Справа № 182/1341/21
Провадження № 2/0182/1585/2021
Р І Ш Е Н Н Я
Іменем України
02.08.2021 року м. Нікополь
Суддя Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області Кобеляцька-Шаховал І.О., розглянувши у спрощеному провадженні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , які діють в інтересах ОСОБА_3 , до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про зміну формулювання причини звільнення з роботи та задоволення грошових вимог, -
В С Т А Н О В И В:
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до суду з позовною заявою в інтересах ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про зміну формулювання причини звільнення з роботи та задоволення грошових вимог. В обґрунтування своїх вимог посилаються на наступні обставини.
ОСОБА_3 працював машиністом електровоза в структурному підрозділі Криворізького локомотивного депо (ТЧ-2 Кривий Ріг) Регіональної філії «Придніпровської залізниці» АТ «Українська залізниця». 01 березня 2019 року наказом № 165/ТЧ «Про відсторонення від роботи машиніста електровоза ОСОБА_3 », його було відсторонено від роботи з 02 березня 2019 року у зв`язку з випадком транспортної події, який стався 12 лютого 2019 року на станції Нікополь, згідно з вимогами пункту 18 розділу III додатку до Положення про класифікацію транспортних подій на залізницях України, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 03 липня 2017 року № 235. Цей випадок було класифіковано, як інцидент. Наказом № 229/ОС від 18 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_4 », він був звільнений із займаної посади за п.2 ст.40 КЗпП України. 05 серпня 2019 року рішенням Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу у справі № 211/2401/19 було скасовано наказ № 229/ос від 18 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_4 », поновлено його на роботі на посаді машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь в Регіональній філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо; стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19 квітня 2019 року по 05 серпня 2019 року включно в сумі 48 016 грн. 89 коп., без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов`язкових платежів; стягнуто з відповідача до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір в сумі 1 536 грн. 80 коп. Крім цього, було вирішено допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць. Однак, відповідач не виконав рішення Довгинцівського районного суду від 05 серпня 2019 року щодо негайного поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць. На його заяви від 09 серпня 2019 року (вх.№ 349), від 12 серпня 2019 року (вх.№ 353), а також виконавчий лист щодо негайного виконання рішення суду відповідач не реагував. З 05 серпня 2019 року по 16 жовтня 2019 року ОСОБА_3 знову перебував у вимушеному прогулі. 16 жовтня 2019 року відповідач поновив його на роботі, але цього же дня - 16 жовтня 2019 року - видав наказ № 900/ТЧ-2 «Про відсторонення від роботи машиніста електровоза ОСОБА_3 ». Із вищезазначеного наказу ОСОБА_3 дізнався, що, на підставі п.1 наказу від 12 березня 2019 року № 139/Н, машиніст електровоза ОСОБА_3 позбавлений прав керування електровозом; в.о начальника депо ОСОБА_5 наказав заступнику начальника депо ОСОБА_6 відсторонити від роботи машиніста оборотного депо Нікополь ОСОБА_3 . 28 жовтня 2019 року ОСОБА_3 звернувся з особистою заявою до в/о начальника Криворізького локомотивного депо ОСОБА_5, згідно якої зазначив, що станом на 28 жовтня 2019 року ОСОБА_6 не видав такий наказ та не ознайомив його з ним. У своїй заяві ОСОБА_3 просив не порушувати його конституційне права на працю, забезпечити роботою за його фахом. А також звернув увагу ОСОБА_5 , на те, що у наказі № 900/ТЧ-2 від 16 жовтня 2019 року він посилається на наказ № 139/Н від 12 березня 2019 року, відповідно до якого ОСОБА_3 , нібито, позбавлений прав керування електровозом, але начальник служби локомотивного господарства ОСОБА_7 такого наказу не видавав. Таким чином, ОСОБА_3 негайно не поновили на роботі за рішенням Довгинцівського районного суду від 05 серпня 2019 року та не виплатили середню заробітну плату за місяць. З 05 серпня 2019 року по 16 жовтня 2019 року ОСОБА_3 перебував у вимушеному прогулі. У зв`язку з тим, що станом на 01 березня 2020 року відповідач не виконав п.26 Розділу II Постанови Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55 «Про Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту», не надав можливості скласти відповідні іспити, пов`язані із рухом поїздів, ОСОБА_3 розірвав трудовий договір з відповідачем, відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України з 03 березня 2020 року, однак, наказ про звільнення за ч.3 ст.38 КЗпП України відповідач не видав. Відсутність такого наказу не зобов`язувало позивача і надалі виконувати покладені на нього трудові обов`язки та не продовжувало дії трудового договору. В день розриву трудового договору ОСОБА_3 не отримав трудової книжки, що перешкоджало працевлаштуванню позивача, а також всіх сум, що належать йому від підприємства. 11 лютого 2021 року він дізнався про своє звільнення з наказу (розпорядження) від відповідача за № 29/ОС від 22 січня 2021 року «Про припинення трудового договору (контракту)» за статтею п.2 ст.40 КЗпП України. Із формулюванням причини звільнення зазначеного у наказі № 29/ОС від 22 січня 2021 року «Про припинення трудового договору (контракту)» за статтею п.2 ст.40 КЗпП України позивач не згоден. Із порушенням законодавства про оплату праці не згоден також. Тому змушений звернутись до Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області за захистом свого права за вирішенням трудового спору та просить суд змінити дату звільнення (з дня постановлення рішення) та формулювання його причин, відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП України, а також стягнути з відповідача середній заробіток за весь час затримки видачі трудової книжки по день постановлення рішення.
Ухвалою Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 12 квітня 2021 року дану справу було прийнято до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін. Учасникам справи було надіслано копію ухвали про відкриття провадження у справі та одночасно надіслано копії позовної заяви та доданих до неї документів. Відповідачу було встановлено строк для надіслання (надання) до суду відзиву, у відповідності до ст.178 ЦПК України, на позовну заяву і всіх доказів, що підтверджують заперечення проти позову (а.с.27-28).
Відповідач - Регіональна філія «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця», будучи належним чином повідомленим про розгляд справи, про що свідчить повідомлення про поштове відправлення, своїм правом, передбаченим ст.178 ЦПК України, скористався та подав до суду відзив на позовну заяву, згідно якого проти задоволення позову заперечує, виходячи з наступного. Щодо твердження позивача та його представників про те, що ОСОБА_3 повинен був скласти відповідні іспити перед поновленням на роботі, зазначають, що Положенням про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 року № 55 регламентується порядок позбавлення машиністів права керування локомотивом. Так, п.п б), п.12, розділу II Положення зазначено, що на працівників залізничного транспорту можуть накладатися такі стягнення: позбавлення машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником машиніста, а також позбавлення свідоцтва водія моторно-рейкового транспорту незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням роботи, не пов`язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим транспортом, на строк до одного року. П.18 Положення передбачено, що дисциплінарне стягнення, передбачене підпунктом "б" пункту 12 цього Положення можуть накладати начальники залізниць, метрополітенів. Відповідно до п.25 Положення, дострокове зняття дисциплінарного стягнення провадиться керівником, який наклав його. Для зняття дисциплінарного стягнення, накладеного вищим керівником, безпосередній керівник порушує перед ним відповідне клопотання. Зняття дисциплінарного стягнення провадиться наказом, про що працівникові повідомляється. Щодо відсторонення позивача від роботи, то представник відповідача зазначає, що статтею 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати. Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили. Працівник має право оскаржити наказ про відсторонення від роботи у встановленому законом порядку. Разом з тим, за змістом статті 46 КЗпП України, допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом. Відповідно до статті 34 КЗпП України, простій - це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами. У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця. Згідно з частинами першою та другою статті 113 КЗпП України, час простою не з вини працівника оплачується з розрахунку не нижче від двох третин тарифної ставки встановленого працівникові розряду (окладу). Про початок простою, крім простою структурного підрозділу чи всього підприємства, працівник повинен попередити власника або уповноважений ним орган чи бригадира, майстра, інших посадових осіб. Так, позивач вимагає виплатити йому середню заробітну плату за період з 03 березня 2020 року по 22 січня 2021, яку розраховує з заробітної плати 2019 року. Однак, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 п.2, у всіх випадках, крім оплати часу відпусток та виплати компенсації за невикористані відпустки, середня заробітна плата обчислюється за два календарні місяці, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата. Таким чином, враховуючи те, що позивач був поновлений на роботі і йому нараховувалась заробітна плата за період 16 жовтня 2019 року по 02 березня 2020 року, поки він з`являвся в оборотне депо Нікополь, розрахунок середнього заробітку виконаний з розрахунку заробітної плати, яка склалась в січні та в лютому 2020 року. Щодо надання працівнику іншого робочого місця без права керування локомотивом, пояснюють, що Листом від 09 січня 2020 року № 22 позивачу було запропоновано вакантні посади по структурному підрозділу «Криворізьке локомотивне депо», згідно додатку 1 до листа, і заявою від 09 січня 2020 року позивач повідомив керівництво депо про обрання ним вакансії машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь. Однак, у позивача не було посвідчення про право керування локомотивом, яке, згідно з наказом директора регіональної філії «Придніпровська залізниця» від 12 березня 2019 року № 139/Н, було вилучено, тому, займаючи посаду машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь, стала наявною невідповідність працівника займаній посаді або виконуваній роботі. Наказом від 16 жовтня 2019 року № 900/ТЧ-2 позивача було відсторонено від роботи у зв`язку з позбавленням прав керування електровозом, з яким він ознайомився 16 жовтня 2019 року. 26 лютого 2020 року повідомленням за вих.№ 275 позивачу було запропоновано вакантні посади по структурному підрозділу «Криворізьке локомотивне депо». Своєю заявою від 28 лютого 2020 року за вх.№ 59 від 28 лютого 2020 року позивач повідомив керівництво структурного підрозділу «Криворізьке локомотивне депо» про обрання вакансії машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь. Щодо вимоги позивача про розірвання трудового договору, то зазначають наступне. Позивачем 03 березня 2020 року була надана заява про розірвання трудового договору за вх.№ 65, відповідно до ч.3 ст.38 КЗпП, а саме - працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору. Крім того, в заяві про звільнення позивач просив виплатити йому моральну шкоду в розмірі 1 502 280,00 грн., яку визначив сам, частку недоплаченої заробітної плати, середню заробітну плату за час вимушеного прогулу. Також, необхідно зазначити, що вищезазначені вимоги будь-якого працівника можуть бути вирішені тільки в судовому порядку. Крім того, позивачем в заяві про звільнення відсутнє обґрунтування - в чому саме полягає порушення роботодавцем законодавства про працю. Враховуючи вищевказане, позивачу керівництвом структурного підрозділу «Криворізьке локомотивне депо» була надана відповідь від 03 березня 2020 про розгляд заяви від 03 березня 2020 року № 65 про звільнення і повідомлено, що підстави для звільнення, згідно п.3 ст.38 КЗпП, відсутні. Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, представник позивача просить суд в задоволенні позову відмовити (а.с.31-32).
19 травня 2021 року на адресу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від представників позивача, у відповідності до вимог чинного законодавства, надійшли заперечення, згідно яких зазначено, що поданий представником відповідача відзив на позовну заяву судом до уваги не повинен прийматися, оскільки останніми були пропущенні строки на подання до суду відзиву, при цьому, клопотання щодо поновлення строку для подачі відзиву заявлено не було, а тому наданий відзив до суду на позовну заяву слід повернути (а.с.69).
04 червня 2021 року на адресу Нікопольського міськрайонного суду Дніпропетровської області від представник відповідача надійшли заперечення (пояснення), в яких містилися посилання, викладені у відзиві на позовну заяву, а також обґрунтування щодо подання відзиву до суду та його строки, тому, з урахуванням поданого відзиву на позовну заяву та заперечень, представник позивача просив суд в задоволенні позовних вимог відмовити повністю (а.с.70-72).
Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, суд приходить до наступного.
Згідно зі ст.6 Конвенції „Про захист прав людини і основоположних свобод", кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
У статті 129 Конституції України однією із засад судочинства проголошено рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
У частині четвертій статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» передбачено, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК (в редакції закону 2004 року), суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Відповідно до ст.3 КЗпП України, трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються Законодавством про працю. Судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин.
Відповідно до ч.1 ст.221 КЗпП України, трудові спори розглядаються: 1) комісіями по трудових спорах; 2) районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.
Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом, відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Справедливість судового рішення вимагає, щоб такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод.
Згідно ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.
У відповідності до ч.ч.1-3 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Зазначені норми процесуального права узгоджуються і з положеннями статті 20 ЦК України, згідно якої право на захист особа здійснює на свій розсуд.
Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Судом встановлено, що між сторонами виник спір з трудових правовідносин.
Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_3 працював машиністом електровоза в структурному підрозділу Криворізького локомотивного депо (ТЧ-2 Кривий Ріг) Регіональної філії «Придніпровської залізниці» АТ «Українська залізниця». 01 березня 2019 року наказом № 165/ТЧ «Про відсторонення від роботи машиніста електровоза ОСОБА_3 » його було відсторонено від роботи з 02 березня 2019 року (випадок транспортної події, який стався 12 лютого 2019 року на станції Нікополь), згідно з вимогами пункту 18 розділу III додатку до Положення про класифікацію транспортних подій на залізницях України, затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 03 липня 2017 року № 235 (було класифіковано, як інцидент). Наказом № 229/ОС від 18 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_4 » він був звільнений зі займаної посади за п.2 ст.40 КЗпП України. 05 серпня 2019 року рішенням Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу у справі № 211/2401/19 було скасовано наказ № 229/ос від 18 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_4 », поновлено на роботі на посаді машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь в Регіональній філії «Придніпровська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо; стягнуто з відповідача на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19 квітня 2019 року по 05 серпня 2019 року включно, в сумі 48 016 грн. 89 коп. без утримання податку на доходи фізичних осіб і інших обов`язкових платежів; стягнуто з відповідача до спеціального фонду Державного бюджету України судовий збір в сумі 1 536 грн. 80 коп. Крім цього, було вирішено допустити негайне виконання судового рішення в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за місяць. Наказом Регіональної філії «Придніпровська залізниця» Акціонерне товариство «Українська залізниця» Структурного підрозділу Криворізького локомотивного депо № 675/ос від 16 жовтня 2019 року наказ № 229/ОС від 18 квітня 2019 року «Про звільнення ОСОБА_4 » із займаної посади за п.2 ст.40 КЗпП України було скасовано, поновлено останнього на посаді машиніста електровоза та виплачено ОСОБА_3 заробітну плату в розмірі 13 475 грн. 51 коп.(а.с.37). Як вбачається з вищевказаного наказу, підставою для його прийняття на роботу було рішення Довгинцівського районного суду м.Кривого Рогу від 07 серпня 2019 року. 09 січня 2020 року в.о. начальника Криворізького локомотивного депо ОСОБА_5 на ім`я ОСОБА_3 було направлено повідомлення, відповідно до якого позивачу було запропоновано вакантні посади по СП «Криворізьке локомотивне депо», що викладені в додатку № 1, який є невід`ємною частиною даного повідомлення (а.с.38). Крім цього, у даному повідомленні було зазначено, що у разі відмови від подальшого продовження роботи в депо на одній з посад, яка відповідає кваліфікації, адміністрація буде вимушена порушити процедуру звільнення на підставі п.2 ст.40 КЗпП України. 26 лютого 2020 року в.о. начальника Криворізького локомотивного депо ОСОБА_5 повторно на ім`я ОСОБА_3 було направлено повідомлення, яке позивачем 26 лютого 2020 року було отримано, про що свідчить його особистий підпис. Відповідно до вищевказаного повідомлення, позивачу вкотре були запропоновані вакантні посади по СП «Криворізьке локомотивне депо», які викладені в додатку № 1, що є невід`ємною частиною даного повідомлення (а.с.41). 28 лютого 2020 року ОСОБА_3 на ім`я в.о. начальника Криворізького локомотивного депо ОСОБА_5 направив заяву, згідно якої надав свою згоду на роботу на вакансії «машиніст електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь» (а.с.42). Наказом № 29/ос від 22 січня 2021 року ОСОБА_3 - машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь - з 22 січня 2021 року було звільнено за п.2 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації та його відмовою від переведення на іншу роботу (а.с.43-44).
Статтею 43 Конституції України передбачено, що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Стаття 21 КЗпП України закріплює рівність трудових прав громадян України.
Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 18 Постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді справ про поновлення на роботі, судам необхідно з`ясувати, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно з наказом (розпорядженням) і перевіряти їх відповідність законові.
Порядок звільнення - це певна процедура, яка передбачає послідовність дій сторін трудового договору, спрямованих на його припинення, а тому залежить від того, хто виступає ініціатором розірвання трудових відносин.
Пунктом 2 статті 40 КЗпП України встановлено, що трудовий договір укладено на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності може бути розірваний власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови в наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов`язків вимагає доступу до державної таємниці.
Частина друга статті 40 КЗпП України передбачає звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до роз`яснень, викладених в абзацах 1, 3 пункту 21 постанови Пленум Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при розгляді справ про звільнення за пунктом другим частини першої статті 40 КЗпП України, суд може визнати правильним припинення трудового договору в тому разі, якщо встановить, що воно проведено на підставі фактичних даних, які підтверджують, що внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров`я (стійкого зниження працездатності) працівник не може належно виконувати покладені на нього трудові обов`язки чи їх виконання протипоказано за станом здоров`я або небезпечне для членів трудового колективу чи громадян, яких він обслуговує, і неможливо перевести, за його згодою, на іншу роботу.
Невідповідність займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації може бути визнана за результатами атестації працівника. Висновок атестаційної комісії про кваліфікацію працівника є одним із доказів його відповідності обійманій посаді чи виконуваній роботі. Цей висновок підлягає перевірці та оцінці судом у сукупності з іншими доказами. Однак, не виключена можливість розірвання трудового договору за пунктом другим частини першої статті 40 КЗпП України без проведення атестації, навіть, при наявності нормативних актів щодо атестації певних категорій працівників, якщо фактичними даними підтверджується, що внаслідок недостатньої кваліфікації працівник не може належним чином виконувати покладені на нього трудові обов`язки.
Крім того, частиною другою статті 40 КЗпП України законодавець визначив, що звільнення з підстав, зазначених, зокрема, у пункті другому статті 40 КЗпП України допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Таким актом національного законодавства України є, зокрема, Конвенція Міжнародної Організації Праці № 158 про припинення трудових відносин з ініціативи підприємця 1982 року, яку ратифіковано Постановою Верховної Ради України від 04 лютого 1994 року № 3933-XII. Згідно із статтею 4 вказаної Конвенції, трудові відносини з працівниками не припиняються, якщо тільки немає законних підстав для такого припинення, пов`язаного із здібностями чи поведінкою працівника або викликаного виробничою потребою підприємства, установи чи служби.
За змістом пункту 2 статті 9 вказаної Конвенції, щоб тягар доведення необґрунтованого звільнення не лягав лише на працівника, тягар доведення наявності законної підстави для звільнення, як це визначено в статті 4 цієї Конвенції, лежить на роботодавцеві.
Розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства (частина перша статті 43 КЗпП України).
Як вбачається з матеріалів справи, під час прийняття наказу № 29/ос від 22 січня 2021 року про звільнення ОСОБА_3 - машиніста електровоза оборотного локомотивного депо Нікополь з 22 січня 2021 року на підставі п.2 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді внаслідок недостатньої кваліфікації та його відмовою від переведення на іншу роботу - керівництво Депо звернулося в первинну профспілкову організацію Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо про надання згоди на звільнення з вищевказаних підставі. Однак, 29 грудня 2020 року за № 96 від голови первинної профспілкової організації Вільної профспілки залізничників України Криворізького локомотивного депо була отримана відповідь, відповідно до якої звернення керівництва Депо залишено без розгляду та будь-які заперечення профспілковий комітет щодо звільнення ОСОБА_3 не надав (а.с.44).
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно ч.1 ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим, відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.
У відповідності до ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ч.6 ст.81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Таким чином, оцінивши надані сторонами по справі докази, суд вважає, що відповідач на момент прийняття наказу про звільнення ОСОБА_3 на підставі п.2 ст.40 КЗпП України, у зв`язку з виявленою невідповідністю займаній посаді, діяв у відповідності до вимог трудового законодавства України, відповідачем дотримано всі законодавчі норми, будь-які порушення судом не виявлені, а тому, оскільки відповідач діяв в межах своїх повноважень, у спосіб та в порядку, визначеному законодавством, пред`явлені позовні вимоги є безпідставними.
За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для скасування оспорюваного наказу.
Керуючись ст.ст.5, 10-13, 76-81, 141, 259, 263-265, 354 ЦПК України, суд, -
В И Р І Ш И В:
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про зміну формулювання причини звільнення з роботи та задоволення грошових вимог - відмовити в повному обсязі.
На рішення суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області до або через Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом тридцяти днів з дня його складення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал
