ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2021 року

м. Київ

Справа № 910/3372/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,

за участю представників сторін:

офісу ГП - Садаєва Е.С.,

позивача - Шумінська Ю.Ю.,

відповідача-1 - Майструк В.І., Перцова О.І.,

відповідача-2 -Авраменко Ю.М.,

відповідача-3 - не з`явився,

відповідача-4 - не з`явився,

третьої особи - Комісар С.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 (судді: Буравльов С.І. (головуючий), Пашкіна С.А., Андрієнко В.В.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2020 (суддя Привалов А.І.)

за позовом заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 6 (Печерської окружної прокуратури міста Києва) в інтересах держави в особі Київської міської ради

до: 1. Акціонерного товариства "К.Енерго",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "ДТЕК Сервіс",

3. Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко Ольги Вікторівни,

4. Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Комунальне підприємство виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго"

про скасування рішення про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно та визнання недійсним договору,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 6 (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Київської міської ради (далі - Позивач, Рада) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства "Київенерго" (далі - Відповідач-1, АТ "К.Енерго"), Товариства з обмеженою відповідальністю "ДТЕК Сервіс" (Відповідач-2, ТОВ "ДТЕК Сервіс"), Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко Ольги Вікторівни (далі - Відповідач-3, Шевченко О.В.), Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни (далі - Відповідач-4, Семенова Г.В.) про:

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шевченко Ольги Вікторівни № 33760093 від 08.02.2017 про реєстрацію права власності на нежитлову будівлю літ. "А", насосна станція № 4, загальною площею 2854,4 кв. м по вул. Курганівській, 4 в м. Києві за Публічним акціонерним товариством "Київенерго";

- визнання недійсним договору купівлі-продажу № 3788 від 15.12.2017 вищезазначеного нерухомого майна, укладеного між Публічним акціонерним товариством "Київенерго" та ТОВ "ДТЕК Сервіс";

- скасування рішення державного реєстратора приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Семенової Ганни Володимирівни № 38754949 від 15.12.2017 про реєстрацію права власності цього ж майна за ТОВ "ДТЕК Сервіс".

1.2. Позов обґрунтовано тим, що спірне майно є комунальною власністю, належить територіальній громаді міста в особі Позивача та закріплене на праві господарського відання за Комунальним підприємством виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) "Київтеплоенерго". Прокурор вважає, що рішення державного реєстратора № 33760093 від 08.02.2017 є незаконним та підлягає скасуванню, оскільки із заявою про державну реєстрацію права власності звернувся Відповідач-1, який не набув у встановленому законом порядку права власності на вказаний об`єкт, тобто не є власником майна, а подані для державної реєстрації документи не відповідають вимогам закону. У зв`язку з цим Прокурор стверджує, що договір купівлі-продажу № 3788 від 15.12.2017, укладений між Відповідачем-1 та Відповідачем-2 підлягає визнанню недійсним як такий, що суперечить положенням статей 317, 319, 655, 658 Цивільного кодексу України, оскільки продавцем майна виступила особа, яка не мала права власності на таке майно.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 14.05.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 у справі № 910/3372/19, відмовлено у задоволенні позову.

2.2. Місцевий господарський суд, з яким погодилась апеляційна інстанція, дійшов висновку, що у матеріалах справи відсутні докази про те, що нежитлова будівля загальною площею 2854,4 кв. м по вул. Курганівська, 4 в м. Києві передавалася в державну або комунальну власність.

2.2. Також суди посилаючись на постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 04.09.2018 у справі № 915/127/18, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 та постанову Верховного Суду від 29.01.2020 у справі № 922/900/19 вказали на те, що рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію, а тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права та інтересу позивача.

2.3. Щодо вимоги про визнання недійсним спірного договору, суди дійшли висновку, що її задоволення не призведе до відновлення порушеного права територіальної громади міста Києва в особі Ради, оскільки відповідно до статті 216 Цивільного кодексу України наслідком визнання такого договору недійсним буде повернення спірного майна у власність АТ "К.Енерго".

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі Прокурор просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків викладених у постановах Верховного Суду від 20.08.2020 у справі № 916/2464/19, від 23.06.2020 у справі № 906/516/19 та від 23.06.20.20 у справі № 922/2589/19 щодо застосування положень статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та висновків Великої Палати Верховного Суду у спорах щодо об`єктів з обмеженою оборотоздатністю викладених у постановах від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц та від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц.

3.3. Також у якості підстави для подання касаційної скарги заявник посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та пункту 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

3.4. Крім того, скаржник доводить, що суди в порушення статті 86 Господарського процесуального кодексу України не надали оцінки наявним у матеріалах справи доказам, що підтверджують заявлені позовні вимоги.

3.5. До того ж заявником у тексті касаційної скарги заявлено клопотання про заміну Київської місцевої прокуратури № 6 на її правонаступника - Печерську окружну прокуратуру міста Києва, яке обґрунтовано реорганізацією органів прокуратури.

3.6. У судовому засідання 30.06.2021 судовою колегією розглянуто вказане клопотання та задоволено його - замінено Київську місцеву прокуратуру № 6 на її правонаступника - Печерську окружну прокуратуру міста Києва.

3.7. У відзиві на касаційну скаргу АТ "К.Енерго" просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін з підстав їх законності та обґрунтованості.

4. Обставини встановлені судами

4.1. У 1966 році Підприємством теплових мереж районного енергетичного управління "Київенерго" було прийнято на баланс насосну станцію за адресою: м. Київ, вул. Курганівська, 4.

4.2. Управління справами Верховної Ради України у 1993 році виступило замовником реконструкції вказаної насосної станції у зв`язку з необхідністю збільшення її виробничої потужності, обумовленої реконструкцією готельного комплексу "Москва" по вул. Інститутській, 2 в м. Києві та проектування готельного комплексу по вул. Ольгінській в м. Києві.

4.3. Згідно з листом Головного управління архітектури та містобудування м. Києва від 23.09.1994 № 07-1707 функції замовника реконструкції насосної станції було передано Підприємству теплових мереж виробничого енергетичного об`єднання "Київенерго".

4.4. З метою реконструкції існуючої одноповерхової будівлі вказаної насосної станції Підприємством теплових мереж виробничого енергетичного об`єднання "Київенерго" було замовлено та 17.01.1995 отримано архітектурно-планове завдання "Реконструкції насосної станції теплових мереж, розташованої по вул. Курганівський, 4 в м. Києві".

При цьому архітектурно-плановим завданням (пункти 9 та 35) передбачалось, що для встановлення обладнання, виносу РУ-0, 4 кв, щита управління та телемеханіки насосної станції з машинного залу необхідно зпроектувати прибудову до насосної станції та передбачити допоміжні приміщення для розміщення персоналу та зберігання запчастин.

4.5. Указом Президента України від 04.04.1995 № 282/95 доручено Міністерству енергетики і електрифікації України створити на базі теплових електростанцій та гідроелектростанцій державні акціонерні енергогенеруючі компанії.

4.6. На виконання вказаного Указу наказом Міністерства енергетики і електрифікації України від 31.08.1995 № 177 створено Державну акціонерну енергопостачальну компанію "Київенерго" шляхом корпоратизації виробничого енергетичного об`єднання "Київенерго".

4.7. Протягом березня 1996 - грудня 1999 років відбувалася реконструкція насосної станції по вул. Курганівській, у м. Києві. Робочим проектом № 069513 реконструкції було передбачено три черги будівництва. Відповідно до пояснюваної записки до Робочого проекту, затвердженого ВАТ "Київпроект" 1996 року, у І черзі будівництва велося будівництво підпірних стінок та облаштування інженерних комунікацій для можливості роботи існуючої насосної станції; у ІІ черзі будівництва передбачався демонтаж частини існуючої станції і спорудження частини насосної станції, що проектується; і ІІІ черзі будівництва передбачався повний демонтаж існуючої насосної станції і завершення будівництва насосної станції, що проектується, а також влаштування необхідних комунікацій, автопід`їздів та благоустрою території.

4.8. 24.12.1999 складено Акт Державної приймальної комісії про прийняття в експлуатацію закінченого об`єкта "Реконструкція насосної станції № 4 на ТМ7,8 від ТЕЦ-5 по вул. Курганівській, 4 - першій пусковий комплекс", відповідно до якого будівельний об`єм споруди становить 14530 кв.м.

4.9. 24.04.2000 Київською міською радою було видано АЕК "Київенерго" Державний акт ІІ-КВ № 006706 на право постійного користування земельною ділянкою 0,3551 га для реконструкції та подальшої експлуатації насосної станції на тепломережі № 7 та № 8 ТЕЦ-5 по вул. Курганівській, 4 у Печерському районі м. Києва.

4.10. Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 29-р від 31.01.2001 прийнято пропозицію Київської міської ради про передачу теплоелектроцентралей № 5 та № 6 та теплових мереж з державної власності у власність територіальної громади міста Києва.

4.11. 26.02.2001 на виконання вказаного розпорядження Міністерство палива та енергетики передало, а Рада прийняла за актом приймання-передавання майно теплоелектроцентралей № 5 та № 6 та теплових мереж, яке не увійшло до статутного фонду АЕК "Київенерго" і перебуває на її балансі та в управлінні, передано з державної до комунальної власності територіальної громади міста Києва.

4.12. Згідно з додатком № 1 до вказаного акта приймання-передавання майна теплоелектроцентралей № 5 та № 6 та теплових мереж із державної до комунальної власності було передано насосну станцію № 4 01.01.1966, введення в експлуатацію за інвентарними номерами 79000112, 79000113, 79002297. Акт підписано 26.02.2001 Міністром Міністерства палива та енергетики України, Київським міським головою, Головою правління-генеральним директором "Київенерго" та представником Головного управління з питань майна.

4.13. 27.09.2001 між Київською міською державною адміністрацією та АЕК "Київенерго" підписано Угоду щодо реалізації проекту управління та реформування енергетичного комплексу м. Києва, предметом якої є передача майна комунальної власності територіальної громади м. Києва (далі - Угода).

4.14. Предметом Угоди було визначено передання комунальної власності територіальної громади міста Києва, згідно з додатком № 1, та об`єктів незавершеного будівництва, згідно з додатком № 2, в управління АЕК "Київенерго" з метою експлуатації майна.

4.15. Додатком № 1 до вказаної Угоди від 27.09.2001 передбачено передання в користування АЕК "Київенерго" насосної станції № 4 за інвентарними номерами 79000112, 79000113, 79002297.

4.16. Відповідно до листа Департаменту житлово-комунальної інфраструктури виконавчого органу Київської міської ради від 13.07.2018 Угоду від 27.09.2001 в частині об`єктів теплопостачання припинено з 30.04.2018 р. згідно з рішенням Київської міської ради від 24.04.2018 р. № 517/4581.

4.17. Об`єкти теплопостачання, що перебували у володінні та користуванні Публічного акціонерного товариства "Київенерго", повернуто територіальній громаді м. Києва за наказом Департаменту комунальної власності м. Києва від 04.05.2018 № 224 та закріплено на праві господарського відання за Комунальним підприємством "Київтеплоенерго".

4.18. Згідно з актами приймання-передавання основних засобів, складених між Київською міською державною адміністрацією та Публічним акціонерним товариством "Київенерго", 30.04.2018 та 31.07.2018 останнє повернуло в комунальну власність насосну станцію № 4, 01.01.1966 введення в експлуатацію (інвентарні номери 10300000113/003, 10300002297/000 та 103000000112/000).

4.19. 08.02.2017 приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Шевченко Ольгою Вікторівною зареєстровано право власності Публічного акціонерного товариства "Київенерго" на нежитлову будівлю літ. "А", насосна станція № 4, загальною площею 2854,4 кв. м за адресою: м. Київ, вул. Курганівська, будинок 4, індексний номер: 33760093.

4.20. В подальшому, 15.12.2017 вказаний об`єкт нерухомості відчужений Публічним акціонерним товариством "Київенерго" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ДТЕК Сервіс" на підставі договору купівлі-продажу.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши доводи наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. Відповідно до частини першої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

5.3. За змістом статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. За результатами розгляду такого спору має бути визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки в залежності від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.

5.4. Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

5.5. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17), тому суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу (див. mutatis mutandis висновки у пунктах 72-76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц).

5.6. Вирішуючи господарський спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 14.06.2019 у справі № 910/6642/18, від 21.01.2020 у справі № 910/7815/18, від 11.02.2020 у справі № 922/1159/19.

5.7. Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

5.8. У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

5.9. Статтею 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначено поняття державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень як офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

5.10. Державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі документів, зазначених у статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

5.11. Державна реєстрація не є способом набуття права власності, а лише становить засіб підтвердження фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно. Водночас обставини здійснення державної реєстрації відповідного речового права підлягають дослідженню під час вирішення спору щодо права власності на нерухоме майно (постанови Верховного Суду від 27.06.2018 у справі № 921/403/17-г/6, від 08.08.2019 у справі № 909/472/18).

5.12. Відповідно до статті 11 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

5.13. У частині другій статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній до 16.01.2020) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування, за змістом якої у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

5.14. Однак згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

5.15. Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній із 16.01.2020 та на час прийняття оскаржуваних рішень) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

5.16. Отже, у розумінні положень наведеної норми у чинній редакції (яка діяла на час ухвалення оскаржуваних судових рішень), на відміну від положень частини другої статті 26 цього ж Закону України у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав, як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

5.17. В пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству" унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.

5.18. Отже, за змістом цієї правової норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому, починаючи з 16.01.2020, цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Аналогічні правові висновки наведені у постановах Верховного Суду від 03.09.2020 у справі № 914/1201/19, від 23.06.2020 у справах № 906/516/19, № 905/633/19, № 922/2589/19, від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19, від 14.07.2020 у справі № 910/8387/19.

5.19. Відтак, висновок судів попередніх інстанцій щодо неналежності такого способу захисту як скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав - є помилковим.

5.20. Водночас колегія суддів враховує, що такий висновок судів попередніх інстанцій не слугував єдиною підставою для відмови у задоволенні позову.

5.21. Як було зазначено вище, предметом даного спору, зокрема, є вимога Прокурора про визнання договору купівлі-продажу № 3788 від 15.12.2017 недійсним.

5.22. Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

5.23. Згідно із частиною третьою статті 215 Цивільного кодексу України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Недійсний правочин не створює наслідків, крім пов`язаних з його недійсністю (частина перша статті 216 Цивільного кодексу України).

5.24. За змістом статті 215 Цивільного кодексу України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.

5.25. У розумінні наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, але на час розгляду справи судом має право власності чи інше речове право на предмет правочину та/або претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи також може полягати в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала (перебували) у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

5.26. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було на час пред`явлення позову порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

5.27. Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що крім учасників правочину (сторін договору), позивачем у справі про визнання недійсним правочину може бути будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин (постанови від 10.04.2019 у справі № 587/2135/16-ц, від 15.01.2020 у справі № 587/2326/16-ц, від 19.02.2020 у справі № 387/515/18, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц).

5.28. Звідси Великою Палатою Верховного Суду викладено висновок про те, що будь-яка заінтересована особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушені спірним правочином, може звернутися з позовом про визнання такого правочину недійсним.

5.29. Статтею 216 Цивільного кодексу України передбачено загальні наслідки недійсності правочину: недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

5.30. Отже, такий спосіб захисту порушеного права як визнання недійсним правочину застосовується у випадках, коли необхідно відновити становище, яке існувало до укладання правочину. Застосування зазначених правових наслідків засвідчує факт повернення сторін у первісний стан, який мав місце до вчинення недійсного правочину, тобто має місце двостороння реституція.

5.31. Оцінивши спірний правочин, суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що у матеріалах справи відсутні докази його невідповідності нормам чинного законодавства.

5.32. З огляду на це суди дійшли висновку, що задоволення таких вимог не призведе до відновлення порушеного права територіальної громади міста Києва в особі Ради, оскільки з врахуванням статті 216 Цивільного кодексу України наслідком визнання такого договору недійсним буде повернення спірного майна у власність АТ "К.Енерго".

5.33. Колегія суддів касаційної інстанції звертає увагу на правову позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 29.09.2020 у справі № 378/596/16-ц, відповідно до якої неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

5.34. При цьому, на підставі наявних у матеріалах справи доказів господарськими судами попередніх інстанцій не встановлено того, що спірний об`єкт є саме тим об`єктом, який належить на праві власності Позивачу, а отже дійшли висновку про наявність спору про право та те, що заявником при поданні позову не заявлялась така вимога.

5.35. Крім того, як вже зазначалось вище, з внесенням змін до статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" законодавцем змінено підхід щодо обов`язків суду при розгляді таких категорій справ, зокрема за приписами абзацу 3 частини третьої статті 26 цього закону ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

5.36. Згідно з частиною першою статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

5.37. За змістом статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

5.38. При ухваленні рішення суд не може виходити у рішенні за межі позовних вимог (частина друга статті 237 Господарського процесуального кодексу України).

5.39. Колегія суддів зауважує, що зміст зазначених норм вказує на те, що предмет і підстави позову визначаються самостійно позивачем і суд не може виходити за межі відповідних вимог.

5.40. У даному випадку існує не вирішений у встановленому порядку (зокрема із застосуванням визначеного Цивільним кодексом України механізму визнання права власності) спір про право власності на об`єкт нерухомого майна. Проте, Прокурор шляхом подання даного позову намагається оспорити право власності ТОВ "ДТЕК Сервіс" у площині здійснення похідних реєстраційних дій щодо майна. Зазначене з огляду на визначений законодавством порядок набуття речових прав на нерухомість та принцип диспозитивності господарського судочинства (стаття 14 Господарського процесуального кодексу України) унеможливлює вирішення такого спору судом по суті при розгляді заявлених позовних вимог.

5.41. У зв`язку з чим відсутні правові підстави для задоволення позову, оскільки в межах розгляду даного спору не доведено набуття Позивачем у встановленому законодавством порядку речового права, на захист якого подано даний позов і що державна реєстрація права власності на спірне нерухоме майно за ТОВ "ДТЕК Сервіс" порушує таке речове право Позивача.

5.41. Більше того, задоволення заявленого позову без вирішення по суті спору про право власності між сторонами не тільки не матиме наслідком поновлення прав Позивача, а й призведе до стану правової невизначеності щодо спірного нерухомого майна внаслідок вилучення з державного реєстру відповідного реєстраційного запису щодо власника цього майна.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20.05.2020 у справі № 911/1902/19.

5.42. Статтею 316 Цивільного кодексу України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

5.43. Наведені положення закону надають особі право захищати порушене цивільне право, зокрема право власності, але за умов набуття такого права у законний спосіб.

5.44. За змістом частини першої статті 331 Цивільного кодексу України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

5.45. Крім того, колегія суддів звертає увагу на висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в пункті 83 постанови від 19.05.2020 у справі №916/1608/18: "Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що це правило за аналогією закону має застосовуватися не тільки у випадках, коли власник втратив документ, який засвідчує його право власності, а й у випадках, коли наявні в нього документи не дають змоги беззаперечно підтвердити своє право власності на нерухоме майно (зокрема тоді, коли з документа вбачається право власності особи, але не випливає однозначно, що майно є саме нерухомістю), але лише за умови, що право на майно не зареєстроване за іншою особою. Якщо така реєстрація здійснена, то належним способом захисту, як зазначено вище, є віндикаційний позов, а не позов про визнання права власності."

5.46. Таким чином, за наявності невирішеного спору про право та за відсутності відповідної позовної вимоги висновки судів попередніх інстанцій щодо неефективності обраного способу захисту підтверджуються вищенаведеними приписами законодавства.

В свою чергу, Позивач, стверджуючи, що оспорюваним правочином порушено його право на об`єкт нерухомого майна, не позбавлений права на звернення з відповідною позовною вимогою та, за подібних обставин, повинен насамперед довести належними та допустимими доказами наявність свого права власності на такий об`єкт та обрати належний та ефективний спосіб захисту свого права, в тому числі визначивши й коло осіб, до яких буде спрямована така вимога.

5.47. Що ж стосується посилання скаржника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 372/1684/14-ц, від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц та від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц судова колегія виходить з такого.

5.48. Так, у справах № 372/1684/14-ц, № 469/1203/15-ц та № 487/10128/14-ц йдеться про особливий статус земель водного фонду (прибережних захисних смуг), розташування яких вказує на неможливість виникнення (заволодіння) приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 Земельного кодексу України.

5.49. При цьому Велика Палата також зазначала, що зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням Земельного кодексу України та Водного кодексу України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. Усунення перешкод територіальній громаді у здійсненні нею права користування та розпоряджання земельною ділянкою переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням

5.50. Тоді як спір у справі, яка переглядається (№ 910/3372/19) стосується нерухомого майна, яке, за твердженнями Прокурора та Позивача, незаконно вибуло з володіння останнього.

5.51. Тобто підстави позовів та фактичні обставини справ № 372/1684/14-ц, № 469/1203/15-ц та № 487/10128/14-ц, що формують зміст правовідносин та впливають на застосування норм права, не є подібними справі № 910/3372/19, а відтак не є релевантними.

5.52. Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд зазначає про таке.

В обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України скаржник наголошує на відсутності висновків Верховного Суду щодо застосування положень статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" та пункту 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" в контексті спірних правовідносин.

5.53. Відповідно до Закону України "Про приватизацію державного майна" приватизацією є платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об`єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

5.54. За приписами пункту 4 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" не підлягають державній реєстрації речові права та їх обтяження на, зокрема, окремо на споруди, що є приналежністю головної речі, або складовою частиною речі, зокрема на магістральні та промислові трубопроводи (у тому числі газорозподільні мережі), автомобільні дороги, електричні мережі, магістральні теплові мережі, мережі зв`язку, залізничні колії.

5.55. Водночас, суди попередніх інстанцій при прийнятті рішень виходили з того, що спірне майно є новоствореним, а Позивачем не доведено перебування цього майна у державній/комунальній власності та його приналежність повністю або частково до об`єктів обмеженої оборотоздатності.

5.56. В такий спосіб, оскільки господарськими судами попередніх інстанцій норми зазначених законів в контексті доводів скаржника не застосовувались, то й у Суду відсутні підстави для формування висновку щодо їх застосування у даній справі.

5.57. Інші доводи скаржника, які наведені у касаційній скарзі безпосередньо пов`язані із встановленням обставин справи та оцінкою доказів у ній, тоді як суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ними. Тому пов`язані з наведеним аргументи скаржника не можуть бути прийняті судовою колегією Верховного Суду.

5.58. Саме лише прагнення заявника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.59. Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

5.60. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

5.61. Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими ЄСПЛ у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

5.52. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень попередніх судових інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

6.2. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України).

6.3. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.4. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.5. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України).

6.6. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Оскільки у цьому випадку суд касаційної інстанції не змінює та не ухвалює нового рішення, розподіл судових витрат судом касаційної інстанції не здійснюється (частина чотирнадцята статті 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу першого заступника керівника Київської місцевої прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 25.03.2021 та рішення Господарського суду міста Києва від 14.05.2020 у справі № 910/3372/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв Судді І. С. Берднік І. С. Міщенко