судді Конституційного Суду України Мачужак Я.В. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі)
Відповідно до статті 64 Закону України "Про Конституційний Суд України" вважаю за необхідне викласти окрему думку стосовно розуміння і наступного застосування Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі) (далі - Рішення) у правовідносинах щодо проведення всеукраїнських референдумів за народною ініціативою.
Погоджуючись у цілому з Рішенням і підтримуючи правову позицію, згідно з якою народ може реалізувати своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, водночас висловлюю деякі зауваження до змісту Рішення, зокрема до пункту 1 резолютивної частини, які зводяться до такого.
Закріплений у частині другій статті 5 Конституції України принцип народного суверенітету організації і здійснення державної влади означає, що установча влада є невід'ємною від народу, який, уповноважуючи певні органи на здійснення державної влади (стаття 6 Конституції України) та виділяючи серед тріади цих органів Верховну Раду України як єдиний законодавчий орган, не передає при цьому свого суверенітету і залишається єдиним джерелом влади в Україні.
Конституція України не надає право приймати Основний Закон держави жодному органу державної влади і не містить з цього питання жодних положень, однак, закріпивши в частині третій статті 5 за народом виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, відповідно залишила за народом право за його ж ініціативою приймати (затверджувати) Конституцію України, у разі необхідності вносити до неї зміни (приймати нову редакцію).
Такий висновок ґрунтується на раніше висловлених правових позиціях Конституційного Суду України, які наведені в Рішенні, на застосуванні у сукупності системного, логічного (зокрема телеологічного) способів тлумачення положень преамбули, статей 1, 5, 8, 38, 69, 72, 156 Конституції України.
Оскільки в науці конституційного права під поняттям конституційного ладу розуміється сукупність усіх правовідносин, спричинених і закріплених Конституцією, то зміст пункту 1 резолютивної частини Рішення слід сприймати не у вузькому значенні - як можливість народу приймати (затверджувати) чи змінювати положення розділів I, III, XIII Конституції України, в яких закріплено лише основи конституційного ладу, а як право народу на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою, здійснюючи своє волевиявлення, безпосередньо приймати Конституцію України (затверджувати в цілому або приймати її нову редакцію), вносити зміни до будь-якого розділу.
Конституційне закріплення принципу народного суверенітету потребує запровадження правових механізмів його реалізації.
Проголошення України як демократичної, соціальної і правової держави (стаття 1 Конституції України) зумовлює всі суб'єкти публічно-правових відносин діяти відповідно до Конституції та законів України.
Якщо Український народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади та наділений виключним правом визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами, то в Конституції та законах України має бути визначено обсяг і зміст цього права, в який спосіб і в якому порядку це право здійснюється.
В Україні воля народу щодо визначення і зміни конституційного ладу, прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою є первинною, визначальною для органів законодавчої, виконавчої та судової влади і має насамперед бути реалізованою в їх діяльності.
Оскільки право народу не може бути використане для цілей, які суперечать загальновизнаним принципам демократичної, соціальної і правової держави, то Конституційний Суд України, враховуючи закріплений у статті 8 Основного Закону України принцип верховенства Конституції України, обґрунтовано застеріг у Рішенні, що волевиявлення народу через всеукраїнський референдум за народною ініціативою може здійснюватись у порядку, який має бути визначений у Конституції і відповідних законах України.
Однак народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні не зможе реалізувати своє волевиявлення на здійснення влади, зокрема прийняття Конституції України безпосередньо на всеукраїнському референдумі, без забезпечення законодавчим органом - Верховною Радою України - відповідного правового поля, в якому мають діяти всі суб'єкти, що беруть участь у проведенні всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.
Тому в мотивувальній частині Рішення мало б міститися застереження щодо обов'язку Верховної Ради України прийняти відповідні конституційні та органічні закони з метою здійснення народом влади безпосередньо в будь-який час, коли він виявить волю і вважатиме за необхідне.
Закони України, спрямовані на реалізацію положень статей 5, 38, 69, 72, 73, 74, 156 Конституції України щодо здійснення права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні, проведення референдумів, інших форм безпосередньої демократії, повинні бути прийняті невідкладно відповідно до положень частини другої статті 8 Конституції України.
З метою реалізації права народу здійснювати владу безпосередньо Президент України як глава держави, гарант додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина згідно з положеннями статті 93 Конституції України повноважний внести на розгляд Верховної Ради України відповідні законопроекти щодо проведення референдумів в Україні, які мають бути розглянуті позачергово.
Правове урегулювання форм безпосередньої демократії, зокрема референдуму за народною ініціативою, повинно органічно поєднати ці форми із способами і засобами, які притаманні представницькій демократії, щоб вони взаємодоповнювали одне одного і найповніше відповідали положенням статті 1 Конституції України.
Але якщо закони України, якими мають визначатися організація і порядок проведення референдумів, реалізація результатів народного волевиявлення тощо, з тих чи інших причин не будуть прийняті або не наберуть чинності, то це не означатиме, що всеукраїнський референдум за народною ініціативою щодо необхідності прийняття нової Конституції України (її нової редакції) взагалі не може бути проведений.
У сучасній конституційній практиці України відомий факт проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою щодо внесення змін до Конституції України згідно з Указом Президента України "Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою" від 15 січня 2000 року № 65.
Положення частини другої статті 5 Конституції України щодо права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні означає й те, що це право не підлягає обмеженню будь-яким легітимним способом органами державної влади або їх посадовими особами. Норми Конституції України є нормами прямої дії і можуть бути реалізовані народом щодо здійснення ним своїх прав безпосередньо.
Вирішення питання про прийняття (затвердження) Конституції України (її нової редакції) на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою має здійснюватися органами державної влади з дотриманням принципів і засад демократичної, правової держави відповідно до приписів статей 3, 5, 6, 8, 19, 38, 69, 71, 72, 73, 74, 75, пункту 2 частини першої статті 85, пункту 20 частини першої статті 92, статті 102, пункту 6 частини першої статті 106 Конституції України.
