Правова позиція
Великої Палати Верховного Суду
згідно з Постановою
від 19 лютого 2020 року
у справі № 210/4458/15-ц
Цивільна юрисдикція
Щодо порядку встановлення статусу реабілітованої особи
Фабула справи: ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, в якій просила встановити, що вона була піддана репресіям разом із матір'ю - ОСОБА_3, - перебувала у засланні і має бути реабілітованою згідно зі ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року № 962-XII (далі - Закон № 962-XII) у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин.
Суд першої інстанції ухвалив рішення про задоволення заяви. Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та закрив провадження у справі.
Мотивація касаційної скарги: ОСОБА_1 вважає, що у неї були законні підстави для звернення із заявою відповідно до ст. 256 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року, а саме: відсутність іншої можливості одержати документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язане із наступним вирішенням спору про право.
Правова позиція Верховного Суду: згідно з п. 5 ч. 2 ст. 234 ЦПК України у редакції, чинній на час звернення заявниці до суду, окреме провадження суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення. Визначений у ч. 1 ст. 256 ЦПК України у тій же редакції перелік фактів, які може встановлювати суд, не є вичерпним, оскільки згідно з ч. 2 зазначеної статті у судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Відповідно до ч. 4 ст. 256 ЦПК України у зазначеній редакції суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду. Аналогічні приписи передбачені у ч. 6 ст. 294 і ч. 4 ст. 315 ЦПК України у редакції, чинній на момент розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.
Заявниця звернулася до суду із заявою про встановлення факту її реабілітації за ст. 1 Закону № 962-XII. Мотивувала тим, що це необхідно для отримання пільг, встановлених вказаним Законом.
Відповідно до ст. 8 Закону № 962-XII «особі, яку визнано судом чи військовим трибуналом такою, що не підлягає реабілітації, вручається копія ухвали (постанови), а в разі визнання необґрунтовано засудженою або підданою покаранню за рішенням позасудового органу - довідка про реабілітацію. Ухвалу (постанову) суду чи військового трибуналу може бути опротестовано прокурором або головою відповідного суду чи оскаржено особою, якій відмовлено в реабілітації.Протести в порядку нагляду і за нововиявленими обставинами розглядаються у звичайному порядку, передбаченому нормами КПК України».
Відповідно до абз. 4 п. 7 постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», чинної на час виникнення спірних правовідносин, довідки про реабілітацію згідно зі ст. 3 цього Закону видаються реабілітованим на їх вимогу органами внутрішніх справ за наявності у них відповідних документів (постанови про вислання, особистих справ на виселених осіб тощо), а за відсутності таких документів - районними комісіями по поновленню прав реабілітованих після встановлення ними факту виселення.
Якщо відповідно до ч. 4 ст. 7 і ст. 8 цього Закону особа визнається такою, що згідно з його ст. 2 не підлягає реабілітації, прокурор складає відповідний висновок і повідомляє про це заінтересованих осіб. Прокурор надсилає справу на розгляд суду тільки за заявами, зверненнями заінтересованих осіб, які не погоджуються з висновком про відмову в реабілітації (п. 13 Постанови).
Отже, на час виникнення спірних правовідносин Закон № 962-XII і Постанова встановлювали певний порядок реабілітації особи, згідно з яким це питання вирішував суд у випадку, якщо прокурор дійшов висновку про відсутність підстав для реабілітації особи. Довідка прокуратури про реабілітацію особи була підставою для реалізації цією особою прав, пов`язаних із набуттям відповідного статусу. Проте станом на час розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду порядок прийняття рішень з питань визнання осіб реабілітованими або потерпілими від репресій суттєво змінився: такі рішення приймає Національна комісія з реабілітації за поданням регіональних комісій з реабілітації та на підставі заяви репресованої особи, її спадкоємців, будь-якого члена її сім`ї, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам`яті Українського народу, громадського об`єднання, що провадить діяльність у сфері дослідження історії України ХХ століття та/або надання допомоги громадянам з питань, пов`язаних із реабілітацією жертв репресій тоталітарних режимів. Така заява подається за вибором заявника-фізичної особи до регіональної комісії за місцем його проживання, за місцезнаходженням заявника-юридичної особи або місцем зберігання архівних кримінальних справ, носіїв архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, інших архівних документів, у яких міститься інформація про здійснення репресій. Відмова у прийнятті та розгляді такої заяви забороняється (ст. 7 Закону № 962-XII у редакції, чинній з 5 травня 2018 року).
Суд апеляційної інстанції встановив, що згідно з довідкою Прокуратури про реабілітацію, заявниця знаходилась у засланні 5 років 8 місяців та 8 днів і реабілітована на підставі ст. 3 Закону № 962-XII. Оскільки висновку щодо наявності підстав для реабілітації заявниці був позитивним, у прокуратури не було передбачених законом передумов для звернення до відповідного суду.
Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що підставою для звернення із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, стала відмова прокуратури надати заявниці довідку про реабілітацію за ст. 1 Закону № 962-XII, хоча мати заявниці (з якою остання, не будучи засудженою, відбувала заслання) отримала, як встановив суд апеляційної інстанції, саме таку довідку. Тобто, заявниця фактично оспорює правомірність дій прокуратури, яка щодо однієї сім`ї, що відбувала заслання, видала довідки про реабілітацію за різними статтями Закону № 962-XII: матері заявниці, засудженій позасудовим органом, видала довідку про реабілітацію на підставі ст. 1 Закону № 962-XII, а заявниці - про реабілітацію на підставі ст. 3 Закону № 962-XII.
Висновки: оскільки законодавство України передбачає спеціальний порядок встановлення статусу реабілітованої особи, то юридичний факт реабілітації особи за конкретною статтею Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» від 17 квітня 1991 року № 962-XII, не може бути встановлений за правилами цивільного судочинства в окремому провадженні. У випадку, якщо особа отримала від прокуратури документ, який підтверджує факт її реабілітації, проте не погоджується із обраною для реабілітації юридичною підставою, ця особа може оскаржити відповідні дії прокуратури до адміністративного суду, до повноважень якого належить, зокрема, перевірка законності й обґрунтованості дій відповідного суб'єкта владних повноважень у сфері публічно-правових відносин.
Ключові слова: предметна підсудність, підстави для повернення заяви, призначення пенсії
