ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
24.10.2003 N 7
Про практику призначення судамикримінального покарання
У зв'язку з прийняттям нового Кримінального кодексу України
( 2341-14 ) (далі - КК) у судовій практиці виникають питання щодо
застосування окремих його положень, які регламентують призначення
покарання. З метою забезпечення правильного застосування законодавства,
усунення недоліків і помилок у діяльності судів при розгляді
кримінальних справ Пленум Верховного Суду України
П О С Т А Н О В Л Я Є:
1. Звернути увагу судів на те, що вони при призначенні
покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який
визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержувати
вимог ст. 65 КК ( 2341-14 ) стосовно загальних засад призначення
покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи
законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації
покарання. Призначаючи покарання, у кожному конкретному випадку суди
зобов'язані враховувати ступінь тяжкості вчиненого злочину, дані
про особу винного та обставини справи, що пом'якшують і обтяжують
покарання. Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене
покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження
нових злочинів.
2. Звернути увагу судів на те, що висновки з усіх питань,
пов'язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином
мотивувати у вироку. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 65 КК ( 2341-14 ) суди повинні
призначати покарання в межах, установлених санкцією статті
Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений
злочин. Із урахуванням ступеня тяжкості, обставин цього злочину,
його наслідків і даних про особу судам належить обговорювати
питання про призначення передбаченого законом більш суворого
покарання особам, які вчинили злочини на грунті пияцтва,
алкоголізму, наркоманії, за наявності рецидиву злочину, у складі
організованих груп чи за більш складних форм співучасті (якщо ці
обставини не є кваліфікуючими ознаками), і менш суворого - особам,
які вперше вчинили злочини, неповнолітнім, жінкам, котрі на час
вчинення злочину чи розгляду справи перебували у стані вагітності,
інвалідам, особам похилого віку і тим, які щиро розкаялись у
вчиненому, активно сприяли розкриттю злочину, відшкодували завдані
збитки тощо. Коли санкція закону, за яким особу визнано винною, нарівні з
позбавленням волі на певний строк передбачає більш м'які види
покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання
про призначення покарання, не пов'язаного з позбавленням волі. У
разі обрання покарання у виді позбавлення волі це рішення повинно
бути вмотивовано у вироку. Призначаючи покарання у виді штрафу або виправних робіт і
визначаючи їх межі та строки, суди мають враховувати майновий стан
підсудного, наявність на його утриманні неповнолітніх дітей,
батьків похилого віку тощо. При призначенні покарання неповнолітньому підсудному
відповідно до ст. 103 КК ( 2341-14 ) крім обставин, передбачених у
статтях 65-67 КК, необхідно брати до уваги умови життя й виховання
неповнолітнього, вплив на нього дорослих, рівень розвитку та інші
особливості його особи.
3. Визначаючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, суди
повинні виходити з класифікації злочинів (ст. 12 КК) ( 2341-14 ),
а також із особливостей конкретного злочину й обставин його
вчинення (форма вини, мотив і мета, спосіб, стадія вчинення,
кількість епізодів злочинної діяльності, роль кожного зі
співучасників, якщо злочин вчинено групою осіб, характер і ступінь
тяжкості наслідків, що настали, тощо). Відповідно до п. 18 "Прикінцевих та перехідних положень" КК
при вирішенні питання про віднесення злочинів, передбачених КК
1960 р. ( 2001-05, 2002-05 ), які були вчинені до набрання
чинності КК 2001 р. ( 2341-14 ), до злочинів невеликої тяжкості,
середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких потрібно керуватися
ст. 12 КК 2001 р., якщо це пом'якшує кримінальну відповідальність
осіб і не обтяжує ступінь тяжкості злочину, вчиненого до набрання
чинності КК 2001 р. В інших випадках необхідно застосовувати
відповідні положення КК 1960 р. Досліджуючи дані про особу підсудного, суд повинен з'ясувати
його вік, стан здоров'я, поведінку до вчинення злочину як у
побуті, так і за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема,
наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних
стягнень), склад сім'ї (наявність на утриманні дітей та осіб
похилого віку), його матеріальний стан тощо.
4. Виходячи з того, що встановлення пом'якшуючих та
обтяжуючих покарання обставин має значення для правильного його
призначення, судам необхідно всебічно досліджувати матеріали
справи щодо наявності таких обставин і наводити у вироку мотиви
прийнятого рішення. Якщо якась із обставин, наведених у ч. 1 ст. 66, ч. 1 ст. 67
КК ( 2341-14 ), передбачена в статті Особливої частини цього
Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд
при призначенні покарання не може ще раз ураховувати її як
пом'якшуючу або обтяжуючу покарання обставину.
5. Судам треба мати на увазі, що наведений у ч. 1 ст. 66 КК
( 2341-14 ) перелік обставин, які пом'якшують покарання, не є
вичерпним. При призначенні покарання суд може визнати
пом'якшуючими й інші обставини, не зазначені в ч. 1 цієї статті
(наприклад, вчинення злочину внаслідок збігу випадкових обставин
чи неправильної поведінки потерпілого, відвернення підсудним
шкідливих наслідків злочину, часткове відшкодування шкоди,
відшкодування моральної шкоди). Визнання обставини такою, що
пом'якшує покарання, має бути вмотивоване у вироку. Вирішуючи питання про наявність такої пом'якшуючої обставини,
як з'явлення із зізнанням, суди повинні перевіряти, чи були подані
до органів розслідування, інших державних органів заява або
зроблене посадовій особі повідомлення про злочин (у будь-якій
формі) добровільними і чи не пов'язано це з тим, що особа була
затримана як підозрюваний і, будучи викритою, підтвердила свою
участь у вчиненні злочину. Якщо у справі, порушеній за фактом вчинення злочину, не
встановлено, хто його вчинив, добровільні заява або повідомлення
особи про вчинене нею мають розглядатись як з'явлення із
зізнанням. Аналогічно розцінюється заява особи, притягнутої до
кримінальної відповідальності, про вчинення нею іншого злочину,
про який не було відомо органам розслідування. За сукупності вчинених злочинів з'явлення із зізнанням має
враховуватись як обставина, що пом'якшує покарання при призначенні
останнього за злочин, у зв'язку з яким зроблено це зізнання.
6. Наведений у ч. 1 ст. 67 КК ( 2341-14 ) перелік обставин,
що обтяжують покарання, є вичерпним, тому суд не вправі посилатись
у вироку як на обтяжуючі і враховувати при призначенні покарання
інші обставини, не передбачені цією статтею. Відповідно до ч. 2 ст. 67 КК ( 2341-14 ) суд, установивши
наявність зазначених у пунктах 2, 6, 7, 9, 10, 12 ч. 1 цієї статті
обтяжуючих обставин, зобов'язаний навести їх у вироку та врахувати
при призначенні покарання. Обставини, передбачені пунктами 1, 3,
4, 5, 8, 11, 13 ч. 1 ст. 67 КК, суд залежно від конкретних
обставин справи (зокрема, за відсутності зв'язку якоїсь із
названих у цих пунктах обставин зі злочином) вправі не визнати
обтяжуючими, навівши у вироку відповідні мотиви.
7. Виходячи з того, що згідно зі ст. 34 КК ( 2341-14 )
рецидивом злочину визнається вчинення нового умисного злочину
особою, яка має судимість за умисний злочин, не зняту або не
погашену в установленому законом порядку, у кожній справі
необхідно з'ясовувати відповідні дані. Для вирішення питання про наявність рецидиву злочину не має
значення, чи був закінчений умисний злочин, за який особа
засуджується за останнім вироком або засуджувалася раніше, а також
була вона виконавцем чи співучасником цих злочинів.
8. Призначення основного покарання, нижчого від найнижчої
межі, передбаченої законом за даний злочин, або перехід до іншого,
більш м'якого виду основного покарання, або непризначення
обов'язкового додаткового покарання (ст. 69 КК) ( 2341-14 ) може
мати місце лише за наявності декількох (не менше двох) обставин,
що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості
вчиненого особливо тяжкого, тяжкого злочинів або злочину середньої
тяжкості, з урахуванням особи винного. У кожному такому випадку суд зобов'язаний у мотивувальній
частині вироку зазначити, які саме обставини справи або дані про
особу підсудного він визнає такими, що істотно знижують ступінь
тяжкості вчиненого злочину і впливають на пом'якшення покарання, а
в резолютивній - послатися на ч. 1 ст. 69 КК ( 2341-14 ). При
цьому необхідно враховувати не тільки мету й мотиви, якими
керувалась особа при вчиненні злочину, а й її роль серед
співучасників, поведінку під час та після вчинення злочинних дій
тощо. Покарання, призначене судом із застосуванням ст. 69 КК
( 2341-14 ), не може бути нижчим від мінімальної межі відповідного
виду покарання, встановленої у Загальній частині КК, тобто меншим,
ніж один рік позбавлення чи обмеження волі, шість місяців
виправних робіт, один місяць арешту тощо. З підстав, зазначених у ч. 1 ст. 69 КК ( 2341-14 ), суд може
не призначати додаткового покарання, передбаченого санкцією статті
Особливої частини КК як обов'язкове. Щодо особи, винної у вчиненні декількох злочинів, суд може
призначити більш м'яке покарання, ніж передбачене законом, окремо
за кожний злочин або тільки за один із них і остаточно визначити
покарання за правилами ст. 70 КК ( 2341-14 ). Застосування
положень ст. 69 КК щодо покарання (як основного, так і
додаткового), призначеного за сукупністю злочинів чи за сукупністю
вироків, є неприпустимим. Призначенню покарання, нижчого від найнижчої межі,
передбаченої санкцією статті Особливої частини КК ( 2341-14 ), не
перешкоджає наявність у цій же санкції альтернативних, більш
м'яких покарань. Суд не вправі перейти до більш м'якого виду покарання у
випадках, коли санкцією закону, за яким засуджується особа,
передбачено лише такі покарання, які з огляду на її вік чи стан не
можуть бути до неї застосовані. В таких випадках суд, за наявності
до того підстав, відповідно до ст. 7 КПК ( 1001-05 ) повинен
закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності
або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від
покарання.
9. Судам необхідно мати на увазі, що ч. 1 ст. 75 КК
( 2341-14 ) передбачено звільнення від відбування основного
покарання з випробуванням тільки тих осіб, які засуджуються до
виправних робіт, службового обмеження (для військовослужбовців),
обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п'яти
років. Звільнити з випробуванням засуджену особу від відбування
іншого виду покарання або позбавлення волі на строк понад п'ять
років суд не вправі. Неповнолітній може бути звільнений від
відбування покарання з випробуванням лише в разі засудження його
до позбавлення волі (ч. 2 ст. 104 КК). Рішення суду про звільнення засудженого від відбування
покарання з випробуванням має бути належним чином мотивоване. Звільняючи особу від відбування покарання з випробуванням,
суд може покласти на неї обов'язки, передбачені ст. 76 КК
( 2341-14 ), з метою організації органами виконання покарань
належного контролю за її поведінкою. Перелік цих обов'язків є
вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Поклавши на
засудженого обов'язок, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 76 КК, суд
повинен зазначити, як часто той має з'являтися для реєстрації в
органи кримінально-виконавчої системи. Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до
трьох років (ч. 3 ст. 75 КК) ( 2341-14 ), а неповнолітньому - від
одного до двох років (ч. 3 ст. 104 КК). Цей строк обчислюється з
дня постановлення вироку незалежно від того, судом якої інстанції
застосовано ст. 75 КК. При звільненні з випробуванням від відбування основного
покарання суд відповідно до ст. 77 КК ( 2341-14 ) може призначити
додаткові покарання: штраф (за умови, що він передбачений санкцією
закону, за яким засуджується особа); позбавлення права обіймати
певні посади або займатися певною діяльністю; позбавлення
військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного
класу. Додаткові покарання підлягають реальному виконанню, про що
суд зазначає в резолютивній частині вироку.
10. Згідно з ч. 2 ст. 78 КК ( 2341-14 ) суд за поданням
органу, який здійснює контроль за поведінкою засудженого,
звільненого від відбування покарання з випробуванням, може
прийняти рішення про скасування звільнення та про направлення
засудженого для відбування призначеного покарання в разі
невиконання покладених на нього обов'язків, визначених ст. 76 КК,
або систематичного (три і більше разів) вчинення правопорушень, що
потягли адміністративні стягнення і свідчать про його небажання
стати на шлях виправлення. У разі вчинення засудженим протягом іспитового строку нового
злочину суд призначає йому покарання за правилами, передбаченими
статтями 71, 72 КК ( 2341-14 ). Якщо про вчинення під час іспитового строку нового злочину
стало відомо після винесення постанови про звільнення засудженого
від покарання (ч. 1 ст. 78 КК) ( 2341-14 ), суд, який розглядає
справу про новий злочин, вправі призначити покарання за сукупністю
вироків лише за умови скасування цієї постанови в установленому
порядку. Виходячи з того, що відповідно до ч. 2 ст. 75, ч. 3 ст. 78 КК
( 2341-14 ) вчинення протягом іспитового строку нового злочину є
підставою для направлення засудженого для відбування призначеного
покарання, рекомендувати судам не застосовувати повторно до таких
осіб звільнення від відбування покарання з випробуванням під час
розгляду справи про новий злочин.
11. У випадках вчинення особою, звільненою від відбування
покарання з випробуванням, нового злочину після закінчення
іспитового строку суди повинні долучати до справи копію судового
рішення про звільнення засудженого від призначеного покарання або
про направлення його для відбування останнього. Якщо таке рішення
не ухвалювалося, суд при розгляді справи про новий злочин не
вправі призначати покарання за сукупністю вироків. Обмежень щодо повторного застосування ст. 75 КК ( 2341-14 )
стосовно особи, яка вчинила новий злочин після звільнення від
призначеного покарання на підставі ч. 1 ст. 78 КК, закон не
містить. Якщо постановою судді, що набрала законної сили, засуджений
направлений для відбування призначеного вироком покарання, від
відбування якого його було звільнено з випробуванням, суд,
призначивши покарання за новий злочин, зобов'язаний остаточно
визначити покарання за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК
( 2341-14 ). Коли особа вчинила злочин після закінчення визначеного судом
іспитового строку, але в період дії строку додаткового покарання,
яке перевищує тривалість іспитового строку, невідбута частина
додаткового покарання за попереднім вироком підлягає приєднанню до
основного покарання, остаточно визначеного за сукупністю вироків
згідно з ч. 3 ст. 71 КК ( 2341-14 ).
12. Звернути увагу судів на те, що відповідно до ст. 57 КК
( 2341-14 ) виправні роботи можуть бути призначені, як правило,
особам, котрі вчинили менш небезпечні злочини і не потребують
ізоляції від суспільства. Виправні роботи призначаються тільки
працюючим і відбуваються за місцем роботи засуджених. Суди не повинні призначати виправні роботи особам, які
вчинили злочини, пов'язані з виконанням ними службових або
професійних обов'язків, коли залишення винного на тій самій роботі
може призвести до послаблення виховного й запобіжного впливу
покарання або до вчинення таких же злочинних діянь. Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок,
які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до
непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, і осіб пенсійного
віку, а також до військовослужбовців, працівників правоохоронних
органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних
службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2
ст. 57 КК) ( 2341-14 ).
13. Призначаючи покарання у виді виправних робіт (ст. 57 КК)
( 2341-14 ) чи службового обмеження (ст. 58 КК), суд зобов'язаний
визначити розмір відрахувань із заробітку або грошового
забезпечення засудженого. Відсутність вказівки на цей розмір є
підставою для скасування вироку. При призначенні названих видів покарання за сукупністю
злочинів (ст. 70 КК) ( 2341-14 ) допускаються поглинення, часткове
або повне складання як строків виправних робіт (службового
обмеження), так і розмірів відрахувань у доход держави, а за
кількома вироками (ст. 71 КК) - лише складання строків цих
покарань.
14. Судам необхідно мати на увазі, що штраф як основне й
додаткове покарання призначається у випадках і в межах,
установлених санкцією статті (частини статті) Особливої частини
КК ( 2341-14 ). Якщо санкція статті (частини статті) не передбачає основного
покарання у виді штрафу, він може бути призначений лише в порядку
переходу до більш м'якого виду покарання за наявності підстав,
передбачених ст. 69 КК ( 2341-14 ). У цьому разі штраф
призначається в розмірах, визначених ч. 2 ст. 53 КК, - від 30 до
1000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
15. Виходячи з того, що додаткові покарання мають важливе
значення для запобігання вчиненню нових злочинів як самими
засудженими, так і іншими особами, рекомендувати судам при
постановленні вироку обговорювати питання про застосування поряд з
основним покаранням відповідного додаткового. При цьому треба мати
на увазі, що додаткові покарання можуть приєднуватися до будь-яких
видів основного покарання, передбачених санкцією статті (частини
статті) Особливої частини КК ( 2341-14 ). Ті види покарань, які застосовуються як додаткові, крім
штрафу і конфіскації майна, можуть призначатися й тоді, коли вони
не вказані в санкції закону. В такому разі рішення про призначення
додаткового покарання, наведене в резолютивній частині вироку, має
містити посилання на статтю Загальної частини КК ( 2341-14 ), якою
передбачено умови та порядок застосування цього виду покарання. Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або
кваліфікаційного класу як вид покарання не зазначається у санкціях
норм Особливої частини КК ( 2341-14 ) і застосовується за рішенням
суду. Відповідно до ч. 2 ст. 52 і ст. 54 КК це покарання є
додатковим і може бути застосоване судом лише щодо особи,
засудженої за тяжкий чи особливо тяжкий злочин, із наведенням у
вироку відповідних мотивів.
16. Визнавши підсудного винним у вчиненні кількох злочинів,
відповідальність за які передбачена різними статтями (частинами
статей) КК ( 2341-14 ), суд повинен призначити додаткове покарання
окремо за кожний злочин, а потім остаточно визначити його за
сукупністю злочинів на підставі ст. 70 КК. Призначення додаткового
покарання, як і основного, лише за сукупністю злочинів є
неприпустимим. У разі призначення покарання за кількома вироками суд на
підставі ст. 71 КК ( 2341-14 ) до додаткового покарання,
призначеного за новим вироком, приєднує повністю або частково те
додаткове покарання (або його невідбуту частину), яке було
призначене за попереднім вироком. При цьому загальний строк
додаткового покарання одного й того ж виду не може перевищувати
максимального строку, встановленого законом для такого виду
покарання. Різні додаткові покарання, призначені на підставі ст.
71 КК, виконуються самостійно.
17. Роз'яснити судам, що відповідно до ст. 55 КК ( 2341-14 )
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю застосовується як додаткове покарання лише в тих
випадках, коли вчинення злочину було пов'язане з посадою
підсудного або із заняттям ним певною діяльністю. Це покарання призначається в межах, установлених санкцією
статті (частини статті) КК ( 2341-14 ), за якою підсудний визнаний
винним, а якщо воно нею не передбачене, - в межах, установлених
ст. 55 КК. Та обставина, що до постановлення вироку підсудний вже
не обіймав посаду або не займався діяльністю, з якими було
пов'язане вчинення злочину, не є перешкодою для застосування цього
покарання. Рішення про позбавлення права обіймати певні посади або
займатися певною діяльністю має бути чітко сформульоване в
резолютивній частині вироку, для того щоб не виникло жодних
сумнівів під час виконання останнього. Якщо в санкції статті
(частини статті) Особливої частини КК ( 2341-14 ) зазначено
характер посад або вид діяльності (наприклад, статті 286, 287),
рішення про призначення додаткового покарання, наведене в
резолютивній частині вироку, повинне відповідати змісту цієї
санкції.
18. Позбавлення права керувати транспортними засобами може
бути призначене судом як додаткове покарання незалежно від того,
що особа вже позбавлена такого права в порядку адміністративного
стягнення. Однак суд не вправі призначити це покарання особі, яка
не має права керувати транспортними засобами.
19. Вирішуючи питання про застосування конфіскації майна,
суди повинні враховувати, що такий вид додаткового покарання
призначається лише у випадках, спеціально передбачених в Особливій
частині КК ( 2341-14 ), за тяжкі та особливо тяжкі корисливі
злочини. У вироку має бути зазначено, конфіскується все майно чи
його частина (в останньому випадку треба уточнити, яка саме
частина, або перелічити відповідні предмети). Конфіскація майна як додаткове покарання не може бути
призначена при звільненні особи від відбування покарання з
випробуванням (ст. 75 КК) ( 2341-14 ), а також неповнолітнім,
навіть у тому разі, коли вони на час розгляду справи судом досягли
повноліття.
20. Звернути увагу судів на те, що передбачені законом
правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70 КК)
( 2341-14 ) застосовуються у випадках самостійної кваліфікації
вчиненого як за різними статтями, так і за різними частинами
однієї статті кримінального закону, якими передбачено
відповідальність за окремі склади злочинів і які мають самостійні
санкції. За цими ж правилами призначається покарання і в разі
вчинення особою діянь, частина яких кваліфікується як закінчений
злочин, а решта - як готування до злочину чи замах на нього. За окремими епізодами злочинної діяльності або за окремими
пунктами статті (частини статті) КК ( 2341-14 ), які не мають
самостійної санкції, покарання не призначається. Встановлений ст. 70 КК ( 2341-14 ) порядок, згідно з яким суд
зобов'язаний призначити покарання окремо за кожний злочин, а потім
остаточно визначити покарання за сукупністю злочинів, стосується
як основних, так і додаткових покарань.
21. При вирішенні питання про те, який із передбачених ст. 70
КК ( 2341-14 ) принципів необхідно застосовувати при призначенні
покарання за сукупністю злочинів (поглинення менш суворого
покарання більш суворим або повного чи часткового складання
покарань, призначених за окремі злочини), суд повинен враховувати
крім даних про особу винного й обставин, що пом'якшують і
обтяжують покарання, також кількість злочинів, що входять до
сукупності, форму вини й мотиви вчинення кожного з них, тяжкість
їх наслідків, вид сукупності (реальна чи ідеальна) тощо. Суд вправі визначити остаточне покарання шляхом поглинення
менш суворого покарання більш суворим при призначенні за окремі
злочини, що входять у сукупність, покарання як одного виду, так і
різних. Однакові за видом і розміром покарання поглиненню не
підлягають, крім випадку, коли вони призначені у максимальних
межах санкцій статей КК ( 2341-14 ). Застосовуючи принцип
поглинення менш суворого покарання більш суворим, суд повинен
зазначити у вироку, про яке саме покарання йдеться - основне чи
додаткове.
22. Принцип повного або часткового складання покарань може
застосовуватись у випадках призначення за окремі злочини, що
входять до сукупності, як однакових, так і різних за видом
покарань. При частковому складанні розмір остаточного покарання в
усякому разі має бути більшим за розмір кожного з покарань,
призначених за окремі злочини. Остаточне покарання за сукупністю злочинів має визначатися за
найбільш суворим видом покарання за окремі злочини, що до неї
входять, і в межах санкції того закону, який передбачає більш
суворе покарання. Однак якщо хоча б один зі злочинів є умисним
тяжким або особливо тяжким, суд може призначити остаточне
покарання за сукупністю злочинів у межах максимального строку,
встановленого для такого виду покарань у Загальній частині КК
( 2341-14 ). Якщо хоча б за один із вчинених злочинів призначено довічне
позбавлення волі, то остаточне покарання за їх сукупністю
визначається шляхом поглинення зазначеним видом покарання
будь-яких менш суворих. При призначенні остаточного покарання за сукупністю злочинів
шляхом повного або часткового їх складання заміна покарань
провадиться за правилами, передбаченими ст. 72 КК ( 2341-14 ).
Коли за злочини, що утворюють сукупність, призначено основні
покарання різних видів, які не підлягають заміні (штраф,
позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною
діяльністю), суд може застосувати принцип поглинення менш суворого
покарання більш суворим або призначити кожне з них до самостійного
виконання. У випадку, коли за кожен із двох або більше злочинів нарівні
з основним покаранням призначається й додаткове покарання одного
виду, остаточний його строк чи розмір при частковому або повному
складанні не може бути більшим за максимальний строк чи розмір,
передбачений для такого виду покарань Загальною частиною КК
( 2341-14 ). Якщо за злочини, що входять до сукупності, призначені різні
види додаткового покарання, то вони мають бути зазначені у вироку
з наведенням відповідних розмірів та строків і при призначенні
остаточного покарання, оскільки виконуються самостійно (ч. 4 ст.
72 КК) ( 2341-14 ).
23. У разі визнання особи винною у вчиненні кількох злочинів
рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням
приймається тільки після визначення остаточного покарання -
виходячи з його виду й розміру. Коли особа, щодо якої було застосоване таке звільнення,
вчинила до постановлення вироку в першій справі інший злочин, за
який вона засуджується до покарання, що належить відбувати
реально, застосування принципів поглинення, часткового чи повного
складання призначених покарань не допускається. За таких умов
кожний вирок виконується самостійно.
24. Суд може перекваліфікувати кримінально каране діяння з
однієї статті на декілька статей кримінального закону, які
передбачають відповідальність за менш тяжкі злочини, якщо при
цьому не погіршується становище засудженого і не порушується право
останнього на захист. Призначене за сукупністю злочинів покарання
не повинне бути більш суворим, ніж максимальне покарання,
передбачене санкцією статті КК ( 2341-14 ), за якою було
кваліфіковане кримінально каране діяння у постанові про
притягнення особи як обвинуваченого і в обвинувальному висновку.
Ці положення треба враховувати і під час розгляду справи в
апеляційному, касаційному порядку та в порядку виключного
провадження.
25. За сукупністю вироків (ст. 71 КК) ( 2341-14 ) покарання
призначається, коли засуджена особа до повного відбування
основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також
коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до
набрання ним законної сили. При застосуванні правил ст. 71 КК ( 2341-14 ) судам належить
враховувати, що остаточне покарання за сукупністю вироків має бути
більшим, ніж покарання, призначене за новий злочин, і ніж
невідбута частина покарання за попереднім вироком. Призначаючи покарання за кількома вироками, суд повинен
визначити вид і розмір основного й додаткового покарань за знову
вчинений злочин (злочини), а потім повністю або частково приєднати
невідбуту частину покарання за попереднім вироком із посиланням на
ст. 71 КК ( 2341-14 ). При складанні покарань у порядку, передбаченому зазначеною
статтею, загальний його розмір не може бути більшим за максимальну
межу, встановлену для цього виду покарання в Загальній частині КК
( 2341-14 ). Якщо за знову вчинений злочин призначено передбачене
законом максимальне покарання, невідбута частина покарання за
попереднім вироком підлягає поглиненню. Загальний строк покарання, визначеного за сукупністю вироків
шляхом складання покарань у виді позбавлення волі, не може
перевищувати 15 років, а якщо хоча б один зі злочинів є особливо
тяжким, - 25 років. Якщо складаються покарання у виді довічного
позбавлення волі і будь-яке інше, то остаточне покарання
визначається шляхом поглинення менш суворого покарання довічним
позбавленням волі. Коли після постановлення вироку у справі буде встановлено, що
засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинено до, а
інші - після постановлення першого вироку, покарання за останнім
за часом вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і
ст. 71 КК ( 2341-14 ): спочатку - за правилами ч. 1 ст. 70 КК за
сукупністю злочинів, вчинених до постановлення першого вироку;
після цього - за правилами ч. 4 ст. 70 КК; потім - за сукупністю
злочинів, вчинених після постановлення першого вироку; і
остаточно - за сукупністю вироків. За наявності щодо засудженого вироку, який не виконано і про
який не було відомо суду, що постановив останній за часом вирок,
суд за місцем виконання цього вироку зобов'язаний визначити
порядок застосування покарання за всіма вироками відповідно до ст.
71 КК ( 2341-14 ) та статей 411, 413 КПК ( 1003-05 ).
26. Маючи на увазі, що при визначенні покарання за правилами
ст. 71 КК ( 2341-14 ) до покарання за новим вироком повністю або
частково приєднується невідбута частина покарання за попереднім
вироком, суди повинні точно встановлювати невідбуту частину
основного й додаткового покарань і зазначати їх вид та розмір у
новому вироку. Невідбутою частиною покарання за попереднім вироком треба
вважати: - покарання, від відбування якого особу звільнено з
випробуванням (статті 75, 79, 104 КК) ( 2341-14 ), за винятком
часу тримання під вартою в порядку запобіжного заходу або
затримання, перебування в медичному закладі тощо; - частину покарання, від відбування якого особу звільнено
умовно-достроково (статті 81, 107 КК) ( 2341-14 ); - невідбуту частину більш м'якого покарання, призначеного
судом особі в порядку заміни невідбутої частини покарання більш
м'яким (ст. 82, ч. 3 ст. 86 КК) ( 2341-14 ); - частину покарання, від відбування якого звільнено вагітну
жінку або жінку, яка має дитину (дітей) віком до трьох років (ст.
83 КК) ( 2341-14 ); - невідбуту частину певного строку позбавлення волі, яким
замінено довічне позбавлення волі (ст. 87 КК) ( 2341-14 ); - невідбуту засудженим частину будь-якого основного
покарання; - додаткове покарання (або його невідбуту частину) за
попереднім вироком; - покарання, від відбування якого звільнено неповнолітнього
із застосуванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105
КК) ( 2341-14 ). При призначенні покарання за вчинення нового злочину особі,
якій внаслідок акту амністії чи помилування невідбуту частину
покарання було замінено більш м'яким покаранням, невідбута частина
останнього приєднується повністю або частково до покарання за
новий злочин. При вчиненні нового злочину особою, яка відбувала покарання у
виді позбавлення волі, його невідбутою частиною треба вважати
строк, який залишився на момент обрання запобіжного заходу у виді
тримання під вартою за новий злочин, а якщо такий захід не
обирався, - то строк, який залишився після постановлення
останнього за часом вироку. Час перебування військовослужбовця під арештом на гауптвахті
у зв'язку із вчиненням злочину зараховується до строку покарання,
призначеного при постановленні вироку. Якщо суд повністю приєднує покарання, призначене особі за
першим вироком, який постановлено із застосуванням ст. 75 КК
( 2341-14 ), до покарання, призначеного останнім за часом вироком,
то до остаточного строку покарання за сукупністю вироків
зараховується час перебування особи під вартою в порядку
запобіжного заходу або затримання. У разі, коли особа була засуджена до позбавлення волі зі
звільненням від відбування покарання з випробуванням (статті 75,
104 КК) ( 2341-14 ) або була звільнена від відбування покарання
умовно-достроково (статті 81, 107 КК) і в період іспитового строку
або строку умовно-дострокового звільнення вчинила новий злочин,
суд зобов'язаний визначити остаточне покарання у виді позбавлення
волі, зокрема й тоді, коли останнім за часом вироком призначаються
більш м'які види покарання. Не відбуте за попереднім вироком додаткове покарання може
бути приєднане до призначеного за сукупністю вироків основного
лише як додаткове покарання або складене із призначеним за новим
вироком додатковим покаранням того ж виду в межах строків,
установлених відповідними статтями Загальної частини КК
( 2341-14 ) для даного виду покарання.
27. Особі, яка до вчинення злочину не досягла
вісімнадцятирічного віку, покарання у виді позбавлення волі може
бути призначене на строк не більше 10 років, а у випадку вчинення
нею особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням
людини життя, - 15 років (ст. 102 КК) ( 2341-14 ). До неповнолітнього, який уперше вчинив злочин невеликої
тяжкості, покарання у виді позбавлення волі не застосовується. Остаточне покарання у виді позбавлення волі, призначене за
сукупністю злочинів або вироків особі, яка вчинила злочини у віці
до 18 років, не може перевищувати 15 років. У разі засудження неповнолітнього за злочин, за який
конфіскація майна є обов'язковим додатковим покаранням, суд його
не застосовує згідно зі ст. 98 КК ( 2341-14 ). При цьому
посилатися в резолютивній частині вироку на ст. 69 КК не потрібно.
28. Судам потрібно брати до уваги те, що відповідно до ст. 64
КК ( 2341-14 ) довічне позбавлення волі призначається у
передбачених КК випадках лише за вчинення особливо тяжких
злочинів. Слід враховувати, що цей вид покарання не застосовується
до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 і понад 65 років, а
також до жінок, що перебували в стані вагітності під час вчинення
злочину або на день постановлення вироку. Застосування довічного позбавлення волі має бути належним
чином мотивоване у вироку з посиланням на встановлені обставини
вчиненого злочину і дані, які характеризують підсудного.
29. Звернути увагу судів на необхідність додержання вимог КПК
( 1001-05, 1002-05, 1003-05 ) про мотивування у вироку висновків
щодо виду і розміру призначеного засудженому покарання. Покарання має бути визначене у вироку таким чином, щоб під
час його виконання не виникло жодних сумнівів стосовно його виду і
розміру. Згідно зі ст. 335 КПК ( 1003-05 ) у резолютивній частині
обвинувального вироку повинні бути зазначені вид і розмір не
тільки основного, а й додаткового покарання, призначеного
засудженому за кожний злочин, а також за сукупністю злочинів або
вироків. За наявності у засудженого до позбавлення волі неповнолітніх
дітей, які залишаються без нагляду, суд відповідно до вимог ст.
346 КПК ( 1003-05 ) одночасно з постановленням вироку своєю
ухвалою (постановою) порушує перед органом опіки і піклування
питання про необхідність улаштування цих неповнолітніх або
встановлення над ними опіки чи піклування. Якщо у засудженого до позбавлення волі залишилися без нагляду
майно і житло, суд зобов'язаний вжити через відповідні органи
заходів до їх збереження і повідомити про це засудженого.
30. Судам необхідно регулярно вивчати й узагальнювати
практику призначення кримінального покарання та вживати заходів до
своєчасного виправлення виявлених помилок.
31. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму
Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 22 ( v0022700-95 )
"Про практику призначення судами кримінального покарання" (зі
змінами, внесеними постановами від 3 грудня 1997 р. N 12
( v0012700-97 ) та від 26 травня 1999 р. N 7 ( v0007700-99 ).
