СУДОВА КОЛЕГІЯ В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
У Х В А Л А
22.01.92
(Витяг)
М. пред'явила позов до М. І. про визнання таким, що втратив
право користування жилим приміщенням. Позивачка зазначала, що з
відповідачем перебувала в шлюбі з 1986 р., мають дочку. В
листопаді 1988 р. відповідач залишив сім'ю і став проживати в
будинку своєї матері. У квітні 1990 р. їй надана двокімнатна
квартира в м. Тернополі. Відповідача включено в ордер, але він в
квартиру не вселився і понад шість місяців не користувався жилим
приміщенням без поважних причин, тому втратив право на жилу площу.
В зустрічному позові М. І. просив вселити в квартиру,
посилаючись на те, що позивачка перешкоджала його проживанню в
попередній однокімнатній квартирі, внаслідок чого він був
вимушений забрати свої речі, згідно зі складеним актом, і перейти
на тимчасове проживання до матері. В нову квартиру він також не
може вселитися.
Рішенням Тернопільського міського народного суду від 24
квітня 1991 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії
Тернопільського обласного суду від 14 травня 1991 р., М. І.
вселено в спірну квартиру, а в позові М. про визнання його таким,
що втратив право користування жилим приміщенням, відмовлено.
Постановою президії Тернопільського обласного суду від 14
листопада 1991 р. залишено без задоволення протест заступника
Голови Верховного Суду України на ці судові рішення.
У протесті першого заступника Голови Верховного Суду України
ставиться питання про скасування зазначених рішень і направлення
справи на новий розгляд.
Судова колегія Верховного Суду України знайшла, що протест
підлягає задоволенню з таких підстав.
Постановляючи рішення, народний суд виходив з того, що М. І.
не проживав у спірній квартирі з травня 1990 р. по січень 1991 р.
і не минув ще шестимісячний строк його відсутності.
Судова колегія і президія обласного суду з цими висновками
суду погодилися.
Проте такі висновки зроблені судом без повного і всебічного
з'ясування всіх обставин справи.
Виходячи з положень ст. 71 ЖК ( 5464-10 ) та роз'яснень,
даних у п. 10 постанови N 2 ( v0002700-85 ) Пленуму Верховного
Суду України від 12 квітня 1985 р. "Про деякі питання, що виникли
в практиці застосування судами Житлового кодексу України", право
користування жилим приміщенням при тимчасовій відсутності наймача
або членів його сім'ї зберігається протягом шести місяців або
інших строків, передбачених цією статтею. В разі відсутності цих
осіб понад встановлені строки з поважних причин: перебування у
відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок
неправомірної поведінки інших членів сім'ї, цей строк може бути
продовжений судом.
В обгрунтування своїх вимог М. посилалася на те, що
відповідач без поважних причин не вселявся в квартиру, ключа від
неї не вимагав.
На порушення вимог статей 15, 30, 40 ЦПК ( 1501-06 ) ці
доводи позивачки суд ретельно не перевірив і не з'ясував, які
неправомірні дії, що перешкоджали проживанню відповідача в спірній
квартирі, були допущені позивачкою.
Посилаючись на те, що проживанню відповідача в квартирі
перешкоджали напружені сімейні відносини, суд на порушення вимог
ст. 203 ЦПК ( 1502-06 ) не навів у рішенні переконливих доказів на
ствердження цих висновків.
Матеріалами справи встановлено, що спільно проживати сторони
припинили в листопаді 1989 р., тобто до одержання спірної
квартири. В своїх поясненнях позивачка зазначала, що після
отримання квартири бажала зберегти сім'ю.
На зазначені обставини суд уваги не звернув і не з'ясував,
які були між сторонами стосунки після отримання квартири та чому
відповідач не вселився туди після одержання ордера.
Не можна визнати обгрунтованими висновки суду про те, що
відповідач не проживав в квартирі в межах встановленого строку,
протягом якого зберігається жиле приміщення, оскільки судом не
встановлено, коли йому стало відомо про надання спірної квартири,
чи давав він письмове зобов'язання про звільнення попереднього
житла.
Крім цього, дані висновки суперечать встановленим судом
обставинам про непроживання відповідача в спірній квартирі з
травня 1989 р. по січень 1990 р., тобто понад встановлені строки.
Виходячи з наведеного, судова колегія Верховного Суду України
скасувала судові рішення і справу направила на новий розгляд.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 2, 1995 р.
Джерело:Офіційний портал ВРУ
