоном, і передбачуваною матір’ю ([GC], запит № P16-2018-001, Касаційний суд Франції, 10 квітня 2019 року). У своєму Консультативному висновку ЄСПЛ установив, що право дитини на повагу до приватного життя в значенні статті 8 Конвенції не потребує спеціальної форми юридичного визнання, такої як внесення в реєстр народження, шлюбу і смерті деталей зі свідоцтва про народження, визнаного за кордоном; «інші засоби, як-от усиновлення дитини передбачуваною матір’ю, можуть бути використані за умови, що процедура, встановлена національним законодавством, гарантує, що вона може бути реалізована швидко й ефективно відповідно до найкращих інтересів дитини». З конкретних обставин справ Valdís Fjölnisdóttir and Others v. Iceland, A.M. v. Norway, C.E. and Others v. France та H v. the United Kingdom виявилося, що «іншим засобом» може бути передача дитини на виховання до передбачуваної матері, або видача судового наказу про спільну батьківську відповідальність, або спільне визнання дитини, яка перебувала в законних стосунках «батьки – дитина» лише із жінкою, яка народила дитину

Висновки: у цій справі органи влади відмовили першій заявниці в усиновленні другого та третього заявників. Натомість першій заявниці було надано спільну з біологічним батьком опіку. Крім того, законодавство Данії передбачало різні правові можливості. Тож у разі законного роздільного проживання, розлучення або смерті біологічного батька перша заявниця могла зберегти опіку згідно із загальними правилами Закону про батьківську відповідальність і могла б передбачити забезпечення дітей у своєму заповіті відповідно до Закону про спадщину, і для цілей податку на спадщину діти перебували б у такому самому становищі, якби вони були її дітьми. Проте факт залишався фактом: крім усиновлення, національне законодавство не передбачало інших можливостей визнання законних стосунків «батьки – дитина» з передбачуваною матір’ю. Відповідно, коли їм було відмовлено в усиновленні, їм було де-факто відмовлено у визнанні законних стосунків між батьками та дітьми. Така відсутність визнання сама по собі мала негативний вплив на право дітей на повагу до приватного життя, зокрема тому, що це поставило їх у становище правової невизначеності щодо їхньої особистості в суспільстві. Що стосується спадкування, то хоча перша заявниця могла скласти заповіт, діти не були б її спадкоємцями з огляду на законні стосунки між батьками та дітьми на відміну від ситуації з іншими дітьми в Данії.

Діти жили з першою заявницею, яка була їхньою передбачуваною матір’ю, і їхнім біологічним батьком, оскільки вони прибули до Данії в лютому 2014 року, тобто майже за сім років до того, як Верховний суд ухвалив своє рішення. Тобто діти протягом значного часу вважали їх обох своїми батьками і, очевидно, в їхніх інтересах було отримати такі ж правові стосунки з першою заявницею, які вони мали зі своїм батьком. Крім того, не було жодних протилежних батьківських інтересів між першою заявницею і біологічним батьком дітей, що могло мати місце, коли передбачувані батьки в умовах сурогатного материнства розлучилися і з’явилися нові партнери. Також не було жодних інших осіб, які претендували на батьківство, як це могло мати місце при допоміжній репродукції, коли в зачатті дитини могла бути задіяна низка різних осіб.

Отже, Суд не переконався, що за конкретних обставин цієї справи кумулятивні рішення, передбачені данським законодавством, мали такий вплив на приватне життя дітей, щоб компенсувати відмову в усиновленні дітей першою заявницею. Крім того, Суд не переконався в тому, що органи влади держави-відповідача, відмовляючи другому та третьому заявникам бути усиновленими першою заявницею, досягли справедливого балансу між інтересами дітей в отриманні законних стосунків «батьки – дитина» з передбачуваною матір’ю та правами інших осіб, а саме тих, хто, загалом і абстрактно, ризикував постраждати від негативного впливу комерційної домовленості про сурогатне материнство.

Констатовані порушення: право на повагу до приватного і сімейного життя щодо права другого та третього заявників на повагу до приватного життя (статті 8 Конвенції).

Ключові слова: право на материнство, процедура усиновлення, захист прав дітей, правовідносини у сфері сурогатного материнства, захист прав батьків