Правова позиція

Європейського суду з прав людини

згідно з Рішенням

від 04 квітня 2023 року

у справі «RADONJIĆ AND ROMIĆ v. SERBIA»

за заявою № 43674/16

Щодо порушення принципу швидкого розгляду скарги з приводу законності тривалого тримання під вартою

Фабула справи: Заявники скаржились, що провадження в Конституційному Суді, розпочате на підставі їхньої скарги щодо законності тримання їх під вартою, не відповідало вимозі "швидкості", передбаченій пунктом 4 статті 5 Конвенції.

Заявники перебували під вартою в період з 14 січня 2014 року по 6 липня 2017 року за підозрою у вчиненні вбивства при обтяжуючих обставинах. Протягом цього часу їхнє тримання під вартою неодноразово продовжувалося, що здебільшого обґрунтовувалося ризиком "суспільних заворушень", спричинених особливою тяжкістю інкримінованого їм кримінального правопорушення та суспільним резонансом, який воно викликало. Тривалість розгляду справ, пов'язаних з триманням під вартою, в Конституційному Суді коливалася від п'яти місяців до понад двох років.

Правове обґрунтування: Суд повторює, що пункт 4 статті 5 Конвенції, гарантуючи затриманим особам право на порушення провадження з метою оскарження законності їхнього затримання, також проголошує їхнє право після порушення такого провадження на швидке судове рішення щодо законності тримання під вартою та розпорядження про його припинення, якщо воно виявиться незаконним (див. рішення у справі Denis and Irvine v. Belgium [GC], №№ 62819/17 та 63921/17, § 187, від 1 червня 2021 року, з подальшими посиланнями). Провадження, що стосуються питань позбавлення волі, вимагають особливої оперативності, а будь-які винятки з вимоги "швидкого" перегляду законності запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою вимагають суворого тлумачення (див. рішення у справі Khlaifia and Others v. Italy [GC], № 16483/12, § 131, від 15 грудня 2016 року). Суд вважає, що існує особлива потреба у швидкому вирішенні питання про законність тримання під вартою у випадках, коли триває судовий розгляд, оскільки обвинувачений повинен повною мірою користуватися принципом презумпції невинуватості (див. згадане вище рішення у справі Idalov, § 155).

Питання про те, чи було дотримано право на швидке рішення, має вирішуватися у світлі обставин кожної справи і - як і у випадку з вимогою "розумного строку", передбаченою пунктом 3 статті 5 та пунктом 1 статті 6 Конвенції, - включаючи складність провадження, його ведення національними органами та заявником, а також те, що було поставлено на карту для останнього (див. згадане вище рішення у справі Ilnseher, § 252, з подальшими посиланнями). В принципі, однак, оскільки на карту поставлено свободу особи, держава повинна забезпечити, щоб провадження було проведено якомога швидше (див. згадане вище рішення у справі Khlaifia and Others, § 131). Однак, в принципі, оскільки на карту поставлено свободу особи, держава повинна забезпечити, щоб провадження проводилося якомога швидше (див. згадане вище рішення у справі Khlaifia and Others, § 131). Суд визнає, що складність питань, пов'язаних з розглядом заяви про звільнення, може бути фактором, який може братися до уваги при оцінці дотримання вимоги "оперативності", викладеної в пункті 4 статті 5. Однак це не означає, що складність певного досьє - навіть виняткова - звільняє національні органи влади від їхніх основних зобов'язань за цим положенням (див. згадане вище рішення у справі Ilnseher, § 253).

Висновки: Суд зазначає, що оскаржуване заявниками рішення Конституційного Суду було прийнято 21 грудня 2017 року та проголошено 10 січня 2018 року, а відповідна конституційна скарга була подана 28 травня 2015 року. Відповідно до усталеної практики Суду, перебіг строку для цілей пункту 4 статті 5 починається з моменту подання скарги до суду і закінчується в день, коли про рішення повідомляється заявник або його адвокат, якщо рішення не було проголошено публічно. Таким чином, період, який слід брати до уваги, становить понад два роки. Суд вважає, що навіть у світлі цих принципів, за звичайних обставин період тривалістю понад два роки не може вважатися "швидким".

Слід визнати, що Суд визнав прийнятним, що конституційний розгляд може тривати довше за деяких виняткових обставин, таких як надзвичайний стан. Суд вважає, що ця справа не підпадає під цю категорію. Дійсно, питання, порушені у цій справі, є відносно простими. Суд пам'ятає про дуже велике навантаження на Конституційний Суд і про те, що для того, щоб тримати під контролем обсяг справ, які перебувають на розгляді, незважаючи на велику кількість нових заяв, повинні були бути задіяні значні ресурси. Проте, на думку Суду, надмірна завантаженість Конституційного Суду не може слугувати виправданням для надмірно тривалих процедур, як у цій справі. Саме держава повинна організувати свою судову систему таким чином, щоб її суди могли виконувати вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції.

Вищевикладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що провадження, за допомогою якого Конституційний Суд вирішував питання законності тримання заявників під вартою, не може вважатися сумісним з вимогою "швидкості", передбаченою пунктом 4 статті 5 Конвенції.

Констатовані порушення: право на свободу та особисту недоторканність (п. 4 ст. 5 Конвенції).

Ключові слова: обмеження свободи, законність запобіжних заходів, принцип розумності строків