П О С Т А Н О В АВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ
Про тлумачення Закону України "Про реабілітаціюжертв політичних репресій в Україні"
( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1994, N 15, ст.88 )
У зв'язку з численними запитами реабілітованих громадян,
комісій по поновленню прав реабілітованих, інших посадових осіб та
в інтересах єдиного поняття і вірного застосування Закону Верховна
Рада України п о с т а н о в л я є:
1. Роз'яснити, що політичний мотив репресій (стаття 1) - це
застосування державою примусових заходів щодо противників
Радянської влади у вигляді пред'явлення обвинувачення у вчиненні
політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи
соціально небезпечною у політичному відношенні за наявності
достовірних матеріалів, застосування на цих підставах репресій у
судовому порядку відповідно до статей 33-34 Кримінального кодексу
Української РСР у редакції 1927 року та в адміністративному
порядку.
2. Територія Української РСР (стаття 1) - територія України
на час прийняття Закону України "Про реабілітацію жертв політичних
репресій в Україні" ( 962-12 ) - 17 квітня 1991 року.
3. Громадяни України - особи, які постійно проживали на
території України до застосування щодо них незаконних репресій, і
також такі, які з різних причин були переміщені за межі України.
4. Застосування (піддання) репресій (стаття 1): - оголошення вироку, ухвали (постанови) судом першої
інстанції або рішення (постанови) позасудовим органом про
застосування кримінального покарання, відправлення у заслання та
вислання без пред'явлення обвинувачення у конкретному злочині; - винесення судом або позасудовим органом рішення про
необгрунтоване застосування примусових заходів медичного
характеру; - винесення постанови про арешт та тримання під вартою в
разі закриття справи на попередньому слідстві чи у судовому
порядку; - прийняття рішення місцевими органами влади, службовими
особами чи громадськими організаціями про застосування репресії в
адміністративному порядку.
5. Не підлягають реабілітації особи (стаття 2, частина
перша), щодо яких у матеріалах кримінальних справ є сукупність
доказів, які підтверджують їх зраду батьківщини у формах,
передбачених Кримінальними кодексами Української РСР 1922, 1927
та 1961 років ( 2001-05, 2002-05 ). Злочини проти миру та людства (стаття 2, частина друга) -
злочини, кваліфіковані за Законом N 10 Контрольної Ради у
Німеччині від 20 грудня 1945 року "Про покарання осіб, винних у
військових злочинах, злочинах проти миру та проти людства"
(стаття 11, 1, пункти "а", "в" і "с") та згідно з Указом
Верховної Ради СРСР від 19 квітня 1943 року "Про міру покарання
для німецько-фашистських злочинців, винних у вбивствах та
мордуваннях радянських цивільних громадян та полонених
червоноармійців, для шпигунів, зрадників Батьківщини з боку
радянських громадян та їх пособників". Виходячи із загальноприйнятих принципів міжнародного права та
на підставі наведених нормативних актів не можуть бути
реабілітовані за Законом України "Про реабілітацію жертв
політичних репресій в Україні" засуджені громадяни колишнього
СРСР, іноземні громадяни та особи без громадянства, які під час
другої світової війни служили у військових формуваннях фашистської
Німеччини та її сателітів, охоронних військах СС, поліції,
адміністративних органах окупантів. Підлягають реабілітації громадяни, які займали
адміністративні посади в період тимчасової німецької окупації
території України, якщо буде встановлено, що вони подавали
допомогу партизанам, підпільникам і частинам Радянської Армії чи
саботували виконання вимог окупаційної влади, допомагали населенню
в приховуванні запасів продовольства та майна чи іншим шляхом
сприяли боротьбі з окупантами.
6. Збройні формування (стаття 2, частина третя) - стабільні
озброєні угруповання осіб, які об'єдналися для боротьби проти
державної влади, незалежно від кваліфікації дій їх організаторів
та членів.
7. Направлення у заслання, вислання та спеціальні поселення
в адміністративному порядку (стаття 3) - застосування репресій на
підставі рішень місцевих органів влади, адміністративних органів,
посадових осіб чи громадських організацій з політичних мотивів до
сімей осіб, репресованих за обвинуваченням у контрреволюційних
злочинах; до осіб, визнаних соціально небезпечними у політичному
відношенні, противниками колективізації; до обвинувачених у
зв'язках з так званими "ворогами народу", у приналежності до
політичних партій тощо. Особи, які були незаконно вислані чи заслані і згодом
реабілітовані, поновлюються в усіх громадянських правах, але на
них не поширюються пільги, передбачені статтею 6 цього Закону. Не підлягають реабілітації відправлені в адміністративному
порядку на спецпоселення радянські громадяни, які перебували під
час війни у полоні, а також репатрійовані громадяни, які служили у
стройових формуваннях німецької армії, поліції, спеціальних
німецьких формуваннях та брали участь у розвідувальних, каральних
та бойових діях проти Червоної Армії, партизанів, армій
антигітлерівської коаліції та мирного населення, за винятком тих,
хто пізніше брав активну участь у складі Червоної Армії або
партизанських загонів, а також у лавах Руху Опору інших держав у
бойових діях проти німецько-фашистських військ та їх сателітів. Довідки про реабілітацію згідно із статтею 3 цього Закону
видаються реабілітованим на їх вимогу органами внутрішніх справ за
наявності у них відповідних документів (постанови про вислання,
особистих справ на виселених осіб тощо), а за відсутності таких
документів - районними комісіями по поновленню прав реабілітованих
після встановлення ними факту виселення.
8. Особи, які були засуджені неодноразово або по сукупності
за політичні (контрреволюційні) та загальнокримінальні злочини і
згодом реабілітовані відповідно до статті 1 Закону за діяння як
політичні (контрреволюційні) злочини із зниженням міри покарання в
частині реабілітації, мають право на грошову компенсацію,
передбачену статтею 5 Закону, за кожну репресію на підставі
довідок про реабілітацію.
9. Реабілітовані згідно із статтями 1 та 3 цього Закону
особи (їх спадкоємці першої черги) мають право на повернення
(відшкодування вартості) вилучених у них будинків, майна (стаття
5). Можливість повернення реабілітованому будинку (його частини)
в натурі вирішується з урахуванням конкретних обставин:
правомочного проживання там громадян, більшого порівняно з його
вартістю розміру затрат на перебудову, потреби у продовженні його
використання для соціальних потреб (дитячих закладів, лікарень
тощо). Не можуть бути повернені жилі будівлі, будинки
реабілітованому (його спадкоємцям першої черги), якщо первинному
набувачу вони були передані правомірно і знаходяться у його
власності або перебудовані у нежилі будівлі чи суттєво
перебудовані. В разі неможливості повернення будівель чи майна у натурі
реабілітованому (його спадкоємцям першої черги) їх вартість
відшкодовується установами, організаціями та їх правонаступниками
громадянам та їх спадкоємцям, а якщо ці фізичні та юридичні особи
та їх правонаступники невідомі - фінансовими органами з коштів
місцевого бюджету у розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів
України. Склад майна, яке підлягає поверненню реабілітованому,
встановлюється на підставі документів про його вилучення і
реалізацію з архівів та інших установ. Майно (або його
компенсація) повертається спадкоємцям першої черги реабілітованого
в разі подання свідоцтва про право на спадщину, яке відкривається
з дня прийняття про це рішення районною Комісією з питань
поновлення прав реабілітованих. Коло спадкоємців першої черги
визначається на день винесення цього рішення. Свідоцтво про право на спадщину видається нотаріальними
конторами достроково на підставі відповідного рішення Комісії з
питань поновлення прав реабілітованих, яке має містити відомості
про склад спадкового майна (або суму його відшкодування у
мінімальних заробітних платах), перелік документів, на підставі
яких встановлена належність громадянина до кола спадкоємців першої
черги, та документів, згідно з якими встановлено факт смерті
спадкодавця. В разі появи спадкоємців першої черги реабілітованого вони
мають право отримати свою частку (відшкодування вартості) у
спадкоємця, який оформив на своє ім'я спадкове майно
(компенсацію), а при невирішенні цього питання між собою -
звернутися до суду. Питання про спадкування жилого будинку при появі інших
спадкоємців першої черги вирішується у судовому порядку.
10. Право на безкоштовне забезпечення автомобілем (стаття 6),
встановленого для інвалідів класу мають тільки реабілітовані
згідно із статтею 1 цього Закону особи, які стали інвалідами
внаслідок репресій і мають відповідні медичні показання.
11. Довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у
державах - республіках колишнього СРСР або його державними
органами, є чинними на території України. В разі необхідності
органи прокуратури та внутрішніх справ України роблять
відповідний запит до органів держав - республік колишнього СРСР,
які видали такі документи, щодо офіційних документів про підставу
реабілітації та інших необхідних даних. Правоохоронні органи, архівні та інші державні установи
України за запитом державних та громадських установ, а також
приватних осіб з держав - республік колишнього СРСР подають
правову допомогу у питаннях, пов'язаних з реабілітацією.
12. Відповідно до частин четвертої та сьомої статті 7 цього
Закону обласні і Київський міський суди, військові суди регіонів і
Військово-Морських Сил України вправі переглядати в порядку
нагляду і за нововиявленими обставинами кримінальні справи,
розглянуті в минулому військовими трибуналами та позасудовими
органами, в тому числі за межами території колишнього Радянського
Союзу, щодо осіб, які на момент застосування репресій були
громадянами України, останні судові рішення по яких винесені
військовими трибуналами фронтів, військ МВС Українського округу та
інших військових трибуналів, за винятком Військової колегії
Верховного Суду колишнього СРСР.
13. Якщо відповідно до частини четвертої статті 7 і статті 8
цього Закону особа визнається такою, що згідно із статтею 2 цього
Закону не підлягає реабілітації, прокурор складає відповідний
висновок і повідомляє про це заінтересованих осіб. Прокурор
надсилає справу на розгляд суду тільки за заявами, зверненнями
заінтересованих осіб, які не погоджуються з висновком про відмову
в реабілітації.
14. Особам, які реабілітовані у встановленому порядку до
прийняття цього Закону (до 17 квітня 1991 року) і не мають або
втратили довідки про реабілітацію, такі довідки можуть бути видані
органами Служби безпеки України та Державного архіву України за
умов, що рішення про це судових органів або прокуратури про їх
реабілітацію є в архівних кримінальних справах.
15. Реабілітовані або за їх згодою чи в разі їх смерті
близькі родичі мають право знайомитись з матеріалами закритих
провадженням кримінальних та адміністративних справ і одержувати
копії документів непроцесуального характеру. Знайомитися з такими
справами вони можуть тільки в разі, якщо в них немає даних, які
можуть негативно вплинути на гідність, законні права та інтереси
як самих потерпілих, їх рідних, так і інших громадян. Реабілітовані особи та їх спадкоємці мають право на одержання
рукописів, фотокарток, інших особистих речей, які збереглися у
справах. Державні органи зобов'язані повідомити рідних
реабілітованого про місце його загибелі (смерті) при наявності
таких даних.
Голова Верховної Ради України І.ПЛЮЩ
м.Київ, 24 грудня 1993 рокуN 3812-XII
