ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ
П О С Т А Н О В А
31.01.1992
(Витяг)
У березні 1990 р. П-ко звернулася з позовом до К. і П-ча про
поділ частини будинку та виселення.
Вона зазначала, що 6/24 частин цього будинку належали на
праві власності її батьку П., який в червні 1988 р. помер,
заповівши цю частину будинку їй. Але на час відкриття спадщини
його дружина - мати відповідачів була непрацездатною, тому на
підставі ст. 535 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ) вона
успадкувала 1/24 частину будинку, а після її смерті цю частину
успадкували відповідачі. Однак, дійти згоди в користуванні
успадкованими частинами будинку вони не можуть. Тому, посилаючись
на те, що відповідно до висновку експертизи виділити 1/24 частину
будинку в натурі неможливо, П-ко просила все, що належало в
будинку батькові, виділити їй, а на користь відповідачів стягнути
грошову компенсацію, виселивши з цих приміщень П-ча разом з усіма
проживаючими з ним особами як таких, що поселились в них після
смерті батька.
Відповідачі К. та П-ч пред'явили зустрічний позов про
визнання права власності на частину будинку, що належала батькові,
за ними, оскільки за домовленістю з батьком вони своїми коштами і
працею брали участь в її добудові та переобладнанні, а тому набули
самостійного права на неї.
Рішенням Деснянського районного народного суду від 31 травня
1990 р., залишеним без зміни ухвалою судової колегії в цивільних
справах Чернігівського обласного суду від 3 липня 1990 р., позов
П-ко задоволено, а в зустрічному позові відмовлено. Постановою
президії цього ж обласного суду від 10 липня 1991 р. - протест
прокурора Чернігівської області, а ухвалою судової колегії в
цивільних справах Верховного Суду України від 9 жовтня 1991 р. -
протест заступника Генерального прокурора України про скасування
судових рішень залишено без задоволення.
У протесті заступника Генерального прокурора України
порушується питання про скасування судових рішень в частині
виселення родини відповідача з виділених Пко приміщень з тих
підстав, що суд не перевірив його тверджень, що в цих приміщеннях
він проживав і за життя батька, а за цих умов він може бути
виселений лише при доведеності позивачкою своєї потреби в
приміщеннях. Пленум Верховного Суду України вважає, що протест не
підлягає задоволенню з таких підстав.
З матеріалів справи видно, що 2/3 частин будинку належали на
праві спільної сумісної власності батькам відповідачів.
Рішенням Деснянського районного народного суду м. Чернігова
від 2 жовтня 1975 р. ця частина будинку була поділена між батьками
- батьку виділено 11/30 частин, матері - 3/10.
Протягом 1983 - 1984 рр. мати з дозволу виконавчого комітету
Деснянської районної ради народних депутатів добудувала до своєї
частини будинку жилі й підсобні приміщення, де стали проживати й
відповідачі, батько ж самовільно переобладнав свою частину
будинку, а в 1986 р. узаконив це переобладнання. Внаслідок цього
частки співвласності на будинок змінилися і батькові стало
належати 6/24 частин будинку. 18 червня 1988 р. він помер, а 29
вересня 1988 р. померла мати.
Вирішуючи спір про визнання права власності на частину
будинку, що належала батькові, та відмовляючи в цьому
відповідачам, суд виходив з того, що переобладнання в ній батько
виконав за свої кошти, ніяких достовірних доказів про наявність
між ним і відповідачами сімейних стосунків, які підтверджували б
наявність домовленості на створення спільної власності на ці
приміщення, судом не встановлено, а тому й право власності в
порядку спадкування за заповітом повинно бути визнане за
позивачкою.
Одночасно суд зазначив, і це підтверджується матеріалами
справи, що відповідач був і є забезпеченим житлом в цьому ж
будинку - разом зі своєю сім'єю, а не як член сім'ї батька, він
займав відокремлену частину будинку і в даний час є його
співвласником. А займаючи без згоди позивачки ще й приміщення, що
їй виділяються, він порушує її права як власника, в зв'язку з чим
зобов'язаний звільнити ці приміщення. Тобто, в даному випадку суд
виходив із необхідності захисту права власності відповідно до
вимог ст. 149 Цивільного кодексу ( 1540-06 ), згідно з якою
власник може вимагати усунення будь-яких порушень його прав, хоча
б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння.
Виходячи з цього, зазначені судом висновки не спростовуються
долученими до справи довідками, на які зроблено посилання в
протесті.
Довідка вуличного комітету про те, що П-ч був прописаний в
будинку батька, сама по собі не є свідченням фактичного його
проживання з ним. В подібних випадках прописка провадиться
безпосередньо в будинок як об'єкт права особистої власності, а не
в якісь конкретні приміщення, до того ж зазначений в довідці номер
квартири не збігається з нумерацією приміщень в матеріалах бюро
технічної інвентаризації.
Ті факти, що після смерті батька на відповідача були
переоформлені автомобіль (виділений П. як інваліду) і телефон,
самі по собі за відсутності інших достовірних доказів теж не
підтверджують проживання відповідача з батьком як члена його сім'ї
і пов'язувати їх з правом подальшого користування належною
спадкодавцю частиною будинку не можна.
За таких обставин підстав для додаткової перевірки зазначених
у протесті доводів немає.
"Бюлетень законодавства і юридичної практики України",
N 3 (частина 2), 1995 р.
Джерело:Офіційний портал ВРУ
