Про вилучення речей і документів складається протокол або робиться відповідний запис у протоколі про адміністративне правопорушення, про огляд речей або адміністративне затримання.

Загальні правила зберігання, у тому числі обліку речей і документів, вилучених посадовими особами органів, визначених у статтях 234-1, 234-2, 244-4, 262 і 264 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - уповноважені органи), під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення встановлені Порядком зберігання вилучених під час здійснення провадження у справах про адміністративні правопорушення речей і документів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2012 р. № 17 (далі - Порядок).

Відповідно до п. 9 Порядку умовою зберігання речей і документів повинне бути забезпечення збереження їх істотних ознак та властивостей. Забороняється зберігання речей і документів в умовах, що можуть призвести до їх знищення чи псування. У разі потреби повинні бути вжиті невідкладні заходи з приведення таких речей і документів до стану, що дає змогу забезпечити їх подальше зберігання.

За результатами розгляду справи про адміністративне правопорушення речі і документи в установленому порядку конфіскуються, повертаються володільцеві або знищуються, а у разі вилучення речей за плату - реалізуються (п. 11 Порядку).

Відтак, обов`язок належного зберігання та повернення володільцеві вилучених речей, що є знаряддям або безпосереднім об`єктом правопорушення, внаслідок, зокрема, встановлення відсутності в діях особи події і складу адміністративного правопорушення, прямо передбачений нормами законодавства України.

Так, судом було встановлено, що постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 07.05.2020 у справі № 569/6870/20 провадження у справі про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_2 за ч. 1 ст. 156 КУаАП закрито у зв`язку з відсутністю в його діях події і складу адміністративного правопорушення.

Поряд з цим, постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 29.05.2020 у справі № 569/6870/20, зокрема, було встановлено, що під час складання протоколу та огляду місця події від 24.04.2020 ДОП Рівненського ВП ГУНП в Рівненській області капітаном поліції Березовським Д.А. вилучено для тимчасового зберігання: 37 пляшок горілки «Пшенична» 0,25 л та 9 пляшок по 0,5 л горілки «Бурштинівка» до прийняття рішення за даним протоколом.

Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 29.05.2020 у справі № 569/6870/20 заяву представника ОСОБА_2 - Туленіна О.В. про винесення додаткової постанови задоволено, внесено виправлення до резолютивної частини постанови № 569/6870/20 від 07.05.2020, доповнено її другим абзацом наступної редакції: вилучені алкогольні напої: 9 (дев`ять) пляшок настоянки бурштинової «Амберіал» ємкістю 0,5 л та 37 пляшок горілки «Українська пшениця» Неміроф» 0,25 л на загальну суму 2099,10 (дві тисячі дев`яносто дев`ять) гривень 10 копійок, вилучених 24.04.2020 року повернути їх власнику - ФОП Туленіну Олександру Володимировичу .

Так, згідно з ч. 4 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ.

Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки їх з істинністю вже встановлено у рішенні і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу.

Відтак, суд не бере до уваги доводи відповідача щодо того, що назви та ємність продукції, що зазначені в Протоколі про адміністративне правопорушення від 24.04.2020 не відповідають назвам, зазначеним у постанові Рівненського міського суду Рівненської області від 29.05.2020 у справі № 569/6870/20, оскільки, суд встановивши обставину вилучення продукції, визначену спірним протоколом зобов`язав повернути саме перелік продукції, зазначений у резолютивній частині вказаної постанови, а саме: 9 (дев`ять) пляшок настоянки бурштинової «Амберіал» ємкістю 0,5 л та 37 пляшок горілки «Українська пшениця» Неміроф» 0,25 л. Доказів оскарження зазначеної постанови або внесення до неї виправлень, матеріали даної справи не містять.

Суд зазначає, що відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.

Частинами першою, другою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Законом України № 475/97 від 17 липня 1997 року ратифіковано Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та Перший протокол до Конвенції, а відтак в силу статті 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства України.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику суду як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

При цьому відповідно до положень статті 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Як вбачається з видаткової накладної № БО400000701 від 24.04.2020 ТОВ «Рівненська Дистрибуційна Компанія» (постачальник) передало, а Туленін Олександр Володимирович (покупець) прийняв товар: настоянка бурштинова «Амберіал» 0,5 л, 10 пляшок загальною вартістю 840,00 грн з ПДВ.

Як вбачається з видаткових накладних № МР 00032093 від 24.04.2020 та № МР 00032098 від 24.04.2020 Товариство з обмеженою відповідальністю «ТД Міжрегіональні Ресурси» (постачальник) передало, а ФОП Туленін Олександр Володимирович (покупець) прийняв товар: горілка Немирів Українська пшениця Відбірна 40% 0,250 л. плоска Україна, 60 пляшок загальною вартістю 2178,00 грн з ПДВ.

Вартість вилучених алкогольних напоїв (2099,10 грн) та їх приналежність позивачу - ФОП Туленіну Олександру Володимировичу додатково підтверджується Постановою Рівненського міського суду Рівненської області від 29.05.2020 у справі № 569/6870/20.

Відповідно до статті 1192 ЦК України з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов`язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ такого ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.

Особою, відповідальною перед потерпілим за шкоду, завдану органами державної влади, їх посадовими та службовими особами, відповідно до наведених вище положень ЦК України, та відповідачем у справі є держава, яка набуває і здійснює свої цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. Таким органом у даній справі є ГУНП в Рівненській області, як особа, відповідальна у спірний період за збереження та повернення тимчасового вилученого майна, та Казначейська служба, яка здійснює списання коштів з державного бюджету на підставі рішення суду.

Так, судом встановлено, що позивач звертався до Рівненського ВП ГУ Національної поліції в Рівненській області із заявою про виконання постанови Рівненського міського суду від 29 травня 2020 року, однак, як зазначає позивач та не спростовує відповідач вилучені алкогольні напої, обов`язок повернення яких визначено постановою Рівненського міського суду від 29 травня 2020 року у справі № 569/6870/20, - повернуто не було.

У відзиві відповідач зазначає, що під час звернення Туленіна О.В. у червні 2020 року до Рівненського ВП ГУНП, останньому працівником поліції, яка здійснювала того дня пропускний режим до приміщення та в телефонному режимі зв`язалася із дільничним офіцером поліції Березовським Д.А. , який повідомив, що Туленіну О.В. необхідно звернутися до нього за адресою АДРЕСА_1 , де у приміщенні опорного пункту поліції під розписку отримати вилучений алкоголь, однак, протягом року Туленін О.В. за одержанням вилученого у його магазині алкоголю до дільничного офіцера не звертався.

При цьому, позивач стверджує, що жодних офіційних повідомлень (листів) від відповідача-1 щодо порядку повернення вилученого майна, він не отримував, ураховуючи, що обов`язок повернення вилученого майна покладено саме на останнього, доказів протилежного, матеріали справи № 918/343/21 - не містять.

Враховуючи викладене суд дійшов висновку про те, що визначений законом обов`язок повернути майно не виконаний і державою Україна у спірних правовідносинах не надано жодних гарантій повернення майна, не встановлено строку повернення такого майна, в зв`язку з чим наявні підстави для стягнення з Державного бюджету України заподіяних позивачу збитків.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 Цивільного кодексу України збитками є:

1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Чинним законодавством України обов`язок доведення факту наявності таких збитків та їх розмір, а також причинно-наслідковий зв`язок між правопорушенням і збитками покладено на позивача.

За приписами частини першої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, а суд в силу приписів частини першої статті 86 ГПК України оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Встановлені судом фактичні обставини викладаються в судовому рішенні з посиланням на докази, на підставі яких їх встановлено.

Позивачем здійснено розрахунок розміру збитків (матеріальної шкоди), виходячи з вартості, за якою позивач придбав вилучений товар відповідно до видаткових накладних № БО400000701 від 24.04.2020, № МР00032093 від 24.04.2020, № МР 00032098 від 24.04.2020 (84,00 грн Х 9 + 36,30 грн Х 37), тобто, 2099,10 грн.

Господарський суд погоджується з вказаним розрахунком збитків, та вважає, що він документально доведений.

Суд зазначає, що відповідно до Закону України «Про Національну поліцію» національна поліція України - це центральний орган виконавчої влади, який служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку.

Статтею 2 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що завданням поліції є, зокрема, надання поліцейських послуг у сферах охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави.

Згідно ст. 3 Закону України «Про Національну поліцію» у своїй діяльності поліція керується Конституцією України, міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цим та іншими законами України, актами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, а також виданими відповідно до них актами Міністерства внутрішніх справ України, іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про Національну поліцію» поліція у своїй діяльності керується принципом верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Приписами ст. 7 Закону України «Про Національну поліцію» передбачено, що під час виконання своїх завдань поліція забезпечує дотримання прав і свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і сприяє їх реалізації. Обмеження прав і свобод людини допускається виключно на підставах та в порядку, визначених Конституцією і законами України, за нагальної необхідності і в обсязі, необхідному для виконання завдань поліції. Здійснення заходів, що обмежують права та свободи людини, має бути негайно припинене, якщо мета застосування таких заходів досягнута або немає необхідності подальшого їх застосування.

Так, судом було встановлено, що наразі майно власнику не повернуто, а правові підстави для не повернення спірного майна або зволікання у його поверненні - відсутні.

Рішенням Конституційного Суду України від 03.10.2001 року у справі №1-36/2001, за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 32 Закону України Про Державний бюджет України на 2000 рік та статті 25 Закону України Про Державний бюджет України на 2001 рік (справа про відшкодування шкоди державою), також визначено, що шкода, завдана незаконними діями державних органів, відшкодовується за рахунок державного бюджету.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав і основних свобод людини від 1950 року, ратифікованої Україною 17.07.1997, кожна людина, права і свободи якої викладені у цій Конвенції, порушуються, має ефективний засіб захисту у відповідному національному органі незалежно від того, що порушення було вчинене особами, які діяли в офіційній якості.

Право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном передбачено статті 1 Першого протоколу до Конвенції, відповідно до якої ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

За таких обставин, відшкодування шкоди позивачу підлягає за рахунок Державного бюджету України, розпорядником якого, у спірних правовідносинах, є Державна казначейська служба України.

При цьому, суд зазначає, що відповідно до висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 27.11.2019 у справі 242/4741/16-ц, з урахуванням того, що саме на державу покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав.

Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган.

Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.

Таким чином, відповідачем у справі є держава, яка бере участь у справі через відповідний орган державної влади. Кошти на відшкодування шкоди державою підлягають стягненню з Державного бюджету України. Тому відсутня необхідність зазначення у резолютивній частині рішення таких відомостей, як орган, через який грошові кошти мають перераховуватися, або номер чи вид рахунку, з якого має бути здійснено стягнення/списання, оскільки такі відомості не впливають ні на підстави, ні на обов`язковість відновлення права позивача в разі встановлення судом його порушення, та за своє суттю є регламентацією способу та порядку виконання судового рішення, що має відображатися у відповідних нормативних актах, а не резолютивній частині рішення (пункт 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 (провадження № 12-110гс18)).

Враховуючи вищезазначене, суд вважає, що позивачем належним чином доведено факт порушення його прав у вигляді заподіяння майнової шкоди, а тому позовні вимоги позивача про стягнення матеріальної шкоди в сумі 2099,10 грн. є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню в повному обсязі.

З приводу заявлених позовних вимог щодо відшкодування моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Статтею 56 Конституції України гарантовано право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування, зокрема моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

У частині 2 зазначеної статті визначено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Отже, за змістом наведеної норми зобов`язання відшкодувати моральну шкоду виникає лише за умови, що ця шкода є безпосереднім наслідком певної протиправної дії (бездіяльності). Тобто заподіяна моральна шкода відшкодовується тій фізичній чи юридичній особі, права якої були безпосередньо порушені протиправними діями (бездіяльністю) інших осіб.

Закон передбачає, що носієм обов`язку відшкодувати шкоду крім безпосереднього завдавача шкоди можуть бути інші особи, на яких законом покладено обов`язок відшкодування шкоди. До встановлених законом випадків відшкодування моральної шкоди незалежно від вини є її заподіяння внаслідок неправомірних дій органів державної влади або органів місцевого самоврядування (стаття 1173 ЦК) або дій їх посадових чи службових осіб (стаття 1174 ЦК). В цих випадках суб`єктами відшкодування шкоди є держава, Автономна Республіка Крим або орган місцевого самоврядування.

Так, позивач стверджує, що відповідно до довідки ЛКК № 28 від 03.10.2019 року, страждає гіпертонічною хворобою ІІ ступеню, відтак, йому рекомендовано оберігатися від психоемоційних та фізичних навантажень, адже в будь-який час, відповідно до заключення ЛКК, позивачу може знадобитися невідкладна медична допомога. У свою чергу, дії (бездіяльність) відповідача-1 свідчать про безвідповідальне ставлення до покладених на нього обов`язків та порушення прав позивача, вказані діяння привели до появи у позивача негативних психосоматичних та психоемоційних змін: порушення сну, швидка втомлюваність, пасивність, нервозність, емоційна напруга та інше, а відтак, визначений позивачем розмір компенсації моральної шкоди цілком відповідає засадам розумності, поміркованості та справедливості.

Виходячи з конструкції ст. 23 ЦК України, яка визначає негативні наслідки, що можуть свідчить про заподіяння моральної шкоди, моральна шкода за своїм змістом не є однаковим поняттям для юридичних і фізичних осіб. Так, за приписами ст. 23 ЦК України, моральна шкода фізичної особи полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, її ділової репутації фізичної.

Моральна шкода юридичної особи полягає тільки у приниженні її ділової репутації.

Так, моральна шкода для фізичної особи є категорією психологічного плану, невід`ємно пов`язаною із самою особою, її відчуттями, емоційно-розумовою діяльністю, відображає внутрішній світ людини й характеризується наявністю психотравмуючих факторів, позбавленням відчуття життєвої захищеності, зміною життєвого укладу, відчуттям приниження, пригнічення, неврівноваженості, імпульсивності, зневаги, образи тощо. Під моральною шкодою фізичної особи слід розуміти наявність такого негативного емоційного сприйняття особою вчинених стосовно неї протиправних дій, що досягло певного психологічного стану - фізичних чи душевних страждань.

Тобто, моральна шкода фізичної особи є глибоко суб`єктивною категорією та оціночною як у своєму виникненні, коли постає питання про наявність підстав для її матеріальної компенсації, так і у грошовому вимірі, коли визначається розмір її компенсації.

У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв`язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом (частини 3-5 ст. 23 ЦК України).

При цьому, відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами ст. 76, 77, 78, 79 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд, оцінивши обставин справи, зазначає, що позивачем не доведено того, що дії (рішення, бездіяльність) відповідача-1 щодо неповернення вилучених 24.04.2020 року алкогольних напоїв: 9 (дев`ять) пляшок настоянки бурштинової «Амберіал» ємкістю 0,5 л та 37 пляшок горілки «Українська пшениця» Неміроф» 0,25 л на загальну суму 2099,10 (дві тисячі дев`яносто дев`ять) гривень 10 копійок, спричинили погіршення стану його здоров`я чи зниження престижу та ділової репутації позивача як суб`єкта підприємницької діяльності, з огляду на що суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди.

Оскільки, позивач звільнений від сплати судового збору, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір у сумі 393,83 грн (пропорційно розміру задоволених позовних вимог) підлягає покладенню на відповідача-1 та стягується в дохід Державного бюджету України.

Керуючись ст. 74, 76-80, 129, 236, 237, 238, 240-242 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного бюджету України на користь Фізичної особи-підприємця Туленіна Олександра Володимировича ( АДРЕСА_2 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 ) 2099 (дві тисячі дев`яносто дев`ять) грн 10 коп. майнової шкоди, завданої Головним управлінням Національної поліції в Рівненській області.

3. Стягнути з Головного управління Національної поліції в Рівненській області (33028, м. Рівне, вул. Хвильового, 2; ідентифікаційний код: 40108761) до Державного бюджету Україну 393 (триста дев`яносто три) грн 83 коп. судового збору.

4. В іншій частині позову відмовити.

5. Після набрання рішенням законної сили видати накази.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Ю.В. Картавцева