Правова позиція
Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду
згідно з Постановою
від 21 січня 2020 року
у справі № 227/1505/18
Цивільна юрисдикція
Щодо укладення договору міни земельних ділянок з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва
Фабула справи: перший заступник керівника місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1, ТОВ «Агрофірма «Каравай», треті особи: приватний нотаріус районного нотаріального округу, Головне управління Держгеокадастру у області, про визнання договору міни земельної ділянки недійсним.
Прокурор вказує, що договір міни укладено з порушенням п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України, ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», оскільки обмінюваними можуть бути тільки земельні ділянки за схемою «пай на пай», та лише у випадку передбаченому ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)». Таким чином, за умовами оскаржуваного договору міни власники земельних ділянок передали у власність один одному належні їм земельні ділянки, які не є земельними частками (паєм) та складовими єдиного масиву. Оскільки спірний договір міни земельних ділянок укладено у період дії заборони на відчуження земельних ділянок та земельних часток, що суперечать вимогам п. 15 Перехідних положень ЗК України, тому він не відповідає вимогам закону, не має юридичної сили і повинен бути визнаний недійсним.
Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою апеляційного суду, в задоволенні позову прокурора відмовлено.
Мотивація касаційної скарги: прокурор зазначає, що суди не звернули уваги на те, що договір міни є удаваним. Крім того, посилання судів на положення ст.ст. 715, 716 ЦК України є неприйнятними, оскільки ці норми не допускають законодавчої можливості обміну саме земельних ділянок. Оскільки сторони уклали фактично договір купівлі-продажу земельної ділянки, а пп. «б» п. 15 перехідних положень ЗК України встановлено пряму заборону на купівлю-продаж земельних ділянок то спірним договором цю норму закону порушено.
Правова позиція Верховного Суду: встановлена п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, передбачала винятки, одним з яких була можливість обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону, а не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай).
Відповідно до п. «а» ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають право власності на земельні ділянки, зокрема, на підставі їх придбання за договором міни.
За договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар. Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він отримує взамін. Договором може бути встановлена доплата за товар більшої вартості, що обмінюється на товар меншої вартості (ч.ч. 1-3 ст. 715 ЦК України).
У разі, якщо власник земельної ділянки, яка знаходиться всередині єдиного масиву, що використовується спільно власниками земельних ділянок чи іншими особами для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, виявляє бажання використовувати належну йому земельну ділянку самостійно, він може обміняти її на іншу земельну ділянку на межі цього або іншого масиву (ча. 1 ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)»), ( далі - Закон України № 899-IV).
Сільські, селищні, міські ради в межах їх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) оформляють матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку (абз. 11 ч. 1 ст. 5 Закону України № 899-IV).
Ч. 1 ст. 14 Закону України № 899-IV визначає один з випадків можливого обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а не регулює обмін земельними частками (паями), права на які підтверджені сертифікатом, і розподіленими та визначеними у натурі земельними ділянками, які ще не зареєстровані за власниками земельних часток (паїв).
Ст. 14 Закону України № 899-IV не забороняє можливість обміну земельними ділянками, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в інших випадках, ніж той, який визначений у ч. 1 цієї статті, як і не забороняє можливість обміну іншими, ніж призначені для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельними ділянками сільськогосподарського призначення.
Заборона відчуження земельних ділянок сільськогосподарського призначення, визначена у пп. «б» п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній до 01 січня 2019 року, та виключення з неї можливості обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону стосуються не тільки земельних ділянок, що використовуються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, а й інших земельних ділянок сільськогосподарського призначення.
Наявність у сільських, селищних, міських рад і районних державних адміністрацій передбаченого в абз. 11 ч. 1 ст. 5 Закону № 899-IV повноваження оформляти матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту видачі державних актів на право власності на земельну ділянку (з 01 січня 2019 року - до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку), не виключає можливість обміну згідно з чинним законодавством земельними ділянками, на які вже були видані державні акти на право власності на земельну ділянку власникам земельних часток (паїв).
У своєму рішенні від 22 травня 2018 року Європейський суд з прав людини у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsitsyura v. Ukraine), що набуло статусу остаточного 22 серпня 2018 року, зазначив, що законодавча заборона відчуження земельних ділянок становить втручання у мирне володіння майном заявників (§ 104). Заборона відчуження та її продовження мали підґрунтя у національному законодавстві, яке ніколи не визнавалось неконституційним (§ 105). Органи влади України послідовно протягом майже двох десятиліть визначали своєю метою кінцеве запровадження належним чином врегульованого ринку землі, розглядаючи заборону відчуження як проміжний етап на шляху до досягнення цієї мети. Сам характер заборони відчуження, проголошена ціль її запровадження та продовження полягали по суті у наданні часу для розгляду можливих альтернатив абсолютній забороні продажу (§ 129).
Європейський суд з прав людини встановив порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (§ 149), вважаючи, що це є достатньою справедливою сатисфакцією за будь-яку моральну шкоду, завдану заявникам (§ 156).
Рішення Європейського суду з прав людини від 22 травня 2018 року у справі «Зеленчук і Цицюра проти України» (Zelenchuk and Tsytsyura v. Ukraine, заяви № 846/16 і № 1075/16) не може трактуватися як спеціальний дозвіл на вільний обіг земельних ділянок сільськогосподарського призначення безвідносно до приписів нормативних актів України.
Такий висновок відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленому у постанові від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (касаційне провадження № 14-66цс19), у якому відступлено від висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 05 листопада 2014 року у справі № 6-172цс14, від 11 лютого 2015 року у справі № 6-5цс15, від 12 жовтня 2016 року у справі № 6-464цс16.
Велика Палата Верховного Суду 15 травня 2019 року прийняла постанову в справі № 227/1506/18-ц ( провадження № 14-66цс19) у якій зазначила, що пп. «б» п. 15 розділу Х «Перехідні положення» ЗК України гарантує можливість обміну не земельної частки (паю) на іншу земельну частку (пай), а земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону. Ч. 1 ст. 14 Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» не обмежує випадки, за яких може бути проведений такий обмін, а визначає одну із можливостей обміну земельними ділянками, що використовуються їхніми власниками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Також, зазначено те, що у відповідності до ч. 3 ст. 715 ЦК України передбачається можливість встановлення у договорі міни доплати.
Висновки: ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва та які зареєстровані, а тому на спірні правовідносини не поширюються положення Закону України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», дія якого поширюється на обмін розподілених між власниками, визначених у натурі земельних ділянок, але які ще незареєстровані відповідно до закону за власниками, тобто таких, які не можуть виступати об`єктом цивільних прав. Отже, правовідносини, які виникли між ОСОБА_2 та ТОВ «Агрофірма «Каравай» внаслідок укладення договору міни, не суперечать пп. «б» п. 15 розділу X «Перехідні положення» ЗК України у редакції, чинній на час укладення договору міни, та відповідають положенням ст.ст. 203, 715, 716 ЦК України.
Ключові слова: угоди щодо земельної ділянки, втручання у мирне володіння майном, договір бартеру, мораторій на землю, підстави набуття права власності на землю, правовий режим земель сільськогосподарського призначення, повноваження ОМС у сфері земельних відносин, недійсність правочину
