ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
12.06.2009 N 8
Про внесення змін та доповненьдо постанови Пленуму Верховного Суду України
від 24 жовтня 2003 року N 7
"Про практику призначення судами
кримінального покарання"
У зв'язку з прийняттям Закону України від 15 квітня 2008 року
N 270-VI ( 270-17 ) "Про внесення змін до Кримінального та
Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації
кримінальної відповідальності" та з метою подальшого вдосконалення
практики призначення судами кримінального покарання й запобігання
судових помилок при розгляді кримінальних справ Пленум Верховного
Суду України П О С Т А Н О В Л Я Є:
Внести до постанови Пленуму Верховного Суду України від 24
жовтня 2003 року N 7 ( v0007700-03 ) "Про практику призначення
судами кримінального покарання" (із змінами, внесеними згідно з
постановою Пленуму Верховного Суду України від 10 грудня 2004 року
N 18 ( v0018700-04 )) такі зміни й доповнення:
1. Абзац другий пункту 1 замінити двома абзацами такого
змісту: "Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди
мають дотримуватися вимог кримінального закону й зобов'язані
враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані про особу
винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання. Таке
покарання має бути необхідним і достатнім для виправлення
засудженого та попередження нових злочинів. Водночас суди мають
враховувати й вимоги Кримінально-процесуального кодексу України
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) (далі - КПК) стосовно призначення
покарання. Частиною 2 статті 375 та частиною 2 статті 400 КПК ( 1001-05,
1002-05, 1003-05 ) встановлено певні обмеження при призначенні
покарання порівняно з передбаченим кримінальним законом порядком.
Зокрема, при новому розгляді справи може бути посилено покарання
чи застосовано норму закону про більш тяжкий злочин лише у
випадках: - якщо вирок було скасовано за апеляцією чи касаційним
поданням прокурора, апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого
або його представника через м'якість покарання, або у зв'язку з
необхідністю застосування закону про більш тяжкий злочин; - якщо кримінальна справа з будь-яких підстав направлялася на
нове чи додаткове розслідування, під час якого було встановлено,
що обвинувачений вчинив більш тяжкий злочин, або коли збільшився
обсяг обвинувачення. У цьому випадку не має значення, чи
скасовувався вирок за апеляцією чи касаційною скаргою потерпілого
або його представника, апеляцією або касаційним поданням
прокурора".
2. У пункті 2: в абзаці четвертому слова "їх межі та строки" замінити
словами "розмір та строки відповідного покарання"; доповнити пункт новим абзацом п'ятим такого змісту: "Відповідно до частини 4 статті 53 КК ( 2341-14 ) суд,
призначаючи покарання у виді штрафу, може з урахуванням майнового
стану особи прийняти рішення про розстрочку виплати штрафу певними
частинами строком до трьох років та встановити періодичність і
розмір таких виплат". У зв'язку з цим абзац п'ятий цього пункту вважати абзацом
шостим.
3. Абзац перший пункту 4 доповнити двома реченнями такого
змісту: "При цьому таке рішення має бути повністю самостійним і не
ставитись у залежність від наведених в обвинувальному висновку
обставин, які пом'якшують чи обтяжують покарання. Суди, зокрема,
можуть не визнати окремі з них такими, що пом'якшують чи обтяжують
покарання, а також визнати такими обставинами ті, які не зазначено
в обвинувальному висновку".
4. Доповнити постанову новими пунктами 6-1, 6-2, 6-3 такого
змісту: "6-1. Звернути увагу судів на особливості призначення
покарання за вчинення готування до злочину або вчинення замаху на
злочин. Зокрема, відповідно до частини 2 статті 68 КК ( 2341-14 )
у разі засудження особи за готування до злочину строк або розмір
покарання не може перевищувати половини максимального строку або
розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією
статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК ( 2341-14 ),
а відповідно до частини 3 цієї ж статті у разі засудження за замах
на злочин строк або розмір покарання не може перевищувати двох
третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду
покарання, передбаченого санкцією статті (санкцією частини статті)
Особливої частини КК. При цьому, призначаючи особі покарання
згідно з частинами 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ), у вироку суд
повинен наводити відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК
( 2341-14 ) у такому разі не потрібно. Правила частин 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ) не можуть бути
застосовані при призначенні покарання особі, яка у віці 18 і
більше років вчинила злочин, за який передбачено найбільш суворий
вид покарання - довічне позбавлення волі, оскільки цей вид
покарання є таким, що виключає можливість визначення його половини
чи двох третин. Однак до осіб, які вчинили готування до такого
злочину або вчинення замаху на злочин у віці до 18 років, і до
осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані
вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення
вироку, і яким не може бути призначено покарання у виді довічного
позбавлення волі, мають застосовуватися вимоги частин 2 і 3 статті
68 КК ( 2341-14 ), виходячи з максимального покарання позбавлення
волі на певний строк". "6-2. Роз'яснити судам, що рішення про призначення покарання
із застосуванням статті 69-1 КК ( 2341-14 ) у вироку має бути
вмотивовано, а таке покарання не повинно перевищувати двох третин
максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання,
передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини
статті) Особливої частини КК. Однак визначення покарання з
дотриманням правил цієї норми закону можливе лише за наявності
обставин, передбачених пунктами 1 та 2 частини 1 статті 66 КК
( 2341-14 ) (з'явлення із зізнанням, щире каяття або активне
сприяння розкриттю злочину; добровільне відшкодування або усунення
заподіяної шкоди), а також при визнанні підсудним своєї вини та
відсутності обставин, що обтяжують покарання. При цьому суди мають
перевіряти, чи дійсно особа з'явилася із зізнанням, чи щиро
покаялась або активно сприяла розкриттю злочину, чи добровільно
відшкодувала завдані збитки або усунула заподіяну шкоду в повному
обсязі та чи фактично визнає свою вину. Висновки суду з цих питань
мають бути у вироку вмотивовані. Водночас добровільне
відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди не
враховується тоді, коли такі збитки або шкоду не заподіяно. Правила статті 69-1 КК ( 2341-14 ) не поширюються на осіб, що
вчинили злочин, за який санкцією закону передбачено найбільш
суворий вид покарання - довічне позбавлення волі, крім тих, що
вчинили злочин у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65
років, а також до жінок, які були в стані вагітності під час
вчинення злочину або на момент постановлення вироку". "6-3. Положення частин 2 і 3 статті 68 КК та статті 69-1 КК
( 2341-14 ) застосовуються лише при призначенні найбільш суворого
виду основного покарання, яке передбачено у відповідній санкції
статті (санкції частини статті) Особливої частини КК. Якщо ж така
санкція є альтернативною, то суд має право застосувати вимоги
частин 2 і 3 статті 68 КК ( 2341-14 ) або статті 69-1 КК стосовно
максимального строку (розміру) лише найбільш суворого виду
основного покарання з числа тих декількох, які у цій санкції
передбачено. Інші ж менш суворі види основних покарань,
передбачені в санкції відповідної статті (санкції частини статті)
як альтернативні, призначаються судом у межах тих максимальних
строків (розмірів), які встановлені для них у цій санкції".
5. У пункті 9: в абзаці першому: перше речення замінити двома реченнями такого змісту: "Судам необхідно мати на увазі, що частиною 1 статті 75 КК
( 2341-14 ) передбачено звільнення від відбування покарання з
випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до виправних
робіт, службового обмеження (для військовослужбовців), обмеження
волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти років,
тобто лише щодо основного покарання, що має бути належним чином
вмотивовано у вироку. Звільнення від відбування призначеного судом
додаткового покарання за цією нормою закону не допускається"; доповнити абзац після слів "засудження його до" словами
"арешту або"; абзац другий доповнити реченням такого змісту: "При звільненні особи від відбування покарання з
випробуванням суди у резолютивній частині вироку мають посилатися
на статтю 75 КК ( 2341-14 ), а щодо неповнолітньої особи - ще й на
статтю 104 КК ( 2341-14 ) як на підстави для прийняття такого
рішення"; доповнити пункт абзацом шостим такого змісту: "При призначенні покарання у виді позбавлення волі на певний
строк вагітним жінкам або жінкам, які мають дітей віком до 7
років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти
років за тяжкі та особливо тяжкі злочини, суд залежно від ступеня
суспільної небезпечності вчиненого, даних про особу засудженої та
обставин, що обтяжують і пом'якшують покарання, вправі звільнити
таких жінок від відбування покарання з випробуванням як на
підставі статті 75 КК ( 2341-14 ), так і на підставі статті 79 КК
( 2341-14 )".
6. У пункті 10: абзац четвертий викласти в такій редакції: "Частиною 2 статті 75 КК ( 2341-14 ) передбачено, що суд за
наявності визначених законом підстав може ухвалити рішення про
звільнення засудженого від відбування покарання з випробуванням,
якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового злочину і
виконає покладені на нього обов'язки. Виходячи з цих положень
закону, а також зі змісту частини 3 статті 78 КК ( 2341-14 ), у
разі вчинення особою під час іспитового строку нового злочину суди
мають розцінювати це як порушення умов застосування статті 75 КК
про звільнення від відбування покарання з випробуванням і
призначати покарання за сукупністю вироків на підставі статті 71
КК ( 2341-14 ). У таких випадках повторне звільнення від
відбування покарання з випробуванням є неприпустимим". доповнити пункт абзацом п'ятим такого змісту: "Роз'яснити, що у разі засудження особи за злочин, вчинений у
період іспитового строку за попереднім вироком, визначеним у
порядку статей 75, 79, 104 КК ( 2341-14 ), та призначення
покарання, яке згідно з частиною 3 статті 72 КК ( 2341-14 ) за
сукупністю вироків складанню з іншими видами покарань не підлягає,
суд, незважаючи на це, має застосувати вимоги статті 71 КК
( 2341-14 ) і визначити за сукупністю вироків таке остаточне
покарання, яке має бути більшим як від покарання, призначеного за
новий злочин, так і від невідбутої частини покарання за попереднім
вироком. У такому випадку суд визначає остаточне покарання у виді
сукупності невідбутої частини покарання за попереднім вироком та
покарання за новим вироком, ухваливши рішення про їх самостійне
виконання".
7. Пункт 17 доповнити абзацом четвертим такого змісту: "Якщо додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю за санкцією статті
(санкцією частини статті) є обов'язковим, то воно застосовується
лише до тих осіб, які обіймали посади чи займалися діяльністю, з
якими було пов'язано вчинення злочину. До інших осіб, які були
співучасниками злочину, не пов'язаного з їх діяльністю чи займаною
посадою, додаткове покарання у виді позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю не застосовується з
наведенням у вироку відповідних мотивів. У такому випадку
посилатися на статтю 69 КК ( 2341-14 ) не потрібно".
8. Пункти 19 і 23 викласти в такій редакції: "19. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна,
суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання
призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій
частині КК за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини.
Відповідно до вимог статті 59 КК ( 2341-14 ) у разі конфіскації не
всього майна, а лише його частини суд повинен зазначити, яка саме
частина майна конфіскується, або перелічити предмети, що
конфіскуються. Роз'яснити судам, що конфіскація майна як додаткове покарання
відповідно до статті 98 КК ( 2341-14 ) не може бути призначена
особі, що вчинила злочин у віці до 18 років, навіть у тому разі,
коли на час розгляду справи судом вона досягла повноліття. Якщо додаткове покарання у виді конфіскації майна за санкцією
статті (санкцією частини статті) є обов'язковим, то у разі
прийняття рішення про звільнення особи від відбування покарання з
випробуванням воно не застосовується, оскільки статтею 77 КК
( 2341-14 ) передбачено вичерпний перелік додаткових покарань, що
можуть бути призначені у такому випадку, серед яких конфіскація
майна відсутня. При прийнятті такого рішення у вироку мають бути
наведені відповідні мотиви; посилатися на статтю 69 КК ( 2341-14 )
непотрібно. Звернути увагу судів на те, що це правило не поширюється на
випадки застосування судом передбаченої санкцією статті (санкцією
частини статті) спеціальної конфіскації (предмети контрабанди,
знаряддя і засоби полювання, незаконного зайняття рибним, звіриним
або іншим водним промислом та все добуте тощо)"; "23. У разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів
рішення про її звільнення від відбування покарання з випробуванням
приймається тільки після визначення на підставі частини 1 статті
70 КК ( 2341-14 ) остаточного покарання, виходячи з його виду й
розміру".
9. Абзац сьомий пункту 26 після слів "засуджена до" доповнити
словами "арешту або".
10. Абзац перший пункту 27 викласти в такій редакції: "Особі, яка до вчинення злочину не досягла віку 18 років,
покарання у виді позбавлення волі може бути призначено на строк
від шести місяців до десяти років, а у випадку вчинення нею
особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням людини
життя, - на строк до п'ятнадцяти років (стаття 102 КК
( 2341-14 ))".
11. У тексті постанови абзац другий пункту 2, абзаци
четвертий та шостий пункту 8, абзац другий пункту 21, пункт 24
після слів "санкцією статті", "санкцій статей" доповнити
відповідними словами "(санкцією частини статті)", "(санкцій частин
статей)"; в абзацах першому та другому пункту 14, в абзаці першому
пункту 15, в абзацах другому та третьому пункту 17 слова "(частини
статті)" замінити словами "(санкцією частини статті)"; в абзаці
другому пункту 14 слова "(частини статті)" замінити словами
"(санкція частини статті)"; в абзаці третьому пункту 17 слова
"(частини статті)" замінити відповідно словами "(санкцією частини
статті)", "(санкція частини статті)", "(санкції частини статті)".
Голова Верховного
Суду України В.В.Онопенко
Секретар Пленуму
Верховного Суду України Ю.Л.Сенін
