ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

_______________________________________________________________________

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" липня 2021 р.м. ХарківСправа № 922/1240/21

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Жигалкіна І.П.

при секретарі судового засідання Кісельовій С.М.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЗАО Супутник", смт. Безлюдівка Харківської області до Приватного підприємства "Укрпалетсистем", с. Ушомир Житомирської області про стягнення коштів за участю представників:

Позивача - Соколай В.А. (паспорт серія НОМЕР_1 від 26.05.1997 р.);

Відповідача - Кужелем З.П. (ордер серія ЖТ № 069393 від 18.06.2019 р.)

ВСТАНОВИВ:

08.04.2021р. Товариство з обмеженою відповідальністю "ЗАО Супутник" (надалі - Позивач) звернулась до господарського суду Харківської області з позовною заявою, в якій просить стягнути з Приватного підприємства "Укрпалетсистем" (надалі - Відповідач) заборгованість у розмірі 240 000,00 грн. внаслідок не виконання грошового зобов`язання згідного Договору відповідального зберігання нафтопродуктів від 01.02.2021 №1/21. Також просить стягнути з Відповідача на свою користь сплачену суму судового збору.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 13 квітня 2021 року позовну заяву залишено без руху та надано позивачу строк 10 днів з дня вручення йому ухвали для усунення недоліків, які були усунуті поданою заявою (вх. № 9720 від 28.04.2021) щодо усунення таких недоліків.

Ухвалою суду від 28.04.2021 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження з повідомленням сторін, та з призначенням підготовчого засідання на 18.05.2021 р. о 10:00.

Учасники провадження повідомлялись, що підготовче засідання у справі відбудеться 03.06.2021 р. о(б) 10:15, про що постановлено ухвалу від 18.05.2021.

Ухвалою суду від 03.06.2021 р. закрито підготовче провадження та призначено справу до розглду по суті на 15.06.2021 р. о 12:00. Ухвалою суду від 15.06.2021 р. було повідомлено про наступне судове засідання на 06.07.2021 р. о 11:30.

Відповідач у судові засідання з`явився, 17.05.2021 р. за вх. № 11101 надав відзив на позовну заяву, в якому просить відмовити в задоволенні позовних вимог внаслідок невиконання грошового зобов`язання згідно з договором відповідального зберігання нафтопродуктів від 01.02.2021 р. № 1/21.

Позивач в судові засідання з`явився, підтримує свої позовні вимоги та просить їх задовольнити.

Частинами 2, 3статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Суд приймає до уваги, що сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів, надано достатньо часу для підготовки до судового розгляду справи.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п. 4 ч. 5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

Враховуючи положення ст. ст. 13,74 ГПК України, якими в господарському судочинствіреалізовано конституційний принципзмагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами.

Згідно статті 114 ГПК України, суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, яка ратифікована Україною 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи у продовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").

Матеріали справи свідчать про те, що судом було створено всім учасникам судового процесу належні умови для доведення останніми своїх правових позицій, надання ними доказів, які, на їх думку, є достатніми для обґрунтування своїх вимог та заперечень та надано достатньо часу для підготовки до судового засідання тощо. Окрім того, судом було вжито всіх заходів, в межах визначених чинним законодавством повноважень, щодо всебічного, повного та об`єктивного дослідження всіх обставин справи.

Позивач свої позовні вимоги обґрунтовує наступним.

Між Товариством з обмеженою відповідальністю "ЗАО Супутник" (Зберігачем) та Приватним підприємством "Укрпалетсистем" (товароволодільцем, поклажодавцем) 01.02.2021 р. був укладений договір відповідального зберігання нафтопродуктів № 1/21, згідно п. 1.1. якого товароволоділець передає, а зберігач приймає на відповідальне зберігання нафтопродукти в кількості, асортименті, на термін зберігання та інших обов`язкових умовах договору, що визначаються попереднім погодженням між сторонами на кожну товарну партію з обов`язковим складанням акту приймання нафтопродуктів за кількістю (форми № 5-НП при постачанні вагонами-цистернами) та акт приймання-передачі товару на зберігання (при постачанні нафтопродуктів автомобільним транспортом) та повернути їх товароволодільцю у схоронності на першу його вимогу.

П. 1.2. договору передбачено, що предметом даного договору є надання платних послуг, пов`язаних із забезпеченням зберігачем прийому нафтопродуктів, збереження їх, переданих на зберігання, недопущенням недостач при зберіганні, недопущення погіршення якості нафтопродуктів при зберіганні, контролем за кількістю і якістю нафтопродуктів, відвантаження нафтопродуктів за вказівкою товароволодільця та з участю його уповноваженого представника.

Відповідно до п. 1.3. договору, товар вважається переданим на зберігання з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі товару на зберігання або акту приймання нафтопродуктів за кількістю.

Згідно п.1.5. договору, зберігання нафтопродуктів здійснюється зберігачем на нафтобазі (паливний склад), що розташована за адресою: 62489, Харківська область, Харківський район, смт. Безлюдівка, вул. Чайковського, 210Б. Група резервуарного парку нафтобази, що закріплена за товароволодільцем складається з:

- резервуару № 3 об`ємом 522,982 м3 ("мертвий" затишок - 26,600 м3);

- резервуару № 4 об`ємом 459,982 м3 ("мертвий" затишок - 16,500 м3);

- резервуару № 5 об`ємом 349,501 м3 ("мертвий" затишок - 19,600 м3);

Позивач зазначає, що договір був укладений шляхом обміну листів, Позивач та Відповідач обмінялись електронними листами із скан-копіями підписаного відповідною стороною договору. Скан-копія договору з підписом та печаткою поклажодавця відправлена позивачу в листі від 27.01.2021 р. позивач відправив відповідачу скан-копію договору з підписом і печаткою позивача 27 та 28 січня 2021 р.

Як вказує Позивач, він 03.02.2021 р. о 10:44 надіслав скан-копію підписаної ним додаткової угоди до договору від 01.02.2021 р., згідно якої запропонував достроково припинити дію договору з 01.02.2021 р. за взаємною згодою.

09.02.2021 р. за № 09/02-01 Позивач надіслав Відповідачу лист, в якому повідомив, що він не може погодитись на підписання додаткової угоди до договору, посилаючись на те, що Позивач вжив всіх необхідних заходів для виконання умов договору, в т.ч. повністю укомплектував штат працівників та привів все обладнання в стан повної готовності для прийняття на зберігання дизельного пального поклажодавця і при укладанні договору відмовив в укладанні аналогічних договорів іншим суб`єктам господарювання. Також в цьому листі він зазначив, що згідно п. 8.3. договору, він може бути розірваний в односторонньому порядку за ініціативою однієї із сторін, при цьому сторона, яка зацікавлена в припиненні дії договору, зобов`язана письмово повідомити про це іншу сторону не пізніше ніж за 30 календарних днів до можливої дати припинення договору.

Позивач електронною поштою надіслав до поклажодавця скан-копію рахунку-фактури № СФ-0000274 віл 09.02.2021 р. на суму 240000,00 грн. для оплати рахунку згідно умов договору та у відповідь надіслано лист від 11.02.2021 р. № 152, яким підтверджено, що сторони шляхом обміну електронними листами уклали договір.

Поклажодавець зазначив в листі, що 02.02.2021 р. на територію нафтобази Позивача прибули представники поклажодавця для перевірки резервуарного парку та було виявлено, що зберігачем не було забезпечено відповідних умов для зберігання пального, що начебто фактично наявні 23 резервуари об`ємом від 50м3 до 60м3 і є три витратоміри-лічильники та рівнеміри, що дає можливість зберігати максимум 180 м3 пального, хоча договором передбачено набагато більше.

Також поклажодавець послався на те, що ним було виявлено: 1) відсутня можливість безпечного проїзду автоцистернами до складу ПММ зберігача; 2) під`їзна колія знаходиться за територією складу нафтобази без огорожі та без охорони, тому у Відповідача виникають сумніви щодо збереження нафтопродуктів у вагоноцистернах; 3) резервуари знаходяться частково під землею та ніколи не були задіяні в процесі зберігання нафтопродуктів.

Позивач вказує на те, що він направив Відповідачу лист від 15.02.2021 р. № 015/02-01, в якому надав роз`яснення, що повідомлення про одностороннє розірвання договору Позивач не отримував.

Як Позивач зазначає в позові, що він вжив всіх заходів для виконання договору, в т.ч. забезпечив введення в дію в порядку, передбаченому законодавством, резервуарів, рівнемірів в кожному резервуарі, витратомірів-лічильників в кожній точці відпуску пального, отримав всі необхідні дозволи та ліцензію на зберігання пального. Також повідомив Відповідача про те, що вказаний склад протягом останніх 10 років прийняв та відпустив декілька сотень тисяч кубометрів пального з відповідним реєстром прибуття залізничних цистерн можливо ознайомитись на станції "Основа". Залізничний під`їзний шлях знаходиться на сполученій території поряд зі складом нафтопродуктів Позивача, приєднаний зливними трубопроводами та забезпечується охорона вагонів, за весь час роботи складу нафтопродуктів Позивача не відбулось жодної втрати нафтопродуктів через знаходження під`їзного шляху на сполученій зі складом території.

Позивач у листі від 15.02.2021 р. запропонував Відповідачу виконувати обов`язки за договором, в т.ч. щодо своєчасної оплати рахунків Позивача.

Відповідно до п. 5.2. договору, сума винагороди за відповідальне зберігання нафтопродуктів за один розрахунковий місяць становить 240000,00 грн. за послуги зливу, зберігання та відвантаження в закріпленому товароволодільцем резервуарному парку, незалежно від обсягу зберігання, прийнятого та виданого зі зберігання товару.

П. 5.3. договору визначено, що оплата винагороди зберігачу за надані послуги здійснюється товароволодільцем до 3 числа місяця, наступного за розрахунковим, на підставі виписаного рахунку, незалежно від підписання сторонами акту виконаних робіт (наданих послуг).

Отже, Позивач вважає, що вказані резервуари мають бути зарезервовані за Відповідачем та він має здійснити оплату рахунку, виставленого за розрахунковий місяць незалежно від обсягу зберігання, прийняття та видачі товару і незалежно від підписання акту виконаних робіт (наданих послуг).

Дослідивши матеріали справи, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом Верховенства права та права на судовий захист, уникаючи принципу надмірного формалізму, та усуваючи підстави для використання правового пуризму суд вирішив, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

На підставі ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів. Господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать ст. 174 Господарського кодексу України.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту. Загальні положення про договір визначені статям 626-637 ЦК України, а порядок укладення, зміна і розірвання договору статями 638-647, 649, 651-654 ЦК України. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Статтями 509, 510 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Приписами статей 526-527 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов`язання чи звичаїв ділового обороту. Стаття 599 ЦК України передбачає, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до статті 610 ЦК України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Згідно із статтею 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною першою статті 193 ГК України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Зокрема, статями 525 - 526 ЦК України передбачається, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У відповідності із ст. 173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 936 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем) і повернути її поклажодавцеві у схоронності.

За змістом ст. 938, 949 ЦК України зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого у договорі зберігання. Зберігач зобов`язаний повернути поклажодавцеві річ, яка була передана на зберігання, або відповідну кількість речей такого самого роду та такої самої якості.

Статтею 939 ЦК України встановлено, Зберігач, який зобов`язався прийняти в майбутньому річ на зберігання, не має права вимагати її передання на зберігання.

Права й обов`язки у сторін за договором зберігання виникають лише після передання речі на зберігання - саме з цього моменту договір вважається укладеним. У зберігача, незалежно від виду договору, ніколи не виникне право вимагати передачу речі на зберігання (ч. 1 ст. 939 ЦКУ).

Факт належного виконання зобов`язання повинен підтверджуватися первинними документами, котрі відповідають вимогам "Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку" та ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною у постанові від 15.12.2015 N 21-4266а15, договір не є первинним обліковим документом для цілей бухобліку, а свідчить лише про намір виконання дій (операцій) в майбутньому, а не про їх фактичне виконання, в той час як первинні документи складаються лише за фактом надання послуг.

Отже, для з`ясування правової природи як господарської операції, так і договору необхідно встановити фактичні права та обов`язки сторін у процесі виконання операції, фактичний результат, до якого прагнули учасники такої операції, та оцінити зміни майнового стану, які відбулися у сторін в результаті операції. (Постанова Північного Апеляційного Господарського Суду від 11.08.2020 р. у Справі № 910/17743/18).

Отже, враховуючи вищевикладені умови Договору та норми діючого законодавства основною умовою надання послуг за договором зберігання є передача Поклажодавцем (Товароволодільцем) товару (речі) Зберігачу на зберігання за відповідним Актом прийому-передачі. В свою чергу, Зберігач не має права вимагати від Товароволодільця передачі на зберігання товару (ст.939 ЦК України).

Так, сума винагороди за відповідальне зберігання нафтопродуктів за один розрахунковий місяць становить 240000,00 грн. з урахуванням ПДВ за послуги зливу, зберігання та відвантаження в закріпленому за Товароволодільцем резервуарному парку, незалежно від обсягів зберігання, прийнятого та виданого на зберігання товару. В ці послуги включаються злив (приймання) товару із залізничних вагонів-резервуарів та автотранспорту, видача в автоцистерни, складське обслуговування, зберігання, документування процесів у відповідності до вимог законодавства, в тому числі у сфері акцизного обліку нафтопродуктів (п.5.2. Договору).

Відповідно до ч. 1 ст. 946 ЦК України передбачено, що плата за зберігання та строки її внесення встановлюються договором зберігання. Плата за зберігання вноситься поклажодавцем за весь фактичний час зберігання речей, тобто до моменту їх фактичного повернення. Та аж ніяк оплата не здійснюється за факт укладення Договору, на що посилається Позивач.

Слід зазначити, що Відповідач не передавав Позивачу на зберігання товар, що підтверджується відсутністю підписаного Акту, передбаченого п. 1.3., п. 4.2.7. Договору, а Позивач не надав послуги із зберігання, отже і вимоги Позивача щодо проведення оплати винагороди в сумі 240000,00 грн., з урахуванням умов Договору (п.5.1., п.5,2.) є безпідставними та такими, що суперечать вимогам Договору та діючому законодавству.

Необхідною складовою виникнення у Відповідача обов`язку оплати послуг Позивача є саме факт надання ним послуг зберігання товару і виникають такі обов`язки виключно після передачі такого товару на зберігання і підтвердження такого факту відповідними документами (акту приймання-передачі товару на зберігання або акту приймання-передачі за кількістю (форми № 5-НП).

У зв`язку з невиконанням Позивачем своїх зобов`язань за Договором, передбачених п.1.5., п. 4.1.12. і п. 4.1.17., та не забезпечення Позивачем відповідних умов для зберігання нафтопродуктів, визначених умовами Договору та діючим законодавством, а саме, через відсутність заявлених резервуарів з відповідним об`ємом та необхідної кількості витратомірів-лічильників та рівнемірів на резервуарах для зберігання пального, Відповідач не передав товар на зберігання Позивачу та скориставшись своїм правом згідно ч.2 ст. 939 ЦК України повідомив про відмову від Договору шляхом направлення відповідного повідомлення з Додатковою угодою про дострокове припинення Договору та розірвання його з 01.02.2021 р. (підтвердження відправлення через ТОВ «Нова Пошта» за номером 59000641803529), отримання якої підтвердив Позивач у своїх листах №09/02-01 від 09.02.2021 та №015/02-01 від 15.02.2021. Це підтверджено наданими копіями документів Позивача, на яких визначено, що у останнього фактично наявні резервуари об`ємом від 50 м3 і 60 м3 в загальній кількості лише тільки трьох витратомірів-лічильників та рівнемірів. Згідно отриманої інформації від Позивача, максимальний об`єм пального, що міг бути прийнятий Позивачем на зберігання з дотриманням норм Податкового кодексу України (п. 230.1.2 ст.230) має складати не більше 180 мі, що в свою чергу не відповідає заявленому допустимому об`єму зазначеному в Договорі (лист від 11.02.2021 №152).

Окрім того, відповідно до Акту огляду складу ПММ від 02.02.2021, розташованого за адресою: 62489, Харківська область, Харківський район, смт. Безлюдівка, вул. Чайковського, буд. 210 Б, комісія у складі представників Відповідача, а саме: директора департаменту складів ПММ Вознюка Романа Миколайовича, інженера з експлуатації складів ПММ Любочко Олександра Михайловича, виявлено невідповідність даних, що були зазначені в п.1.5. Договору щодо об`єму та кількості в розрізі резервуарного парку. Злиття нафтопродуктів з вагоноцистерн, зберігання та видача на автоцистерни не відповідає критеріям безпечності, цілісності, вимогам чинного законодавства щодо обліку та передачі даних в Державну податкову службу та рекомендовано в терміновому порядку розірвати даний Договір.

Через неналежне виконання умов договору Позивачем, Відповідач вирішив припинити дію договору з 01.02.2021 р. шляхом направлення листа з додатковою угодою, яку Позивач відмовляється прийняти та підписати.

Права й обов`язки у сторін за договором зберігання виникають лише після передання речі на зберігання - саме з цього моменту договір вважається укладеним. У зберігача, незалежно від виду договору, ніколи не виникне право вимагати передачу речі на зберігання (ч. 1ст. 939 ЦКУ).

Суд вважає за доцільне зазначити, що встановлений відповідний порядок та правова форма такого договору.

За договором зберігання одна сторона (зберігач) зобов`язується зберігати річ, яка передана їй другою стороною (поклажодавцем), і повернути її поклажодавцеві у схоронності (ч. 1 ст. 936 ЦКУ).

Так, у пп. 14.1.32 Податкового кодексу України визначено, що відповідальне зберігання господарська операція, що здійснюється платником податків і передбачає передачу згідно з договорами схову матеріальних цінностей на зберігання іншій фізичній чи юридичній особі без права використання у господарському обороті такої особи з подальшим поверненням таких матеріальних цінностей платнику податків без зміни якісних або кількісних характеристик.

Порядок укладення договорів зберігання регламентується главою 66 ЦКУ. У параграфі 1 глави 66 ЦКУ наведено загальні правові норми, що стосуються будь-яких договорів зберігання, а параграфами 2, 3 глави 66 ЦКУ регулюється специфіка укладення окремих видів договорів зберігання.

Згідно з ч. 1 ст. 937 ЦКУ договір зберігання укладається у письмовій формі у випадках, установлених ст. 208 ЦКУ, а саме, в угодах між: юридичними особами; фізичною і юридичною особою; - фізичними особами на суму, що у 20 і більше разів перевищує розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Водночас письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчене розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем (ч. 1 ст. 937 ЦКУ).

Крім того, прийняття речі на зберігання може підтверджуватися видачею поклажодавцеві номерного жетона, іншого знака, що посвідчує прийняття речі на зберігання, якщо це встановлено законом, іншими актами цивільного законодавства або є звичайним для цього виду зберігання (ч. 3 ст. 937 ЦКУ).

За договором складського зберігання письмова форма договору вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (ч. 3 ст. 957 ЦКУ).

Зберігач зобов`язаний зберігати річ протягом строку, встановленого в договорі зберігання (ч. 1 ст. 938 ЦКУ). При цьому поклажодавець зобов`язаний забрати річ від зберігача після закінчення строку зберігання (ч. 1 ст. 948 ЦКУ).

Договором визначено, що Товар вважається переданим на зберігання з моменту підписання Сторонами Акту приймання-передачі товару на зберігання або Акту приймання-передачі за кількістю (форми №5-НП) (п.1.3. Договору).

З п.1.5. Договору вбачається, що зберігання нафтопродуктів здійснюється Зберігачем на нафтобазі (паливний склад), що розташована за адресою: 62489, Харківська обл., Харківський р-н, смт. Безлюдівка, вул.Чайковського, буд. 210 Б.

Відповідно до п.5.1. Договору у суму винагороди за відповідальне зберігання включаються витрати, пов`язані зі зливом нафтопродуктів в резервуари Зберігача, зберіганням та відвантаженням нафтопродуктів зі схову (резервуарів).

Сума винагороди за відповідальне зберігання нафтопродуктів за один розрахунковий місяць становить 240 000 (двісті сорок тисяч) гривень оо коп. з урахуванням ПДВ за послуги зливу, зберігання та відвантаження в закріпленому за Товароволодільцем резервуарному парку, незалежно від обсягів зберігання, прийнятого та виданого на зберігання товару. В ці послуги включаються злив (приймання) товару із залізничних вагонів-резервуарів та автотранспорту, видача в автоцистерни, складське обслуговування, зберігання, документування процесів у відповідності до вимог законодавства, в тому числі у сфері акцизного обліку нафтопродуктів (п.5.2. Договору).

Відповідач вважає, що необхідною складовою виникнення у нього обов`язку оплати послуг Позивача є саме факт надання ним послуг зберігання Товару і виникають такі обов`язки виключно після передачі такого Товару на зберігання і підтвердження такого факту відповідними документами (Акту приймання-передачі товару на зберігання або Акту приймання-передачі за кількістю (форми №5-НП)).

Так, відповідно до встановлених матеріалами справи обставинами, наданими доказами, суд погоджується з твердженням Відповідача та вважає не доведеним з боку Позивача обставин, на які останній посилається у позові та своїх поясненнях, крім того Відповідач своєчасно попередив Позивача про відмову від договору зберігання, що підтверджується направленим листом, на адресу останнього, з додатковою угодою до Договору зберігання про припинення його дії датою укладення Договору - 01.02.2021р., при цьому Позивач не заперечує.

Зазначений договір в даному випадку носить характер не консенсуального договору (укладеними з моменту досягнення угоди зі всіх істотних умов у формі, необхідній за законом, зокрема, належать: купівля-продаж, найом, доручення, комісія, спільна діяльність та ін.), а реального договору - де основним обов`язком його виникнення, тобто виникнення прав і обов`язків необхідна сама передача речі (речей), а не тільки укладання угоди. Тобто такий договір не є остаточним, оскільки передача на відповідальне зберігання нафтопродуктів (майна) не відбулося, а отже прав та обов`язків за таким договором не настало, а було лише виражено намір настання таких цивільно-правових наслідків

Судові рішення мають ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.

Суд безпосередньо застосовує Конституцію України, якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідності додаткової регламентації її положень законом або якщо закон, який був чинним до введення в дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй.

Якщо зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосувати тільки той закон, який ґрунтується на Конституції і не суперечить їй.

Зокрема, у пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини у справі Надточій проти України (далі - ЄСПЛ) та пункті 23 рішення ЄСПЛ Гурепка проти України № 2 наголошено, що принцип рівності сторін - один зі складників ширшої концепції справедливого судового розгляду, за змістом якого кожна сторона повинна мати розумну можливість обстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її у суттєво менш сприятливе становище порівняно з опонентом.

Суд вважає за можливе у виниклих правовідносинах за суттю спору застосувати принцип справедливості визначений на законодавчому рівні у межах ч. 1 ст. 2 ГПК України.

На єдність права і справедливості неодноразово вказував і Конституційний Суд України. Зокрема, у рішенні від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 зазначено: із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі. Справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права (Рішення КСУ від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Окрім того, принцип справедливості поглинається напевно найбільшим за своєю питомою вагою принципом верховенства права, який також чітко зафіксований у новітніх кодексах. Лише додержання вимог справедливості під час здійснення судочинства дозволяє характеризувати його як правосуддя. Цю думку можна, зокрема, простежити і в рішенні Конституційного Суду України від 30 січня 2003 р. № 3-рп/2003: правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Суд наполягає на застосуванні принципу справедливості (ст. 2 ГПК України) замість закону (praeter legem) і всупереч закону (adversus legem). Адже трапляються випадки, коли несправедливі нормативно-правові акти з`являються внаслідок помилок законодавця. Інша ситуація може мати місце тоді, коли застосування нормативно-правового акту в конкретній ситуації у сукупності з іншими істотними обставинами справи стає настільки несумісним зі справедливістю, що унеможливлює його застосування в розумінні здорового глузду.

Суд вважає за необхідне звернути увагу на Постанову Касаційного цивільного суду від 16 січня 2019 року по справі №521/17654/15-ц. Верховний Суд яскраво демонструє, що принцип справедливості кореспондує з принципом добросовісності.

Також, суд звертає увагу на Постанову Великої Палати Верховного Суду по справі №607/4316/17-ц від 25.03.2019. У вказаній Постанові суд застосував недискримінаційний підхід та принцип неупередженості (Рішення Конституційного Суду України в рішенні від 2 листопада 2004 р. № 15-рп/2004у), який також підлягає застосуванню судом у справі, що розглядається.

Свого часу, Верховний Суд застосував західну доктрину Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав), у вирішенні договірного спору, який тлумаченні умов договору (Постанови ВС по справам № №753/11000/14-ц, № 910/16011/17).

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склались.

Згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини та частини четвертої статті 11 ГПК України чинної редакції суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. За змістом рішення Європейського суду з прав людини у справі Хаджинастасіу проти Греції національні суди повинні зазначати з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтується їхнє рішення, що, серед іншого, дає стороні можливість ефективно скористатися наявним у неї правом на апеляцію. У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Кузнецов та інші проти Російської Федерації зазначено, що ще одним завданням вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною практикою Європейського суду з прав людини (справи Серявін та інші проти України, Проніна проти України), з якої випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, зокрема, відповідно до п. 58 Рішення ЄСПЛ по справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04) від 10 лютого 2010 року визначено, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року), більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (параграф 32 рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії).

Право на вмотивованість судового рішення є складовою права на справедливий суд, гарантованого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Роуз Торія проти Іспанії, параграфи 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (рішення у справі Хірвісаарі проти Фінляндії, параграф 32).

Зазначені тези знаходять своє підтвердження і у Постанові Верховного суду від 28 березня 2017 року по справі №800/527/16.

У пункті 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що обов`язок судів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна із сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматись принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Суд вважає обсяг вмотивування судового рішення є достатнім для його прийняття.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини у справах: Sovtransavto Holding v. Ukraine, no. 48553/99, § 77, від 25 липня 2002 року; Ukraine-Tyumen v. Ukraine, no. 22603/02, §§ 42 та 60, від 22 листопада 2007 року).

Суд, також нагадує, що концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві: певні інші права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а відтак і майном.

Відповідно до ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. За змістом ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Водночас обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 77 ГПК України).

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Отже, підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню.

Відповідно до положень ст. 129 ГПК України, судовий збір у разі відмови в позові покладаються на позивача.

На підставі викладеного та керуючись ст. 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст. 12, 13, 73, 74, 76-79, 91, 129, 232, 233, 236 - 241, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові відмовити повністю.

Повне рішення складено "16" липня 2021 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України.

Учасники справи можуть одержати інформацію по справі зі сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою http://court.gov.ua/.

СуддяІ.П. Жигалкін