Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 29 травня 2019 року
у справі № 357/17852/15-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо юрисдикції спорів між батьками дитини про визнання незаконним вивезення дитини за кордон, визначення місця її проживання та відібрання дитини
Фабула справи: ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_5, третя особа - Служба у справах дітей міської ради, про визнання незаконним вивезення дитини, визначення місця її проживання, відібрання дитини та відшкодування моральної шкоди
Позов обгрунтовано тим, він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5. У цьому шлюбі в них народився син ОСОБА_7 та син ОСОБА_8. Рішенням суду першої інстанції шлюб розірвано та визначено місце проживання сина ОСОБА_9 з матір`ю. Між сторонами укладено договір про участь у вихованні сина ОСОБА_9. Відповідачка порушила умови договору про участь у вихованні дитини і права свого сина на вільне спілкування з батьком та братом, а також на отримання освіти рідною мовою та гарантовану державою охорону здоров`я.
Рішенням суду першої інстанції позов задоволено частково. Визнано незаконним вивезення ОСОБА_5 неповнолітнього сина. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачка порушила вимоги чинного законодавства та умови укладеного між сторонами договору. Разом з тим вимога про відібрання дитини та зобов`язання відповідача повернути сина ОСОБА_9 не відповідає нормам ст.16 ЦК України щодо способу захисту порушеного права, оскільки порядок повернення дитини у випадку її вивезення без обов`язкової згоди одного з батьків визначений Конвенцією про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 28 жовтня 1980 року, згідно з якою в Україні центральним органом з виконання передбачених цією Конвенцією функцій, а також співробітництва з компетентними органами за кордоном визначено Міністерство юстиції України, яке діє безпосередньо або через територіальні управління юстиції.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в частині визначення місця проживання дитини, суд виходив з того, що це питання вже вирішено судом, який визначив місце її проживання з матір`ю, а вимогу про зміну місця проживання дитини позивач не заявляв.
Ухвалою апеляційного суду клопотання відповідача про закриття провадження у справі задоволено. Закрито апеляційне провадження у справі в частині вимоги про визначення місця проживання дитини. При цьому апеляційний суд керувався положеннями п. 3 ч.1 ст. 255 ЦПК України, згідно з яким суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами.
Постановою апеляційного суду рішення суду першої інстанції скасовано в частині задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди та відмови у задоволенні позовних вимог про відібрання дитини, ухвалено в цій частині нове рішення. Позовні вимоги про відібрання дитини задоволено. Постанову апеляційного суду мотивовано тим, відповідачка протиправно, без згоди позивача, вивезла ОСОБА_9 за межі України, внаслідок чого змінилося його звичне соціальне, культурне та мовне середовище, порушені соціальні зв`язки, що однозначно впливає на його подальше життя, розвиток і виховання обома батьками, до того ж ОСОБА_9 у його віці потребує особливої уваги з боку батька.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_5 вказувала, що позивачу, який хотів визнати незаконним виїзд дитини за кордон, потрібно було звертатись до відповідного суду адміністративної юрисдикції з позовною заявою до органів Державної прикордонної служби України, на яку покладається запобігання та недопущення перетину державного кордону України особами, яким обмежено у праві виїзду. Оскарження дій (бездіяльності) Державної прикордонної служби України здійснюється безпосередньо до адміністративного суду відповідно до КАС України.
Правова позиція Верховного Суду: за правилами ч.1 ст. 15 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин; інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства. Аналогічна норма закріплена в ч.1 ст. 19 ЦПК України в чинній редакції.
Разом з тим відповідно до ч.2 ст. 4, п. 1 ч.2 ст. 17 КАС України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції, юрисдикція адміністративних судів поширюється на всі публічно-правові спори, крім спорів, для яких законом встановлено інший порядок судового вирішення. Зокрема, юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів або правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Аналогічну норму закріплено у ч.1 ст. 19 КАС України у чинній редакції.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Аналогічна норма містилась у ст. 11 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судом першої інстанції.
Висновки: позов пред`явлено ОСОБА_6 з підстав порушення ОСОБА_5 його права на спілкування та участь у вихованні дитини, що свідчить про приватно правовий характер спірних правовідносин. Позивач не порушує питання про дотримання суб`єктом владних повноважень (Державною прикордонною службою України) під час виконання покладених на нього законом публічно-владних управлінських функцій установленого законом порядку прийняття рішень під час перетину державного кордону громадянами України. Вимога про визнання незаконним виїзду дитини за кордон обґрунтована, зокрема, порушенням одним із батьків договору про участь у вихованні дитини, норм СК України і пов`язана з вирішенням інших позовних вимог.
Відтак наведені в касаційній скарзі доводи про те, що цей спір підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не знайшли підтвердження.
Ключові слова: предметна підсудність, встановлення виду судочинства, компетенція суду з розгляду справ, критерії розмежування юрисдикції
