Постанова № 188/98-ВР від 05.03.1998 Про Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки. Редакція від 05.03.1998

П О С Т А Н О В А

ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про Основні напрями державної політики України у

галузі охорони довкілля, використання природних

ресурсів та забезпечення екологічної безпеки
( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, N 38-39, ст.248 )
Верховна Рада України п о с т а н о в л я є:
1. Затвердити Основні напрями державної політики України у
галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та
забезпечення екологічної безпеки.
2. Кабінету Міністрів України забезпечити реалізацію Основних
напрямів державної політики України у галузі охорони довкілля,
використання природних ресурсів та забезпечення екологічної
безпеки.

Голова Верховної Ради України О.МОРОЗ
м. Київ, 5 березня 1998 року

N 188/98-ВР

Затверджено

Постановою Верховної Ради України

від 5 березня 1998 року 188/98-ВР
ОСНОВНІ НАПРЯМИ

ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ

ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ, ВИКОРИСТАННЯ

ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Основні напрями державної політики України у галузі охорони
довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення
екологічної безпеки (далі - Основні напрями) розроблено відповідно
до статті 16 Конституції України, якою визначено, що забезпечення
екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на
території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи -
катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду
Українського народу є обов'язком держави.
I. СТАН ДОВКІЛЛЯ
Нинішню екологічну ситуацію в Україні можна охарактеризувати
як кризову, що формувалася протягом тривалого періоду через
нехтування об'єктивними законами розвитку і відтворення
природно-ресурсного комплексу України. Відбувалися структурні
деформації народного господарства, за яких перевага надавалася
розвитку в Україні сировинно-видобувних, найбільш екологічно
небезпечних галузей промисловості.
Економіці України притаманна висока питома вага
ресурсомістких та енергоємних технологій, впровадження та
нарощування яких здійснювалося найбільш "дешевим" способом - без
будівництва відповідних очисних споруд. Це було можливим за
відсутності ефективно діючих правових, адміністративних та
економічних механізмів природокористування та без урахування вимог
охорони довкілля.
Ці та інші чинники, зокрема низький рівень екологічної
свідомості суспільства, призвели до значної деградації довкілля
України, надмірного забруднення поверхневих і підземних вод,
атмосферного повітря і земель, нагромадження у дуже великих
кількостях шкідливих, у тому числі високотоксичних, відходів
виробництва. Такі процеси тривали десятиріччями і призвели до
різкого погіршення стану здоров'я людей, зменшення народжуваності
та збільшення смертності, а це загрожує вимиранням і
біологічно-генетичною деградацією народу України.
Винятковою особливістю екологічного стану України є те, що
екологічно гострі локальні ситуації поглиблюються великими
регіональними кризами. Чорнобильська катастрофа з її
довгочасними медико-біологічними, економічними та соціальними
наслідками спричинила в Україні ситуацію, яка наближається до
рівня глобальної екологічної катастрофи.
1. ПРОМИСЛОВІСТЬ
Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану
довкілля, є: застаріла технологія виробництва та обладнання, висока
енергомісткість та матеріаломісткість, що перевищують у два - три
рази відповідні показники розвинутих країн; високий рівень концентрації промислових об'єктів; несприятлива структура промислового виробництва з високою
концентрацією екологічно небезпечних виробництв; відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд,
оборотних систем водозабезпечення тощо), низький рівень
експлуатації існуючих природоохоронних об'єктів; відсутність належного правового та економічного механізмів,
які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та
природоохоронних систем; відсутність належного контролю за охороною довкілля.
Металургійна промисловість, що включає чорну та кольорову
металургію, коксове та прокатне виробництво, а також суміжні
допоміжні об'єкти і процеси, є однією з найбільш забруднюючих
галузей промисловості, викиди якої від стаціонарних джерел
забруднення досягають 38 відсотків загальної кількості
забруднюючих речовин.
Вплив підприємств нафтохімічного комплексу на стан
навколишнього природного середовища характеризується викидами в
атмосферу вуглеводнів, сірчаної кислоти, сірковуглецю, ртуті,
фтористих та інших шкідливих сполук.
У ряді регіонів України висока концентрація хімічних та
нафтохімічних виробництв призвела до занадто високого рівня
забруднення джерел водопостачання. У відкриті водойми хімічні
підприємства скидають щорічно 70 млн. куб. метрів неочищених або
недостатньо очищених стоків. Хімічна промисловість - одна з
основних галузей, де утворюються у великих обсягах відходи, значна
кількість яких - токсичні.
Підприємства нафтогазового комплексу за рівнем шкідливого
впливу на довкілля вважаються об'єктами підвищеного екологічного
ризику. Вони є потенційними джерелами забруднення довкілля, що
може статися у разі порушення технологічних режимів роботи
устаткування чи аварійної ситуації. Деякі об'єкти забруднюють
довкілля і за нормальних умов роботи, що зумовлено існуючими
технологічними процесами.
2. ЕНЕРГЕТИКА І ПІДПРИЄМСТВА ЯДЕРНОЇ ГАЛУЗІ
Серед промислових об'єктів одним з основних забруднювачів
атмосферного повітря є підприємства теплоенергетики (близько 30
відсотків усіх шкідливих викидів в атмосферу від стаціонарних
джерел).
У галузі екології в тепловій енергетиці домінують дві
найважливіші проблеми: забруднення атмосферного повітря і
забруднення земель через накопичення значної кількості відходів
(золи, шлаків, пилу).
Ядерна енергія в Україні використовується в усіх галузях
народного господарства - промисловості, медицині, сільському
господарстві, наукових дослідженнях, а також у побуті.
У 1996 році 43,9 відсотка всієї електроенергії було вироблено
на атомних станціях. На п'яти АЕС працювало 15 атомних блоків
загальною потужністю 13,618 тис. МВт., на яких було вироблено 79,6
млрд. кВт-год електроенергії. За кількістю реакторів та їх
потужністю Україна посідає восьме місце у світі та п'яте - в
Європі.
Чотири енергоблоки з реакторами ВВЕР-1000 перебувають в стані
будівництва на майданчиках Рівненської та Хмельницької АЕС з
різними ступенями будівельної готовності. Другий блок
Чорнобильської АЕС законсервовано, перший блок цієї станції
остаточно зупинено у листопаді 1996 року. В Києві та Севастополі
розташовані дослідницькі реактори, які у 1996 році не працювали,
але продовження їх експлуатації планується у наступні роки.
Головними місцями накопичення радіоактивних відходів є атомні
станції, на яких здійснюється їх первинна переробка та тимчасове
зберігання. На АЕС не існує повного циклу первинної переробки
відходів відповідно до вимог норм, правил та стандартів з ядерної
та радіаційної безпеки, що призводить до нераціонального
використання сховищ та збільшує ризик радіаційних аварій. У
30-кілометровій зоні Чорнобильської АЕС зберігається в тимчасових,
не пристосованих для зберігання сховищах велика кількість
радіоактивних відходів, серед яких є відходи ядерної енергетики.
Головним джерелом небезпеки у 30-кілометровій зоні Чорнобильської
АЕС залишається об'єкт "Укриття", в якому зосереджені небезпечні
радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких
близько 20 млн. кюрі.
У шести областях України розташовані регіональні підприємства
УкрДО "Радон" з переробки та зберігання радіоактивних відходів,
які приймають на зберігання радіоактивні відходи від усіх галузей
народного господарства. Ці підприємства також не мають установок
для первинної переробки відходів.
Підприємства з видобування та переробки уранових руд
знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській
областях. Характерним для уранопереробки є те, що майже всі її
відходи - відвали шахтних порід, скиди та викиди (рідкі,
газоподібні) є джерелами радіаційного забруднення навколишнього
природного середовища. В них містяться природний уран, торій-232,
продукти розпаду уранового та торієвого рядів, у тому числі і
радіоактивний газ радон. Для природного середовища та людей
головну небезпеку становлять великі за своїми обсягами
хвостосховища та зосереджені в них радіоактивні матеріали.
Україна належить до країн з дуже розвинутим використанням
джерел іонізуючого випромінювання (далі - ДІВ) у багатьох сферах
господарства і наукової діяльності. На даний час існує близько 8
тисяч підприємств та організацій (тільки по місту Києву їх близько
400), які використовують понад 100 тисяч ДІВ.
Через існування великої кількості штучних і природних джерел
іонізуючого випромінювання та в результаті Чорнобильської
катастрофи в Україні склалася дуже складна радіоекологічна
ситуація, яка викликає необхідність створення системи заходів
радіаційного захисту населення та навколишнього природного
середовища.
В систему таких заходів мають входити основи ядерного
законодавства, державне регулювання ядерної та радіаційної
безпеки, державні програми мінімізації наслідків Чорнобильської
катастрофи, норми поводження з радіоактивними відходами та
підвищення безпеки атомних станцій, система соціального захисту
населення.
3. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
Сільське господарство України - найбільш природомістка
галузь, що має могутній природно-ресурсний потенціал, який включає
41,84 млн. гектарів сільськогосподарських угідь (69,3 відсотка
території України), в тому числі 33,19 млн. гектарів ріллі (55
відсотків), 7,63 млн. гектарів природних кормових угідь -
сіножатей і пасовищ (12,6 відсотка). У сільськогосподарському
виробництві щороку використовується понад 10,9 млрд. куб. метрів
води, або 36,4 відсотка її загального споживання. В розрахунку на
одного мешканця припадає 0,82 гектара сільськогосподарських угідь,
у тому числі 0,65 гектара ріллі, тоді як у середньому по Європі ці
показники становлять відповідно 0,44 і 0,25 гектара. Розораність
сільськогосподарських угідь досягла 72 відсотків, а в ряді
регіонів перевищує 88 відсотків. До обробітку залучені
малопродуктивні угіддя, включаючи прируслові луки і пасовища та
схилові землі. Якщо Україна в Європі займає 5,7 відсотка
території, то її сільськогосподарські угіддя - 18,9 відсотка, а
рілля - 26,9 відсотка. Ефективність використання земель в Україні
значно нижча, ніж у середньому по Європі.
Основними причинами низької віддачі земельного потенціалу в
Україні є безгосподарне ставлення до землі, тривала відсутність
реального власника, помилкова стратегія максимального залучення
земель до обробітку, недосконалі техніка і технологія обробітку
землі та виробництва сільськогосподарської продукції, невиважена
цінова політика, недотримання науково обгрунтованих систем ведення
землеробства і, зокрема, повсюдне недотримання сівозмін, внесення
недостатньої кількості органічних добрив, низький
науково-технічний рівень проектування, будівництва та експлуатації
меліоративних систем, недосконала система використання і внесення
мінеральних добрив та невиконання природоохоронних,
комплексно-меліоративних, протиерозійних та інших заходів.
Якісний стан земельного фонду постійно погіршується. В
окремих районах, де проведено осушення земель, відбувається
неконтрольоване зниження рівня грунтових вод, зменшення потужності
органічної маси, а в районах зрошення - підтоплення і засолення
грунтів, деградація чорноземів, що призвело до негативних
екологічних наслідків у районах Полісся та на півдні України. Нині
14,8 відсотка загальної площі поливних земель піддаються
еродуванню, 1,5 відсотка - перезволоженню, понад 4 відсотки є
солонцюваті та засолені. Збільшення мінералізації грунтових вод
загрожує вторинним засоленням земель. Майже на всіх землях
спостерігається неухильне зниження вмісту гумусу в грунтах. Тільки
за 20 років (з 1961 року по 1981 рік) середній вміст гумусу в
грунтах України знизився з 3,5 до 3,2 відсотка.
Розвиток різних форм власності та господарювання на землі без
суворого і надійного державного екологічного та митного контролю
за ввезенням небезпечних відходів, брак відповідної законодавчої
бази призводять до споживацького ставлення до землі. Використання
у великій кількості мінеральних добрив, пестицидів та інших
хімічних препаратів разом з промисловим і радіаційним забрудненням
може ще більше ускладнити екологічну ситуацію в Україні, знизити
відтворювальну здатність біосфери та екологічну стійкість
агроландшафтів.
4. ТРАНСПОРТ
Значним забруднювачем довкілля є транспортна галузь, зокрема
її рухомі засоби (автомобілі, тепловози, морські та річкові
судна), що використовують як пальне різні види нафтопродуктів, а
також стаціонарні об'єкти матеріально-технічного забезпечення
(склади пально-мастильних матеріалів, заправні станції, станції
технічного обслуговування, майстерні тощо).
Значної шкоди довкіллю завдають відпрацьовані гази
автомобілів, пально-мастильні матеріали, зливні води після миття
автомобілів та їх агрегатів, пари різних шкідливих речовин,
кислот, матеріалів, які використовуються в технологічних процесах
ремонту автомобілів.
Через великі обсяги використання пального автотранспорт
забруднює навколишнє природне середовище токсичними компонентами:
на рівні 25 відсотків - солями свинцю, на рівні 50 відсотків -
оксидом вуглецю. У 24 великих містах України, зокрема в Києві,
Харкові, Севастополі, Одесі, шкідливі викиди в атмосферне повітря
внаслідок роботи автотранспорту перевищують 50 відсотків загальної
їх кількості.
Залізничний транспорт України використовує приблизно
170 млн. куб. метрів води на рік. Близько 50 відсотків води
використовується на господарсько-питні потреби, безповоротні
втрати води становлять понад 40 відсотків. Щороку в каналізаційні
мережі, природні водойми залізниця скидає понад 20 тис. тонн
забруднюючих речовин, з яких майже 50 відсотків - без очищення.
Основні забруднюючі речовини - це відпрацьовані гази тепловозів,
нафтопродукти, фенол, аерозолі, сміття.
Більш як половина всього обсягу викидів забруднюючих речовин
в атмосферне повітря річковим транспортом припадає на
відпрацьовані вихлопні гази двигунів судноплавних засобів та
автотранспорту - близько 500 тонн на рік на кожний великий
річковий порт або транспортний вузол.
Морський транспорт забруднює море відходами харчування,
сміттям, нафтою та нафтопродуктами, що значно погіршує екологічний
стан моря, особливо в припортових зонах.
5. ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО
В Україні інтенсивно відбуваються процеси урбанізації. Їх
негативними наслідками є:
1) концентрація і навантаження промислових об'єктів на
обмеженій території, що призводить до високого рівня забруднення
довкілля;
2) несприятлива територіально-планувальна структура міст,
зумовлена підпорядкованістю інтересам нарощування промислового
потенціалу, внаслідок чого промислові підприємства часто оточені
житловими масивами, а весь транзитний транспорт проходить через
міста, що значно збільшує їх загазованість;
3) другорядність проблем містобудування порівняно з
пріоритетами промислового розвитку, що призвело до занедбаності
таких важливих сфер життєдіяльності міст, як водопровід і
каналізаційна мережа, технічний стан яких безпосередньо впливає на
екологічний стан міст і якість питної води;
4) руйнування природного середовища великих міст. Висока
забрудненість довкілля промисловими викидами і відходами, в тому
числі й побутовими, незадовільний стан життєзабезпечувальних
систем, швидке зростання населення міст на основі екстенсивного
промислового розвитку і потреба розширення їх територій призвели
до скорочення зелених зон, забруднення і непридатності водойм
тощо.
На сьогодні всі міста, 821 селище, а також 5760 сільських
населених пунктів (всього понад 70 відсотків населення України)
забезпечено централізованим водопостачанням.
Виробнича потужність усіх централізованих водопроводів
становить 29,5 млн. куб. метрів води на добу, в тому числі
підприємств комунальної власності - 17,2 млн. куб. метрів на добу,
з них у міських населених пунктах - 17,1, в сільських - 0,1 млн.
куб. метрів води на добу. Для водопостачання населення із
загального обсягу необхідної кількості води використовується
близько 40 відсотків підземних вод.
Система водопровідно-каналізаційного господарства нині
перебуває в кризовому екологічному стані з таких причин: водопровідні мережі не мають внутрішнього антикорозійного
покриття; понад 17 відсотків води для споживання за окремими
фізико-хімічними показниками не відповідають вимогам діючого
стандарту; суттєве скорочення інвестицій у комунальне господарство
зумовило значне зростання аварійності водопровідних об'єктів
(тільки у міських мережах в аварійному стані перебуває 16,6 тис.
кілометрів водопроводів і 6,4 тис. кілометрів каналізаційних
мереж); витоки та невраховані витрати води становлять понад 15
відсотків, відсутня належна система обліку води в житловому фонді
(середньодобове споживання води на 1 жителя міста в Україні
становить 325 літрів, тоді як у великих містах Європи цей показник
дорівнює 100-200 літрам); не мають централізованих систем каналізації 27 міст і 392
селища міського типу, а в 187 міських населених пунктах очисні
каналізаційні споруди працюють неефективно (у водойми щодоби
скидається понад 10,6 тис. куб. метрів неочищених і недостатньо
очищених стічних вод); неефективність комплексних програм екологізації технологій у
промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та
на транспорті, неефективність комунальних очисних споруд, які
витримують основне навантаження з очищення промислових і міських
стоків, призвело до накопичення великої кількості осадів і мулу
(щороку близько 40 млн. тонн), що становить реальну загрозу
вторинного забруднення довкілля; промислові підприємства за браком ефективних технологій
очищення виробничих стічних вод та утилізації їх осадів скидають у
водойми через систему централізованої каналізації
висококонцентровані стічні води, шкідливі речовини яких руйнують
каналізаційні мережі, порушують технологічні регламенти очищення
міських стічних вод і не видаляються в процесі біологічного
очищення, що робить неможливим використання очищених міських
стічних вод та їх осадів у сільському господарстві.
Основними джерелами забруднення атмосферного повітря в
житлово-комунальному господарстві України є підприємства з
виробництва дорожніх будівельних матеріалів, котельні теплового
господарства, промислові підприємства комунального машинобудування
та автомобільний транспорт. Вони викидають в атмосферу значну
кількість золи, оксидів вуглецю, сірки, азоту, а також скидають у
каналізацію хімічні сполуки, що утворилися внаслідок реагентної
обробки води, яка використовується в системах теплопостачання.
У містах і селищах міського типу щороку нагромаджується
близько 40 млн. куб. метрів сміття, яке знешкоджується на 771
міському звалищі, з яких майже 80 відсотків експлуатується без
дотримання запобіжних заходів щодо забруднення підземних вод і
повітряного басейну, та 4 сміттєспалювальних заводах, технологічне
обладнання яких не відповідає сучасним екологічним вимогам.
Традиційна технологія знешкодження міського сміття на
звалищах безперспективна і не може бути прийнятною для населення
сільської місцевості.
6. ПРОМИСЛОВІ ВІДХОДИ
Багаторічна енергетично-сировинна спеціалізація, а також
низький технологічний рівень промисловості України поставили її в
число країн з найбільш високими абсолютними обсягами утворення та
накопичення відходів. Обсяг утворення відходів у 1996 році
становив 700-720 млн. тонн.
Скорочення обсягів виробництва, яке спостерігалося у
більшості галузей економіки протягом 1991-1996 років, суттєво не
позначилося на загальній ситуації щодо утворення відходів.
За станом на 1996 рік загальна маса накопичених на території
України відходів у поверхневих сховищах перевищила 25 млрд. тонн,
що в розрахунку на 1 кв. км площі становить близько 40 тис. тонн.
Відходи нагромаджуються у вигляді шламосховищ, териконів,
відвалів, різних звалищ. Площа земель, зайнята ними, становить
близько 160 тис. гектарів.
Внаслідок гіпертрофованого розвитку гірничодобувної
промисловості в Україні домінують відходи, що утворюються під час
розробки родовищ (до 75 відсотків загального обсягу) та збагачення
корисних копалин (відповідно 13 і 14 відсотків). Значну частину
цих обсягів становлять відходи хіміко-металургійної переробки
сировини.
З урахуванням сучасного технологічного рівня переробки
відходів в Україні серед загальної кількості відходів, що
утворюються щороку, реальну цінність становлять 410-430 млн.
тонн. Утилізується лише третина загальної кількості відходів. Це
свідчить про значні ресурсні резерви. Проте протягом 1992-1996
років спостерігалася стійка тенденція до зниження обсягів
використання відходів (щорічно в середньому на 20 відсотків менше
порівняно з попереднім роком), яке відбувалося більш високими
темпами, ніж скорочення загальних обсягів промислового
виробництва.
Існуючий рівень утилізації відходів вторинних ресурсів не
впливає на поліпшення стану довкілля. Це пов'язано з тим, що до
переробки залучаються в основному великотоннажні гірничопромислові
та деякі інші відходи - малотоксичні чи нейтральні (інертні). Тому
екологічний ефект переробки відходів є незначним. До категорії
високотоксичних належать лише 1-2 відсотки всіх промислових
відходів, але їх вплив на довкілля дедалі зростає. Однак до цього
часу не збудовано жодного спеціалізованого заводу з переробки
токсичних промислових відходів, немає належним чином організованої
системи збирання, зберігання та видалення токсичних відходів,
відсутні техніка та обладнання для переробки відходів будівництва
і комунального господарства.
Недостатні норми адміністративної та кримінальної
відповідальності за порушення правил збирання, зберігання,
транспортування та використання промислових та інших відходів.
Однобокість екологічної політики виявляється також у
недостатньому екологічному контролі за масовим використанням
деяких інших відходів (фосфогіпсу, вапняково-сірчаних шламів
тощо). Це - додаткове джерело забруднення природного середовища.
7. ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА КОНВЕРСІЯ

ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
Геополітичне розташування України на Європейському континенті
історично зумовило роль і місце її території, а також
військово-економічного потенціалу в проектах і програмах
реалізації військових доктрин різних громадсько-політичних систем
і військово-політичних блоків. Тому в центрально-східному регіоні
Європи за десятиріччя накопичено дуже велику кількість військ і
сил флоту, різноманітної військової техніки та озброєнь, у тому
числі ракетно-ядерних. Склалася також розвинута мережа потужних
підприємств, установ і організацій оборонного призначення.
Щоденна військова діяльність, як правило, вкрай негативно
впливає на довкілля. Внаслідок багаторічних порушень
природоохоронного законодавства, зокрема щодо утримання та
експлуатації авіаційних і військово-морських баз, полігонів і
танкодромів, учбових центрів, баз і складів пально-мастильних
матеріалів, військово-ремонтних і будівельних підприємств, парків
бойової і автотракторної техніки, військлісгоспів і підсобних
господарств, об'єктів тепло-, водо-, енергопостачання, зливних і
очисних споруд, місць збору та утилізації відходів, а також
внаслідок недотримання вимог екологічної безпеки під час
проведення заходів бойової та оперативної підготовки військ і сил
флоту уже забруднено та продовжується забруднення основних
складових довкілля: грунтів, поверхневих та підземних вод,
атмосферного повітря.
Екологічний стан може ще більше погіршитися у ході проведення
наступної широкомасштабної військової реформи, конверсії оборонної
промисловості, ліквідації ракетно-ядерної зброї та хімічної зброї,
що залишилася з другої світової війни, продовження утилізації
(знешкодження) застарілих видів військової продукції та
боєприпасів, відходів військового виробництва, якщо військові й
надалі не будуть дотримуватися екологічних вимог.
8. ВОДНІ РЕСУРСИ ТА ЕКОСИСТЕМИ
Основні джерела прісної води на території України - стоки
річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Дунаю з
притоками, а також малих річок північного узбережжя Чорного та
Азовського морів. Порушення норм якості води досягло рівнів, які
ведуть до деградації водних екосистем, зниження продуктивності
водойм. Значна частина населення України використовує для своїх
життєвих потреб недоброякісну воду, що загрожує здоров'ю нації.
Сумарна величина стоків річок України без Дунаю в середній за
водністю рік становить 87,1 млрд. куб. метрів, знижуючись у
маловодний рік до 55,9 млрд. куб. метрів. Безпосередньо на
території держави формується відповідно 52,4 і 29,7 млрд. куб.
метрів води, решта надходить з суміжних територій. Водні ресурси
Дунаю становлять у середньому 123 млрд. куб. метрів води на рік.
Прогнозні ресурси підземних вод питної якості розподілені на
території України вкрай нерівномірно і становлять 22,5 млрд. куб.
метрів на рік (61,7 млн. куб. метрів на добу), з яких 8,9 млрд.
куб. метрів (24,4 млн. куб. метрів на добу) гідравлічно не
зв'язані з поверхневим стоком і становлять додаткову складову до
поверхневого стоку. Водозабір підземних вод у складі прогнозних
ресурсів становить 21 відсоток, що свідчить про можливість ширшого
використання їх у багатьох областях.
З метою забезпечення населення та народного господарства
необхідною кількістю води в Україні збудовано 1087 водосховищ
загальним об'ємом понад 55 млрд. куб. метрів, 7 великих каналів
довжиною близько 2000 кілометрів з подачею на них понад 1000 куб.
метрів води за секунду, 10 великих водоводів великого діаметру, по
яких вода надходить у маловодні регіони України.
Витрати свіжої води в Україні на одиницю виробленої продукції
значно перевищують такі показники у розвинутих країнах Європи:
Франції - в 2,5 раза, ФРН - в 4,3, Великобританії та Швеції - в
4,2 раза.
Забезпечення водою населення України в повному обсязі
ускладнюється через незадовільну якість води водних об'єктів.
Якість води більшості з них за станом хімічного і бактеріального
забруднення класифікується як забруднена і брудна (IV-V клас
якості). Найгостріший екологічний стан спостерігається в басейнах
річок Дніпра, Сіверського Дінця, річках Приазов'я, окремих
притоках Дністра, Західного Бугу, де якість води класифікується як
дуже брудна (VI клас). Для екосистем більшості водних об'єктів
України властиві елементи екологічного та метаболічного регресу.
До основних забруднюючих речовин належать нафтопродукти,
феноли, азот амонійний та нітритний, важкі метали тощо.
Для переважної більшості підприємств промисловості та
комунального господарства скид забруднюючих речовин істотно
перевищує встановлений рівень гранично допустимого скиду (далі -
ГДС). Це призводить до забруднення водних об'єктів, порушення норм
якості води.
Основними причинами забруднення поверхневих вод України є: скид неочищених та не досить очищених комунально-побутових і
промислових стічних вод безпосередньо у водні об'єкти та через
систему міської каналізації; надходження до водних об'єктів забруднюючих речовин у процесі
поверхневого стоку води з забудованих територій та сільгоспугідь; ерозія грунтів на водозабірній площі.
Якісний стан підземних вод внаслідок господарської діяльності
також постійно погіршується. Це пов'язано з існуванням на
території України близько 3 тис. фільтруючих накопичувачів стічних
вод, а також з широким використанням мінеральних добрив та
пестицидів. Найбільш незадовільний якісний стан підземних вод у
Донбасі та Кривбасі. Значну небезпеку в експлуатаційних
свердловинах Західної України становить наявність фенолів (до 5-
10 гранично допустимих концентрацій - далі ГДК), а також
підвищення мінералізації та зростання вмісту важких металів у
підземних водах Криму.
Проблема екологічного стану водних об'єктів є актуальною для
всіх водних басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого
становлять близько 80 відсотків водних ресурсів України і
забезпечують водою 32 млн. населення та 2/3 господарського
потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань економічного
і соціального розвитку та природоохоронної політики держави. Це
зумовлено складною екологічною ситуацією на території басейну,
оскільки 60 відсотків її розорано, на 35 відсотках земля сильно
еродована, на 80 відсотках - трансформовано первинний природний
ландшафт. Водосховища на Дніпрі стали акумуляторами забруднюючих
речовин. Значної шкоди завдано північній частині басейну внаслідок
катастрофи на Чорнобильській АЕС; в критичному стані перебувають
малі річки басейну, значна частина яких втратила природну
здатність до самоочищення. У катастрофічному стані знаходяться
річки Нижнього Дніпра, де щорічно має місце ускладнення
санітарно-епідеміологічної ситуації, знижується вилов риби, бідніє
біологічне різноманіття.
Значної шкоди екосистемі Дніпра поряд із щорічним
забрудненням басейну органічними речовинами (40 тис. тонн),
нафтопродуктами (745 тонн), хлоридами, сульфатами (по 400
тис. тонн), солями важких металів (65-70 тонн) завдає забруднення
біогенними речовинами внаслідок використання відсталих технологій
сільськогосподарського виробництва, низької ефективності
комунальних очисних споруд.
Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з
найважливіших пріоритетів державної політики у галузі охорони та
відтворення водних ресурсів. 27 лютого 1997 року Верховною Радою
України затверджена Національна програма екологічного оздоровлення
басейну Дніпра та поліпшення якості питної води. Основною метою
Національної програми є відновлення і забезпечення сталого
функціонування Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання,
екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і
господарської діяльності та захисту водних ресурсів від
забруднення та виснаження.
Не в кращому, а подекуди і в гіршому стані перебувають
басейни інших річок України (Сіверського Дінця, Дністра, Західного
Бугу, Південного Бугу, басейни річок Приазовської та
Причорноморської низовин). Тому мета та стратегічні напрями,
визначені Національною програмою для Дніпра, є аналогічними і для
інших водних басейнів України.
Системний аналіз сучасного екологічного стану басейнів річок
України та організації управління охороною і використанням водних
ресурсів дав змогу окреслити коло найбільш актуальних проблем, які
потребують розв'язання, а саме: надмірне антропогенне навантаження на водні об'єкти внаслідок
екстенсивного способу ведення водного господарства призвело до
кризового зменшення самовідтворюючих можливостей річок та
виснаження водноресурсного потенціалу; стала тенденція до значного забруднення водних об'єктів
внаслідок неупорядкованого відведення стічних вод від населених
пунктів, господарських об'єктів і сільськогосподарських угідь; широкомасштабне радіаційне забруднення басейнів багатьох
річок внаслідок катастрофи на Чорнобильській АЕС; погіршення якості питної води внаслідок незадовільного
екологічного стану джерел питного водопостачання; недосконалість економічного механізму водокористування і
реалізації водоохоронних заходів; недостатня ефективність існуючої системи управління охороною
та використанням водних ресурсів внаслідок недосконалості
нормативно-правової бази і організаційної структури управління; відсутність автоматизованої постійно діючої системи
моніторингу екологічного стану водних басейнів акваторії Чорного
та Азовського морів, якості питної води і стічних вод у системах
водопостачання і водовідведення населених пунктів і господарських
об'єктів.
9. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ
Сучасне використання земельних ресурсів України не відповідає
вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно
допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь,
лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість
агроландшафту. Розораність земель є найвищою в світі і досягла 56
відсотків території країни і 80 відсотків сільськогосподарських
угідь. Інтенсивне сільськогосподарське використання земель
призводить до зниження родючості грунтів через їх переущільнення
(особливо чорноземів), втрати грудкувато-зернистої структури,
водопроникності та аераційної здатності з усіма екологічними
наслідками.
З грунтом щороку виноситься 11 млн. тонн гумусу, 0,5 млн.
тонн азоту, 0,4 млн. тонн фосфору і 0,7 млн. тонн калію. Щорічні
еколого-економічні збитки від ерозії грунтів дорівнюють 9,1 млрд.
гривень.
Значної екологічної шкоди земельні ресурси зазнають через
забруднення грунтів викидами промисловості (важкі метали, кислотні
дощі тощо) та використання засобів хімізації в аграрному секторі.
Понад 40 відсотків органіки, отримуваної в результаті діяльності
великих тваринницьких комплексів та птахофабрик, з потенційних
органічних добрив перетворюються на джерела забруднення довкілля.
Ситуація з забрудненням територій ускладнилася після аварії
на Чорнобильській АЕС. Радіонуклідами забруднено понад 4,6 млн.
гектарів земель у 74 районах 11 областей, у тому числі 3,1 млн.
гектарів ріллі. З використання вилучено 119 тис. гектарів
сільськогосподарських угідь, у тому числі 65 тис. гектарів ріллі.
10. КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Мінерально-сировинна база є основою виробництва понад 90
відсотків продукції важкої промисловості. На частку
мінерально-сировинного комплексу припадає третина виробничих
фондів, близько 40 відсотків капітальних вкладень, майже п'ята
частина трудових ресурсів. Приблизна вартість промислових запасів
основних видів корисних копалин дорівнює 14,8 трлн. гривень.
За різноманітністю та багатством мінерально-сировинних
ресурсів Україна випереджає такі розвинуті країни світу, як США,
Канада, Англія, Франція, Китай та інші. В Україні виробляється
близько 5 відсотків світового обсягу мінерально-сировинних
ресурсів. Щороку гірничодобувна промисловість України випускає
продукції на 25-28 млрд. доларів США (у цінах світового ринку).
На території України виявлено близько 8 тисяч родовищ, понад
90 видів корисних копалин, з яких 20 мають важливе економічне
значення. Серед них нафта, газ, залізні, марганцеві, титанові,
уранові руди, вугілля, сірка, ртуть, каолін, графіт, вогнетривкі
глини, будівельні матеріали, питні, мінеральні води.
До промислового освоєння залучено від 40 до 75 відсотків
розвіданих запасів основних видів корисних копалин.
Подальший розвиток мінерально-сировинного комплексу України
потребує негайного розв'язання на державному рівні проблем, які
істотно гальмують розширення мінерально-сировинної бази, її
екологічну реабілітацію та раціональне використання.
Сьогодні немає чіткого механізму управління і належного
державного нагляду за використанням і охороною надр, що призводить
до безгосподарного ставлення гірничодобувних підприємств до
мінеральної сировини та зростання необгрунтованих її втрат.
Через недосконалі технології видобування та переробки
мінеральної сировини, незадовільне вирішення питань комплексного
освоєння родовищ у надрах залишаються і втрачаються: до 70 відсотків розвіданих запасів нафти; до 50 відсотків солей; до 28 відсотків вугілля; до 25 відсотків металів.
Нерозв'язаною є проблема геологічного вивчення і використання
техногенних родовищ корисних копалин - відвалів видобутку і
відходів збагачення та переробки мінеральної сировини, які містять
цінні корисні копалини і мають промислове значення. Вже сьогодні в
Україні обсяги цих відходів перевищують 25 млрд. тонн, займаючи
площу понад 150 тис. гектарів. З кожним роком їх кількість
збільшується. Таким чином в Україні утворено сотні великих,
середніх та малих техногенних родовищ різних корисних копалин,
придатних для промислового освоєння. Потенційна вартість
техногенних родовищ за попередніми розрахунками обчислюється
десятками млрд. доларів США. Така маса вторинних продуктів у
перерахунку на 1 кв. кілометр території України перевищує
аналогічний показник для США у 6 разів та у 3 рази - для держав
Європейського Союзу.
11. АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ
Напружена екологічна ситуація у багатьох районах і містах
країни свідчить про те, що незважаючи на посилення останнім часом
уваги до цих питань і значні витрати на їх вирішення, вжиті заходи
не досить ефективні і не зумовлюють змін у тенденції погіршення
стану довкілля. Структура промислового виробництва, що склалася в
Україні, пов'язана з розвитком енергетичної,
гірничо-металургійної, вугледобувної, хімічної та машинобудівної
промисловості і характеризується інтенсивним споживанням енергії,
сировинних, водних і земельних ресурсів, а також збільшенням
навантаження на довкілля. В Україні в 1996 році було викинуто в
атмосферу близько 6,34 млн. тонн забруднюючих речовин, в тому
числі 4,76 млн. тонн - зі стаціонарних джерел, 1,58 млн. тонн - з
пересувних. За період 1992-1996 рр. загальний обсяг викиду
забруднюючих речовин в атмосферне повітря скоротився зі
стаціонарних джерел на 45 відсотків, з пересувних - на 12
відсотків. Останні викидають 85 відсотків свинцю, 49 відсотків
окису вуглецю та 31 відсоток вуглеводнів.
З галузей промисловості найбільше забруднюють атмосферу
енергетика (32 відсотки), металургія (27 відсотків), вугільна
промисловість (23 відсотки).
Україна займає восьме місце в світі як емітер СО2 в
енергетичній галузі, її частка становить 2,35 відсотка
загальносвітових викидів цієї речовини енергетикою.
12. РОСЛИННИЙ СВІТ ТА ЛІСОВІ РЕСУРСИ
Флора нижчих і вищих видів рослин України нараховує понад
25 000. За спектром основних життєвих форм всі види судинних
рослин поділяються на дерева, кущі, напівкущі, багаторічні
трав'янисті рослини, дворічні та однорічні. Флора судинних рослин
України налічує понад 5 тис. видів, з них близько 250 видів
офіційно визнані лікарськими в Україні, хоча майже 1100 видів
флори України мають біологічно активні речовини, які мають
лікувальні властивості, а їх сировина в світовій практиці
використовується при виготовленні лікарських препаратів.
Але тривале безконтрольне використання природних ресурсів
багатьох цінних лікарських рослин, інтенсифікація господарського
використання територій з наявністю лікарських рослин, несприятлива
екологічна ситуація в зоні з високим ресурсним потенціалом після
аварії на Чорнобильській АЕС спричинили кризовий стан ресурсів
більшості дикорослих лікарських рослин.
На сьогодні лікарські рослини ростуть на площі, що становить
менше 10 відсотків території України. В Україні в цілому близько
85 відсотків лікарської рослинної сировини збирається в природних
місцезростаннях видів лікарських рослин. З кожним роком
збільшуються площі та різноманіття культивованих лікарських
рослин, однак їх кількість, як правило, не перевищує 15 видів.
Багато лікарських рослин неможливо вирощувати в культурі у зв'язку
зі складністю агротехніки та рядом інших причин.
Протягом останніх 10-15 років видовий склад лікарських
рослин майже не змінився, водночас обсяг заготівлі як у цілому,
так і по окремих видах суттєво зменшується кожні 3-5 років,
оскільки зменшуються природні запаси цих рослин внаслідок
інтенсивного господарського використання земель, на яких вони
ростуть, та заготівлі їх сировини без урахування норм та правил
збору, що, в свою чергу, веде до виснаження ресурсів лікарських
рослин. При цьому попит фармацевтичної промисловості України на
сировину дикорослих лікарських рослин залишається великим.
Загальний обсяг лісокористування в Україні становить
14,4 млн. куб. метрів, у тому числі основного користування - 6,7
млн. куб. метрів, що задовольняє потреби народного господарства
лише на 25-27 відсотків. У зв'язку з дефіцитом деревини щорічна
потреба в її завезенні становить 30 млн. куб. метрів.
Хибна практика планування екстенсивного лісокористування
призвела до значного виснаження лісів, зниження загальної
продуктивності їх ценозів, погіршення товарної структури
лісосічного фонду. Так, у повоєнні роки допускалося перевищення
розрахункової лісосіки в 1,5-2 рази, що спричинило зміну вікової
структури лісів, збільшення частки похідних (до 13 відсотків) і
менш продуктивних деревостанів. Сьогодні найбільшу площу займають
молодняки (45,4 відсотка) і середньовікові насадження (37,7
відсотка), достигаючі і стиглі деревостани становлять відповідно
лише 10,1 відсотка і 6,8 відсотка, що в 1,5-2 рази нижче
оптимальних значень. Інтенсифікація проміжного користування в
останні роки призвела до того, що фактичні запаси достигаючих і
стиглих деревостанів становлять більше половини потенційно
можливих, а частка насаджень з низькими повнотами (0,6-0,3)
досягає 24 відсотків. У зв'язку з цим під час рубок головного
користування щороку недобирають 5 млн. куб. метрів деревини.
Сучасний екологічний стан лісів зумовлюється як рівнем та
інтенсивністю антропогенного впливу, так і зростаючим техногенним
навантаженням, що порушує природну стійкість і
середовищно-формуючі функції лісових екосистем. Лише за останнє
десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис.
гектарів лісових насаджень, радіаційного забруднення через аварію
на Чорнобильській АЕС зазнали 3,5 млн. гектарів лісів, що потребує
обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної
безпеки лісів. В середньому щороку виникає 3500 лісових пожеж на
площі 4000 гектарів.
Порушення природної стійкості лісів призводить до збільшення
вразливості насаджень. На кінець 1996 року загальна площа
осередків шкідників і хвороб лісу становила 396,1 тис. гектарів.
13. ЗАПОВІДНА СПРАВА. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ
Екстенсивне природокористування, нехтування екологічним
обгрунтуванням у процесі розвитку агропромислового комплексу,
зарегулювання стоку річок, осушення боліт, стихійний розвиток
колективного садівництва та інші невпорядковані дії призвели до
знищення майже 70 відсотків цінних природних комплексів і
ландшафтів України.
Площа природно-заповідного фонду України зростає повільними
темпами і становить на сьогодні лише 2 млн. гектарів, або 3,4
відсотка території країни, що є недостатнім гарантом для
забезпечення збереження і відтворення генофонду тварин і рослин та
різноманіття природних екосистем, насамперед на лівобережжі
лісостепової зони, Придніпров'ї та в степовій частині Криму, де
під охорону взято лише 0,2-0,7 відсотка територій.
Існуючі ботанічні сади, дендрологічні та зоологічні парки
через недостатнє фінансування, слабку матеріально-технічну та
лабораторну базу нині не виконують функцій щодо збереження та
відновлення рідкісних і типових видів флори і фауни.
В умовах економічної та екологічної кризи при переході до
ринкових відносин та різних форм власності без ефективних заходів
з боку держави процес деградації генофонду флори і фауни, ценозів,
екосистем та ландшафтів стане незворотним.
14. ТВАРИННИЙ СВІТ, МИСЛИВСТВО ТА РИБНІ РЕСУРСИ
На території України нині відомо близько 45 тис. видів
тварин, серед яких понад 700 видів хребетні, решта - безхребетні.
Основними проблемами у галузі охорони і регулювання використання
тваринного світу є його недостатня вивченість, відсутність
достовірних даних щодо запасів промислових видів та обсягів їх
добування, погіршення природних умов існування диких тварин через
зростаючий антропогенний вплив та послаблення їх охорони від
незаконного використання та знищення. Зараз до Червоної книги
України занесено 382 види рідкісних і таких, що перебувають під
загрозою зникнення, тварин.
Ведення мисливського господарства здійснюється переважно
екстенсивним шляхом, що є наслідком скорочення обсягів штучного
розведення та випуску в природу мисливської фауни, проведення
біотехнічних заходів, послаблення охорони мисливських угідь.
Недостатня увага приділяється оптимізації статево-вікової
структури поголів'я мисливських парнокопитних тварин, поліпшенню
їх генофонду.
Важливою складовою біоресурсів є запаси риби та інших водних
тварин. Протягом останніх років на більшості водойм
спостерігається тенденція до зниження загального вилову риби.
Основними факторами, що стримують розвиток рибного господарства і
негативно позначаються на процесах відтворення запасів риби та
інших водних живих ресурсів, насамперед цінних їх видів, є
забруднення водних об'єктів, необгрунтоване водоспоживання,
порушення гідрологічного режиму, відсутність ефективних
рибозахисних та рибопропускних пристроїв на гідротехнічних
спорудах, послаблення державного контролю за виловом і реалізацією
водних живих ресурсів.
15. ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ

ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ
Економічний устрій країни визначає як загальну систему
природокористування з усіма її атрибутами (обсягами видобутку,
переробки і споживання ресурсів, ефективністю, характером
взаємовідносин, відповідальністю перед майбутніми поколіннями),
так і фінансово-економічний механізм захисту навколишнього
природного середовища.
Тривалий час економіка України централізовано формувалася з
величезними структурними диспропорціями. Неефективна економічна
система з її нічийною власністю, адміністративним перерозподілом
коштів і ресурсів від рентабельних підприємств до збиткових,
низькими цінами на енергоносії, воду і сировину, а також
відсутністю обліку на підприємствах сприяла нераціональному
використанню природних ресурсів та неефективному споживанню
енергії в сфері монополізованого виробництва. Питома вага важкої
промисловості з її ресурсомісткими технологіями в економіці
України становила 61 відсоток валового внутрішнього продукту
порівняно з 34 відсотками у країнах Європейського Союзу.
Енергомісткість валового національного продукту в Україні є
найбільшою серед інших країн колишнього Союзу РСР. Вона у 9 разів
вища, ніж у країнах - учасницях Організації Економічного
Співробітництва і Розвитку, та майже у 4 рази вища, ніж у країнах
з вищим за середній доходом на душу населення.
Саме ліквідація надмірної енерго- і ресурсомісткості
структурно деформованого виробництва є ключем до визначення шляхів
і способів проведення економічної реформи, що має забезпечити
раціональне природокористування і гарантувати екологічну безпеку.
16. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА
Територіальна організація України спрямована на поєднання
загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів.
Територіальний розподіл суспільних інтересів у галузі охорони
природи визначається територіальними обсягами природних
геоекосистем і поділяється на: загальнодержавні, що поширюються на всю територію України; регіональні, що охоплюють територію в межах двох або більше
областей та Автономної Республіки Крим чи поширюються на територію
суміжних держав та акваторію морської економічної зони; місцеві, що охоплюють територію в межах Автономної Республіки
Крим, області, району.
Такий об'єктивний характер просторового поширення природних
систем створив територіальну невідповідність між адміністративними
одиницями та природними системами як об'єктами управління. Тому
виникає потреба у виділенні регіонального рівня управління
природоохоронними заходами.
Сучасна державна система управління природоохоронною
діяльністю є занадто централізованою та з елементами відомчості.
Це веде до зниження ефективності управління на регіональному
рівні, зокрема щодо напрямів планування та використання інвестицій
природоохоронного призначення, а також не дає можливості повністю
враховувати територіальні інтереси в створенні екологічно
безпечного довкілля.
II. ОСНОВНІ ПРІОРИТЕТИ ОХОРОНИ НАВКОЛИШНЬОГО

ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА І РАЦІОНАЛЬНОГО ВИКОРИСТАННЯ

ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
Витрати на реалізацію природоохоронних програм і заходів
потребують значних коштів. Однак протягом найближчих 5-10 років
країна буде дуже обмежена у коштах, необхідних для поліпшення
стану навколишнього природного середовища та забезпечення
раціонального використання природних ресурсів. Тому необхідно
чітко визначити пріоритетні напрями та проблеми з метою
відпрацювання реалістичних, ефективних та економічно вигідних
рішень. З цією метою, виходячи з реального екологічного стану
території України, необхідно враховувати такі основні критерії і
чинники: погіршення здоров'я людей через значну забрудненість
довкілля; втрати, що призводять до зниження продуктивності народного
господарства, зумовлені збитками або руйнуванням фізичного
капіталу і природних ресурсів; погіршення стану або загроза завдати непоправної шкоди
біологічному та ландшафтному різноманіттю, зокрема лукам,
пасовищам, озерам, водоймам, річкам, землям, лісовим, прибережним
і морським екосистемам, гірським районам; еколого-економічну ефективність природоохоронних заходів.
До основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального
використання природних ресурсів належать: гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів і
радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму
шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості
питної води; стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і
промислових центрах Донецько-Придніпровського регіону; будівництво нових та реконструкція діючих потужностей
комунальних очисних каналізаційних споруд; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і
поліпшення їх екологічного стану; формування збалансованої системи природокористування та
адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки,
екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві,
сільському господарстві, на транспорті; збереження біологічного та ландшафтного різноманіття,
заповідна справа.
Для досягнення цього передбачається вирішення таких завдань: зменшення до мінімуму рівня радіаційного забруднення; захист повітряного басейну від забруднення, насамперед у
великих містах і промислових центрах; захист і збереження земельних ресурсів від забруднення,
виснаження і нераціонального використання; збереження і розширення територій з природним станом
ландшафту, посилення природоохоронної діяльності на заповідних і
рекреаційних територіях; підвищення стійкості та екологічних функцій лісів; знешкодження, утилізація та захоронення промислових та
побутових відходів; запобігання забрудненню морських і внутрішніх вод, зменшення
та припинення скиду забруднених стічних вод у водні об'єкти,
захист підземних вод від забруднення; збереження та відродження малих річок, здійснення управління
водними ресурсами на основі басейнового принципу; завершення створення державної системи моніторингу
навколишнього природного середовища; створення системи прогнозування, запобігання та оперативних
дій у разі надзвичайних ситуацій природного і
природно-техногенного походження; забезпечення екологічного супроводу процесу конверсії
військово-промислового комплексу; здійснення заходів щодо екологічного контролю за діяльністю
Збройних Сил України; розробка механізмів реалізації схем природокористування; впровадження дійових економічних складових впливу на систему
природокористування; створення системи екологічної освіти, виховання та
інформування.
Державна політика у галузі охорони довкілля, використання
природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки
реалізується через окремі міждержавні, державні, галузеві,
регіональні та місцеві програми, які спрямовуються на втілення
визначених пріоритетів.
III. СТРАТЕГІЯ І ТАКТИКА ГАРМОНІЙНОГО РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧОГО

ТА ПРИРОДОРЕСУРСНОГО ПОТЕНЦІАЛУ
17. ПРОМИСЛОВІСТЬ
Головним завданням на найближчу перспективу є запобігання
збільшенню рівня забруднення та виснаженню природних об'єктів.
Розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки потребує: здійснення перебудови техногенного середовища, технічного
переозброєння виробничого комплексу на основі впровадження
новітніх наукових досягнень, енерго- і ресурсозберігаючих
технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних
процесів, застосування відновлюваних джерел енергії, розв'язання
проблем знешкодження і використання всіх видів відходів; налагодження ефективного екологічного контролю за
науково-дослідними роботами із створення об'єктів штучного
походження, їх проектуванням, будівництвом та функціонуванням з
метою управління техногенними навантаженнями, раціональним
використанням природних ресурсів і розміщенням продуктивних сил; проведення класифікації регіонів України за рівнями
техногенно-екологічних навантажень, створення карт
техногенно-екологічних навантажень; розробки методології визначення ступеня екологічного ризику
для довкілля, обумовленого техногенними об'єктами; проведення досліджень з метою створення системи моделей
моніторингового контролю за об'єктами спостережень у
промисловості, енергетиці, будівництві, транспорті і сільському
господарстві.
Програма дій передбачає заходи щодо протидії двом типам
шкідливих впливів техногенного середовища: в режимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю
техніки та технології виробництва, переробки відходів; в аварійному режимі, внаслідок відхилення від звичайно
допустимих умов експлуатації, що спричиняє або може спричинити
такий вплив на людину та природні об'єкти.
1) Металургійна промисловість Виходячи зі світового досвіду та системного аналізу
екологічних проблем металургійного комплексу стратегічними
напрямами діяльності у цій галузі є: комплексна структурна перебудова галузі; підвищення ефективності використання сировинних та
енергетичних ресурсів до світового рівня; зниження частки продукції, що її отримують у мартенівському
виробництві, і розширення використання конверторного її
виробництва; перехід на екологічно чисті технології в головних ланках
виробничого ланцюга металургійного циклу.
Програма розв'язання екологічних проблем металургійної
промисловості має передбачати: проведення поглибленого екологічного аудиту на всіх
металургійних комплексах України; розроблення екологоорієнтованих критеріїв структурної
перебудови металургійного комплексу України, яка б грунтувалася на
результатах аудиту металургійної промисловості; розроблення програми першочергових заходів у металургійному
комплексі з метою зменшення кількості викидів твердих часток у
повітря та поліпшення якості довкілля; удосконалення нормативно-методичних засобів регулювання
викидів забруднюючих речовин металургійної промисловості; розроблення та впровадження механізму узгодження рівня
допустимих викидів з темпами модернізації технологій і структурної
перебудови в металургійній промисловості; реалізацію комплексу програм з переробки та утилізації
твердих відходів.
2) Хімічна та нафтохімічна промисловість Враховуючи напрями розвитку галузі, а саме: удосконалення структури галузі, розроблення пріоритетних
напрямів її розвитку; розвиток вітчизняної мінеральної сировинної бази; створення виробництв базових продуктів; впровадження наукоємних технологій, спрямоване на комплексне
використання сировини, енергоресурсів та цільових продуктів, стратегічними завданнями програми є: розроблення та впровадження передових маловідходних та
безвідходних ресурсозберігаючих технологій; комплексне очищення газових викидів і стічних вод з
одночасною утилізацією вилучених продуктів та подальшою переробкою
їх; проведення науково-технічних робіт, спрямованих на зниження
аварійних ситуацій та їх запобігання на підприємствах галузі; розроблення та здійснення програм створення високоефективних
систем очищення газових викидів та стічних вод; здійснення програм комплексної переробки відходів; здійснення програм щодо виведення з експлуатації виробництв з
екологічно недосконалими технологіями в усьому технологічному
циклі.
3) Нафтогазова та нафтопереробна промисловість Екологічні проблеми нафтогазового комплексу мають два рівні
впливу - внутрішній та зовнішній.
Внутрішній рівень пов'язаний з технологічними та
експлуатаційними проблемами функціонування нафтогазових об'єктів і
стосується насамперед питань екологічної безпеки цих об'єктів.
Для вирішення питань цього рівня необхідно: здійснити комплексну сертифікацію нафтогазових об'єктів; розробити заходи щодо підвищення екологічної безпеки
технологічних процесів на цих об'єктах; внести зміни і доповнення до діючих норм технологічного
проектування та експлуатації об'єктів нафтогазової та
нафтопереробної промисловості з питань, що стосуються вимог
екологічної безпеки та охорони довкілля; розробити і впровадити у виробництво технологічні програми
переробки відходів і відпрацьованих нафтопродуктів з метою
поліпшення екологічного стану довкілля; розробити екологічно раціональні технології видобутку
вуглеводнів з місць їх підземного накопичення; впровадити у виробництво технології щодо зменшення викидів у
атмосферу летких органічних сполук; розробити комплексні технології очищення води та грунту від
забруднення вуглеводнями; розробити та впровадити систему оцінки і прогнозування
поширення забруднення підземних вод нафтою та нафтопродуктами; розробити нормативні документи щодо визначення і розрахунку
шкідливих викидів з основних джерел підприємств нафтопереробної
промисловості.
Проблеми зовнішнього рівня стосуються також питань
використання продуктів діяльності нафтопереробного та газового
комплексу (бензину, дизельного пального, мазуту, газу) в інших
галузях господарства і пов'язані насамперед з низькою якістю
вироблюваного пального.
Для розв'язання цих проблем необхідно: припинити випуск нафтопродуктів, що містять сполуки свинцю; збільшити глибину переробки нафти шляхом будівництва на
основних нафтопереробних підприємствах установок каталітичного
риформінгу; впровадити на нафтопереробних підприємствах технологічні
процеси гідроочистки дизельного та авіаційного пального з
одночасним виробництвом сірки; розробити технології виробництва моторного пального з
альтернативних видів сировинних ресурсів; розробити і впровадити способи і технології використання на
транспорті газових та альтернативних видів пального.
4) Машинобудівна промисловість Основою здійснення природоохоронної політики в галузі мають
стати: істотне зменшення викидів забруднюючих речовин підприємств
машинобудівного комплексу в довкілля; впровадження екологічно чистих технологій в усіх напрямах
діяльності машинобудівного виробництва, зокрема вирішення питань
утилізації і знешкодження токсичних відходів гальванічного
виробництва.
5) Видобувна промисловість Для розв'язання екологічних проблем у видобувній
промисловості необхідно: здійснити модернізацію та технічне переозброєння підприємств
галузі; розробити та впровадити системи запобіжного технологічного
моніторингу навколишнього природного середовища на об'єктах з
підвищеним екологічним ризиком; збільшити виробництво енергетичного вугілля в результаті
скорочення видобутку коксівного вугілля; вдосконалити технологічні процеси мокрого збагачення вугілля
з метою ефективного вилучення з нього сірки; розробити і впровадити технологічні процеси та обладнання для
використання енергетичного потенціалу шахтного метану; розробити і впровадити технологічні схеми очищення та
використання мінералізованих шахтних вод; розробити і впровадити технології та обладнання для
використання відвалів пустої породи з метою одержання з них
сировини для будівельної індустрії; забезпечити роздільне складування розкривних порід з метою
подальшого їх ефективного використання для виробництва будівельних
та інших видів матеріалів та продукції; забезпечити в найближчі роки гасіння породних відвалів, а
також розвиток закладки породою відпрацьованого простору шахт; розробити і впровадити екологічно безпечні способи
консервації шахт.
6) Будівництво Метою природоохоронної діяльності в будівництві є
нормалізація умов життєдіяльності населення і поліпшення стану
природно-територіальних комплексів України, що перебувають у
кризовому екологічному стані.
Для формування переліку завдань конкретних програм необхідно
провести екологічний аудит кризових територій України, визначити
комплекс екологічних вимог до містобудівних заходів з метою
досягнення контрольних рівнів стану довкілля.
Для розв'язання цих завдань необхідно:
а) провести екологічний аудит кризових територій України, що
включає визначення контрольних рівнів забруднення територій, які є
нормами для територій на найближчі 1-3 роки, та можливість їх
реального досягнення, першочергове проведення екоаудиту у
високоурбанізованих районах і містах;
б) розробити містобудівні заходи, спрямовані на виведення
територій з кризового стану: провести екоаудит з урахуванням зміни структури
землекористування у напрямі збільшення територій національних
природних парків, зон рекреації; визначити комплекс містобудівних заходів для досягнення
контрольних рівнів стану довкілля;
в) вжити заходів щодо ресурсозбереження: обмежити використання природних корисних копалин, потреба в
яких може бути задоволена в результаті використання вторинних та
поновлюваних ресурсів; розробити і впровадити програми створення та виробництва
нових ресурсозберігаючих будівельних матеріалів і конструкцій;
г) вжити заходів щодо запобігання викидам і скидам
забруднюючих речовин: розробити комплексні програми впровадження безвідходних та
екологічно безпечних технологій; розробити і впровадити мобільну, легку, екологічно безпечну
та низькоенергоємну будівельну техніку та механізований
інструмент;
д) розробити і втілити архітектурно-планувальні заходи,
заходи захисту окремих об'єктів, заходи переорієнтування
інфраструктури територій: вирішити питання першочергової деконцентрації прийняття
рішень в екологічному, економічному і планувальному аспектах;
ж) розробити заходи щодо запобігання наслідкам аварійних
ситуацій та їх усунення у місцях з підвищеною щільністю населення.
Найнебезпечнішою в екологічному аспекті галуззю промисловості
будівельних матеріалів залишається цементна промисловість,
підприємства якої найбільше забруднюють довкілля. Тому треба
створити спеціальну програму істотного зменшення впливу
підприємств з виробництва цементу на довкілля.
7) Механізм досягнення цілей у промисловості
Вихід промислового комплексу з екологічної кризи має
здійснюватися у трьох напрямах:
а) реалізація комплексу організаційно-технічних заходів щодо
забезпечення ефективної експлуатації природоохоронних об'єктів у
режимах, обумовлених проектами, нормами. Таким чином буде
досягнуто повне використання наявного технічного природоохоронного
потенціалу і поліпшення системи платежів за скидання забруднюючих
речовин;
б) реалізація протягом 2-3 років комплексу першочергових
технічних заходів щодо введення в дію природоохоронних об'єктів,
які будуються або запроектовані в комунальному господарстві та
промисловості. Створення економічної та правової бази для
регулювання природокористування в умовах ринкової економіки;
в) виконання протягом 5-15 років програми структурної та
технологічної перебудови промисловості, насамперед у
паливно-енергетичному комплексі, чорній металургії, хімічній
промисловості, та програми щодо впровадження високоефективних
систем очищення стічних вод, оборотного та повторного
використання, ефективних систем очищення викидів в атмосферу,
розв'язання проблеми перероблення промислових відходів.
18. ЕКОЛОГІЧНА БЕЗПЕКА В ЕНЕРГЕТИЦІ ТА ЯДЕРНІЙ ГАЛУЗІ
Теплова енергетика
Згідно з довгостроковою концепцією широкого розвитку
теплоенергетики на основі твердого палива, з метою докорінного
оздоровлення екологічного стану пропонується: впровадження нових технологій спалювання низькоякісного
вугілля в котлоагрегатах з циркулюючим киплячим шаром і з
внутрішньоцикловою газифікацією вугілля та використанням
генераторного газу в парогазових установках; застосування високоефективних парогазових установок, які
спалюють природний газ, під час модернізації діючих газомазутних
ТЕС (енергоблоків) та на новому будівництві; впровадження ефективних установок сіркоочищення під час
спорудження нових енергоблоків та реконструкції діючих ТЕС; застосування сучасних високоефективних установок
пиловловлювання на діючих енергоблоках та під час спорудження
нових енергоблоків; поліпшення якості твердого палива зі зниженням його зольності
до 10 відсотків, а вмісту сірки - до 1-1,5 відсотка; розробка та впровадження систем очищення газів, що мають
звести до мінімуму викиди в атмосферу пилу, сполук сірки, азоту,
вуглецю тощо; здійснення програм щодо утилізації твердих відходів (золи,
шламів та пилу) для потреб будівельної індустрії; підвищення обсягів оборотного водопостачання до 75-80
відсотків загального його обсягу; створення замкнутих систем водопідготовки і
гідрозоловидалення, нефільтруючих золошламовідвалів; впровадження ефективних засобів утилізації осадів очищення
води в різних технологічних схемах; перегляд екологічних нормативів та вимог залежно від
можливостей економіки та стану довкілля.
Основні принципи і завдання екологічної безпеки ядерних
об'єктів
Екологічна безпека підприємств ядерної галузі має оцінюватися
на всіх етапах проектування, будівництва, експлуатації та зняття з
експлуатації. Наслідки впливу таких підприємств слід визначати на
весь життєвий цикл та з урахуванням усіх видів небезпечних викидів
(радіаційних, хімічних, теплових), а також синергетичних ефектів.
Необхідно також враховувати вплив наслідків Чорнобильської аварії.
Основними принципами екологічної безпеки є: вибір місць розташування підприємств ядерної галузі з
урахуванням геологічних, гідрологічних, ландшафтних та
метеорологічних характеристик майданчиків, біогеоценозів,
щільності розміщення населення; науково обгрунтований вибір ядерних технологій, устаткування
та обладнання; зменшення впливу на здоров'я населення дії природних джерел
іонізуючого випромінювання; зменшення впливу на здоров'я населення і природне середовище
інших шкідливих чинників при роботі підприємств ядерної галузі в
проектному режимі; врахування наявності спільного впливу підприємств ядерної та
інших галузей господарської діяльності людини на здоров'я
населення та довкілля при виборі їх місця розташування.
З метою обмеження впливу на довкілля різних видів
забруднювачів повинні бути розроблені система екологічних
нормативів, які мають також враховувати конкретні
природно-географічні особливості регіону, та заходи щодо зниження
вмісту штучних радіонуклідів у біосфері.
Для створення та впровадження системи екологічних нормативів
треба вирішити такі завдання: розробити єдині екологічні нормативи різних чинників
негативного впливу на довкілля, зокрема нормативи гранично
допустимих скидів і викидів радіоактивних речовин; організувати різні рівні моніторингу довкілля (локальний,
регіональний, національний) з метою вивчення і типізації
екологічного стану в Україні та створення бази даних, що дасть
можливість проводити аналіз та прогнозну оцінку стану довкілля.
Радіоактивні відходи
Створення і забезпечення умов функціонування системи
безпечного поводження з радіоактивними відходами (далі - РАВ)
вимагає: доробки або часткового перегляду нормативно-правової бази в
частині, що стосується забезпечення екологічної безпеки; науково-технічного обгрунтування безпеки поводження з РАВ з
точки зору дотримання екологічних нормативів з моменту утворення
РАВ до остаточного захоронення; розроблення наукових засад для вибору варіантів остаточного
захоронення РАВ.
Забезпечення екологічної безпеки під час поводження з РАВ має
складатися з: планування (наукове обгрунтування екологічної безпеки
поводження з РАВ, прийняття законодавчих актів та нормативів,
розроблення національних програм); забезпечення екологічної безпеки на всіх стадіях поводження з
РАВ до захоронення (збирання, сортування і переробка РАВ,
кондиціювання і контейнеризація, проміжне зберігання,
транспортування), оцінка шкідливого впливу об'єктів з РАВ на
довкілля та запобігання йому; розроблення науково обгрунтованих підходів до екологічної
безпеки приповерхневого і глибокого геологічного захоронення
(вибір ділянок та одержання вихідних даних; прогноз міграції
радіонуклідів у геосфері та біосфері, оцінка впливу на довкілля,
створення систем моніторингу); безпечне видобування і збагачення уранових руд (вибір
ділянок, консервація відвалів та хвостосховищ, оцінка впливу на
навколишнє природне середовище, створення систем моніторингу); зняття з експлуатації ядерних об'єктів та відновлення
навколишнього природного середовища (енергетичні та дослідницькі
реактори, підприємства ядерного паливного циклу тощо, оцінка
впливу на довкілля, його відновлення).
Пріоритетні завдання радіаційної безпеки
Пріоритетними завданнями радіаційної безпеки є: а) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту
населення України.
Заходи щодо забезпечення радіаційного захисту населення
України повинні передбачати: встановлення дозових рівнів втручання, спрямованих на
запобігання виникненню детермінованих ефектів шляхом обмеження
опромінення до рівнів, значно нижчих від порога виникнення цих
ефектів (нормування річної дози), та вжиття необхідних заходів до
зниження імовірності виникнення віддалених стохастичних медичних
наслідків з урахуванням економічних та соціальних факторів; проведення оперативної оцінки радіаційного стану території
України, зокрема мінімізації сукупного впливу іонізуючого
випромінювання та екологічних, соціально-психологічних і
економічних наслідків реалізації заходів щодо переселення,
обмеження споживання продуктів харчування місцевого виробництва,
зміни традиційного способу життя тощо на здоров'я населення; оптимізацію комплексу заходів щодо радіологічного захисту
населення; забезпечення соціальної захищеності населення, яке проживає
на територіях радіаційного забруднення та пов'язаних з ним
шкідливих чинників;
б) розробка заходів щодо забезпечення радіаційного захисту
населення України у зв'язку з Чорнобильською катастрофою.
Вплив наслідків Чорнобильської катастрофи на здоров'я
населення і нині є однією з нагальних проблем в Україні у зв'язку
із суттєвими змінами соціально-психологічного стану людей, які
проживають на забруднених територіях або були переселені із зон
радіоактивного забруднення, та погіршенням їх здоров'я, особливо
дітей.
Результати наукових досліджень усього комплексу проблем, які
виникли у зв'язку з аварією на Чорнобильській АЕС, набутий за
останні роки досвід ліквідації її наслідків, зміна пріоритетних
напрямів розв'язання цієї проблеми, а також необхідність
удосконалення законодавства в частині захисту прав громадян
України, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та
наступних поколінь вимагають розробки нової Концепції захисту
населення України у зв'язку з Чорнобильською катастрофою.
Метою Концепції є визначення основних науково обгрунтованих
принципів та шляхів практичної реалізації дій, спрямованих на: мінімізацію дозових навантажень та радіаційних уражень; екологічний, медичний та соціальний захист, реабілітацію
населення України, яке постраждало внаслідок Чорнобильської
катастрофи; розвиток промисловості, сільського та лісового господарства,
поліпшення соціальної інфраструктури на територіях з підвищеними
рівнями радіоактивного забруднення та у місцях компактного
проживання відселених громадян; удосконалення законів та інших нормативних актів, прийнятих у
зв'язку з Чорнобильською катастрофою;
в) зменшення радіаційного навантаження на населення України
від природних джерел іонізуючого випромінювання.
В постчорнобильських умовах вкрай необхідним є визначення
сумарної дози радіаційного навантаження на населення України. З
роками зменшується частка додаткового радіаційного навантаження,
пов'язаного з Чорнобильською катастрофою, і збільшується відносна
частка впливу природних радіоактивних факторів, насамперед радону.
Особливо критичними є регіони України, які мають в
радіаційному забрудненні високу техногенну компоненту (тобто
високий рівень радіаційного забруднення, зумовленого діяльністю
підприємств) у поєднанні з природною радоновою компонентою.
Програма зменшення сумарної дози впливу на населення різних
регіонів і України в цілому передбачає виконання таких робіт: районування території України згідно з розташуванням джерел
радону; визначення вмісту радону в повітрі підземних виробок з метою
зменшення радіаційного навантаження на робітників, зайнятих на
гірничодобувних роботах; зменшення радіаційного навантаження на населення за рахунок
використання в будівництві матеріалів, які мають обмежену
кількість природних радіонуклідів, коригування архітектурних
рішень та принципів розташування будівель відносно місць з
підвищеним природним радіаційним фоном та інше;
г) створення системи радіаційного моніторингу.
Радіаційний стан в Україні формується під впливом підприємств
ядерно-паливного циклу (уранодобувна і уранопереробна
промисловість та АЕС), об'єкта "Укриття", об'єктів, призначених
для поводження з радіоактивними відходами, підприємств нафто-,
газо- та вугільнодобувної промисловості, а також наслідків аварії
на Чорнобильській АЕС.
З точки зору радіаційної безпеки районами посиленого контролю
мають стати регіони розташування атомних електростанцій та інших
радіаційно небезпечних об'єктів.
Для збору і обробки інформації щодо радіаційної обстановки на
території України здійснюється поетапне створення системи
радіаційного моніторингу раннього оповіщення. Її створення дасть
можливість запровадити автоматичний контроль за радіаційними
аварійними ситуаціями та оперативним надходженням інформації щодо
радіаційного стану, необхідної для раннього оповіщення про
радіаційну аварію з метою розробки та ефективного вжиття заходів
щодо захисту населення та довкілля.
19. СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО
В умовах, що склалися нині в Україні, стратегія системи
сільськогосподарського природокористування має передбачати: формування високопродуктивних і екологічно стійких
агроландшафтів; гармонійне поєднання механізму дії економічних законів і
законів природи в межах території з урахуванням лімітуючих
чинників навантаження на сільськогосподарські угіддя, біологічні
ресурси та ландшафти; впровадження вимог щодо екологічної безпеки в системі
сільськогосподарського природокористування; забезпечення розширеного відтворення родючості грунтів шляхом
формування та реалізації системи грунтозахисних природоохоронних
заходів; забезпечення екологічно обгрунтованого поводження з
пестицидами та агрохімікатами; формування механізму економічної, адміністративної та
кримінальної відповідальності сільськогосподарських
природокористувачів за порушення екологічних вимог; розроблення природоохоронних заходів на основі вимог
міжнародного законодавства та підвищення його ролі в практиці
сільськогосподарського природокористування; створення системи економічних стимулів виробництва екологічно
чистої сільськогосподарської продукції на основі технологій
біологічного землеробства; підтримання сприятливого в екологічному відношенні довкілля,
інфраструктури та умов для праці, відпочинку і фізичного розвитку
сільського населення; виведення з користування малопродуктивних
сільськогосподарських угідь, насамперед у регіонах з високою
розораністю земель.
З метою досягнення цих цілей необхідно: здійснити комплексну еколого-економічну оцінку (районування)
території України з виділенням в її складі природоохоронних
комплексів, у тому числі територій та об'єктів
природно-заповідного фонду, земель для високоінтенсивного ведення
сільськогосподарського виробництва та промислового будівництва, а
також забруднених районів для здійснення цільових природоохоронних
заходів; забезпечити виконання Національної програми охорони земель на
період до 2010 року; підготувати і впровадити галузеві схеми збереження та
відтворення земельних, водних, біологічних, зокрема рибних та
лісових, мінерально-сировинних та інших природних ресурсів; здійснити землевпорядкування територій з урахуванням
екологічної ситуації, що склалася, вилучення з обробітку
радіоактивно і промислово забруднених, дуже еродованих, вторинно
заболочених, засолених і підтоплених, екологічно вразливих земель; створити цілісну систему полезахисних і водозахисних
лісонасаджень, заліснити яри, балки, крутосхили, піски та інші
непридатні землі, забезпечити оптимальну протиерозійну лісистість
території; створити водозахисні зони вздовж берегів річок, водосховищ,
озер і ставків, очистити їх від мулу, сформувати високоефективні
гідрологічні системи; забезпечити активний перехід на біологічні методи ведення
сільського господарства та виробництво екологічно чистої
продукції; удосконалити розміщення сільськогосподарського виробництва з
метою найбільш раціонального використання місцевих природних умов
і ресурсів.
20. ТРАНСПОРТ
1) Автомобільний транспорт
Для поліпшення якості атмосферного повітря, запобігання і
зменшення впливу на атмосферу забруднюючих речовин треба здійснити
заходи щодо зниження до 2005-2010 років порівняно з 1995 роком
валового обсягу викидів від автотранспорту більше ніж на 40
відсотків, запобігти викидам свинцю, насамперед в курортних зонах
і столиці України - місті Києві.
З цією метою плануються такі основні заходи: вдосконалення положень у системі законодавства, що стимулюють
впровадження природоохоронних заходів; оснащення нових автомобілів ефективними системами і
пристроями зниження викидів (каталітична нейтралізація, автомати
пуску і прогрівання, системи уловлювання пари пального); збільшення парку автомобілів і автобусів, які працюють на
газоподібному паливі; припинення до 2005-2010 років випуску і використання
етилового бензину; виробництво пального та мастил, які зменшують негативний
вплив двигунів внутрішнього згоряння на навколишнє природне
середовище; розробка та впровадження нових типів двигунів внутрішнього
згоряння з підвищеними економічними характеристиками; створення діагностичних комплексів для визначення технічного
стану двигунів, вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах
автомобілів; розробка нових видів екологічно чистого автотранспорту з
використанням альтернативних джерел енергії; розроблення нормативів для будівництва та експлуатації доріг,
спрямованих на зниження шкідливих викидів автотранспорту; розширення мережі автомобільних доріг з поліпшеним покриттям.
Для розв'язання екологічних проблем на автотранспорті
необхідно: забезпечити пріоритетність розвитку у великих містах України
пасажирського транспорту загального користування на електротязі з
послідовним скороченням автобусного сполучення; забезпечити жорсткіші екологічні нормативи щодо конструкції
нових моделей автомобілів та двигунів; розробити та впровадити систему сертифікації автомобілів та
двигунів на екологічну безпеку і контролю за їх відповідністю
сертифікатам; створити систему сертифікації шляхових засобів та оснастити
її необхідним випробувальним устаткуванням та приладами; розробити комплекс типових прогресивних технологій та
проектних рішень щодо будівництва та реконструкції в
автопідприємствах споруд очищення використаної води; розробити комплекс технологій, методик та технічних засобів
для оцінки екологічної безпеки автомобілів при їх експлуатації; розробити комплекс технологій і технічних засобів для оцінки
та захисту довкілля від забруднення у виробничих зонах
автопідприємств.
2) Залізничний транспорт
Для розв'язання екологічних проблем на залізничному
транспорті необхідно розробити: нормативні вимоги до рухомого складу щодо додержання
екологічних нормативів; методики визначення шкоди, що її можуть завдати довкіллю
підприємства залізничного транспорту; технології утилізації та ліквідації залишків нафтопродуктів
та інших відходів; методи зменшення викидів у атмосферне повітря сипких вантажів
під час перевезення; технології очищення забруднених вод після миття вагонів,
локомотивів.
3) Авіаційний транспорт
Шкідливий вплив авіації на довкілля має глобальний і
локальний характер. Глобальним є вплив авіації на озоновий шар
атмосфери та пов'язані з цим наслідки, основні локальні - проблеми
авіаційного шуму, забруднення викидами та скидами шкідливих
речовин атмосферного повітря, підземних вод та грунту у районі
розташування аеропортів.
Для комплексного розв'язання екологічних проблем цивільної
авіації насамперед слід розробити: принципи та методи захисту повітря від забруднення двигунами
повітряних суден; принципи та методи захисту від електромагнітних полів
радіочастот аеропортів; технології захисту грунтів та води від забруднення стоками
аеропортів; оптимізаційні схеми керування повітряним рухом на трасі, в
зоні аеропортів з урахуванням екологічного стану довкілля; методи кількісної інтегральної оцінки екологічного стану
підприємств авіаційного транспорту.
4) Річковий транспорт
Розв'язання екологічних проблем річкового транспорту
передбачає розроблення: нормативних вимог до рухомого складу щодо додержання
екологічних нормативів; програми розвитку матеріально-технічної бази річкового
транспорту з впровадженням комплексу прогресивних екологічно
безпечних технологій та засобів у галузях річкового транспорту
(флот, перевантажувальні комплекси, водні шляхи, гідротехнічні
споруди); сучасної системи приладів дистанційної діагностики, систем
контактної сигналізації та контрольно-вимірювальної апаратури на
об'єктах річкового транспорту; інформаційно-довідкової системи даних апаратно-програмного
забезпечення автоматизованого управління охороною довкілля.
5) Морський транспорт
Розв'язання екологічних проблем на морському транспорті
потребує розроблення: методики визначення шкоди, що її можуть завдати довкіллю
підприємства морського флоту; технології та технічних засобів для захисту від забруднення
повітря в зоні морських портів і судноремонтних підприємств; технології та технічних засобів для захисту від забруднення
акваторії портів та каналізаційних систем портів та заводів; технології та технічних засобів для регенерації, знешкодження
та утилізації відходів основного виробництва на підприємствах
морського транспорту.
21. ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНЕ ГОСПОДАРСТВО
Метою державної політики в галузі є:
1) У водопровідно-каналізаційному господарстві: ліквідація диспропорції між потужностями систем
водопостачання та очищення стічних вод населених пунктів; забезпечення очищення міських стічних вод відповідно до вимог
природоохоронних законів та законодавчих актів, припинення у
найкоротший термін скидання у водойми забруднених комунальних
стічних вод; забезпечення якості води джерел водопостачання відповідно до
стандарту "Джерела централізованого господарсько-питного
водозабезпечення"; утилізація осадів стічних та природних вод.
Реалізація цих завдань передбачає: створення сучасної структури водопостачання населення; виконання заходів щодо доведення якості води централізованих
водопроводів до вимог діючих санітарних норм; будівництво підприємств з пакетування і розливу якісної
питної води; впровадження ефективних технологій та обладнання для очищення
стічних та зливових вод населених пунктів; вжиття заходів, спрямованих на те, щоб комунальна каналізація
лише транспортувала вже очищені до необхідного рівня виробничі
стічні води промислових підприємств до водойм; розроблення програм щодо впровадження технологій утилізації
осадів водопровідних і каналізаційних очисних станцій, нових
ефективних коагулянтів, флокулянтів, малих очисних споруд, а також
отримання нетрадиційного джерела енергії - біогазу.
2) Комунальна теплоенергетика і дорожнє господарство
Основною метою природоохоронних заходів у цих галузях є
досягнення мінімально можливих викидів в атмосферу продуктів
згоряння палива та скидів продуктів хімічного оброблення води в
каналізацію.
Здійснення зазначених природоохоронних заходів передбачає
вирішення таких завдань: розроблення та впровадження на підприємствах галузі якісно
нових видів технологій, що виключають або значно зменшують викиди
шкідливих речовин в атмосферу (впровадження високоефективних
генераторів теплової енергії та утилізаторів тепла продуктів
згоряння котлів; обладнання котлів, котелень сучасною автоматикою
регулювання згоряння палива, дослідження і розроблення заходів
щодо підвищення корозійної стійкості пилоочисних установок на
асфальтобетонних заводах тощо); використання нетрадиційних та відновлювальних джерел тепла
для зменшення загальних обсягів споживання палива; впровадження безреагентних методів оброблення води та систем
зворотного водопостачання.
3) Тверді побутові відходи
Метою розв'язання проблеми санітарного очищення міст є
формування комплексу робіт щодо збирання, транспортування та
знешкодження відходів промисловими методами та використання цінних
компонентів відповідно до вимог охорони довкілля.
Основні завдання, необхідні для розв'язання проблеми,
передбачають: впровадження нових технологій збирання побутового сміття і
селективного відбору цінних компонентів, а також промислових
технологій його утилізації на обладнанні вітчизняного виробництва; розроблення програм з питань промислового перероблення
побутового сміття.
4) Загальна програма дій у житлово-комунальному господарстві
Для вирішення екологічних проблем у житлово-комунальному
господарстві України насамперед необхідно: впровадити комплекс економічних, науково-технічних і правових
заходів щодо охорони та поліпшення стану водного басейну; розробити та впровадити правові та економічні важелі
регулювання раціонального водопостачання із застосуванням сучасних
систем обліку водоспоживання; оптимізувати використання та штучне поповнення підземних вод
для питного водопостачання; розробити та організувати виробництво на конверсійних
підприємствах технологічного і насосного обладнання, а також
арматури для водопровідно-каналізаційних систем; розробити перспективні схеми теплопостачання малих міст
України з метою визначення раціональних джерел теплопостачання
споживачів; провести дослідження з визначення та оптимізації параметрів
роботи пилоочисного устаткування і розробити конкретні
рекомендації щодо захисту повітряного басейну в місцях
розташування асфальтобетонних заводів; забезпечити підприємства сучасною нормативною і
матеріально-технічною базою для здійснення комплексу робіт щодо
збирання, транспортування та знешкодження побутового сміття.
22. ПРОМИСЛОВІ ВІДХОДИ
Одним із пріоритетних напрямів мінімізації накопичення
промислових відходів є повернення їх у виробництво з метою
вилучення цінних компонентів і використання їх як вторинних
ресурсів.
Для зменшення залежності України від поставок кольорових та
рідкісних металів, що є дефіцитними в нашій державі, перспективним
має бути вилучення цих металів з відходів гірничо-металургійних та
інших виробництв.
Джерелом таких відходів можуть бути у: сталеплавильному виробництві - цинк, мідь, свинець; виробництві мінеральних добрив - стронцій, вапно, сірка,
рідкісноземельні елементи; титано-магнієвому виробництві - ванадій, нікель; глиноземних шламах - залізо, кольорові метали; золошлаках енергетики - алюміній, ванадій, нікель,
феросиліцій; гальванічному виробництві - кольорові метали; залізо- та марганцеворудному виробництві - золото, срібло,
германій, марганець, залізо тощо; коксохімічному виробництві - ртуть, рідкісні метали та деякі
цінні органічні сполуки.
У паливно-енергетичному відношенні найбільший потенціал мають
відходи вуглезбагачення, яких накопичилося близько 1 млрд. тонн.
Розрив між обсягами накопичення відходів і обсягами їх
утилізації та знешкодження поглиблює екологічну кризу. Водночас
відбувається невпинне зростання витрат на одержання первинної
сировини для промислового виробництва. Останнім часом до цих
факторів додається проблема ресурсної залежності України від
зовнішніх джерел багатьох видів сировини. Все це свідчить про
важливість вторинного використання ресурсів.
Тому проблему відходів слід розглядати у рамках єдиного
підходу до соціально-екологічних та ресурсно-технологічних
аспектів як сукупність трьох складових (проблемних аспектів): ресурсного (розвиток вторинного ресурсокористування); екологічного (досягнення екологічної безпеки); методико-організаційного (науково-методичне,
інформаційно-аналітичне, організаційно-правове забезпечення
вирішення та регулювання).
Ресурсний та екологічний аспекти проблеми відходів мають як
незалежні, так і спільні, інтегральні цілі. Окремим напрямом є
розробка засобів та методів розв'язання зазначеної проблеми. Як
сировинний потенціал відходи значною мірою можуть замінити
первинні ресурсні джерела, зменшуючи таким чином загальне
ресурсоспоживання. На сьогодні переважна більшість відходів або
взагалі не використовується, або використовується за найпростішими
технологічними схемами, які не забезпечують повної реалізації
їхнього ресурсного потенціалу.
Тому блок цілей ресурсного аспекту передбачає: визначення ресурсної цінності відходів і технологічних
можливостей їх комплексної переробки; виявлення можливостей заміни первинної сировини вторинною і
рециклування; економічне обгрунтування напрямів та шляхів використання
відходів; створення системи ресурсозамкнутих територіально-виробничих
зв'язків на основі міжгалузевої кооперації, каскадне проектування
виробництва.
Як екологічно небезпечний чинник відходи є одним з найбільш
значних факторів забруднення довкілля. Їх розміщення потребує
вилучення значних площ землі, а транспортування та зберігання -
великих витрат підприємств. Найбільш токсичні відходи потребують
спеціальних заходів щодо їх знешкодження та захоронення. Тому
зменшення обсягів відходів, насамперед токсичних, полегшить їх
знешкодження та зменшить шкідливий вплив на довкілля.
Враховуючи це, блок цілей екологічного аспекту передбачає
розроблення заходів щодо: зведення до мінімуму обсягів відходів внаслідок
техніко-технологічної реконструкції виробництв, більш повного та
комплексного використання сировини; зниження токсичності залишкових відходів та їх негативного
впливу на довкілля шляхом перетворення, знищення або надійної
ізоляції; еколого-технологічного обгрунтування методів та шляхів
найефективнішого знешкодження небезпечних відходів; реабілітації, зокрема рекультивації, зайнятих та/чи
забруднених відходами територій.
Незважаючи на незалежність цілей ресурсного та екологічного
аспектів проблеми, генеральна мета їх є спільною. Вона полягає у
створенні екологічно безпечних, ресурсозберігаючих, маловідходних
та безвідходних виробництв і територіально-виробничих комплексів
різного рівня (промвузол, місто, район тощо), де відходи одних
виробництв повністю чи частково будуть сировиною для інших, тобто
каскадної схеми виробництва.
Розв'язання проблеми відходів має розглядатися з позицій так
званого промислового метаболізму, згідно з яким економіка,
структура виробництва і споживання, а також якість життя є єдиною
системою і відповідно єдиною соціально-економічною проблемою.
Оскільки проблема відходів стосується різних суб'єктів
соціально-економічної діяльності (виробництв, пов'язаних з
утворенням відходів, розробників технологій їх утилізації,
місцевих органів виконавчої влади та органів екологічної безпеки
на місцях, де утворюються та/або зберігаються відходи), то цілком
очевидно, що вирішення завдань цих суб'єктів потребує створення
єдиної науково-методичної, законодавчої та організаційно-правової
основи. Тому метою методико-організаційного аспекту є: розроблення концептуальних і програмно-цільових засад
проблеми відходів; створення науково-методичного забезпечення
еколого-економічних оцінок вторинного ресурсокористування,
механізму економічного стимулювання та нормативної бази; розроблення інформаційно-аналітичного апарату підтримки
ресурсних та екологічних завдань; створення комплексу адміністративних, правових,
організаційних та екологічних заходів щодо стимулювання утилізації
та знешкодження відходів.
Досягнення цілей ресурсного аспекту передбачає: визначення обсягів і темпів утворення та дислокації відходів; визначення складу та властивостей відходів; аналіз умов і закономірностей використання первинної і
вторинної сировини, стану сировинного ринку, економічну оцінку
доцільності утилізації відходів; обгрунтування концепції пріоритетних напрямів і масштабів
розвитку вторинного ресурсокористування, цільових програм; проблемно-орієнтовану класифікацію відходів за ресурсними
ознаками; розроблення нових і вдосконалення діючих технологій та
виробничих схем утилізації відходів; забезпечення селективного складування відходів за їх
властивостями та консервацію ресурсоцінних відходів (створення
техногенних родовищ); розроблення конкретних рекомендацій і обгрунтувань щодо
утилізації відходів, проектування технологічних ланцюгів
комплексної переробки сировини.
Для досягнення цілей екологічного аспекту потрібно вирішити
такі завдання: визначити токсичність відходів і вивчити механізм та наслідки
їх впливу на екосистему; класифікувати відходи за їх екологічною небезпечністю; розробити вимоги складування та зберігання відходів за
категоріями токсичності; дати обгрунтування економічним заходам для знешкодження та
захоронення відходів, зменшення їх токсичності та загальної
кількості; розробити методи, засоби та технології знешкодження токсичних
відходів; створити регіональні полігони для знешкодження токсичних
відходів.
Спільними для ресурсного та екологічного аспектів є такі
завдання: паспортизація (інвентаризація) відходів і технологій,
створення кадастрів тощо; комплексна еколого-економічна оцінка ефективності та
визначення черговості заходів щодо утилізації та знешкодження
відходів.
Зазначені вище завдання для ресурсного та екологічного
аспектів не є незалежними як за інформаційним забезпеченням, так і
за засобами та алгоритмами їх вирішення. Тому вирішення завдань
різних аспектів проблеми відходів потребує єдиної
науково-методичної, законодавчої та організаційно-правової основи
і має грунтуватися на спільному інформаційному забезпеченні та
спільній інтегральній базі даних, методах і технології
інформаційного аналізу.
Усе це становить методико-організаційний аспект, у рамках
якого вирішуються такі завдання: розроблення методів визначення ресурсної цінності відходів, а
також класифікатора відходів; створення інформаційного і ресурсно-технологічного банку
даних про відходи; створення баз даних стосовно проблеми відходів і системи
підтримки прийняття рішень; розширення можливостей інформаційно-аналітичної системи та
створення її мережі як інструменту напрацювання рішень з проблеми
відходів; прийняття та введення в дію Закону України "Про відходи", а
також економічних, адміністративно-управлінських та інших
механізмів стимулювання утилізації та знешкодження відходів.
Відповідно до зазначених завдань основними заходами
використання найважливіших видів відходів є: збільшення обсягів переробки шлаків металургійного
виробництва - гранульованого шлаку, пемзи, шлаковати з вилученням
металургійної сировини (з подальшим виплавленням металу),
переробка протягом 5-6 років всього обсягу поточного виходу шлаку; забезпечення на металургійних підприємствах в результаті
запровадження нових технологій і потужностей утилізації відходів,
що містять залізо (шлами, окалина, колосниковий та агломераційний
пил), з використанням залишків у цементній промисловості замість
піритних недогарків; розширення використання (замість щебеню, піску і цементу)
золи та золошлакових відходів ТЕС під час виготовлення бетону
шляхом будівництва установок роздільного вилучення залишків на
теплових електростанціях; збільшення в наступні 5-6 років у два рази виробництва
стінової кераміки з відходів вуглезбагачення, а також додавання їх
у шихту на діючих цегельних заводах; розширення виробництва гіпсу та будівельних матеріалів з
фосфогіпсу, а також організація підготовки і постачання фосфогіпсу
для меліорації солончакових грунтів; збільшення використання вапнякових відходів для виробництва
вапнякового борошна і цементу, а також забезпечення підготовки і
поставки вапняково-сірчаних відходів для вапнування кислих грунтів
у сільському господарстві; повна переробка кускових відходів деревини на тріски для
технологічних потреб, а також брикетування стружки і тирси для
використання їх як палива або для виробництва
гідролізно-дріжджової продукції; здійснення заходів щодо регенерації всього обсягу
відпрацьованих формових сумішей ливарного виробництва і внаслідок
цього досягнення зменшення потреб у додаткових поставках формових
пісків, а також організація використання залишків у виробництві
будівельних матеріалів і в будівництві.
23. ВІЙСЬКОВА ДІЯЛЬНІСТЬ І КОНВЕРСІЯ

ВІЙСЬКОВО-ПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ
Умовами здійснення екологічної політики у військовій сфері і
конверсії військово-промислового комплексу (далі - ВПК) є: екологізація військово-технічної політики держави; формування екологічного світогляду і природоохоронної
правової свідомості військового керівництва, особового складу
військ Збройних Сил України, робітників і службовців підприємств
ВПК; проведення наукових досліджень і науково-технічних розробок з
метою оцінки, поліпшення і стабілізації екологічного стану в
районах розташування військових частин і об'єктів, у тому числі
іноземних; впровадження в Збройних Силах України екологічної
паспортизації об'єктів, налагодження системи екологічного
моніторингу гарнізонів і підприємств ВПК, включення її до системи
державного моніторингу навколишнього природного середовища; обов'язковість особистої юридичної відповідальності за
порушення природоохоронного законодавства з боку
військовослужбовців, у тому числі іноземних військ, тимчасово
дислокованих на території України, і персоналу підприємств
оборонного спрямування; розробка і реалізація Комплексної програми забезпечення
екологічно безпечної діяльності Збройних Сил України на
перспективу.
Для досягнення стабільної і гарантованої екологічної безпеки
військової діяльності та конверсії ВПК потрібно спрямувати основні
зусилля на: формування банку даних екологічного стану об'єктів оборонної
сфери і можливостей використання конверсії ВПК для ліквідації
завданої довкіллю шкоди і поліпшення екологічної ситуації у
Збройних Силах України; розроблення і виготовлення сучасних зразків природоохоронної
техніки та обладнання для Збройних Сил України; включення об'єктів оборонної сфери в єдину Державну систему
екологічного моніторингу України; розв'язання проблем, пов'язаних з розподілом Чорноморського
флоту, його берегової інфраструктури; раціональне природокористування, екологічно безпечне
використання в навчально-бойовій та виробничій діяльності
територій, об'єктів, земель, лісів і водних акваторій, призначених
для потреб оборони держави; налагодження взаємодовіри, взаємоінформації і взаємодії між
Мінекобезпеки України і керівництвом Збройних Сил України з питань
екологічного стану і ефективності природоохоронної діяльності в
оборонній сфері; ліквідацію наслідків екологічної шкоди, завданої
військово-оборонною діяльністю і, зокрема, компенсацію збитків,
завданих тимчасовою дислокацією на території України іноземних
військ; розширення гласності та підвищення рівня об'єктивності у
висвітленні екологічних проблем оборонної діяльності в засобах
масової інформації України.
24. ДЕРЖАВНА СИСТЕМА ЕКОЛОГІЧНОГО МОНІТОРИНГУ
Екологічний моніторинг довкілля є сучасною формою реалізації
процесів екологічної діяльності за допомогою засобів
інформатизації і забезпечує регулярну оцінку і прогнозування стану
середовища життєдіяльності суспільства та умов функціонування
екосистем для прийняття управлінських рішень щодо екологічної
безпеки, збереження природного середовища та раціонального
природокористування.
Створення і функціонування Державної системи екологічного
моніторингу довкілля повинно сприяти здійсненню державної
екологічної політики, яка передбачає: екологічно раціональне використання природного та
соціально-економічного потенціалу держави, збереження сприятливого
середовища життєдіяльності суспільства; соціально-екологічне та економічно раціональне вирішення
проблем, які виникають в результаті забруднення довкілля,
небезпечних природних явищ, техногенних аварій та катастроф; розвиток міжнародного співробітництва щодо збереження
біорізноманіття природи, охорони озонового шару атмосфери,
запобігання антропогенній зміні клімату, захисту лісів і
лісовідновлення, транскордонного забруднення довкілля, відновлення
природного стану Дніпра, Дунаю, Чорного і Азовського морів.
Державна система екомоніторингу довкілля є інтегрованою
інформаційною системою, що здійснює збирання, збереження та
оброблення екологічної інформації для відомчої та комплексної
оцінки і прогнозу стану природних середовищ, біоти та умов
життєдіяльності, вироблення обгрунтованих рекомендацій для
прийняття ефективних соціальних, економічних та екологічних рішень
на всіх рівнях державної виконавчої влади, удосконалення
відповідних законодавчих актів, а також виконання зобов'язань
України з міжнародних екологічних угод, програм, проектів і
заходів.
Створення і функціонування Державної системи екомоніторингу
довкілля засновується на принципах: систематичності спостережень за станом навколишнього
природного середовища та техногенними об'єктами, що впливають на
нього; своєчасності отримання і оброблення даних спостережень на
відомчих і узагальнюючих (локальному, регіональному та державному)
рівнях; комплексності використання екоінформації, що надходить у
систему від відомчих служб екомоніторингу та інших постачальників; об'єктивності первинної, аналітичної і прогнозної
екоінформації та узгодженості нормативного, організаційного і
методичного забезпечення екологічного моніторингу довкілля, що
проводиться відповідними службами міністерств та відомств України,
інших центральних органів виконавчої влади; сумісності технічного, інформаційного і програмного
забезпечення її складових частин; оперативності доведення екоінформації до органів виконавчої
влади, інших зацікавлених органів, підприємств, організацій та
установ; доступності екологічної інформації населенню України та
світовій спільноті.
Екологічний моніторинг довкілля здійснюється за
довгостроковою Державною програмою, яка визначає спільні,
узгоджені за цілями, завданнями, територіями та об'єктами, часом
(періодичністю) і засобами виконання дії відомчих органів
державної виконавчої влади, підприємств, організацій та установ
незалежно від форм власності.
Створення Державної системи екомоніторингу довкілля повинно
забезпечити досягнення таких основних цілей: підвищення рівня адекватності дійсному екологічному стану
довкілля його інформаційної моделі, яка формується на основі даних
систематичних спостережень, здійснюваних спеціальними службами
міністерств і відомств, підприємствами, організаціями та
установами в порядку виробничо-інформаційної діяльності, дослідних
робіт і наукових досліджень; підвищення оперативності одержання та достовірності первинних
даних за рахунок використання досконалих методик, сучасних
контрольно-вимірювальних приладів і засобів комп'ютеризації
процесів збирання, накопичення та оброблення екоінформації на всіх
рівнях державного управління і місцевого самоврядування; підвищення рівня та якості інформаційного обслуговування
споживачів екоінформації на всіх рівнях функціонування системи на
основі мережного доступу до розподілених відомчих та інтегрованих
банків даних; комплексного оброблення і використання інформації
для прийняття відповідних рішень.
Суб'єктами Державної системи екологічного моніторингу
довкілля, відповідальними за обов'язкове здійснення Державної
програми екомоніторингу довкілля, є міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади, які згідно з своєю
компетенцією отримують і обробляють дані про стан довкілля і
виробляють відповідні рішення щодо нормалізації або поліпшення
екологічної обстановки, раціонального використання і забезпечення
якості природних ресурсів.
Об'єктами інформатизації в Державній системі екомоніторингу
довкілля України є процеси відомчої екологічної діяльності та їх
інтеграція на локальному, адміністративно-територіальному і
державному рівнях, які відповідно охоплюють: території промислово-міських агломерацій, санітарно-захисних
зон великих підприємств, в тому числі АЕС, великих водоймищ,
природоохоронних зон та інших спеціально визначених просторових
одиниць; територію Автономної Республіки Крим та території областей
України; території промислово-економічних регіонів, басейнів великих
річок та України в цілому.
Територія країни за ступенем екологічної небезпеки
поділяється на зони, для яких встановлюються нормативи, які
дозволяють чи забороняють види виробничої, господарської та іншої
діяльності, що враховують екологічні, соціальні та економічні
умови.
Принципи зонування територій, перелік заборон і обмежень на
господарську та іншу діяльність для відповідних категорій
територій визначаються компетентними органами виконавчої влади
України.
Залежно від призначення за спеціальними програмами
здійснюються загальний, кризовий та фоновий екологічний
моніторинги довкілля.
Загальний екомоніторинг довкілля - це оптимальні за кількістю
та розміщенням місця, параметри і періодичність спостережень за
довкіллям, які дають змогу на основі оцінки і прогнозування стану
довкілля підтримувати прийняття відповідних рішень на всіх рівнях
відомчої і загальнодержавної екологічної діяльності.
Кризовий екомоніторинг довкілля - це інтенсивні спостереження
за природними об'єктами, джерелами техногенного впливу,
розташованими в районах екологічної напруженості, у зонах аварій
та небезпечних природних явищ із шкідливими екологічними
наслідками, з метою забезпечення своєчасного реагування на кризові
та надзвичайні екологічні ситуації і прийняття рішень щодо їх
ліквідації, створення нормальних умов для життєдіяльності
населення і господарювання.
Фоновий екомоніторинг довкілля - це багаторічні комплексні
дослідження спеціально визначених об'єктів природоохоронних зон з
метою оцінки і прогнозування зміни стану екосистем, віддалених від
об'єктів промислової і господарської діяльності, або одержання
інформації для визначення середньостатистичного (фонового) рівня
забруднення довкілля в антропогенних умовах.
25. ЄДИНА ДЕРЖАВНА СИСТЕМА ЗАПОБІГАННЯ АВАРІЯМ, КАТАСТРОФАМ

ТА НАДЗВИЧАЙНИМ СИТУАЦІЯМ І РЕАГУВАННЯ НА НИХ
Метою створення єдиної Державної системи запобігання аваріям,
катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них є
систематичний контроль за екологічно небезпечними об'єктами і
процесами техногенного середовища для регулювання стану безпеки та
розвитку техногенних навантажень, запобігання аваріям, катастрофам
та надзвичайним ситуаціям, їх прогнозування та мінімізація
наслідків.
Для цього треба розробити та впровадити відповідні програми
на національному, регіональному і місцевому рівнях, а саме: а) створити систему взаємопов'язаних органів виконавчої влади
щодо вирішення питань запобігання аваріям, підвищення готовності
до них та подолання наслідків аварій і катастроф; б) розробити законодавчі основи та пакет інших
нормативно-правових актів з питань регулювання
техногенно-екологічної безпеки, які б враховували особливості
екологічної загрози техногенного середовища України та відповідали
нормам країн з розвинутою техногенною макроструктурою; розробити і впровадити систему єдиного державного контролю за
обігом особливо небезпечних матеріалів, речовин та устаткування; в) здійснити розробку науково-методологічних основ
регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки: розробити та впровадити методи визначення та оцінки
небезпечних видів діяльності; розробити методи оцінки і прогнозування ймовірності
виникнення небезпечних і надзвичайних ситуацій; г) створити проблемно- та об'єктно-орієнтовані автоматизовані
системи оцінки ризику і прогнозування надзвичайних ситуацій; д) розробити і впровадити базове нормативно-методичне
забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їх
наслідків, а саме: організаційно-технологічні схеми і механізми контролю та
прогнозування аварій і надзвичайних ситуацій; регламенти взаємодії державних органів та громадських
організацій щодо запобігання аваріям, підвищення готовності до них
та подолання їх наслідків; е) інтегрувати державну систему України щодо запобігання
надзвичайним ситуаціям і вжиття заходів у разі їх виникнення в
міжнародну систему повідомлення та взаємодопомоги у разі аварії; є) для екологічно небезпечних виробництв впровадити
обов'язкове екологічне страхування.
IV. ОСНОВНІ ЗАХОДИ ЩОДО ЗБАЛАНСОВАНОГО ВИКОРИСТАННЯ І

ВІДНОВЛЕННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ
26. ЗЕМЕЛЬНІ РЕСУРСИ
Державна політика охорони і раціонального використання земель
визначається системою правових, організаційних, економічних та
інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозберігаючий та
відтворювальний характер.
Проводиться інвентаризація земель, закріплених за населеними
пунктами, промисловими підприємствами, підприємствами, установами
та організаціями транспорту, зв'язку, оборони, лісового фонду,
інших земель та виявляються площі, що використовуються
нераціонально або за нецільовим призначенням. Визначаються землі,
що належать до загальнодержавної та комунальної власності,
резервуються землі для науково-дослідних робіт та спеціалізованого
сільськогосподарського виробництва, природоохоронного,
оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення,
створюється державний реабілітаційний фонд земель з угідь, що
потребують вжиття заходів для відновлення їх родючості.
Проводиться кадастрова оцінка земель, розробляється
науково-методична і нормативна документація з визначення базових
цін на землю, створюється державна система управління якістю
земельних ресурсів і визначається її місце в органах державного
управління, а також визначаються принципи розмежування обов'язків
держави, землевласників та землекористувачів щодо охорони
земельних ресурсів.
Проводиться оптимізація структури угідь та формування
високопродуктивних, екологічно стійких агроландшафтів, для чого
розорюваність орних земель знижується до 50 відсотків, питома вага
лук, сіножатей і пасовищ збільшується до 17-20 відсотків,
лісистість - до 20 відсотків, площі земель природоохоронного фонду
доводяться до рівня середньосвітового (5 відсотків).
Впроваджується грунтозахисна система землеробства з
контурно-меліоративною організацією території, з розширенням площ
безполицевого обробітку грунту, щілювання ріллі, смуговим
розміщенням посівів і парів, першочерговим залуженням та
консервацією дуже еродованих та схилових земель. Розробляються
проекти землеустрою з контурно-меліоративною організацією
територій, відповідно до яких здійснюються обсяги робіт щодо
створення захисних лісових насаджень, будівництва протиерозійних
гідротехнічних споруд та забезпечується необхідна їх експлуатація.
Рекультивація порушених земель, площа яких становить понад
190 тис. гектарів, відновлення їх грунтового покриву і повернення
у сферу народного господарства є однією з найважливіших проблем.
Рекультивація земель має здійснюватися на ландшафтно-екологічних
принципах, що передбачають оптимальне співвідношення різних
напрямів відновлення порушених територій, створення
високопродуктивних ценозів, підвищення і відтворення родючості
рекультивованих грунтів і запобігання негативному впливу
техногенних утворень на довкілля.
Важливим напрямом раціонального використання земельних
ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на
яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна
ерозія, руйнування природної структури грунтів тощо.
Зосереджується увага на раціоналізації та реконструкції діючих
зрошувальних систем для створення на них таких технологій
водокористування, які б враховували рівень фізіологічних потреб
сільськогосподарських культур та зміну мікроклімату зрошуваних
ділянок, забезпечення відповідних урожаїв без деградації земель.
Для поліпшення меліоративного стану осушених земель потрібно: розробити науково обгрунтовані критерії оцінки наслідків
осушення на стадії його проектування і здійснення; у структурі посівних площ на осушених землях довести частку
посівів багаторічних трав до 50-60 відсотків; досягти того, щоб системи двостороннього регулювання водного
режиму становили близько 70 відсотків площі осушених земель.
Обгрунтування напрямів раціонального використання земельних
ресурсів та впровадження господарсько-технологічних заходів для
відтворення їх екологічної функції забезпечуватимуться: встановленням рівнів забрудненості грунтів викидами
промисловості та агрохімікатами, розробкою грунтово-екологічної
типології земель, нормативів кризового стану і параметрів
екологічної стійкості ландшафтів та районуванням території України
за їх показниками; опрацюванням моделей грунтозахисного та меліоративного
землекористування в конкретних природно-кліматичних умовах,
проведенням відповідних проектно-пошукових робіт з урахуванням
форм землекористування; створенням системи спостережень за станом земельних ресурсів
та прогнозуванням соціально-екологічних наслідків його зміни тощо.
27. РАЦІОНАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ТА ВІДНОВЛЕННЯ ВОДНИХ РЕСУРСІВ

ТА ЕКОСИСТЕМ
Довготерміновими цілями політики раціонального використання і
відтворення водних ресурсів та екосистем є: зменшення антропогенного навантаження на водні об'єкти; досягнення екологічно безпечного використання водних об'єктів
і водних ресурсів для задоволення господарських потреб
суспільства; забезпечення екологічно стійкого функціонування водного
об'єкта як елементу природного середовища із збереженням
властивості водних екосистем відновлювати якість води; створення ефективної структури управління і механізмів
економічного регулювання охорони та використання водних ресурсів.
Для поетапного виконання зазначених цілей необхідно здійснити
комплекс заходів за такими пріоритетними напрямами: 1) охорона поверхневих і підземних вод від забруднення; 2) екологічно безпечне використання водних ресурсів; 3) відродження і підтримання сприятливого гідрологічного
стану річок та заходи боротьби із шкідливою дією вод; 4) удосконалення системи управління охороною та використанням
водних ресурсів; 5) зменшення впливу радіоактивного забруднення.
1. Охорона поверхневих і підземних вод від забруднення
Стратегічна мета - досягнення екологічно безпечного
використання водних ресурсів. Це гарантуватиме екологічну безпеку
водних об'єктів, врівноважить шкідливий вплив на водні ресурси і
забезпечить здатність їх до самоочищення та самовідтворення.
Основні цілі: зниження вмісту у водних об'єктах біогенних речовин,
нафтопродуктів, пестицидів, іонів важких металів, радіонуклідів та
інших шкідливих речовин; припинення засмічення водних об'єктів; удосконалення нормативно-правової та еколого-економічної бази
з метою поліпшення якісного стану водних об'єктів; удосконалення системи обліку, моніторингу та контролю за
забрудненням поверхневих і підземних вод, розроблення та введення
в дію системи ідентифікації та інструментального контролю за всіма
стаціонарними джерелами забруднення поверхневих вод із створенням
відповідної інформаційної бази даних.
Досягнення намічених цілей забезпечуватиметься за рахунок: а) упорядкування існуючого водовідведення на об'єктах
житлово-комунального господарства з метою повного припинення
скидання у водні об'єкти неочищених та недостатньо очищених
стічних вод комунального господарства та забезпечення
відповідності ступеня очищення стічних вод установленим нормативам
та стандартам; б) упорядкування існуючого водовідведення на господарських
об'єктах з метою повного припинення скидання у водні об'єкти
неочищених та недостатньо очищених стічних вод господарських
об'єктів, забезпечення відповідності ступеня очищення стічних вод
встановленим нормативам та стандартам із застосуванням найкращих
існуючих технологій, забезпечення відповідності ступеня очищення
стічних вод проектним параметрам очисних споруд; в) упорядкування існуючого водовідведення на
сільськогосподарських угіддях з метою подальшого розвитку
землеробства шляхом формування екологічної рівноваги у
сільськогосподарському виробництві та досягнення протиерозійної
стійкості агроландшафтів; г) повного припинення скидання у водні об'єкти неочищених
стоків з підприємств ведення інтенсивного тваринництва шляхом
будівництва гноєнакопичувальних ємкостей, переходу на підстилкове
утримання тварин тощо; д) упорядкування існуючого водовідведення шляхом повного
припинення скидання у водні об'єкти неочищених поверхневих стічних
вод з територій міст та селищ міського типу. Це дасть можливість
припинити засмічення водних об'єктів і скидання забруднених
стічних вод у місцях, де їх обсяги істотно впливають на
екологічний та санітарно-гігієнічний стан водойм; е) запобігання забрудненню підземних вод шляхом розроблення і
введення в дію системи ідентифікації та удосконалення контролю за
всіма існуючими і вірогідними джерелами забруднення підземних вод
із створенням відповідної системи управління та інформаційної бази
даних.
2. Екологічно безпечне використання водних ресурсів
Стратегічна мета - забезпечення у процесі використання водних
ресурсів пріоритету природоохоронних функцій над господарськими,
раціональне використання поверхневих та підземних вод, широке
впровадження водозберігаючих технологій у всіх галузях народного
господарства.
Основні цілі: скорочення обсягів водоспоживання і водовідведення із
впровадженням інтенсивного способу ведення водного господарства; зменшення витрат води і скидання забруднених стічних вод за
рахунок удосконалення технологічних процесів у металургійній,
коксохімічній, гірничодобувній та інших галузях промисловості; скорочення використання питної води промисловістю за рахунок
використання мінералізованих підземних і шахтних вод; використання в промисловості оборотної і повторно
використовуваної води на рівні 97-97,5 відсотка загального обсягу
води, що споживається промисловими підприємствами.
Досягнення намічених цілей забезпечуватиметься за рахунок: а) впровадження екосистемного регулювання потреб
водоспоживання; б) упорядкування та підвищення технічного і технологічного
рівня спеціального водокористування шляхом виконання
природоохоронних заходів, розроблених суб'єктами господарювання, а
також галузевих науково-технічних та інвестиційних, регіональних
та місцевих екологічних програм, забезпечення обліку використання
вод; в) впровадження маловодних і безводних технологій, повторного
використання стічних вод, замкнутих (безстічних) систем
виробничого водопостачання.
3. Відродження і підтримання сприятливого гідрологічного
стану річок та заходи боротьби із шкідливою дією вод
Стратегічна мета - поліпшення загального екологічного стану
водних об'єктів басейну Дніпра, що забезпечить стійке
функціонування природних екосистем і гармонійний розвиток
господарських комплексів у його басейні.
Основні цілі: відновлення річок шляхом створення водоохоронних зон та
прибережних смуг, розчищення та упорядкування їх поряд з
відповідними заходами щодо водовідведення в їх водозбірних
басейнах; поліпшення гідрологічного, морфологічного і гідрохімічного
режиму водоймищ та водотоків з метою створення умов для
збалансованого розвитку біоти та сталого використання її людиною; сприяння збільшенню видового різноманіття тваринного світу та
рослинності у водних об'єктах; формування таких властивостей русел річок, берегів і
прибережних смуг та зон, які забезпечать можливість розвитку
саморегулюючих біоценозів; збереження водовідтворювальної здатності ландшафтів,
оптимізація їх структури та забезпечення екологічної рівноваги
природних процесів шляхом досягнення оптимального співвідношення
угідь різних типів у водозбірних басейнах річок.
Для досягнення намічених цілей необхідно: створити та упорядкувати водоохоронні зони і прибережні
смуги; підтримувати встановлений режим на територіях водоохоронних
зон та прибережних смуг; відновлювати і підтримувати сприятливий гідрологічний режим
та санітарний стан річок; здійснювати берегоукріплення; запобігати шкідливій дії вод (будівництво гідротехнічних
споруд, захисних дамб тощо); розробити і впровадити нормативи забезпечення водності річок
та інших водних об'єктів та їх екологічно безпечного
водокористування; розробити і впровадити критерії безпечно допустимого рівня
антропогенних навантажень та прогнозу стану водних об'єктів; завершити екологічну паспортизацію малих річок та інших
водних об'єктів; удосконалити систему моніторингу та контролю за станом водних
об'єктів, водоохоронних зон та прибережних смуг, зон санітарної
охорони тощо.
4. Удосконалення системи управління охороною вод та
використанням водних ресурсів
Основні цілі: удосконалення системи управління водокористуванням, охороною
вод та відтворенням водних ресурсів; впровадження принципів поліпшення екологічного стану водних
об'єктів на основі басейнового підходу, на засадах якого
розроблятимуться і впроваджуватимуться водоохоронні програми
регіонів, областей, окремих населених пунктів.
Реалізація намічених цілей можлива за рахунок: створення організаційних механізмів щодо забезпечення
прийняття управлінських рішень та їх фінансового забезпечення на
басейновому принципі; розроблення нормативно-методичної бази еколого-інвестиційної
діяльності і функціонування управлінської інфраструктури у
басейнах рік; розроблення та узгодження директивних документів та
нормативно-методичної бази системи обліку, моніторингу та контролю
за водокористуванням, охороною вод та відтворенням водних ресурсів
у басейнах Дніпра, Сіверського Дінця, Дністра, Південного та
Західного Бугу тощо; створення (проектування, відповідне облаштування тощо)
басейнових геоінформаційних систем з банками
еколого-водогосподарської інформації.
5. Зменшення впливу радіоактивного забруднення
Стратегічна мета - зменшення впливу радіоактивного
забруднення на стан водних об'єктів.
Основні цілі: локалізація забруднених радіонуклідами поверхневих вод
ближньої зони Чорнобильської АЕС та перехоплення поверхневих
змивів з території Білорусі, зменшення винесення у водні об'єкти
радіонуклідів, недопущення радіоактивного забруднення грунтових та
підземних вод із свердловин і колодязів, які не експлуатуються; впровадження науково обгрунтованої технології водоохоронної
діяльності в зонах впливу Чорнобильської АЕС та для запобігання
іншим випадкам радіоактивного забруднення водних систем.
Реалізація зазначеної водно-екологічної політики повинна
здійснюватися на основі розробки та поетапного впровадження
природоохоронних заходів, визначених Державною та регіональними
програмами екологічного оздоровлення водних басейнів.
Важливою умовою реалізації політики раціонального
використання та відновлення водних ресурсів та екосистем на
найближчі роки є необхідність виконання насамперед заходів, які не
потребують значних капітальних затрат, а саме: підвищення загальної культури виробництва; суворе дотримання технологічних норм споживання і
використання водних ресурсів; підтримання у належному стані діючих очисних споруд і
устаткування; запобігання аварійним ситуаціям; забезпечення своєчасного прибирання сміття та очищення
забудованих територій, суворого контролю з боку природоохоронних
органів за станом забудованих територій міст; дотримання законодавства щодо режиму використання прибережних
смуг та водоохоронних зон; контроль за зберіганням та
використанням органічних і мінеральних добрив, отрутохімікатів,
детергентів, нафтопродуктів тощо з метою запобігання їх виносу у
водні об'єкти.
28. КОРИСНІ КОПАЛИНИ
Метою програми щодо охорони, раціонального використання та
відновлення надр є: збалансоване видобування та переробка мінерально-сировинних
ресурсів за умов економічно достатнього забезпечення ними
промисловості, енергетики, будівництва, сільського господарства; забезпечення максимального резервування покладів корисних
копалин; рекультивація земель; мінімізація використання надр для захоронення відходів у
зв'язку з відсутністю закритих геологічних структур.
Для досягнення поставленої мети необхідно: визначити потреби суспільного виробництва в
мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсах з позицій
збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та
екологічної безпеки; розробити екологічні вимоги до охорони, раціонального
використання та відновлення надр у нових економічних умовах.
Розвиток мінерально-сировинного комплексу України
передбачається здійснювати за такими основними напрямами: 1) розширення і зміцнення мінерально-сировинної бази діючих
підприємств, які використовують мінеральну сировину (нафта,
природний газ, вугілля, уран, чорні метали, титанова сировина,
неметали та будівельні матеріали), що добувається в Україні; 2) створення національної мінерально-сировинної бази для
діючих підприємств, які використовують імпортну сировину (свинець,
цинк, мідь, олово, вольфрам, молібден, тантал, ніобій, фосфорити
та інші), та мінерально-сировинної бази нових, нетрадиційних для
України, корисних копалин (лантаноїди, ітрій, скандій, платиноїди,
золото, алмази) для забезпечення потреб авіаційної та космічної
промисловості, приладобудування, радіотехніки, електроніки та
інших галузей промисловості; 3) максимальне використання техногенних родовищ корисних
копалин; 4) геологічне вивчення та оцінка мінерально-сировинної бази
Світового океану, насамперед у межах акваторій Чорного та
Азовського морів.
29. АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ
Першочерговими заходами, яких слід вжити для нормалізації
екологічної обстановки та стабілізації стану повітряного басейну,
є: підвищення ефективності діяльності щодо охорони атмосфери за
рахунок зміцнення технологічної дисципліни на промислових
підприємствах; перегляд переліку основних забруднюючих речовин атмосферного
повітря, що нормуються; вдосконалення системи нормування викидів забруднюючих
речовин.
З цією метою передбачається здійснити такі заходи: розробити стандарти якості атмосферного повітря, узгоджені з
міжнародною системою стандартів; створити нову систему екологічного нормування введенням
технологічних стандартів і нормативів утворення забруднюючих
речовин під час здійснення технологічних процесів; розробити технологічні нормативи на основні забруднюючі
речовини з урахуванням можливостей новітніх технологій; розробити цільові програми дій щодо поступового зниження
рівня забруднення повітря на короткотермінову, середньотермінову
та довготермінову перспективу для міст з підвищеним рівнем
забруднення атмосферного повітря; здійснити перехід до міжнародних стандартів і нормативів
якості атмосферного повітря.
30. РЕСУРСИ РОСЛИННОГО СВІТУ
Основними напрямами державної політики у галузі охорони,
використання та відтворення рослинних ресурсів мають стати: удосконалення законодавчої та нормативної бази щодо охорони,
використання та відтворення рослинного світу; здійснення заходів щодо запобігання техногенним процесам, які
негативно впливають на об'єкти рослинного світу; проведення моніторингу популяцій; інвентаризація місцезростань рідкісних та зникаючих видів
рослин, занесених до Червоної книги України; урегулювання питань ввезення на територію України та
вивезення за її межі об'єктів рослинного світу, особливо тих, які
включені до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і
флори, що перебувають під загрозою знищення; упорядкування збору дикорослої рослинної сировини
підприємствами, установами, організаціями та громадянами; запровадження дозвільної системи на використання об'єктів
рослинного світу та введення плати за спеціальне використання
рослинних ресурсів.
Сучасну і майбутню стратегію лісокористування визначатимуть
дві тенденції: 1) зростаюча потреба в деревинній сировині в умовах значного
дефіциту лісу; 2) різке зростання кліматорегулюючої, захисної,
санітарно-гігієнічної, рекреаційно-туристичної та естетичної ролі
лісів в умовах екологічної кризи.
Перша тенденція потребує раціонального використання деревини,
заготовленої як від рубок головного користування, так і від рубок
догляду за лісом, санітарних та лісовідновних рубок. Визначальним
принципом раціонального використання деревинних ресурсів має стати
безвідходне лісокористування.
Значним резервом додаткового одержання сировини є доведення
рівня використання деревної біомаси до 80 відсотків (без
шкідливого впливу на родючість грунтів та рослинні ресурси)
порівняно з нинішнім рівнем (48 відсотків). Це забезпечуватиметься
за рахунок створення і широкого впровадження маловідходних і
безвідходних техніки та технологій.
Розширення сировинної бази целюлозно-паперової промисловості
на основі плантаційного лісорозведення, впровадження
ресурсозберігаючих техніки і технологій у лісопереробному
комплексі, використання замінників і вторинної сировини дасть
змогу з 2015 року щороку економити 2220 тис. куб. метрів деревини.
Друга тенденція забезпечуватиметься шляхом перегляду
існуючого поділу лісів на групи і категорії захисності виходячи з
їх екологічного та господарського значення, а також шляхом
збільшення площі територій, що охороняються, обмеження
регульованого антропогенного навантаження, збільшення обсягів
робіт із заліснення земель, охорони і захисту лісів, підвищення
продуктивності та поліпшення породного складу лісів.
Відновлення сировинної бази дикорослих плодів, ягід, грибів і
лікарських рослин можливе, головним чином, за рахунок створення
штучних плантацій. Для цього на період до 2000 року передбачається
щороку створювати плантації цінних лікарських рослин на площі 550
гектарів, горіхоплодних порід - 120 гектарів.
Раціональне використання та відтворення лісових ресурсів
потребує створення повноцінної системи моніторингу лісів як
комплексу безперервного спостереження, оцінки і прогнозу їх стану.
В рамках системи державного моніторингу навколишнього природного
середовища України моніторинг лісів має стати засобом управління
лісовим господарством шляхом оптимізації системи лісокористування
і запобігання критичним екологічним явищам і процесам.
31. ЗАПОВІДНА СПРАВА. ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ
Основні напрями розвитку заповідної справи і збереження
біоресурсів, а також заходи, спрямовані на їх реалізацію,
передбачають: створення оптимальної репрезентативної мережі
природно-заповідного фонду України; резервування у процесі земельної реформи цінних для
заповідання природних територій та об'єктів.
Збереження і раціональне використання ресурсів тваринного та
рослинного світу здійснюватиметься на основі: організації комплексного моніторингу стану популяцій
тваринного і рослинного світу та створення і ведення державного
кадастру; розроблення і впровадження сучасних наукових методів оцінки
оптимальних рівнів використання біологічних ресурсів; розроблення і впровадження державних, регіональних і
міждержавних програм з охорони, використання та відтворення видів
тваринного і рослинного світу, яким загрожує зникнення через
негативний вплив господарської діяльності.
32. РЕКРЕАЦІЙНІ РЕСУРСИ
Програма реабілітації та раціонального використання природних
лікувальних ресурсів передбачає: 1) розроблення документації, яка регламентуватиме якість
природних лікувальних ресурсів (державні стандарти на всі складові
природних лікувальних ресурсів); 2) розроблення та видання карти і кадастрів усіх природних
лікувальних ресурсів; 3) здійснення державної програми моніторингу якості сучасного
стану і використання природних лікувальних ресурсів; 4) забезпечення підприємствами, установами та організаціями
незалежно від форм власності, які експлуатують лікувальні ресурси,
розроблення і затвердження проектів округів і зон санітарної
охорони курортів, ресурсів, технологічних схем раціональної
експлуатації, організації режимних спостережень і контролю; 5) розроблення методики визначення граничних і оптимальних
курортних і рекреаційних навантажень на території з урахуванням
перспектив розвитку курортно-рекреаційного будівництва; 6) здійснення наукових розробок стосовно оцінки перспективних
рекреаційних територій державного значення, картування і
затвердження їх як зон чи територій, що не підлягають
приватизації; 7) проведення роботи з медичного зонування
курортно-рекреаційних територій України, а також складання
територіальних комплексних схем охорони довкілля основних
курортно-рекреаційних регіонів України.
V. ОСНОВНІ ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ ДЕРЖАВНОЇ

ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
Реалізація Основних напрямів передбачається в три етапи.
На першому етапі (1997-2000 роки) необхідно завершити і
реалізувати невідкладні заходи щодо обмеження шкідливого впливу на
довкілля найбільш небезпечних джерел забруднення.
Основними завданнями цього етапу є: вдосконалення законодавчо-правової бази з питань охорони
довкілля і раціонального використання природних ресурсів; розроблення і впровадження економічного механізму охорони
довкілля і раціонального природокористування; створення системи досконалого, повного та адекватного
контролю за екологічним станом довкілля з одночасним
запровадженням елементів комплексного міжвідомчого екологічного
моніторингу; здійснення першочергових заходів для стабілізації стану
довкілля; розроблення і впровадження програм екологічної освіти,
виховання та екоінформування населення.
На другому етапі (протягом 10-15 років, починаючи з 1998
року) планується розробити і розпочати реалізацію комплексних
програм, орієнтованих на досягнення балансу між рівнями шкідливого
впливу на довкілля і його здатністю до відновлення.
Основними завданнями цього етапу є: оптимізація структури природокористування; екологічно орієнтована структурна перебудова економіки; розроблення і впровадження в Україні системи державного
моніторингу довкілля, створення системи аналізу екологічної
ситуації, прогнозування, планування і здійснення запобіжних
заходів щодо ймовірних чинників шкідливого впливу.
На третьому етапі планується створити систему державного
управління використанням природних ресурсів, регулюванням
техногенного впливу на довкілля як основу управління сталим
розвитком суспільства. Фрагментарне здійснення цих заходів
розпочалося у 1996 році, а більш широке - відповідно до темпів
стабілізації економіки країни.
Основними завданнями цього етапу є: подальший розвиток системи державного моніторингу
навколишнього природного середовища, створення автоматизованої
системи оцінки екологічних ситуацій, прогнозування шкідливого
впливу на довкілля, планування дій у надзвичайних ситуаціях на
основі оцінок і сценаріїв розвитку подій; належна координація раціонального використання природного та
соціально-економічного потенціалу з урахуванням екологічних
чинників на засадах сталого розвитку.
Внаслідок реалізації Основних напрямів державної екологічної
політики буде створено систему екологічно збалансованого
управління розвитком суспільства, яка стимулюватиме відновлення
природних властивостей довкілля, компетентного регулювання
використання природних ресурсів та розвиток продуктивних сил
країни.
VI. МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ НАПРЯМІВ

ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ,

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ ТА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ БЕЗПЕКИ
До головних складових механізму реалізації державної
екологічної політики належать: державна інституційна інфраструктура проведення
природоохоронної політики; законодавчо-правовий механізм регулювання виробничої
діяльності юридичних і фізичних осіб щодо охорони, використання
природних ресурсів та їх відходів; економічний механізм природокористування та природоохоронної
діяльності; механізм реалізації міжнародних, національних, регіональних,
галузевих та місцевих природоохоронних програм.
33. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ ОХОРОНИ ДОВКІЛЛЯ І РАЦІОНАЛЬНОГО

ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ УКРАЇНИ
Створення ефективної державної системи охорони довкілля і
раціонального використання природних ресурсів України має на меті: формування і впровадження державної політики в галузі охорони
довкілля і раціонального використання природних ресурсів; створення наукового і технічного потенціалу в
природоохоронній діяльності; створення умов для ефективної дії правового забезпечення
політики екологічної та ядерної безпеки; вирішення питань підготовки кадрів для забезпечення
природоохоронної діяльності та здійснення політики регулювання
екологічної та ядерної безпеки.
Для реалізації державної екологічної політики визначають три
рівні управління: національний, регіональний, місцевий.
До функцій національного рівня управління належить вирішення
таких питань: розроблення методологічного, нормативно-методичного та
правового забезпечення; розроблення політики регулювання ядерної безпеки; проведення державної екологічної експертизи; формування економічного механізму природокористування; регулювання використання природних ресурсів та запобігання
забрудненню довкілля; ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності; державна політика щодо зон надзвичайних екологічних ситуацій; встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів; формування та використання державних позабюджетних фондів
охорони довкілля; регулювання використання ресурсів державного значення; державний контроль за дотриманням природоохоронного
законодавства, в тому числі ядерної та радіаційної безпеки; впровадження екологічного аудиту; проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони,
раціонального використання та відновлення природних ресурсів; проведення державної політики щодо збереження
біорізноманіття; забезпечення екологічної безпеки як складової національної
безпеки; реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на
себе в рамках цих угод зобов'язань та підтримання міждержавних
відносин у природоохоронній сфері; забезпечення процесу прийняття державних рішень з урахуванням
екологічних вимог (організація моніторингу, впровадження
інформаційних технологій, ведення обліку забруднень,
прогнозування); екологічна освіта та екологічне виховання.
До функцій регіонального рівня управління належить вирішення
таких питань: регулювання використання природних ресурсів місцевого
значення; визначення нормативів забруднення природного середовища
(встановлення нормативів ГДВ, ГДС та розміщення відходів); впровадження економічного механізму природокористування; проведення моніторингу та обліку об'єктів природокористування
і забруднення довкілля; проведення державної екологічної експертизи; здійснення державного контролю за дотриманням
природоохоронного законодавства; розроблення програм впровадження природоохоронних заходів,
визначення та реалізація інвестиційної політики; інформування населення та заінтересованих підприємств,
установ і організацій з екологічних питань.
До функцій місцевого рівня управління належить вирішення
таких питань: проведення локального та об'єктного моніторингу; здійснення державного контролю за дотриманням
природоохоронного законодавства; організація розробки місцевих екологічних програм та
проектів.
34. СИСТЕМА ЕКОЛОГІЧНОГО ЗАКОНОДАВСТВА
Ефективним засобом подолання екологічної кризи має стати
правове забезпечення природоохоронної діяльності на основі
практики застосування законодавства про охорону навколишнього
природного середовища. Основні напрями втілюватимуться за
допомогою системи екологічного права. Правовий механізм має надати
Основним напрямам чіткої цілеспрямованості, формальної
визначеності, загальнообов'язковості, сприяти врегулюванню
відносин у галузі екології, застосуванню превентивних,
оперативних, стимулюючих і примусових заходів до юридичних та
фізичних осіб щодо використання природних ресурсів та їх відходів
і юридичної відповідальності за порушення екологічного
законодавства.
Вивчення, аналіз та узагальнення практики застосування
законодавства про охорону навколишнього природного середовища
передбачається здійснювати у двох напрямах: складання і затвердження екологічних нормативів
природокористування (стосовно надр, грунтів, води, повітря,
рослинності тощо); складання і затвердження комплексу еколого-економічних
показників державного контролю за станом довкілля та діяльністю
господарчих структур.
При цьому розглядаються такі питання: використання природних ресурсів; використання техногенних родовищ корисних копалин; охорона довкілля; забезпечення екологічної безпеки; узагальнення практики здійснення контролю у галузі охорони
довкілля; узагальнення судової практики застосування природоохоронного
законодавства.
1) Систематизація екологічного законодавства
Систематизацію екологічного законодавства передбачається
здійснювати у формі кодифікації та інкорпорації з визначенням
першочергових та перспективних законів та правових актів.
Кодифікація першочергових актів екологічного законодавства
включає: прийняття нових (невідкладних) законів України про зони
надзвичайних екологічних ситуацій, екологічне страхування, рибне
господарство, рослинний світ, екологічну (природно-техногенну)
безпеку; внесення змін до законів України "Про охорону навколишнього
природного середовища", "Про тваринний світ", "Про
природно-заповідний фонд", "Про охорону атмосферного повітря" та
Лісового кодексу України, Водного кодексу України, Кодексу України
про надра, Земельного кодексу України; підготовку проектів законів України про рекреаційні зони,
курортні, лікувально-оздоровчі зони і зони з особливими умовами
природокористування; підготовку проектів нормативно-правових актів, які затверджує
Кабінет Міністрів України, а саме: Правила відшкодування збитків,
завданих порушеннями екологічного законодавства, Положення про
екологічний контроль, Положення про екологічний аудит, Положення
про екологічне ліцензування.
Кодифікація перспективних актів екологічного законодавства
передбачає: наукове обгрунтування, розроблення та прийняття Екологічного
кодексу України, законів України про континентальний шельф, про
екологічну інформацію, про екологічну освіту; розроблення нормативно-правових актів, які затверджує Кабінет
Міністрів України, а саме: Положення про сертифікацію екологічно
небезпечної продукції, Порядок встановлення лімітів викидів
забруднюючих речовин в атмосферне повітря, рівнів шкідливого
біологічного та фізичного впливу, Порядок ведення рибного
господарства і здійснення рибальства, Порядок і нормативи плати за
спеціальне використання лісових ресурсів та користування
земельними ділянками лісового фонду, Порядок економічного
стимулювання, охорони, раціонального використання та відновлення
лісів, Порядок ведення державного обліку лісів та державного
лісового кадастру; розроблення та затвердження нормативно-правових актів
Мінекобезпеки, а саме: Правил вилучення об'єктів тваринного світу
в наукових, культурно-освітніх, виховних та естетичних цілях із
природного середовища, Правил використання тварин з метою
одержання продуктів їх життєдіяльності, Правил утримання,
розведення, використання та охорони диких тварин у неволі чи
напівневільних умовах, Правил добування рідкісних і таких, що
перебувають під загрозою зникнення, видів тварин для розведення в
спеціально створених умовах та у науково-дослідних цілях, Правил
ввезення в Україну і вивезення за її межі об'єктів тваринного
світу, Правил вилучення і реалізації незаконно добутих диких
тварин, Правил відшкодування збитків, завданих порушенням
законодавства про охорону навколишнього природного середовища,
інших актів відповідно до законодавства України.
Кодифікація, спрямована на екологізацію комплексних
нормативно-правових актів, включає: першочергове розроблення та прийняття нових законів та інших
нормативно-правових актів, а саме: Торговельного (Господарського)
кодексу України, Закону України про відходи, Кодексу України про
адміністративні правопорушення (розділ "Адміністративна
відповідальність за екологічні правопорушення"), Кримінального
кодексу України (розділ "Екологічні злочини"), Цивільного кодексу
України (розділ "Відшкодування збитків за екологічні
правопорушення" (абсолютну еколого-правову відповідальність); внесення змін до законів, що визначають статус центральних та
місцевих органів державної виконавчої влади у галузі охорони
довкілля і використання природних ресурсів, регламентують
здійснення підприємницької, інвестиційної, інноваційної,
науково-технічної діяльності, проектування, містобудування,
виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції,
розвиток транспорту, зв'язку та інших видів діяльності, здатних
негативно впливати на стан довкілля, а також законів про
розмежування функцій спеціально уповноважених органів державного
контролю в галузі використання природних ресурсів, охорони
довкілля і забезпечення екологічної безпеки тощо.
Інкорпорація актів екологічного законодавства передбачає
систематизацію законів і нормативно-правових актів екологічного
законодавства чи окремих розділів або витягів з них для
використання в навчальних, наукових та практичних цілях.
Інкорпорацію актів екологічного законодавства доцільно
здійснювати періодично у формах підготовки та видання коментарів
до екологічного законодавства та опублікування окремих збірників,
упорядкування тематичних довідників, видання окремих законів з
постатейними документами, упорядкування і видання навчальних
практикумів, підготовки і видання зводу (зібрання) законів та
нормативно-правових актів екологічного законодавства.
2) Удосконалення правових засад управління і контролю в
галузі використання природних ресурсів, охорони довкілля,
забезпечення екологічної безпеки
Удосконалення правових основ управління і контролю в галузі
екології має бути спрямоване на: реорганізацію системи органів управління природними ресурсами
та наступну інтеграцію функцій управління в галузі використання
природних ресурсів в єдину узгоджену функціональну систему; розширення складу і повноважень місцевих органів управління і
контролю з питань охорони довкілля і раціонального використання
природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки; зміщення акценту в здійсненні державного контролю за
дотриманням екологічного законодавства шляхом поступового
формування органів екологічного контролю на регіональному рівні; використання можливостей басейнового принципу з урахуванням
регіональних і місцевих особливостей та закономірностей розвитку
природних комплексів та екосистем; узгодження координаційних і контрольних функцій Мінекобезпеки
та органів прокуратури щодо посилення контролю за дотриманням
екологічного законодавства, реалізації екологічної політики
держави, захисту екологічних прав громадян.
3) Правове заохочення громадян та їх екологічних об'єднань до
здійснення природоохоронної діяльності
Правове заохочення громадян, а також екологічних та інших
об'єднань громадян доцільно спрямовувати на захист екологічних
прав населення, забезпечення екологічної безпеки, ефективного
використання природних ресурсів та охорони довкілля за допомогою
таких правових важелів: врегулювання механізму використання громадської думки в
процесі прийняття екологічно значущих рішень, зокрема під час
проектування, планування розміщення екологічно небезпечних
об'єктів, реалізації іншої діяльності, здатної негативно впливати
на стан довкілля та здоров'я людей; сприяння діяльності екологічних об'єднань громадян у
розв'язанні конкретних екологічних проблем відповідного регіону,
міста, селища, села, залучення їх до здійснення відповідних
екологічних програм, різних природоохоронних заходів; стимулювання здійснення громадськими екологічними
об'єднаннями контрольної діяльності, поширення передових форм та
методів взаємодії з місцевими органами виконавчої влади,
спеціально уповноваженими органами державного екологічного
контролю.
4) Посилення ролі еколого-правової освіти, культури і науки
З метою посилення ролі еколого-правової освіти, культури і
науки у проведенні природоохоронної діяльності передбачається: розширення мережі спеціальних навчальних еколого-правових
закладів (коледжі, інститути тощо), створення нових та
реорганізація діючих наукових, зокрема еколого-експертних центрів,
діяльність яких спрямована на дослідження і оцінку різноманітних
проблем охорони довкілля, використання природних ресурсів,
забезпечення екологічної безпеки; розроблення нових навчальних програм, удосконалення методики
викладання екологічного права (основ екологічного права) та
спецкурсів з еколого-правових дисциплін у сучасних умовах для
підготовки фахівців у галузі права, інших гуманітарних та
природничих наук і знань; визначення пріоритетних наукових досліджень у галузі
використання природних ресурсів, охорони довкілля, забезпечення
екологічної безпеки; створення в системі Мінекобезпеки Наукового центру
екологічного права і законодавства для здійснення комплексних
еколого-правових досліджень; заснування "Екологічного вісника" - друкованого органу
Мінекобезпеки та інших органів управління в галузі екології з
метою поширення достовірної екологічної інформації серед
населення.
5) Розвиток ядерного законодавства
Важливим етапом у створенні системи законодавчого регулювання
екологічної безпеки ядерних об'єктів було прийняття
основоположного в ядерній галузі Закону України "Про використання
ядерної енергії та радіаційну безпеку" ( 35/95-ВР ), а також
законів України "Про поводження з радіоактивними відходами"
( 255/95-ВР ) і "Про екологічну експертизу" ( 45/95-ВР ), Водного
кодексу України ( 213/95-ВР ) та інших законів.
На сьогоднішній день особливе місце займає питання
соціально-економічної захищеності населення. Це особливо актуально
для регіонів розташування підприємств ядерно-паливного циклу (АЕС,
уранодобувних та переробних комбінатів), радіаційно небезпечних
підприємств та об'єктів, призначених для поводження з
радіоактивними відходами. Виходячи з цього, невідкладним є
прийняття Кабінетом Міністрів України ряду нормативно-правових
актів з метою регулювання питань соціального захисту населення,
забезпечення фінансування робіт по будівництву та реконструкції
об'єктів соціально-культурної сфери, що здійснюється в зонах
навколо діючих атомних електростанцій.
Відповідно до законів України "Про охорону навколишнього
природного середовища" ( 1264-12 ), "Про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку" і "Про поводження з радіоактивними
відходами", з метою реалізації права громадян та їх об'єднань на
участь у формуванні політики у сфері використання ядерної енергії
та радіаційної безпеки одним з першочергових завдань є введення в
дію Положення про громадські слухання в питаннях використання
ядерної енергії та радіаційної безпеки.
З метою забезпечення протирадіаційного захисту населення
країни, а також згідно з положеннями Конституції ( 254к/96-ВР ) та
законів України "Про забезпечення санітарного та епідемічного
благополуччя населення" ( 4004-12 ), "Про використання ядерної
енергії та радіаційну безпеку" ( 39/95-ВР ) та інших затверджено
"Норми радіаційної безпеки населення України" (НРБУ-97), в які
закладено сучасні концептуальні підходи.
Прийняття законів щодо регулювання екологічної безпеки
ядерних об'єктів потребує перегляду, узгодження або розробки нових
нормативно-правових документів, які стосуються широкого кола
питань, від видачі дозволів на спеціальне водокористування та
регламентів скидів стічних вод з накопичувачів до методик
визначення гранично допустимих скидів і викидів у навколишнє
середовище та інструкцій про стягнення плати за скиди і викиди
тощо.
35. ЕКОНОМІЧНИЙ МЕХАНІЗМ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ. ФІНАНСОВІ

ЗАСАДИ ДОСЯГНЕННЯ МЕТИ
Реформування економічної системи і перехід до ринку повинні
не тільки підвищити ефективність національної економіки, а й
сприяти ліквідації субсидій на використання таких природних
ресурсів, як енергія, корисні копалини і вода, та поліпшенню стану
довкілля завдяки застосуванню жорстких заходів щодо
відповідальності за масове нераціональне використання природних
ресурсів.
Для врахування екологічних вимог у ході розгортання
приватизаційних процесів дедалі більшого значення повинен набувати
екологічний аудит. Впровадження екологічного аудиту в практику
сприятиме одержанню основних даних про несприятливі з точки зору
екології підприємства для приватизаційної діяльності, визначенню
завдань у короткотерміновий період.
Вдосконалення діючого економічного механізму
природокористування і природоохоронної діяльності та формування
стабільних джерел фінансування природоохоронних заходів в умовах
переходу до ринкових відносин має стати органічною складовою
системи управління і регулювання економіки, стимулювати охорону і
відтворення природно-ресурсного потенціалу країни шляхом створення
відповідних економічних умов (інвестиційних, податкових, кредитних
тощо).
Система фінансування природоохоронних заходів в умовах
переходу до ринкової економіки формується на основі таких головних
джерел: Державного бюджету України та місцевих бюджетів; бюджету Автономної Республіки Крим; фондів охорони навколишнього природного середовища всіх
рівнів; власних коштів підприємств; іноземних надходжень та інвестицій; інших позабюджетних коштів.
Фінансування із державного бюджету передбачається для
здійснення пріоритетних програм та проектів, що мають
першочергове, загальнонаціональне значення. Обсяг бюджетних коштів
залежатиме від рівнів та темпів розвитку економіки України.
Позабюджетне фінансування має становити домінуючу частину
витрат на здійснення природоохоронної політики. Для цього
необхідна концентрація платежів за забруднення навколишнього
природного середовища та за спеціальне використання природних
ресурсів, надходжень від штрафів та компенсації шкоди, завданої
внаслідок порушення природоохоронного законодавства, в
Національному екологічному фонді, який діятиме на правах юридичної
особи на загальнодержавному та регіональному рівнях.
Для забезпечення стабільного надходження коштів для
здійснення природоохоронних заходів пріоритетне значення має
надаватися розвиткові економічного механізму природокористування.
Головними складовими елементами економічного механізму
природокористування мають бути: плата за спеціальне використання природних ресурсів; плата за забруднення навколишнього природного середовища та
інші види шкідливого впливу на довкілля; система фінансування і кредитування природоохоронних заходів
(державний і місцеві бюджети, природоохоронні фонди, банки, кошти
підприємств, іноземні надходження та інвестиції тощо); екологізація податкової і цінової систем; підтримка становлення і розвитку екоіндустрії.
Залученню іноземних інвестицій для здійснення
природоохоронних програм та проектів в Україні повинно сприяти: активна інтеграція України в європейські та світові
природоохоронні процеси; формування сприятливих умов та ефективної системи залучення
іноземних інвестицій як в економіку України в цілому, так і в
охорону довкілля та використання природних ресурсів.
36. РЕГІОНАЛЬНА ЕКОЛОГІЧНА ПОЛІТИКА
Регіональна екологічна політика має грунтуватися на таких
принципах: дотримання загальнонаціональних пріоритетів у галузі охорони
довкілля і використання природних ресурсів; забезпечення розмежування повноважень між органами виконавчої
влади; врахування екологічних інтересів інших регіонів, у тому числі
за межами України, відповідно до міждержавних угод; формування механізму фінансового забезпечення
природоохоронної діяльності регіонів.
З метою нормативно-правового забезпечення основних напрямів
регіональної екологічної політики слід передбачити: визначення фіксованої частки валового національного продукту
регіону, що спрямовується на охорону довкілля, відповідно до рівня
забруднення середовища; збалансування бюджетних витрат на охорону природи на
загальнодержавному та місцевому рівнях на основі пропорційності
між внеском регіону в бюджетні надходження та станом природного
середовища в регіоні; створення системи місцевих, регіональних та загальнодержавних
екологічних програм; внесення змін до законів та інших нормативно-правових актів
щодо забезпечення економічної бази природоохоронної діяльності в
регіонах; створення законодавчих передумов для приватизації об'єктів
екологічної інфраструктури регіонів з урахуванням специфічних умов
забезпечення їх економічної рентабельності.
Для екологічно-кризових регіонів (Донецько-Придніпровський,
Азово-Чорноморський, Полісся) реалізовуватимуться комплекси
першочергових природоохоронних заходів. У складі державних програм
економічного і соціального розвитку регіонів розроблятимуться та
виконуватимуться відповідні екологічні розділи.
Міжрегіональний розподіл державних коштів на економічний
розвиток регіонів потрібно здійснювати з наданням пріоритетності
екологічно кризовим регіонам.
VII. ЕКОЛОГІЧНА ЕКСПЕРТИЗА
Передбачається розвиток екологічної експертизи у таких
напрямах:
1. Удосконалення законодавчого забезпечення
еколого-експертної діяльності органів Мінекобезпеки України, для
чого передбачається, з урахуванням досвіду практичної організації
та проведення державної екологічної експертизи, внесення
відповідних змін до Закону України "Про екологічну експертизу".
2. Розширення інструктивно-методичної бази здійснення
державної екологічної експертизи, зокрема підготовка і
впровадження Інструкції по проведенню державної екологічної
експертизи матеріалів, реєстрації пестицидів і агрохімікатів.
3. Сприяння (методичне, фінансове, організаційне)
спеціалізованим організаціям у розробці державних будівельних норм
України (ДБН) з питань складу і змісту розділів оцінки впливу на
навколишнє середовище (ОВНС) у проектно-планувальній документації,
а також у підготовці посібника до діючих ДБН з питань складу і
змісту матеріалів ОВНС у проектах будівництва підприємств,
будинків і споруд.
4. Спрямування основної діяльності еколого-експертних
підрозділів органів Мінекобезпеки України на оцінку документації
щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену
екологічну небезпеку.
5. Забезпечення підвищення наукової обгрунтованості,
комплексності та об'єктивності висновків державної екологічної
експертизи шляхом розширення залучення органами Мінекобезпеки до
еколого-експертних оцінок спеціалізованих наукових організацій та
громадськості.
VIII. МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО
37. МІЖНАРОДНІ УГОДИ
Розв'язання екологічних проблем, викладених вище, неможливе
без широкого та активного міжнародного співробітництва.
Це зумовлено: глобальним характером багатьох екологічних проблем; транскордонним характером забруднення; міжнародними зобов'язаннями України щодо охорони довкілля; вигодами від міжнародного обміну досвідом та технологіями,
можливостями залучення іноземних інвестицій.
Україна є Стороною в понад 70 міжнародних двосторонніх та
багатосторонніх угодах, пов'язаних з охороною довкілля.
Виконання Україною зобов'язань, що випливають із
багатосторонніх угод, вимагає приведення внутрішніх законів та
нормативно-правових актів у відповідність з існуючими нормами
міжнародного права та врахування існуючої міжнародної практики під
час розробки нових законодавчих актів.
У найближчі роки слід очікувати значного збільшення
міжнародних зобов'язань України, оскільки існує ціла низка
конвенцій, приєднання до яких (а також підписання нових) мало б
для України суттєве політичне значення та значно посилило б
можливості галузі охорони довкілля, використання і відтворення
природних ресурсів.
Поряд з виконанням зобов'язань України, що випливають із
багатосторонніх договорів у галузі охорони довкілля, в
перспективному плані важливе значення має подальше розширення
міжнародного співробітництва за такими напрямами: співробітництво з міжнародними організаціями системи ООН у
галузі охорони довкілля (ЮНЕП - Програма ООН по навколишньому
природному середовищу, ЄЕК ООН - Європейська Економічна комісія
ООН, ПРООН - Програма розвитку ООН, МАГАТЕ - Міжнародне агентство
по атомній енергетиці ООН, ФАО - Організація по продовольству та
сільському господарству, Центр ООН по населених пунктах, Комісія
сталого розвитку, Глобальний Екологічний Фонд та інші); співробітництво на двосторонній основі в галузі охорони
довкілля, раціонального використання природних ресурсів та ядерної
і радіаційної безпеки з урядами сусідніх держав, держав -
стратегічних партнерів та донорів у рамках двосторонніх угод,
спільних програм тощо; участь у регіональних природоохоронних заходах (Чорне та
Азовське моря, Дніпро, Дунай, Карпати, Донбас тощо); участь у міжнародних програмах ліквідації наслідків
Чорнобильської аварії, зокрема в рамках Меморандуму про
взаємопорозуміння між урядами країн "Великої сімки", Європейської
Комісії та України щодо закриття Чорнобильської АЕС (реалізація
Плану підвищення безпеки об'єкта "Укриття", завершення будівництва
нових атомних енергоблоків, які компенсують втрату потужностей
Чорнобильської АЕС, проблеми радіоактивних відходів, нейтралізація
перенесення забруднень повітряними та водними потоками тощо).

Джерело:Офіційний портал ВРУ

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Показати наступного разу?

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Оновлення в Господарських договорах

Ви не авторизовані

Розділи системи

119 392 272

24 732

2 684

529 331

23 017 278

Унікальні можливості

Моніторинг

Календар засідань

Обране

Добірки прецедентів

Зв'яжіться з нами

Про нас

Комерційний відділ

Підтримка користувачів

Загальні контакти

Соціальні мережі

Ця функція стане доступною в повній версії продукту

Ця функція стане доступною в повній версії продукту