Справа № 755/18618/19

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" квітня 2021 р. м. Київ

Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

Головуючого судді САВЛУК Т.В

за участі секретаря Бурячек О.В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представники позивача - адвокат Власенко Д.О.,

представники відповідача - адвокат Колесник К.А.,

третя особа - не з`явилась,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, в залі суду, в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійсним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до ОСОБА_2 , просив суд: «Визнати Договір довічного утримання від 14 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за №2306, удаваним правочином, вчиненим з метою приховання Договору ренти. Визнати недійсним Договір ренти від 14 листопада 2016 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрованому в реєстрі за №2306. Скасувати в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №32357611 від 14.11.2016 про право власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна;1084053880000».

25 листопада 2019 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відмову у відкритті провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

20 травня 2020 року Київським апеляційним судом винесено постанову про задоволення апеляційної скарги ОСОБА_1 . Ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 25 листопада 2019 року - скасовано, справу направлено для продовження розгляду справи до суду першої інстанції.

15 червня 2020 року позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, - залишено без руху.

15 вересня 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про відкриття провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження. 11 листопада 2020 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу, якою заяву позивача ОСОБА_1 про відвід головуючого у справі судді Савлук Т.В., визнано необґрунтованою.

Передано заяву позивача ОСОБА_1 про відвід головуючого у справі судді Савлук Т.Т., зареєстрована в канцелярії суду 11 листопада 2020 року (вх.№70994), яка подана в межах розгляду цивільної справи №755/18618/19, для її вирішення у порядку, встановленому ч. 1 ст. 33 Цивільного процесуального кодексу України.

13 листопада 2020 року Дніпровським районним судом м. Києва (головуючий суддя Арапіна Н.Є.) постановлено ухвалу про відмову позивачу ОСОБА_1 про відвід головуючої судді Савлук Т.В., розгляд справи продовжити в тому ж складі суду.

Положеннями ст. 174 ЦПК України закріплено, що при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву. Подання заяв по суті справи є правом учасників справи.

28 січня 2021 року представник відповідача - адвокат Колесник К.А. подав до суду відзив на позов, за змістом відзиву висловив свою позицію щодо підстав та предмету позову, просив в позові відмовити в повному обсязі.

28 січня 2021 року Дніпровським районним судом міста Києва постановлено ухвалу про задоволення заяви про витребування доказів. Зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Горбунову Лесю Василівну надати суду належним чином завірену копію нотаріальної справи щодо посвідчення Договору довічного утримання, укладений 14 листопада 2016 року між ОСОБА_2 (Утримувач) та ОСОБА_3 (Відчужувач), зареєстрований в реєстрі за №2307. Зобов`язано приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Давиденко Юлію Анатоліївну надати суду належним чином завірену копію спадкової справи №2-2017 щодо майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .

Позивач та представник позивача в судовому засіданні просили позов задовольнити з підстав, викладених у позовній заяві та долучених до позову доказів, додатково пояснили, що у 2016 році позивач, після розлучення з дружиною, переїхав жити до своєї матері ОСОБА_3 , з якою спільно проживав останній рік до її смерті. Про договір довічного утримання він дізнався від своєї колишньої дружини, яка доглядала за його матір`ю коли остання зламала ногу, за життя мати позивача хотіла розірвати договір, однак не встигла завершити цю справу. На думку позивача та його представника, ознайомившись детально з умовами договору довічного утримання, вони прийшли до висновку про наявність підстав вважати договір довічного утримання удаваним та таким, що приховує договір ренти, оскільки за своєю правовою природою ці договори є подібними щодо предмету договору (мети укладання договору) та істотних умов такого виду договору, передбачених нормами чинного законодавства. Крім того, позивач наполягає на тому, що договір довічного утримання його мати уклала під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах, оскільки вона постійно хворіла, стояла на обліку в психдиспансері, потребувала сторонньої допомоги в силу свого віку та стану здоров`я, та перебувала в скрутному матеріальному становищі, чим скористався відповідач, який не мав наміру виконувати умови договору щодо матеріального забезпечення відчужувача та надавати інші життєво необхідні послуги та допомогу людині похилого віку, та у такий спосіб отримав нерухоме майно, яке в порядку спадкування після смерті матері мав отримати позивач, як єдиний спадкоємець першої черги за законом.

Представник відповідача в судовому засіданні просив в позові відмовити в повному обсязі з підстав, наведених у відзиві на позов, та долучених до відзиву доказів, посилаючись на його безпідставність та недоведеність, додатково пояснив, що при укладанні оспорюваного договору довічного утримання сторонами досягнуто домовленостей щодо всіх істотних умов договору, договір укладено в письмовій формі, нотаріальна засвідчений та проведена державна реєстрація за відповідачем на квартиру з обмеженнями щодо розпорядження на час дії договору та до смерті відчужувача. При цьому, сторони, діючи вільно та свідомо, мали намір укласти договір довічного утримання з притаманними для цього договору умовами, тому ствердження позивача щодо удаваності договору та приховування реального договору ренти ґрунтується на припущеннях, на думку представника, у такий спосіб позивач намагається відстрочити його виселення з квартири, яка на даний час перейшла у власність відповідача, однак звернення позивача до суду з різними позовами щодо оспорювання договору довічного утримання унеможливлює реалізувати відповідачу його право на вільне володіння своєю власністю.

Третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Л.В. в судове засідання не з`явилась, про дату, час та місце розгляду справи була повідомлена належним чином, правом подати письмові пояснення не скористалась, інших заяв (клопотань) з процесуальних питань до суду не подавала.

Таким, чином, вислухавши учасників процесу, наведенні сторонами доводи щодо підстав та предмету позову, з`ясувавши фактичні обставини, оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що надані сторонами докази та повідомлення ними обставини, на яких вони гуртуються у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, суд приходить до наступного.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України, частин першої та другої статті 509 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовiдношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися вiд певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено у частині першій статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 Цивільного кодексу України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Судом встановлено, що за життя ОСОБА_3 належала на праві приватної власності квартира АДРЕСА_2 , підстава - свідоцтво про право на спадщину за законом від 28.04.1998 року, видане державним нотаріусом Шістнадцятої Київської нотаріальної контори, зареєстроване в реєстрі за № 6-1014, зареєстроване в Київському міському бюро технічної інвентаризації 11.05.1998 року, запис у реєстровій книзі за № 860.

14 листопада 2016 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 укладено Договір довічного утримання, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Лесею Василівною, зареєстрований у реєстрі за № 2306.

Згідно статті 744 Цивільного кодексу України, за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням або доглядом довічно.

Відповідно до п. 1 Договору довічного утримання ОСОБА_3 передала у власність, ОСОБА_2 отримав у власність квартиру АДРЕСА_2 , та в замін чого ОСОБА_2 зобов`язався забезпечувати ОСОБА_3 довічно утриманням на умовах цього договору.

Відповідно до п. 7 Договору довічного утримання ОСОБА_2 зобов`язався довічно фінансово утримувати ОСОБА_3 , тобто забезпечувати грошовими ресурсами для задоволення її життєвих потреб. Сторони домовились, що грошове утримання складається з одноразового платежу у розмірі 80 000 грн. та щомісячних платежів у розмірі 900 грн. на місяць. Сторони домовилися, що щомісячне грошове утримання буде надаватися ОСОБА_3 шляхом банківського або поштового переказу, або готівкою під розписку. Також ОСОБА_2 зобов`язався щомісячно сплачувати комунальні послуги за квартиру у терміни, встановлені відповідними договорами про надання таких послуг, незалежно від того, з ким вони укладені.

Статтями 1216, 1218 Цивільного кодексу України визначено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Нормами спадкового права регулюються суспільні відносини правонаступництва, тобто наступництва одних суб`єктів (спадкоємців) в правах та обов`язках фізичної особи, яка померла (спадкодавця). Об`єктом спадкового наступництва є спадщина (спадкове майно, спадкова маса), тобто вся сукупність прав та обов`язків спадкодавця, в яких він перебував на момент своєї смерті і які за своєю правовою природою не є невіддільними від особи їх носія і здатні перейти до інших осіб (статті 1218, 1219 Кодексу).

Спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути фізичні особи, які є живими на час відкриття спадщини, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини.

Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою (стаття 1220 Кодексу). Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця (стаття 1221 Кодексу).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Після смерті спадкодавця відкрилась спадщина, за відсутності заповіту, єдиним спадкоємцем майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 першої черги за законом є син - ОСОБА_1 .

Виходячи з положень ч. 1 ст. 1219 ЦК України, не входять до складу спадщини права та обов`язки, що нерозривно пов`язані з особою спадкодавця, зокрема особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об`єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх установчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов`язки особи як кредитора або боржника, передбачені статтею 608 цього Кодексу.

Право власності на рухоме та нерухоме майно, яке належало спадкодавцеві на момент відкриття спадщини, є таким, що не припинилося внаслідок його смерті та входить до складу спадщини.

28 листопада 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Давиденко Ю.А. видане свідоцтво про право на спадщину за законом на ім`я ОСОБА_1 на грошові кошти наявні у банківських установах на рахунках спадкодавця ОСОБА_3 .

Виходячи з підстав та предмету позову, позивачем пред`явлено вимоги щодо визнання Договору довічного утримання від 14 листопада 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за №2306, удаваним правочином, вчиненим з метою приховання Договору ренти, посилаючи на правові підстави недійсності правочину на положення статей 233 Цивільного кодексу України (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини) та ст.235 Цивільного кодексу України (правові наслідки удаваного правочину).

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності договору, визначені у статті 203 Цивільного кодексу України, відповідно до якої зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

У п. 7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 09 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» передбачено, що виконання чи невиконання сторонами зобов`язань, які виникли з правочину, має значення лише для визначення наслідків його недійсності, а не для визнання правочину недійсним. У разі якщо правочин ще не виконаний, він є таким, що не створює жодних юридичних наслідків (частина перша Цивільного кодексу України).

За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Таким чином, вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

За змістом положень пункту 1 частини першої ст. 755 Цивільного кодексу України, договір довічного утримання (догляду) може бути розірваний за рішенням суду, зокрема на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов`язків, незалежно від його вини.

Статтею 749 Цивільного кодексу України регламентовано обов`язки набувача за договором довічного утримання (догляду). Можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також всі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Поряд із цим, якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір, має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

Постановою Верховного Суду України у справі N 6-142ц13 від 25.12.2013 року передбачено, що право на звернення до суду з вимогою про розірвання договору довічного утримання має лише відчужувач спірної квартири.

Таким чином, доведення обставин щодо неналежного виконання відповідачем зобов`язань за договором довічного утримання в частині утримання ОСОБА_3 (Відчужувача), яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , надання грошового забезпечення, інших передбачених договором гарантованих послуг та допомог, не входять до предмету спору і не можуть бути підставою для визнання договору довічного утримання недійсним.

Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1), особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (ч. 2), волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (ч. 3), правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (ч. 4), правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5).

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 3 ст. 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

За змістом частини першої статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Стаття 233 ЦК України не передбачає обмежень чи заборон її застосування до окремих правовідносин, що виникають, зокрема, з договору довічного утримання.

Як роз`яснено у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин.

Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Частиною 3 ст. 77 ЦПК України визначено, що сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. (ст. 76 Цивільного процесуального кодексу України)

Відповідно до ч.2 та 3 ст. 83 Цивільного процесуального кодексу України позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви; відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв`язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 Цивільного процесуального кодексу України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Таким чином, належними вважатимуться докази, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення сторін або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Вони мають належати до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуватися значущістю для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Оцінивши наявні у справі докази у їх сукупності, наведені сторонами доводи та заперечення щодо підстав позову, суд приходить до висновку, що позивачем не наведено належних та допустимих доказів того, що ОСОБА_3 уклала договір довічного утримання із ОСОБА_2 під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, при цьому суд враховує відсутність в матеріалах справи доказів, які мали підтвердити майновий стан відчужувача за договором довічного утримання, наявність інших життєвих обставин, які спонукали особу до укладання договору за умовами якого передбачено надання матеріальної допомоги на утримання та забезпечення життєвих потреб відчужувача з урахуванням його віку та стану здоров`я.

Як убачається із матеріалів справи оскаржуваний договір діяв протягом шести місяців, за життя ОСОБА_3 (Відчужувач) договір довічного утримання не оспорювала та правом розірвати договір не скористалась.

При посвідченні договору довічного утримання, нотаріусом було встановлено особи сторін правочину та перевірено їх дієздатність.

Враховуючи викладене, суд не вбачає підстав для визнання недійсним Договору довічного утримання від 14 листопада 2016 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Горбуновою Л.В., зареєстрований в реєстрі за №2306, за відсутності доведених обставин, які потребують доказування при застосування наслідків, передбачених статтею 233 ЦК України.

Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Якщо буде встановлено, що правочин вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Таким чином, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.

Правова конструкція статті 235 Цивільного кодексу України передбачає, що сторона, звертаючись до суду із відповідним позовом, має довести, для приховання якого саме правочину вчинено спірний правочин; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Оскільки згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, то основним юридичним фактом, що суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору довічного утримання, а також з`ясування питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Верховний Суд України у постанові 07.09.2016 р. по справі № 6-1026цс16 зазначив, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Визначення договору ренти встановлено статтею 731 Цивільного кодексу України.

Так, за договором ренти одна сторона (одержувач ренти) передає другій стороні (платникові ренти) у власність майно, а платник ренти взамін цього зобов`язується періодично виплачувати одержувачеві ренту у формі певної грошової суми або в іншій формі.

Договір ренти позиціонується як самостійний, відмінний від інших договорів відчуження, але вищезазначена стаття передбачає застосування до нього положень про договір купівлі-продажу, якщо при укладенні договору ренти майно передається за плату, або положень про договір дарування, якщо майно передається безоплатно.

Договір ренти має за мету перехід права власності на майно, але за певних умов, основною з яких є виплата ренти.

Істотними умови договору ренти є, по-перше, умова про майно, яке передається під виплату ренти; по-друге, умова щодо рентних платежів, та, по-третє, умова стосовно забезпечення виконання зобов`язання з виплати рентних платежів.

Об`єм зустрічного задоволення, що належить одержувачу ренти за договором, носить невизначений характер, оскільки зобов`язання по виплаті ренти діє або безстроково, або на строк життя. Таким чином, договір ренти відноситься до групи ризикових договорів. Елемент ризику, що приймається кожною з сторін в силу укладення договору, полягає у вірогідності того, що або один, або другий контрагент фактично отримає зустрічне задоволення меншого об`єму, ніж ним самим надане. Характерною особливістю договору ренти є те, що майно, яке передається під виплату ренти, одразу ж переходить у власність платника ренти, який вправі відчужувати його одразу ж після отримання, за винятком спеціально обумовлених у законі або договорі випадків. А одержувач ренти взамін переданого ним за договором майна отримує довгострокове зобов`язання з боку платника по виплаті ренти.

Відповідно, договори ренти можуть мати односторонній або взаємний характер. Реальні договори ренти, за якими передача рухомого майна здійснюється за моделлю договору дарування, є односторонніми, а консенсуальні договори ренти, за якими передача нерухомого майна здійснюється за моделлю договору купівлі-продажу, є двосторонніми (взаємними).

Статтею 733 Цивільного кодексу України передбачено, що сторонами у договорі ренти можуть бути фізичні або юридичні особи.

При укладенні договору ренти сторони мають бути наділені цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю.

Для договору ренти Цивільний кодекс України встановлює письмову форму. Договір ренти підлягає нотаріальному посвідченню, а договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти підлягає також державній реєстрації.

Періодичність виплати ренти не відноситься до категорії істотних умов договору, оскільки статтею 738 Цивільного кодексу України встановлена виплата ренти після закінчення кожного календарного кварталу.

Переважною формою рентних платежів є грошові суми, які підлягають сплаті одержувачу ренти. Однак договором може бути передбачена виплата ренти шляхом передання речей, виконання робіт або надання послуг, які за своєю вартістю повинні відповідати грошовій сумі ренти. Не виключена можливість встановлення сторонами змішаної суми ренти, яка поряд з виплатою грошових коштів буде передбачати надання утримання в натурі.

За загальним правилом рентні відносини носять безстроковий характер, оскільки зобов`язання по її виплаті наперед не обмежені будь-яким строком і можуть існувати безкінечно. На відношення безстрокової ренти розповсюджуються загальні правила про припинення зобов`язань, зміну та розірвання договорів, за виключенням припинення зобов`язання виконанням, проведеним належним чином. Крім того, одержувач ренти вправі у будь-який момент відмовитись від отримання рентних платежів, припинивши зобов`язання прощенням боргу, що передбачено статтею 605 Цивільного кодексу України.

Частиною третьою статті 739 Цивільного кодексу України встановлені дві умови, які повинні бути дотримані платником ренти при здійсненні права на односторонню відмову від договору ренти. По-перше, платник ренти повинен повідомити одержувача ренти про відмову від договору у письмовій формі, і, по-друге, здійснити повний розрахунок з ним протягом трьох місяців з моменту отримання одержувачем ренти письмового повідомлення про відмову від договору ренти.

Одержувач ренти, на відміну від платника, має право вимагати розірвання договору ренти лише у випадках, встановлених, зокрема статтею 740 Цивільного кодексу України, або договором.

Якщо сторонами не врегульовано порядок розрахунків при розірванні договору, то частиною другою та третьою статті 741 Цивільного кодексу України встановлено правила її визначення, в залежності від того, платно чи безоплатно було передано майно у власність платника ренти, що виступає предметом ренти. В обох випадках одержувач ренти має право вимагати виплати від платника ренти річної суми рентних платежів.

Договір ренти має певну схожість з договором довічного утримання, оскільки їх об`єднує спільна мета - набуття одержувачем ренти (відчужувачем) утримання за рахунок належного їм майна, ці договори укладаються у нотаріальній формі і підлягають державні реєстрації.

У постанові ВСУ від 25.05.2016 р. по справі № 6-605цс16 зазначено, що оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

В межах даного спору судом встановлено, що за життя ОСОБА_3 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, за змістом договір містить всі істотні умови притаманні договору довічного утримання, дотримано письмову форму договору, який нотаріально посвічений, набувачем за договором проведена державна реєстрація права власності на об`єкт нерухомого майна - квартири АДРЕСА_2 , тому наявності у спірних правовідносинах вищезазначених ознак правовідносин договору ренти не вбачається.

Таким чином, доводи позивача щодо факту удаваності договору довічного утримання та фактичного укладання між сторонами саме договору ренти гуртуються на припущеннях, оскільки позивачем не визначено, які саме істотні умови договору довічного утримання були узгоджені сторонами, якщо йдеться про удаваний правочин ренти, при цьому за своєю правовою природою ці договори є відмінними, серед іншого, істотними умовами договору ренти є визначення зобов`язань щодо виплати ренти (в грошовій формі чи у формі зустрічної передачі майна, виконання робіт чи надання послуг), яка виплачується не постійно, за загальним правилом, після закінчення кожного кварталу; строк дії договору - строковий чи безстроковий (на відміну від договору довічного утримання - діє протягом життя відчужувача), підстави розірвання договору ренти - прострочення виплат більш як на рік (за договором довічного утримання одержувач має право вимагати розірвання договору в будь-який час, якщо доведе, що набувач неналежно виконує свої обов`язки); підстави припинення договору - виплата ренти не обмежується строком життя одержувача ренти, оскільки його права за строковим договором можуть перейти до спадкоємців (договір довічного утримання припиняється зі смертю відчужувача).

Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачений цим Кодексом випадках.

Положеннями статей 12, 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд зазначає, що матеріально - правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що, в випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів, суд має право визнати факт, на який посилалась зацікавлена сторона, неіснуючим, а тому, суд враховуючи вищевикладене, визнає не існуючим факт того, що дарувальник під час складання та підписання оспорюваного договору не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, що складання та підписання договору дарування відбулося внаслідок помилки та із застосуванням психологічного та фізичного примусу з сторони відповідача по справі.

Суд також наголошує на тій обставині, що забороняється здійснювати доказування через припущення, тобто твердження, які самі по собі потребують доведення.

З урахуванням встановленого та відповідно до вищевикладених вимог закону, суд приходить до висновку про відсутність передбачених статями 233 та 235 Цивільного кодексу України підстав для визнання оспорюваного договору довічного утримання недійсним (удаваним), тому відмовляє в цій частині заявлених вимог.

Враховуючи той факт, що судом не встановлено обставин для визнання оспорюваного договору довічного утримання удаваним, що виключає застосування наслідків, передбачених статтею 235 ЦК України, тому відсутні підстави надавати оцінку правомірності укладання між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 14 листопада 2016 року Договору ренти, що є окремими предметом позову, недійсність такого правочину підлягає доведенню лише у разі встановлення судом підстав для визнання удаваним первісного правочину, відповідно вимоги в цій частині заявлених вимог не підлягають задоволенню.

Суд оцінивши докази по даній цивільній справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, приходить до висновку щодо відмови в задоволенні позову.

Внутрішнє переконання суду було сформоване на психологічному рівні, тому суд надає перевагу стороні відповідача, виходячи з фабули (обставин) справи та правових позицій сторін.

Суд зазначає, що докази, надані сторонами під час слухання справи є рівними між собою, не мали для суду наперед встановленого правового значення, проте, суд надає перевагу доказам, які надані стороною відповідача, так як, зглядаючись на обставини справи, які судом вказані вище, та норми матеріального та процесуального права, на основі яких суд оцінював такі докази, суд надає перевагу доказам сторони відповідача.

Отже, суд, оцінивши докази сторони позивача з точки зору їх належності, достовірності, допустимості, взаємного зв`язку між собою, причинно - наслідковим зв`язкам, приходить до висновку, що стороною позивача не наведено в повному обсязі належних та допустимих, достатніх, достовірних доказів на підтвердження обґрунтованості позовних вимог, що, звісно, слугує підставою для суду у відмові в задоволенні позовних вимог, що і відображено судом в даному рішенні.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Крім того, відповідно до частини першої статті 11 ЦК України цивільні права та обв`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Частиною другою цієї ж статті передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків можуть бути як правочини (пункт 1), так і інші юридичні факти (пункт 4).

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника. Визначаючи вид вимоги, особа може зіткнутися з проблемою, коли одні й ті ж самі протиправні дії породжують виникнення різних цивільно-правових вимог до одного й того ж суб`єкта. Задоволення хоча б однієї з них позбавляє можливості пред`явлення іншої.

Отже, з`являється декілька шляхів досягнення кінцевої мети - відновлення порушеного права або захисту інтересу. Таке явище називається сompetition of claims (конкуренція позовів).

Конкуренція позовів, якщо її трактувати буквально, є конкуренцією суб`єктивних цивільних прав (прав вимоги до порушника), що існують в рамках захисних цивільних правовідносин (складають зміст захисних зобов`язань) і реалізуються в судовому порядку, в результаті чого відбувається застосування відповідного способу захисту права чи інтересу.

Сенс такої конкуренції полягає у тому, що позивач має можливість обирати більш вигідний позов і долати обмеження, встановлені щодо іншої вимоги, яка ґрунтується на тих же самих фактах.

У випадку конкуренції складається нетипова для цивільного права ситуація, коли в результаті однієї й тієї ж самої протиправної поведінки виникають і паралельно існують декілька суб`єктивних прав, які мають одне і те ж саме призначення. Реалізація одного з таких прав призводить до припинення іншого, оскільки інтерес, що ним опосередковується, задовольняється в повному обсязі при здійсненні іншого конкуруючого права.

Конкуренція позовів існує там, де декілька позовів об`єднуються спільним для них всіх юридичним інтересом (de eadem re), який задовольняється здійсненням вже одного з цих позовів, що усуває ео ipso (внаслідок цього) усі інші як безцільні.

Вектори конкуруючих прав є однонаправленими і паралельними - права належать одній особі і спрямовані на задоволення одного й того ж самого інтересу. Задоволенням однієї з цих конкуруючих вимог знищувалася інша вимога, так як уявлялося неприпустимим двічі задовольняти один і той же інтерес.

Для захисту своїх майнових інтересів власник або суб`єкт іншого речового права може використовувати вимоги про визнання недійсною угоди з відчуження належної йому речі (якщо мова йде про оспорюваний правочин) або про застосування наслідків недійсності правочину (якщо мова йде про вчинення нікчемного правочину). В обох випадках загальним наслідком вчинення недійсної угоди стане реституція, яка полягає, зокрема у поверненні конкретної речі (предмета угоди) первинному власнику.

Позов у цивільному процесі - це письмово оформлена і адресована суду письмова вимога, що складається з вимоги процесуального характеру та вимоги матеріального характеру (захистити невизнане, оспорюване чи порушене право). А предмет позову - це матеріальний зміст цієї вимоги.

Таким чином, під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняте судове рішення. Цей матеріальний зміст позовних вимог позивача, проявляється в матеріально-правовій заінтересованості - отримати певне матеріальне благо.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

При вирішенні даного спору суд враховує, що підстави позову щодо підстави недійсності договору довічного утримання з підстав, передбачених статтею 233 Цивільного кодексу України (правові наслідки правочину, який вчинено під впливом тяжкої обставини) та статті 235 Цивільного кодексу України (правові наслідки удаваного правочину), є взаємовиключними, оскільки предмет доказування кожної з обставин, на яку посилається на підтвердження своїх доводів позивач, передбачає встановлення відмінних за правовою природою юридичних фактів.

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. ( ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України)

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. (ст.5 Цивільного процесуального кодексу України)

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. ст. 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

При цьому спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що у такий спосіб буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Таким чином, належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Так, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Щодо окремо заявлених вимог позивача в частині «скасувати в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис №32357611 від 14.11.2016 про право власності ОСОБА_2 на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна;1084053880000», суд приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові й службові особи повинні діяти порядком та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Правовідносини, пов`язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень врегульовані Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Процедуру проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, перелік документів, необхідних для її проведення, права та обов`язки суб`єктів у сфері державної реєстрації прав тощо регулює Порядок державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року №1127 та Порядок ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 року № 1141.

Згідно з ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до вимог ч.5 ст.3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Згідно ч.1 ст.16 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва подається нотаріусу, яким вчинено таку дію.

Державній реєстрації, відповідно до ч. 4 ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», підлягають виключно заявлені права та їх обтяження за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.

Отже, нотаріусу, з огляду на його правовий статус, делеговані функції державного реєстратора речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, реалізовувати які він може лише у випадках і в порядку, визначених Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

З аналізу наведених вище положень закону, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, вбачається, що нотаріус має право здійснити державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно у тому разі, якщо це пов`язано із вчиненням ним нотаріальної дії з таким об`єктом нерухомості. Таким чином, нотаріус, будучи наділеним повноваженнями державного реєстратора, може реалізовувати їх лише поряд з вчиненням нотаріальної дії, зокрема при посвідченні ним правочину, внаслідок якого в особи виникає речове право на об`єкт нерухомості. У такому випадку нотаріус одночасно із вчиненням нотаріальної дії проводить й державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно відповідно до статті 15 Закону.

Саме такий правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 р. у справі № 813/204/15.

Разом з тим, у частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній до 16.01.2020, яка діяла на час прийняття оскаржуваного рішення державного реєстратора) було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування.

Зокрема, за змістом зазначеної норми у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01.01.2013, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Однак, згідно із Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", який набрав чинності з 16.01.2020, статтю 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній із 16.01.2020) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом "а" пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, в розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора щодо державної реєстрації прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Викладене свідчить про те, що з 16 січня 2020 року такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачає.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 23 червня 2020 року в справі № 906/516/19 та від 20 серпня 2020 року в справі №916/2464/19.

Таким чином, розглядаючи дану справу в межах заявлених позивачем позовних вимог, суд приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту в частині вимог щодо скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, є неефективним та таким, що не передбачений законом в чинній редакції.

Згідно з п. 4 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

За наведених обставин, суд проходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійсним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, та відмовляє в задоволенні позову в повному обсязі.

У відповідності до ст.141 Цивільного процесуального кодексу України суд, ухвалюючи судове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі, відносить судові витрати по сплаті судового збору за рахунок позивача у сплаченому при зверненні до суду розмірі.

На підставі викладеного, керуючись статтею 19, 55, 124, 129 Конституції України, статями 11, 15, 16, 202-204, 215, 233, 235, 509, 605, 627-628, 638, 731, 748-741, 744, 755, 1216, 1218-1221 Цивільного кодексу України, статями 2-5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 258, 259, 263-265, 354 Цивільного процесуального кодексу України, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», суд, -

у х в а л и в:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Горбунова Леся Василівна про визнання удаваним договору довічного утримання, визнання недійсним договору ренти та скасування запису про державну реєстрацію прав на нерухоме майно.

Відповідно до положень ч.1 та ч.2 ст.354 Цивільного процесуального кодексу України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частину судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до п.15.5 Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону №2147-VІІІ від 03.10.2017 року, апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

С у д д я