Постанова

Іменем України

17 серпня 2021 року

місто Київ

справа № 757/59491/19-ц

провадження № 61-17345св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Національний банк України, держава Україна в особі Державної казначейської служби України,

треті особи: Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Публічне акціонерне товариство «Дельта Банк»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Київського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року у складі судді Сушко Л. П.

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції заявника

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом про солідарне стягнення з Національного банку України та держави Україна в особі Державної казначейської служби України грошових коштів в розмірі 101 575, 65 дол. США та відшкодування моральної шкоди у розмірі 100 000, 00 грн, оскільки є вкладником відповідно до договору банківського вкладу (депозиту) № 006-22500-170414 «Найкращий», укладеного з Публічним акціонерним товариством «Дельта Банк» (далі - ПАТ «Дельта Банк»).

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Здійснено розподіл судових витрат.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернулася до суду апеляційної інстанції із апеляційною скаргою.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 02 жовтня 2020 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про звільнення від сплати судового збору за подання апеляційної скарги на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року залишено без руху з підстав несплати судового збору.

Відмовляючи у задоволенні клопотання про звільнення від сплати судового збору, апеляційний суд зазначив, що відповідачі у справі не є виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг у розумінні статті 1-1 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому дія цього Закону не розповсюджується на спірні правовідносини. Також суд апеляційної інстанції не взяв до уваги посилання заявника в апеляційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц, та висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі №76/34013/16-ц, оскільки висновки у цих постановах не є релевантними до спірних правовідносин.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 16 жовтня 2020 року продовжено строк для усунення недоліків апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року.

Ухвалою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 27 липня 2020 року визнано неподаною та повернуто заявнику.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що оскільки недоліки апеляційної скарги заявником не усунуто, судовий збір за подання апеляційної скарги не сплачено, апеляційна скарга підлягає поверненню.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ОСОБА_1 21 листопада 2020 року із застосуванням засобів поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року як таку, що постановлена з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, справу направити до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвалу суду апеляційної інстанції про повернення апеляційної скарги.

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши зміст касаційної скарги, Верховний Суд встановив, що касаційна скарга містить визначення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог статті 389 ЦПК України.

Заявником як підставу касаційного оскарження наведеного судового рішення визначено, що:

- оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права;

- ухвала суду апеляційної інстанції не відповідає правовим висновкам, викладеним, зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647цс20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 10585св20). Відповідно до зазначених висновків вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, що є підставою для звільнення особи від сплати судового збору відповідно до частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів»;

- споживач фінансових послуг під час звернення до суду з позовом до банку за захистом своїх порушених прав, наприклад, через неналежне виконання договору банківського вкладу, звільняється від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 07 листопада 2018 року у справі № 761/34013/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16-ц).

Отже, серед підстав касаційного оскарження ухвали суду апеляційної інстанції заявником зазначена та підстава, яка згадана у частині другій статті 389 ЦПК України, що свідчить про виконання нею вимог пункту 5 частини другої статті 392 ЦПК України щодо форми та змісту касаційної скарги.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Національний банк України подав відзив на касаційну скаргу, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду апеляційної інстанції без змін. Відповідач вважає, що на спірні правовідносини не розповсюджується дія Закону України «Про захист прав споживачів», відповідно, можливість звільнення від сплати судового збору за подання позову та апеляційної скарги виключається.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 30 листопада 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

За змістом правила частини першої статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені

пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вислухав суддю-доповідача, перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

Залишаючи апеляційну скаргу без руху та в подальшому повертаючи її заявнику, суд апеляційної інстанції зазначив, що відповідачі у справі не є виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг у розумінні статті 1-1 Закону України «Про захист прав споживачів», а тому дія цього Закону не розповсюджується на спірні правовідносини. Також суд апеляційної інстанції не взяв до уваги посилання заявника в апеляційній скарзі на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 21 березня 2018 року у справі № 761/24881/16-ц, та висновки Верховного Суду у постанові від 07 листопада 2018 року у справі №76/34013/16-ц, оскільки висновки у цих постановах не є релевантними до спірних правовідносин.

Визначаючи, чи є спірні правовідносини такими, що пов`язані із захистом прав споживачів, Верховний Суд врахував таке.

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до Національного банку України та держави Україна в особі Державної казначейської служби України, зазначила, що є вкладником ПАТ «Дельта Банк» згідно з договором банківського вкладу (депозиту) № 006-22500-170414 «Найкращий». Довідкою ПАТ «Дельта Банк» від 02 квітня 2015 року № 05-2910585/1 підтверджено, що на рахунках заявника у ПАТ «Дельта Банк» обліковуються грошові кошти у розмірі 1 575, 65 дол. США та 100 000, 00 дол. США. Постановою Правління Національного банку України від 02 жовтня 2015 року № 664 прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Дельта Банк». Рішенням Виконавчої дирекції фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 02 жовтня 2015 року № 181 «Про початок процедури ліквідації АТ «Дельта Банк» та делегування повноважень ліквідатора банку» розпочато процедуру ліквідації ПАТ «Дельта Банк» з 05 жовтня 2015 року, про що на офіційному веб-сайті Фонду гарантування вкладів фізичних осіб оприлюднено відповідне оголошення з повідомленням про порядок приймання вимог кредиторів. Позивач отримала від Фонду 200 000, 00 грн, а кредиторські вимоги ОСОБА_1 включено до реєстру акцептованих вимог кредиторів ПАТ «Дельта Банк» у четверту чергу на суму 2 002 845, 24 грн.

Позивач зазначила, що її права порушені та вона має право отримати вклад в повному обсязі за рахунок відповідачів відповідно до статті 56 Конституції України та статей 23, 1173, 1174 ЦК України.

Відповідно до статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу). До відносин банку та вкладника за рахунком, на який внесений вклад, застосовуються положення про договір банківського рахунку (глава 72 цього Кодексу), якщо інше не встановлено цією главою або не випливає із суті договору банківського вкладу.

У преамбулі Закону України «Про захист прав споживачів» зазначено, що цей Закон регулює відносини між споживачами товарів, робіт і послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів, а також визначає механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Відповідно до пункту 22 статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів» споживач - це фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника.

Аналіз положень статті 1 Закону України «Про захист прав споживачів», статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», пункту 5 частини першої статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» свідчить про те, що споживачем фінансових послуг за договором депозиту є вкладник, а виконавцем послуг та особою, яка несе відповідальність за належне надання цих послуг, є банк.

Частиною четвертою статті 4 Закону України «Про Національний банк України» передбачено, що Національний банк не відповідає за зобов`язаннями інших банків, а інші банки не відповідають за зобов`язаннями Національного банку, крім випадків, коли вони добровільно беруть на себе такі зобов`язання.

Відповідно до матеріалів справи договірні відносини щодо виконання умов договору банківського вкладу виникли між ОСОБА_1 як споживачем фінансових послуг та ПАТ «Дельта Банк» як виконавцем, суб`єктом надання фінансових послуг. Будь-які договірні відносини між ОСОБА_1 та Національним банком України відсутні.

Предметом позову у справі, яка переглядається, є вимога про відшкодування шкоди, заподіяної ОСОБА_1 як вкладнику ПАТ «Дельта Банк» протиправною бездіяльністю Національного банку України як суб`єкта владних повноважень.

За таких обставин, враховуючи, що між ОСОБА_1 та Національним банком України відсутні відносини за договором банківського вкладу, обґрунтованими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що спірні правовідносини не пов`язані із захистом прав споживачів, оскільки відповідачем у справі, яка переглядається, є не виконавець послуг за договором банківського вкладу.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 23 січня 2019 року у справі № 522/12960/17 (провадження № 61-42565св18), від 27 червня 2019 року у справі № 756/6002/17 (провадження № 61-31173св18), від 03 липня 2019 року у справі № 727/6955/17 (провадження № 61-28069св18), підстав відступити від яких суд не встановив, а заявник не обґрунтувала.

Верховний Суд відхиляє посилання заявника на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 761/34013/16-ц, від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647цс20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 10585св20), а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16-ц, оскільки вони зроблені за інших спірних правовідносин, за іншого складу учасників справи, а тому не можуть застосовуватися до спірних правовідносин у справі, яка переглядається.

Зокрема, у постановах Верховного Суду від 29 липня 2020 року у справі № 761/736/20 (провадження № 61-8647цс20), від 16 вересня 2020 року у справі № 761/877/20 (провадження № 10585св20) суд дійшов висновків про звільнення від сплати судового збору позивача як споживача фінансових послуг, оскільки вимоги позивача до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб випливають з порушення зобов`язань, підтверджених рішенням суду у іншій справі про захист прав споживача.

У постанові від 15 травня 2019 року у справі № 817/649/16 (провадження

№ 11-1032апп18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «дія частини третьої статті 22 Закону № 1023-XII поширюється на спори, які виникають між вкладниками банку та Фондом під час здійснення останнім владних управлінських функцій, а саме організації виплат відшкодувань за вкладами на підставі пункту 4 частини другої статті 4 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»».

У постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 761/34013/16-ц (провадження № 61-34528св18) Верховний Суд дійшов висновку, що «вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк їх виконавцем та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, передбачену частиною п`ятою статті 10 Закону України «Про захист прав споживачів». Апеляційний суд, дійшовши помилкового висновку про те, що споживачі за позовами, пов`язаними з порушенням їхніх прав, не відносяться до суб`єктів, які звільняються від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх інстанціях на підставі статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», не звернув увагу на те, що за договором депозиту саме банк є виконавцем фінансових послуг та несе відповідальність за неналежне надання цих послуг, та враховуючи те, що позивач звернувся з даним позовом до Департаменту фінансів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), який йому не надавав фінансових послуг, не встановив чи поширюється дія статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» на дані правовідносини».

У наведених висновках Верховного Суду не викладено правової позиції про те, що позивачі, пред`являючи вимоги про відшкодування шкоди до Національного банку України у зв`язку з його протиправною бездіяльністю, звільняються від сплати судового збору як споживачі послуг. Натомість, як встановлено, Верховний Суд сформулював протилежну судову практику про те, що у правовідносинах з Національним банком України за вимогами про стягнення грошових коштів за договорами банківських вкладів, укладених з іншим банком, який і є виконавцем послуг, позивачі не звільняються від сплати судового збору за правилами Закону України «Про захист прав споживачів».

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Враховуючи встановлені обставини щодо відсутності правових підстав для звільнення заявника від сплати судового збору на підставі частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», неподання заявником доказів, які б свідчили про усунення недоліків апеляційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм процесуального права є безпідставними.

Отже, висновки суду апеляційної інстанції відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону та узгоджуються з нормами права, які судом правильно застосовані.

З огляду на наведене Верховний Суд визнає касаційну скаргу необґрунтованою, оскільки правильне застосовування норми права є беззаперечним і не викликає розумних сумнівів щодо її застосування чи тлумачення.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Київського апеляційного суду від 11 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

І. Ю. Гулейков

В. В. Яремко