ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
N 2 від 26.03.93м. Київ
vd930326 vn2
Про судову практику в справах про злочини,пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання
в місцях позбавлення волі
( Із змінами, внесеними згідно з ПостановоюПленуму Верховного Суду України
N 3 ( v0003700-95 ) від 13.01.95 )
Обговоривши практику застосування законодавства у справах про
злочини, пов'язані з порушеннями режиму відбування покарання в
місцях позбавлення волі, Пленум зазначає, що суди не завжди
забезпечують суворе дотримання вимог закону, допускають помилки
при кваліфікації дій винних осіб, відмежуванні одних злочинів від
інших. Мають місце випадки, коли суди поверхово досліджують
обставини кримінальних справ, іноді не забезпечують підсудним
права на захист, а також правильного застосування матеріального і
процесуального закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був
підданий справедливому покаранню.У зв'язку з цим, а також з питаннями, що виникли в судовій
практиці по справах даної категорії, Пленум Верховного Суду
України ПОСТАНОВЛЯЄ:
1. Звернути увагу судів на необхідність суворого дотримання
вимог закону при розгляді справ про злочини, які пов'язані з
порушеннями режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі,
всебічного, повного і об'єктивного дослідження всіх обставин
вчиненого злочину, забезпечення підсудним права на захист,
неухильного додержання принципу індивідуалізації при призначенні
покарання. 2. Роз'яснити, що за змістом ст.69-1 КК України ( 2001-05 )
нападом на адміністрацію місця позбавлення волі є вчинення
насильницьких дій (зв'язування, відібрання зброї, нанесення
побоїв або тілесних ушкоджень, вбивство та ін.), а також погроза
застосування насильства відносно представника адміністрації у
зв'язку з його законною службовою діяльністю, при наявності
реальних підстав побоювання негайного виконання цієї погрози. Разом з тим непокора або опір представнику адміністрації у
зв'язку з його службовою діяльністю, які пов'язані з відмовою
виконати його законні вимоги, не повинні розглядатися як напад на
цю особу. 3. Судам слід мати на увазі, що відповідальність за ст.69-1
КК України настає при вчиненні нападу на службових осіб, які на
підставі ст.71 Виправно-трудового кодексу України ( 3325-07 )
користуються правом застосування заходів заохочення і стягнення
щодо засуджених, крім того, на чергових помічників начальників
колоній та інших осіб начальницького складу, військовослужбовців
військ внутрішньої та конвойної охорони, які несуть службу по
охороні і нагляду, а також на осіб, які здійснюють у місцях
позбавлення волі медичне обслуговування, культурно-освітню
роботу, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання
засуджених, адміністративний та інженерно-технічний персонал
виправно-трудових установ. 4. Під тероризуванням засуджених, які стали на шлях
виправлення, передбаченим ст.69-1 КК України, слід розуміти
застосування насильства або погрози застосування насильства з
метою примусити їх відмовитись від сумлінного ставлення до праці,
додержання правил режиму, а також вчинення таких же дій із помсти
за виконання громадських обов'язків по зміцненню дисципліни і
порядку у виправно-трудовій установі. Тероризуванням слід вважати
також глумління і знущання над засудженими з метою їх залякування
і перешкодження виконанню покарання. Нанесення побоїв, заподіяння тілесних ушкоджень т інші
дії, якщо вони вчинені на грунті сварок, особистих відносин
підсудного з потерпілим, не можуть бути кваліфіковані як
тероризування засуджених. За змістом ст.55 Виправно-трудового кодексу України
( 3325-07 ) засудженими, які стали на шлях виправлення, слід
вважати, зокрема, тих, що додержуються режиму утримання місця
позбавлення волі, сумлінно ставляться до праці, проявляють іншу
корисну ініціативу.дії, якщо вони вчинені на грунті сварок, особистих відносин
підсудного з потерпілим, не можуть бути кваліфіковані як
тероризування засуджених. За змістом ст.55 Виправно-трудового кодексу України
( 3325-07 ) засудженими, які стали на шлях виправлення, слід
вважати, зокрема, тих, що додержуються режиму утримання місця
позбавлення волі, сумлінно ставляться до праці, проявляють іншу
корисну ініціативу. 5. Під організацією злочинних угруповань, передбаченою
ст.69-1 КК України, слід розуміти дії по створенню об'єднання
двох або більше засуджених з метою вчинення нападів на
адміністрацію виправно-трудової установи, або тероризування
засуджених, які стали на шлях виправлення, а також дії по
вербуванню засуджених в члени угруповання, розробці плану
діяльності, керівництву угрупованням та ін. Під активною участю в такому угрупованні слід розуміти
підмовляння окремих засуджених до вчинення протиправних дій
відносно інших засуджених або до нападу на адміністрацію,
підшукування необхідних засобів, предметів або знарядь злочину. Організація злочинних угруповань з метою тероризування
засуджених, які стали на шлях виправлення, або нападу на
адміністрацію чи активна участь у такому угрупованні створюють
закінчений склад злочину, передбачений ст.69-1 КК України, навіть
у тому випадку, коли угруповання ще не вчинило намічених
злочинних дій. У таких випадках відповідальності підлягають
організатори та активні учасники угруповання. Судам належить
ретельно з'ясовувати роль і ступінь участі кожного підсудного в
злочині з тим, щоб виключити засудження за ст.69-1 КК України
інших осіб. 6. Суди повинні мати на увазі, що суб'єктом злочину,
передбаченого ст.69-1 КК України, може бути тільки особа, яка
відбуває покарання в місці позбавлення волі. Дії організаторів,
підмовників та пособників вчинення цього складу злочину, які не
перебувають у місцях позбавлення волі, належить кваліфікувати за
статтями 19, 69-1 КК України. 7. Якщо особа засуджена за сукупністю злочинів, з яких хоч
один є тяжким, то вчинені нею дії по дезорганізації роботи
виправно-трудової установи підлягають кваліфікації за ч.2 ст.69-1
КК України незалежно від того, в який період відбування вони
вчинені. 8. Напад на адміністрацію чи інші дії, які дезорганізують
роботу виправно-трудової установи, поєднані зі злісною непокорою
вимогам адміністрації цієї установи, підлягають кваліфікації за
ст.69-1 КК України і додаткової кваліфікації за ст.183-3 КК
України ( 2002-05 ) не потребують. Напад на адміністрацію або тероризування засуджених, які
стали на шлях виправлення, поєднані з умисним вбивством,
заподіянням умисних тяжких тілесних ушкоджень, належить
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 69-1
та статтями 93 або ст.101 КК України.
9. У тих випадках, коли напад на адміністрацію
виправно-трудової установи поєднаний з організацією масових
безпорядків, що супроводжувались насильством над особою,
погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади
із застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались
як зброя, а також з активною участю в масових безпорядках, дії
винних осіб слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених статтею 69-1 та частиною першою статті 71
Кримінального кодексу, а якщо дії винних осіб призвели до загибелі
людей або інших тяжких наслідків - за статтею 69-1 та частиною
другою статті 71 Кримінального кодексу ( 2001-05 ). ( Абзац перший
пункту 9 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 )та статтями 93 або ст.101 КК України.
9. У тих випадках, коли напад на адміністрацію
виправно-трудової установи поєднаний з організацією масових
безпорядків, що супроводжувались насильством над особою,
погромами, підпалами, знищенням майна, опором представникам влади
із застосуванням зброї або інших предметів, що використовувались
як зброя, а також з активною участю в масових безпорядках, дії
винних осіб слід кваліфікувати за сукупністю злочинів,
передбачених статтею 69-1 та частиною першою статті 71
Кримінального кодексу, а якщо дії винних осіб призвели до загибелі
людей або інших тяжких наслідків - за статтею 69-1 та частиною
другою статті 71 Кримінального кодексу ( 2001-05 ). ( Абзац перший
пункту 9 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) Під поняттям "загибель людей" (ч.2 ст.71 КК) слід розуміти
заподіяння смерті одній чи кільком особам. ( Абзац другий
пункту 9 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 )пункту 9 в редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) Під "іншими тяжкими наслідками" (ч.2 ст.71 КК) слід розуміти
заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам,
середньої тяжкості тілесних ушкоджень двом чи більше особам,
значних матеріальних збитків державній, колективній, громадській
організації або окремим громадянам. ( Абзац третій пункту 9 в
редакції Постанови Пленуму Верховного Суду України N 3( v0003700-95 ) від 13.01.95 )Умисне знищення або пошкодження державного чи колективного
майна під час масових безпорядків, вчинені шляхом підпалу або
іншим загальнонебезпечним способом, якщо воно спричинило людські
жертви чи завдало особливо великої шкоди, слід кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених ч.2 ст.71 та ч.3 ст.89 КК
України. ( Абзац четвертий пункту 9 із змінами, внесеними згідно
з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3 ( v0003700-95 )
від 13.01.95 ) ( Абзац п'ятий виключено на підставі Постанови Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) В
інших випадках знищення або пошкодження майна під час масових
безпорядків охоплюється складом злочину, передбаченимст.71 КК, і додаткової кваліфікації за відповідними статтями КК не
потребує. 10. Якщо напад на адміністрацію виправно-трудової установи
був поєднаний з захопленням заложників, такі дії належить
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст.69-1 і
відповідно за ч.4 або ч.5 ст.123-1 КК України ( 2001-05 ). 11. Захоплення заложників і наступна злісна непокора вимогам
адміністрації виправно-трудової установи про їх звільнення, за
наявності інших необхідних ознак злочину, передбаченого ст.183-3
КК України ( 2002-05 ), підлягають кваліфікації за статтями 123-1
та 183-3 КК України. 12. Організація масових безпорядків або активна участь в
них, поєднані зі злісною непокорою адміністрації
виправно-трудової установи, вчинені засудженим, який за порушення
режиму відбування покарання протягом року мав стягнення у вигляді
переведення в приміщення камерного типу (одиночну камеру) або на
тюремне ув'язнення, підлягають кваліфікації за ст.71 КК України,
і додаткової кваліфікації за ст.183-3 КК України не потребують. 13. Відповідальність за втечу з місця позбавлення волі або
з-під варти особи, яка відбуває покарання чи перебуває в
попередньому ув'язненні, настає лише за наявності прямого умислу
на втечу і незалежно від мотивів залишення місця позбавлення волі. Така втеча є закінченим складом злочину з моменту умисного
незаконного залишення засудженим або особою, яка перебуває під
вартою, місця позбавлення волі. Разом з тим суди не повинні допускати засудження за
самовільне залишення виправно-трудової колонії-поселення осіб,
які не намагалися ухилитися від відбування покарання і
добровільно повернулися до колонії-поселення через нетривалий час
після її залишення, враховуючи те, що згідно зі ст.33
Виправно-трудового кодексу України ( 3325-07 ) ці засуджені
утримуються не під вартою, а лише під наглядом, користуються
правом вільного пересування в межах території колонії, а з
дозволу адміністрації колонії-поселення - і в межах області. За
такі дії до засуджених можуть застосовуватись заходи стягнення,
передбачені ст.67 Виправно-трудового кодексу України. 14. Дії осіб, що втікають з місць позбавлення волі або з-під
варти, поєднані з нападом на адміністрацію, належить
кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею 69-1 і
частиною другою ст.183 КК України. ( Пункт 14 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) 15. Якщо особа засуджена за статтями 183 чи 183-3 КК України
за дії, які вона вчинила під час незаконного позбавлення волі чи
тримання під вартою, вирок підлягає скасуванню, а справа закриттю
на підставі п.2 ст.6 КПК України ( 1001-05 ) за відсутністю в
діях складу злочину. Не може бути засуджена особа за втечу з-під варти під час
попереднього ув'язнення, поки судом не буде в установленому
порядку доведена її винність у вчиненні того злочину, за який їй
було обрано такий запобіжний захід. 16. Під злісною непокорою вимогам адміністрації
виправно-трудової установи, передбаченою ст.183-3 КК України,
слід розуміти відкриту відмову засудженого від виконання
конкретних законних вимог представника адміністрації
виправно-трудової установи, який в силу свого службового
становища мав право пред'явити таку вимогу, а засуджений був
зобов'язаний і міг її виконати, але умисно не виконав (наприклад,
відмова від роботи без поважних причин, невиконання вимог про
припинення порушення режиму відбування покарання, неодноразовість
безпричинної відмови засудженого від виконання законних вимог
адміністрації, демонстративність, зухвалість такої відмови). Порушення засудженим режиму утримання у виправно-трудовій
установі не містить ознаки злісної непокори, якщо представник
адміністрації виправно-трудової установи не звертався до
засудженого з конкретними вимогами з цього приводу. 17. Інша протидія адміністрації виправно-трудової установи у
здійсненні її функцій, передбачена диспозицією ст.183-3 КК
України, може полягати в навмисних діях засудженого, спрямованих
на перешкоду нормальній праці засуджених або проведенню заходів
адміністрації згідно з правилами внутрішнього розпорядку
виправно-трудової установи. Зокрема, за цією ознакою слід
кваліфікувати, за наявності необхідних ознак злісної непокори,
дії засуджених, які були організаторами та активними учасниками
страйків у виправно-трудових установах. Не є злісною непокорою вимогам адміністрації або іншою
протидією їй порушення форми одягу, запізнення до шикування та
аналогічні малозначні порушення. 18. Суб'єктом складу злочину, передбаченого ст.183-3 КК
України ( 2002-05 ), може бути особа, яка за рішенням суду
засуджена і відбуває покарання у виправно-трудовій колонії
загального, посиленого, суворого або особливого режиму, мала
стягнення у вигляді переведення до приміщення камерного типу
(одиночну камеру) або на тюремне ув'язнення і протягом року після
звільнення вчинила злісну непокору вимогам адміністрації
виправно-трудової установи чи іншу протидію їй. Засуджені, які
відбувають покарання в тюрмі, суб'єктами цього складу злочину не
являються. Особа, якій за вироком суду відбування частини покарання було
призначено у тюрмі, після переведення до виправно-трудової
установи (колонії) може нести відповідальність за ст.183-3 КК
України.19. Особливо небезпечний рецидивіст або особа, яка засуджена
за тяжкий злочин, не можуть бути притягнуті до відповідальності
за ч.2 ст.183-3 КК України, якщо відносно них до вчинення злісної
непокори чи іншої протидії адміністрації виправно-трудової
установи протягом року не застосовувались такі дисциплінарні
стягнення, як переведення до приміщення камерного типу (одиночну
камеру) або на тюремне ув'язнення.України.19. Особливо небезпечний рецидивіст або особа, яка засуджена
за тяжкий злочин, не можуть бути притягнуті до відповідальності
за ч.2 ст.183-3 КК України, якщо відносно них до вчинення злісної
непокори чи іншої протидії адміністрації виправно-трудової
установи протягом року не застосовувались такі дисциплінарні
стягнення, як переведення до приміщення камерного типу (одиночну
камеру) або на тюремне ув'язнення. 20. Враховуючи, що згідно зі ст.70 Виправно-трудового
кодексу України ( 3325-07 ) заборонено переводити у приміщення
камерного типу жінок, які мають при собі грудних дітей, а також
звільнених від роботи вагітних, зазначені категорії жінок не
можуть бути суб'єктами злочину, передбаченого ст.183-3 КК
України, за винятком тих, яких переводили на тюремне ув'язнення. 21. Засуджені, які відбувають покарання у виховно-трудових
колоніях, не можуть нести відповідальність за ст.183-3 КК
України, оскільки до них не застосовуються такі дисциплінарні
стягнення, як переведення у приміщення камерного типу (одиночну
камеру) або на тюремне ув'язнення. 22. Судам слід мати на увазі, що до представників
адміністрації виправно-трудової установи, які мають право
пред'являти вимоги до засуджених і за злісну непокору котрим
настає відповідальність за ст.183-3 КК України, відносяться
службові особи виправно-трудової установи, які на підставі ст.71
Виправно-трудового кодексу України мають право накладення на
засуджених дисциплінарних стягнень. Непокора іншим особам не містить складу злочину,
передбаченого ст.183-3 КК України. За такі дії може настати
дисциплінарна відповідальність згідно зі ст.67 Виправно-трудового
кодексу України. 23. Суди повинні перевіряти правомірність переведення особи,
яка притягається до кримінальної відповідальності за злісну
непокору, до приміщення камерного типу (одиночну камеру),
насамперед обгрунтованість накладення на особу інших
дисциплінарних стягнень, які передували переведенню до приміщення
камерного типу (одиночну камеру), відповідність їх вимогам
Виправно-трудового кодексу України. З цією метою слід приєднувати до матеріалів кримінальної
справи ті нормативні акти (правила внутрішнього трудового
розпорядку, правила поведінки в локальних зонах тощо), на підставі
яких пред'явлена вимога представником адміністрації до
засудженого. Якщо засуджений свою відмову виконати вимогу адміністрації
виправно-трудової установи мотивував наявністю у нього
захворювання, яке перешкоджає виконувати певну роботу, до справи
необхідно приєднувати відповідний медичний висновок, який
спростовує таке його твердження. 24. Оскільки чинним законодавством, зокрема статтями 67, 68
Виправно-трудового кодексу України, не передбачена можливість
повторного притягнення до відповідальності за одне і те ж
порушення режиму відбування покарання, то засуджений не може бути
переведений до приміщення камерного типу (одиночну камеру), якщо
до нього за те ж саме порушення вже застосоване інше стягнення. 25. У зв'язку з тим, що згідно зі ст.71 ВТК ( 3325-07 )
переведення засуджених до приміщення камерного типу (одиночну
камеру) здійснюється за мотивованою постановою начальника колонії,
погодженою з спостережною комісією Ради народних депутатів, судам
слід перевіряти, чи виносилась така постанова та чи була вона
погоджена з спостережною комісією. Погодження зазначеної комісії
повинно бути підтверджено відповідним протоколом її засідання та
рішенням з цього питання. Якщо засідання спостережної комісії з приводу переведення
особи до приміщення камерного типу (одиночної камери) не
проводилося, суд визнає таке переведення необгрунтованим. 26. В кримінальній справі повинні бути дані про час
звільнення особи з приміщення камерного типу (одиночної камери)
або з тюрми, оскільки вони мають значення для визначення
встановленого законом строку, протягом якого така особа може бути
притягнута до кримінальної відповідальності за злісну непокору
вимогам адміністрації виправно-трудової установи. 27. Звернути увагу судів на те, що у відповідності з
вимогами п.5 ст.101 КПК України ( 1002-05 ) до органів дізнання
відносяться начальники виправно-трудових установ, а не особи, які
проводять дізнання за їх дорученням (оперуповноважені
оперативно-режимних частин, начальники таких частин тощо). У
зв'язку з цим, якщо справа про злісну непокору вимогам
адміністрації виправно-трудової установи порушена не особами,
переліченими у ст.97 цього Кодексу, суд повинен вважати, що
справу не порушено і направити її на додаткове розслідування.
( Пункт 27 із змінами, внесеними згідно з Постановою Пленуму
Верховного Суду України N 3 ( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) 28. Злісну непокору вимогам адміністрації виправно-трудової
установи, вчинену засудженим, який відбуває покарання, визначене
за сукупністю злочинів (вироків), з яких хоча б один віднесений
законом до тяжких, належить кваліфікувати за ч.2 ст.183-3 КК
України.29. Дії службових осіб виправно-трудових установ, які
пов'язані з незаконною передачею засудженим заборонених предметів,
за наявності необхідних ознак складу злочину і в залежності від
обставин справи можуть кваліфікуватися за сукупністю злочинів,
передбачених статтями 165 і 183-4 КК України.України.29. Дії службових осіб виправно-трудових установ, які
пов'язані з незаконною передачею засудженим заборонених предметів,
за наявності необхідних ознак складу злочину і в залежності від
обставин справи можуть кваліфікуватися за сукупністю злочинів,
передбачених статтями 165 і 183-4 КК України. Якщо службова особа, яка незаконно передає засудженим
заборонені предмети, одержує за це у будь-якому вигляді
винагороду, такі дії потребують додаткової кваліфікації за
ст.168 КК України. Дії робітників і службовців виправно-трудових установ, які
не є службовими особами, і незаконно передають засудженим
заборонені предмети, належить кваліфікувати за ст.183-4 КК
України за наявності інших ознак цього злочину (тобто вчинені
після накладення адміністративного стягнення за такі ж дії, або
систематично, або у великих розмірах). 30. Судам слід мати на увазі, що у тих випадках, коли
предметами незаконної передачі засудженим були зброя, бойові
припаси, вибухові, отруйні, сильнодіючі речовини, наркотичні
засоби, дії таких осіб необхідно кваліфікувати також як збут
зазначених предметів, речовин і засобів. Коли незаконна передача самогону чи інших міцних спиртних
напоїв домашнього вироблення була пов'язана з торгівлею ними, дії
таких службових осіб належить додатково кваліфікувати за
сукупністю злочинів, передбачених статтями 149 та 165, а інших
осіб - за ст.149 КК України. ( Абзац другий пункту 30 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) Дії осіб, які полягають у незаконній передачі засудженим
зброї, бойових припасів, вибухових, отруйних, сильнодіючих
речовин, наркотичних засобів, якщо вони вчинені з метою сприяння
втечі, слід кваліфікувати також і за статтею 19 та відповідною
частиною ст.183 КК України. ( Абзац третій пункту 30 із змінами,
внесеними згідно з Постановою Пленуму Верховного Суду України N 3
( v0003700-95 ) від 13.01.95 ) Для вирішення питань, чи відносяться сховані від догляду
предмети до вибухових, отруйних, сильнодіючих речовин, наркотичних
засобів, а також лікарських та інших засобів, що викликають
одурманювання, необхідно проводити відповідні судові експертизи. 31. Суди зобов'язані послідовно виконувати вимоги закону про
індивідуалізацію покарання і виключити упередженість при
призначенні покарання особам, які вчинили злочини у місцях
позбавлення волі, маючи на увазі, що до них у повній мірі
відносяться загальні начала призначення покарання, тобто має бути
всебічне враховування ступеня суспільної небезпечності злочину,
особи винного, його поведінки, характеру, мотивів і конкретних
обставин скоєного злочину, інших обставин, що пом'якшують і
обтяжують відповідальність. З метою найбільш повного з'ясування даних про особу
підсудного до справи слід приєднувати разом з копіями раніше
постановлених вироків та інших судових рішень також докладні
характеристики про його поведінку та ставлення до праці у місцях
позбавлення волі, а у необхідних випадках і документи про стан
здоров'я. Призначаючи покарання за сукупністю вироків, судам необхідно
виходити з того, що остаточне покарання повинно у максимальній
мірі сприяти виправленню засудженого. 32. У кожному випадку судам необхідно з'ясовувати причини та
умови, які сприяли вчиненню злочину в місці позбавлення волі. На виявлені порушення закону та недоліки в діяльності
виправно-трудових установ або інших органів чи службових осіб суди
зобов'язані реагувати окремими ухвалами. У разі встановлення безпідставного звільнення від
відповідальності осіб, які вчинили злочин, пов'язаний з порушенням
режиму відбування покарання в місцях позбавлення волі, судам
необхідно вживати заходів для притягнення таких осіб до
відповідальності. 33. Судовій колегії в кримінальних справах Верховного Суду
України, обласним, Київському і Севастопольському міським судам,
військовим судам регіонів і Військово-Морських Сил України
необхідно посилити нагляд за діяльністю судів по розгляду справ
про злочини, пов'язані з порушенням режиму відбування покарання в
місцях позбавлення волі з тим, щоб своєчасно виправляти судові
помилки.
