судді Конституційного Суду України Олега Первомайського у справі за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) частини четвертої статті 75 Сімейного кодексу України
Велика палата Конституційного Суду України (далі - Конституційний Суд) 29 жовтня 2024 року ухвалила Рішення у справі № 1-1/2023(72/23) за конституційним поданням Верховного Суду про відповідність Конституції України (конституційність) частини четвертої статті 75 Сімейного кодексу України № 1-р/2024 (далі - Рішення), яким визнала зазначений припис таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
На підставі статті 93 Закону України „Про Конституційний Суд України“, § 74 Регламенту Конституційного Суду України вважаю за потрібне викласти окрему думку (збіжну) щодо Рішення та низки значущих для цього конституційного провадження понять та явищ.
1. Предметом конституційного контролю у цій справі була частина четверта статті 75 Сімейного кодексу України (далі - Кодекс), за якою „один із подружжя є таким, що потребує матеріальної допомоги, якщо заробітна плата, пенсія, доходи від використання його майна, інші доходи не забезпечують йому прожиткового мінімуму, встановленого законом“.
За результатами розгляду справи Конституційний Суд дійшов висновку, що частина четверта статті 75 Кодексу суперечить статті 3, частині першій статті 8, частині третій статті 46, статті 48, частинам першій, третій статті 51 Основного Закону України, на підставі чого визнав цей припис Кодексу таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним).
Складники мотивації Рішення
2. Існує низка аксіом сучасного конституціоналізму, що є застосовними й під час здійснення конституційного контролю. Наразі вважаю доречним зазначити лише три з них.
По-перше, Конституція України є цілісним актом установчої влади, усі приписи якої перебувають у посутньому взаємозв’язку.
По-друге, Конституція України має найвищу юридичну силу, а тому будь-який закон має розвивати, конкретизувати й деталізувати конституційні приписи і не повинен їм суперечити. Не є винятком з цього судження і приписи Кодексу.
По-третє, критерієм конституційності приписів актів права є їх відповідність вимогам Конституції України. Тому виявлення за наслідками конституційного контролю, наприклад, беззмістовності, алогічності чи навіть огидності певної норми не є самодостатнім аргументом для висновку про її неконституційність, оскільки щодо норми права має бути встановлена саме її невідповідність Конституції України, а не суперечність здоровому глузду, невідповідність політичним обіцянкам тощо.
3. Ураховуючи наведені вище міркування, слід визнати, що Конституційний Суд загалом правильно застосував у цьому конституційному провадженні для перевірки на відповідність Основному Закону України одразу кілька його приписів, а саме приписи статті 3, частини першої статті 8, частини третьої статті 46, статті 48, частин першої, третьої статті 51.
Однак, незважаючи на те, що Конституційний Суд виснував невідповідність частини четвертої статті 75 Кодексу одразу кільком конституційним приписам, осердям цієї справи, на моє переконання, був лише один із них - друге речення частини першої статті 51, за якою „кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім’ї“.
Конституційний Суд у Рішенні серед іншого зазначив, що „правовідносини щодо утримання у подружжі випливають із конституційного принципу рівності прав і обов’язків кожного із подружжя у шлюбі та сім’ї“ (друге речення абзацу другого підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини).
Отже, припис частини четвертої статті 75 Кодексу був одним із тих законів, що в певній ділянці шлюбних відносин мав розвивати, конкретизувати й деталізувати припис другого речення частини першої статті 51 Конституції України та не мав йому суперечити.
4. Обґрунтовуючи Рішення, Конституційний Суд послався не лише на Конституцію України та юридичні позиції, що були ним сформульовані раніше, а також на низку міжнародних актів (підпункт 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Ураховуючи предмет конституційного контролю, важливе місце займають „Принципи європейського сімейного права“, які були представлені на конференції 9-11 грудня 2004 року (University of Utrecht, The Netherlands „Principles of European Family Law. Divorce, Maintenance between Former Spouses and Parental Responsibilities“) (далі - Принципи), розроблені Комісією з європейського сімейного права (Commission on European Family Law) (далі - Комісія), за якими, зокрема, „утримання у подружжі має бути обмеженим і ґрунтуватися на потребі у фінансовій підтримці. Утримання зазвичай присуджують, коли один із подружжя значно економічно слабший за іншого і не має змоги підтримувати достатній рівень життя після розлучення . Комісія виступає за справедливість, гарантуючи, що підтримання у подружжі - не покарання або надмірно обтяжливий захід для того з подружжя, хто сплачує аліменти, а мета його полягає в тому, щоб збалансувати фінансовий стан обох сторін після розірвання шлюбу, не ставлячи жодну з них у несправедливе становище“ (абзаци сьомий - дев’ятий підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини).
Вважаю, що саме з огляду на зміст припису другого речення частини першої статті 51 Конституції України та Принципів Конституційний Суд у Рішенні зазначив, що „прожитковий мінімум не відображає фактичного стану потреби особи у матеріальній допомозі, а навпаки обмежує право одного з подружжя на утримання (аліменти)“ (абзац п’ятий підпункту 2.5 пункту 2 мотивувальної частини); „потребу в матеріальній допомозі < ...> слід визначати у кожному конкретному випадку у спосіб зіставлення доходів і витрат позивача та відповідача . Призначення державою соціальних виплат не може впливати на призначення аліментів на утримання одного з подружжя або ж виключати можливість такого призначення“ (абзац шостий підпункту 2.5 пункту 2 мотивувальної частини).
Тобто потреба в наданні майнової підтримки одному із подружжя обумовлена не потребою надання цій особі соціальної допомоги (у розумінні статті 46 Конституції України) чи її „нужденністю“, а тим, що наявна істотна нерівність у майновому становищі подружжя незалежно від того, чи є один із подружжя нужденним або таким, що потребує соціального захисту.
Унаслідок чого надання одним із подружжя майнової допомоги іншому подружжю реалізує компенсаторну функцію приватного права та забезпечує на розумний проміжок часу для того з подружжя, який отримує таку допомогу, „достатній рівень життя“. При цьому критерієм визначення достатності розміру майнової допомоги від одного з подружжя іншому має бути не один зі складників механізму соціального захисту особи - прожитковий мінімум, установлений законом, а майнові статки обох із подружжя, майновий рівень їхнього шлюбного життя та інші значущі для розв’язання цього питання обставини.
Дискусійні складники мотивації Рішення
5. Вважаю, що мотивувальна частина Рішення містить аргументи, що не узгоджується з основою мотивації неконституційності припису частини четвертої статті 75 Кодексу.
Так, Конституційний Суд у Рішенні, з одного боку, цілком слушно виснував, що „із аналізу приписів статті 75 Кодексу в частині виплати утримання (аліментів) одним із подружжя на користь іншого у їх посутньому зв’язку з приписами Конституції України, Кодексу вбачається, що така виплата залежить від потреби в матеріальній допомозі, однак не є соціальною виплатою, державною допомогою та не є складовою права на соціальний захист (перше речення абзацу другого підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини), а з іншого боку, у Рішенні є посилання на низку юридичних позицій, що були сформульовані Конституційним Судом, за якими, зокрема, „держава зобов’язана створити ефективну систему соціального захисту різних категорій осіб, яка сприяла б узгодженню рівня їхнього життя з реалізацією права на достатній життєвий рівень;“ „приписи статей 1, 3, 21, 28, 46, 48 Конституції України у їх взаємозв’язку вказують на позитивний обов’язок держави забезпечувати мінімальний соціальний захист людини, визначений приписами частини третьої статті 46 Конституції України“ (абзаци четвертий, п’ятий підпункту 2.6 пункту 6 мотивувальної частини).
Сторонній підготовлений читач Рішення може дійти до логічного висновку, що юридичні позиції Конституційного Суду стосовно позитивних обов’язків держави в ділянці соціального захисту не є релевантними для цього конституційного провадження. Тобто нема потреби в посиланні на ці юридичні позиції в мотивації Рішення.
6. Недоречна, на мою думку, наявність у мотивації Рішення поняття „нужденність“, оскільки його застосування спотворює саме розуміння умов, за наявності яких можливе здійснення особою права на отримання майнової допомоги від іншого із подружжя.
Іншими словами, якщо за висновком Конституційного Суду помилковим є застосування у частині четвертій статті 75 Кодексу поняття „прожиткового мінімуму“, визначеного законом, то за схожою логікою розмірковувань нема потреби в посиланні в Рішенні на поняття „нужденності“.
Загальні висновки та міркування
7. Держава та її закони, безперечно, не є найкращими регуляторами шлюбних відносин. Однак конституційні гарантії, що надані в цій ділянці суспільних відносин, не мають бути перетворені в ілюзію або абстракцію в той момент, коли в їх дієвості та ефективності є найбільша потреба - під час юридичного спору між подружжям та /або припинення шлюбу.
Надмірне втручання держави у відносини подружжя, яке кохає, поважає та підтримує одне одного, виглядає як певне збочення. Водночас самоусунення чи стриманість держави у розв’язанні юридичних спорів подружжя або ухвалення неякісних законодавчих приписів, що мають бути застосовані для розв’язання цих спорів, мають ознаки конституційного порушення.
Тому з міркувань, наведених у Рішенні, частина четверта статті 75 Кодексу визнана такою, що не відповідає Конституції України (є неконституційною).
При цьому на виконання вимог Конституції України та Рішення для розвитку, конкретизації й деталізації конституційних приписів відповідні зміни мають бути внесені до низки статей глави 9 Кодексу.
8. Насправді, шлюб - це не стільки про права, скільки про обов’язки. У разі незгоди з цим судженням людина має кілька разів подумати, чи готова вона до його укладення.
Одним із віддалених юридичних наслідків укладення шлюбу є обов’язок одного із подружжя надавати майнову допомогу іншому з подружжя, зокрема й колишньому, якщо останній є економічно слабкішим.
Чи виглядає цей обов’язок як юридична аномалія? Звісно, певною мірою - так, але й сам шлюб та передумови його укладення не можуть бути виміряні винятково раціональними міркуваннями.
Можливо, філософи та соціологи мають рацію в своїх прогнозах щодо подальшої невідворотної кризи інституту шлюбу в його сучасному розумінні цінностей західної цивілізації. Уявлення про шлюб та його значення для подружжя і суспільства у цілому змінились, як і багато чого іншого в сучасному світі. Однак зрозуміло, що правдиві відповіді на такі футурологічні передбачення поки надійно сховані у мороці майбутнього, й шлюб як конституційне та соціальне явище „переживе“ багатьох з тих, що заперечують його історичну перспективу.
У сьогоденні шлюб продовжує бути підґрунтям природного існування та соціального буття людини. Шлюб для тих, кому в ньому пощастило усупереч економічним та соціальним змінам, війнам і пандеміям, є фортецею для двох, місцем та водночас джерелом їхньої життєвої сили та професійної наснаги, особистим Енфілдом (Anfield)1, на якому, як відомо, „You’ll never walk alone“2.
__________
1Стадіон ФК Ліверпуль (Liverpool FC)
2укр. - „ти ніколи не будеш іти один“.
