Правова позиція

Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду

згідно з Постановою

від 25 січня 2023 року

у справі № 303/3450/20

Кримінальна юрисдикція

Щодо забезпечення інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання

ФАБУЛА СПРАВИ

Вироком суду першої інстанції ОСОБА_6 визнано винуватою у вчиненні злочину, передбаченого частиною 1 статті 115 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років.

Ухвалою апеляційного суду вирок місцевого суду у частині призначеного покарання змінено. Призначено ОСОБА_6 за вчинений нею злочин, передбачений частиною 1 статті 115 КК, покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. В решті вирок місцевого суду залишено без змін.

ОЦІНКА СУДУ

Аналіз положення частини третьої статті 62 Конституції України про те, що «обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом», дає підстави для висновку, що обвинувачення у вчиненні злочину не може бути обґрунтоване фактичними даними, одержаними в незаконний спосіб, а саме: з порушенням конституційних прав і свобод людини і громадянина; з порушенням встановлених законом порядку, засобів, джерел отримання фактичних даних; не уповноваженою на те особою тощо.

Частиною першою статті 87 КПК передбачено, що ключовою умовою для визнання доказів недопустимими є їх отримання внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, вирішуючи питання про допустимість зазначених вище доказів, слід оцінювати дії поліцейських з огляду на дотримання ними положень Конституції України, КПК та інших законів України, якими регламентована діяльність поліції, міжнародних правових актів, ратифікованих Верховною Радою України, насамперед, Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Так, відповідно до статті 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

Порівняно з положенням зазначеної вище статті Конституції України, стаття 18 КПК конкретизувала зміст та розширила обсяг гарантій свободи від самовикриття, зазначивши, що жодна особа не може бути примушена визнавати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення (частина 1 статті 18 КПК), та що кожна особа має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права (частина 2 статті 18 КПК).

Відповідно до частини 1 статті 30 Закону України «Про Національну поліцію» поліція для виконання покладених на неї завдань вживає заходів реагування на правопорушення, визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення та Кримінальним процесуальним кодексом України, на підставі та в порядку, визначених законом.

Згідно з частиною 1 статті 33 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський може опитати особу, якщо існує достатньо підстав вважати, що вона володіє інформацією, необхідною для виконання поліцейських повноважень.

Надання особою інформації є добровільним. Особа може відмовитися від надання інформації (частина 2 статті 33 зазначеного Закону).

Вирішуючи питання щодо обов'язку поліцейських повідомити про право відмовитися від надання інформації, колегія суддів зазначає, що у правовідносинах, які виникають у сфері публічно-правового регулювання, наявність будь-якого права у особи безальтернативно кореспондує з обов'язком представника влади роз'яснити це право і надати реальну можливість скористатися ним, навіть у тих випадках, коли такий обов`язок прямо не передбачений у законі.

ВИСНОВКИ: зі змісту статті 18 КПК слідує, що інформування особи про гарантоване їй право зберігати мовчання має бути забезпечене у разі наявності підстав вважати, що було вчинене кримінальне правопорушення та за умови ймовірної причетності цієї особи до скоєння злочину. Не роз`яснення за таких обставин права особи на свободу від самовикриття має визнаватися істотним порушенням прав людини і основоположних свобод, а докази, одержані на їх підставі, - недопустимими.

КЛЮЧОВІ СЛОВА: засади кримінального провадження, оцінка доказів, право на свободу від самовикриття, критерії допустимості доказів, повноваження правоохоронних органів