№ 201/15806/15-ц

провадження 2/201/103/2021

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 липня 2021 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем Храмцевич Т.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом Державного підприємства «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» Національної академії аграрних наук України» до ОСОБА_1 і Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради, третя особа Дніпровська міська рада і Департамент адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування свідоцтва про право власності, витребування майна,

ВСТАНОВИВ:

Державне підприємство «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» Національної академії аграрних наук України» 13 жовтня 2015 року звернулося до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_1 і Управління житлового господарства Дніпровської міської ради про визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, скасування свідоцтва про право власності, витребування майна, позовні вимоги не змінювалися, не уточнювалися і не доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що 02 квітня 1997 року на підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 1997 року НВД АФ «Наукова» придбала у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Право державної власності зареєстровано в бюро технічної інвентаризації 02 липня 1998 року за реєстровим номером 469-1. Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2011 року по справі № Б29/59/04 було визнано ДП «НВД АФ «Наукова» НААН» банкрутом, відкрита ліквідаційна процедура. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2012 року по справі № Б29/59/04 ліквідатором призначено арбітражного керуючого Реву М.О.

В подальшому позивачеві стало відомо, що у спірній квартирі проживає ОСОБА_1 , яка вселилася у квартиру та зареєструвала своє місце проживання в ній. ОСОБА_1 була зареєстрована у квартирі 13 травня 2011 року за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2011 року по справі № 2-6679/2011, яким за нею було визнано право користування спірною квартирою. Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року було скасоване вищевказане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська та в позові ОСОБА_1 відмовлено.

13 лютого 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право приватної власності на спірну квартиру, право власності на яку виникло на підставі Свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 , розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради № 3Ж-15, виданих 28 січня 2015 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради.

В свою чергу підставою для внесення запису до Державного реєстру було рішення про державну реєстрацію прав № 19448654 від 18 лютого 2015 року (державний реєстратор Іванченко Л.І.).

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру розпорядження № 3Ж-15 було прийнято, а свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 було видно ОСОБА_1 . Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради. Із зазначеного вбачається висновок про те, що реєстрація права власності за ОСОБА_1 була здійснена як на приватизоване нерухоме майно (спірну квартиру).

В цей же час згідно ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках).

ОСОБА_1 вселилась в квартиру і проживала в ній на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, яке в подальшому було скасовано рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року.

Спірна квартира перейшла до територіальної громади м. Дніпропетровська на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 травня 2014 року № 257 «Про житловий фонд, придбаний Науково-виробничою дослідною агрофірмою «Наукова» (квартира АДРЕСА_2 ), яке скасовано постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08 липня 2015 року по справі № 904/6303/14. В ході розгляду справи суду не було надано будь-яких інших належних та достовірних доказів передачі позивачем на користь міськради спірної квартири. Зазначене виключає можливість розпорядження, зокрема і шляхом передачі у власність спірної квартири на користь третіх осіб.

Також, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі № 804/5315/17, що залишено в силі постановою третього апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Іванченко Л.І. № 18037784 від 16 грудня 2014 року про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради. Зазначене додатково вказує на відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

У справі № 804/5315/17 судами, серед іншого, встановлено наступні обставини що в силу приписів ч. 4 ст. 82 ЦПК України мають преюдиціальне значення і додатково підтверджують відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

Згідно зі статтею 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Отже відповідачі при укладанні вказаних угод, видачі розпоряджень і інш. діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. На їх (позивача) звернення до відповідача про з`ясування обставин укладання вказаних угод, розпоряджень і інш., спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивач вважає дії відповідача по укладанню спірних розпоряджень, угод і інш. неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати незаконним та скасувати розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради від 28 січня 2015 року № 3Ж-15 про передачу квартири за адресою: АДРЕСА_1 в приватну власність ОСОБА_1 , визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 від 28 січня 2015 року серії НОМЕР_1 , видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради Садовій В.М., визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Л.І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запис, індексний номер 19448654 від 18 лютого 2015 року, визнати громадянку ОСОБА_1 такою, що втратила право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що є підставою для виселення громадянки ОСОБА_1 із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення, та зняття громадянки ОСОБА_1 , витребувати у громадянки ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом передачі ДП «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» НААН України», задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, вказавши на їх безпідставність і не обгрунтованість і просив в їх задоволенні відмовити в повному обсязі.

Представник відповідача Департаменту житлового господарства Дніпровської міської ради в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; проти задоволення позову фактично заперечували і вважали за не можливе його задоволення, не заперечували проти слухання справи за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності представника вказаного відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Представники третіх осіб Дніпровської міської ради і Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради проти задоволення позову не заперечував і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності представників вказаних третіх осіб відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін і третіх осіб, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

В судовому засіданні встановлено, що 02 квітня 1997 року на підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В.І. НВД АФ «Наукова» придбала у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Право державної власності зареєстровано в бюро технічної інвентаризації 02 липня 1998 року за реєстровим номером 469-1.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2011 року по справі № Б29/59/04 було визнано ДП «НВД АФ «Наукова» НААН» банкрутом, відкрита ліквідаційна процедура. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2012 року по справі № Б29/59/04 ліквідатором призначено арбітражного керуючого Реву М.О. Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше.

В подальшому позивачеві стало відомо, що у спірній квартирі проживає ОСОБА_1 , яка вселилася у квартиру та зареєструвала своє місце проживання в ній. ОСОБА_1 була зареєстрована у квартирі 13 травня 2011 року за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2011 року по справі № 2-6679/2011, яким за нею було визнано право користування спірною квартирою.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року було скасоване вищевказане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська та в позові ОСОБА_1 відмовлено.

Виданий на ім`я цієї відповідачки ордер на право вселення у вказану квартиру також було визнано недійсним рішенням суду, яке набрало законної сиди.

13 лютого 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право приватної власності на спірну квартиру, право власності на яку виникло на підставі Свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 , розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради № 3Ж-15, виданих 28 січня 2015 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради.

В свою чергу підставою для внесення запису до Державного реєстру було рішення про державну реєстрацію прав № 19448654 від 18 лютого 2015 року (державний реєстратор Іванченко Л.І.).

Згідно з ч. 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

В п. 2 Рішення Дніпропетровської міської ради від 27 березня 2013 року № 26/33 «Про затвердження положення про порядок передачі у власність громадян одноквартирних будинків, квартир у багатоквартирних будинках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська» вказано, що органом приватизації житлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпропетровська є Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради.

Орган приватизації, згідно п. 2.6 Положення, затвердженого Рішенням № 26/33, приймає розпорядження, яке є підставою для оформлення свідоцтва про право власності. Як вказано в п. 16 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, передача квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках кімнат у комунальних квартирах у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитках, кімнату в комунальній квартирі, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру розпорядження № 3Ж-15 було прийнято, а свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 було видно ОСОБА_1 . Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради. Із зазначеного вбачається висновок про те, що реєстрація права власності за ОСОБА_1 була здійснена як на приватизоване нерухоме майно (спірну квартиру).

ОСОБА_1 вселилась в квартиру і проживала в ній на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська яке в подальшому було скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року.

Спірна квартира перейшла до Територіальної громади м. Дніпропетровська на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 травня 2014 року № 257 «Про житловий фонд, придбаний Науково-виробничою дослідною агрофірмою «Наукова» (квартира АДРЕСА_2 ), яке скасовано постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08 липня 2015 року по справі № 904/6303/14.

Відсутні інші належні та достовірні докази передачі позивачем на користь міськради спірної квартири. Зазначене виключає можливість розпорядження, зокрема і шляхом передачі у власність спірної квартири на користь третіх осіб.

Також, рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі № 804/5315/17, що залишено в силі постановою третього апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Іванченко Л.І. № 18037784 від 16 грудня 2014 року про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради. Зазначене додатково вказує на відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

У справі № 804/5315/17 судами, серед іншого, встановлено наступні обставини що в силу приписів ч. 4 ст. 82 ЦПК України мають преюдиціальне значення і додатково підтверджують відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом визнання незаконним і скасування розпоряджень і свідоцтв, запису про реєстрацію.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Отже відповідачі при укладанні вказаних угод, видачі розпоряджень, свідоцтв і інш. діяли не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані свої і об`єкту нерухомості. На їх (позивача) звернення до відповідача про з`ясування обставин укладання вказаних угод, розпоряджень і інш., спірне питання вирішене не було, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим права позивача. Позивач вважає дії відповідача по укладанню спірних розпоряджень, угод і інш. неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Звернення до інших судів і правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 «Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину» ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Згідно ч. 4 і 5 ст. 82 ЦПК України «Підстави звільнення від доказування» 4. Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. 5. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Відповідно до ст. 2, 72, 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Дніпровська міська рада (ЄДРПОУ 26510514) є представницьким органом місцевого самоврядування, який відповідно до ст. 1, 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» наділений правом представляти інтереси територіальної громади, приймати від її імені рішення та здійснювати від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи місцевого самоврядування, згідно зі ст. 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Дніпровська міська рада відповідно до ст. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» є представницьким органом місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування, які одночасно здійснюють владні управлінські функції на основі законодавства, у земельних правовідносинах виступають як представницькі органи суб`єкта власності - народу України, територіальної громади, як власника землі щодо права розпорядження, притаманного власнику.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (пункт 34 частини першої статті 26) органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їх компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкт владних повноважень орган місцевого самоврядування Дніпровська міська рада вирішує в межах закону питання в галузі земельних відносин.

В судовому засіданні встановлено, що 02 квітня 1997 року на підставі договору купівлі-продажу від 02 квітня 1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Гуніною В.І. НВД АФ «Наукова» придбала у власність квартиру за адресою: АДРЕСА_1 . Право державної власності зареєстровано в бюро технічної інвентаризації 02 липня 1998 року за реєстровим номером 469-1.

Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 29 серпня 2011 року по справі № Б29/59/04 було визнано ДП «НВД АФ «Наукова» НААН» банкрутом, відкрита ліквідаційна процедура. Ухвалою господарського суду Дніпропетровської області від 04 жовтня 2012 року по справі № Б29/59/04 ліквідатором призначено арбітражного керуючого Реву М.О. Відповідно до ч. 2 ст. 23 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня прийняття господарським судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури припиняються повноваження органів управління банкрута щодо управління банкрутом та розпорядження його майном, якщо цього не було зроблено раніше.

Відповідно до абз. 2 ч. 1 ст. 25 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» з дня призначення ліквідатор приймає до свого відання майно боржника, вживає заходів по забезпеченню його збереження.

В подальшому позивачеві стало відомо, що у спірній квартирі проживає ОСОБА_1 , яка вселилася у квартиру та зареєструвала своє місце проживання в ній. ОСОБА_1 була зареєстрована у квартирі 13 травня 2011 року за рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 28 березня 2011 року по справі № 2-6679/2011, яким за нею було визнано право користування спірною квартирою.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року було скасоване вищевказане рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська та в позові ОСОБА_1 відмовлено.

13 лютого 2015 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право приватної власності на спірну квартиру, право власності на яку виникло на підставі Свідоцтва про право власності, серія та номер: НОМЕР_1 , розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради № 3Ж-15, виданих 28 січня 2015 року Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради.

В свою чергу підставою для внесення запису до Державного реєстру було рішення про державну реєстрацію прав № 19448654 від 18 лютого 2015 року (державний реєстратор Іванченко Лариса Іванівна).

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках, призначених для проживання сімей та одиноких осіб, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

З урахуванням положень п. 30 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до виключної компетенції сільських, селищних, міських рад відноситься: прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Вказана норма кореспондується з ч. 3 ст. 8 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду», згідно якої передача квартир (будинків) у власність громадян здійснюється на підставі рішень відповідних органів приватизації, що приймаються не пізніше місяця з дня одержання заяви громадянина.

В п. 2 Рішення Дніпропетровської міської ради від 27 березня 2013 року № 26/33 «Про затвердження положення про порядок передачі у власність громадян одноквартирних будинків, квартир у багатоквартирних будинках, кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, що належать до комунальної власності територіальної громади м. Дніпропетровська» вказано, що органом приватизації житлового фонду, що належить до комунальної власності територіальної громади міста Дніпропетровська є Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради.

Орган приватизації, згідно п. 2.6 Положення, затвердженого Рішенням № 26/33, приймає розпорядження, яке є підставою для оформлення свідоцтва про право власності.

Як вказано в п. 16 Положення про порядок передачі квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках у власність громадян, затвердженого наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 16 грудня 2009 року № 396, передача квартир (будинків), жилих приміщень у гуртожитках кімнат у комунальних квартирах у власність громадян з доплатою, безоплатно чи з компенсацією оформляється свідоцтвом про право власності на квартиру (будинок), жиле приміщення в гуртожитках, кімнату в комунальній квартирі, яке реєструється в органах приватизації і не потребує нотаріального посвідчення.

Як вбачається з інформаційної довідки з Державного реєстру розпорядження № 3Ж-15 було прийнято, а свідоцтво про право власності серія та номер НОМЕР_1 було видно ОСОБА_1 . Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради. Із зазначеного вбачається висновок про те, що реєстрація права власності за ОСОБА_1 була здійснена як на приватизоване нерухоме майно (спірну квартиру).

В цей же час згідно ч. 4 ст. 5 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» право на приватизацію квартир (будинків) державного житлового фонду одержують громадяни України, які постійно проживають в цих квартирах (будинках).

З урахуванням положень ст. 51, 52, 53, 122 Житлового кодексу Української РСР для здійснення приватизації необхідно, щоб особа, яка звертається до органу приватизації, постійно проживала в квартирі на законних підставах.

ОСОБА_1 вселилась в квартиру і проживала в ній на підставі рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська яке в подальшому було скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 01 липня 2015 року.

Відповідно до п. 4 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України одним із способів захисту права є відновлення становища, яке існувало до порушення.

Згідно роз`яснень Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, які наведені в постанові від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» (постанова ВССУ № 5), власник житла має право вимагати визнання попереднього власника таким, що втратив право користування житлом, що є наслідком припинення права власності на житлове приміщення (пункт 3 частини першої статті 346 ЦК) із зняттям останнього з реєстрації.

В силу ч. 1 ст. 331 Цивільного кодексу України якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначає, що у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав (ст. 26 Закону). Рішення про державну реєстрацію прав приймає державний реєстратор (п. 2 ч. 2 ст. 9 Закону).

Власник, має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (ч. 1 ст. 387 ЦК України). Згідно п. 19 постанови ВССУ № 5, застосовуючи положення ст. 387 Цивільного кодексу України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним.

Спірна квартира перейшла до Територіальної громади м. Дніпропетровська на підставі рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради від 21 травня 2014 року № 257 «Про житловий фонд, придбаний Науково-виробничою дослідною агрофірмою «Наукова» (квартира АДРЕСА_2 ), яке скасовано постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 08 липня 2015 року по справі № 904/6303/14.

В ході розгляду справи суду не було надано будь-яких інших належних та достовірних доказів передачі позивачем на користь міськради спірної квартири. Зазначене виключає можливість розпорядження, зокрема і шляхом передачі у власність спірної квартири на користь третіх осіб.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 09 червня 2020 року у справі № 804/5315/17, що залишено в силі постановою третього апеляційного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року визнано протиправним та скасовано рішення державного реєстратора Іванченко Л.І. № 18037784 від 16 грудня 2014 року про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради. Зазначене додатково вказує на відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

У справі № 804/5315/17 судами, серед іншого, встановлено наступні обставини що в силу приписів ч. 4 ст. 82 ЦПК України мають преюдиціальне значення.

Поряд з вказаним, з матеріалів справи вбачається, що «наведене рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради було прийнято на підставі листа АФ «Наукова» від 27 березня 2014 року № 3/141. Як вбачається зі змісту вказаного листа від 27 березня 2014 року № 3/141 генеральний директор АФ «Наукова» Кучерова П.М. звернувся до міського голови з проханням надати вказівку відповідним службам щодо підготовки рішення виконкому міської ради з питання передачі спірної квартири. Між тим, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції, що такі дії генерального директора вчинені без відповідних повноважень, оскільки з 29 серпня 2011 року повноваження генерального директора ДП «НВД АФ «Наукова» НААН» Кучерова П.М. були припинені, з огляду на визнання агрофірми банкрутом у господарській справі № Б29/59/04 та призначення судом ліквідатора. У зв`язку з направленням генеральним директором АФ «Наукова» ОСОБА_2 , який не мав повноважень, прохання до міського голови надати вказівку відповідним службам щодо підготовки рішення виконкому міської ради з питання передачі спірної квартири, ліквідатор ДП «НВД АФ «Наукова» НААН» листом № 203 від 28 березня 2014 року повідомив міського голову м. Дніпропетровська, що спірна квартира до комунальної власності не передається. Отже, на час державної реєстрації права комунальної власності у державного реєстратора було відсутнє рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об`єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність. Таким чином, проаналізувавши встановлені обставини справи у сукупності, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновками суду першої інстанції щодо протиправності прийняття відповідачем спірного рішення № 18037784 від 16 грудня 2014 року про реєстрацію права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , за територіальною громадою м. Дніпропетровська в особі Дніпропетровської міської ради та необхідності його скасування».

Зазначені обставини встановлені в рамках справи № 804/5315/17 додатково підтверджують відсутність прав у відповідача щодо розпорядження спірною квартирою.

У відповідності до ч. 1 ст. 21 ЦК України встановлено, що суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси, з моменту їх прийняття.

Згідно зі статтею 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення. Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах. Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання, на думку позивача, є захист у судовому порядку, шляхом визнання незаконним і скасування розпоряджень і свідоцтв, запису про реєстрацію.

Згідно із частинами 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Таким чином, оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (частина третя статті 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Згідно зі статтею 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

Пунктом 9 частини 1 статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація права власності та інших речових прав проводиться на підставі: рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частиною 1 ст. 216 Цивільного кодексу України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Згідно зі ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його в чинення. Якщо за недійсним правочином права та обов`язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.

Також, п. 7 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» судам роз`яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Така вимога є необхідною для визнання укладеного правочину чинним. Недодержання в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України є підставою для визнання правочину недійсним (ч. 1 статті 215 ЦК України).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 202 ЦК України).

За загальним правилом, визначеним у статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів та вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Стосовно вимоги про скасування рішення і запису про державну реєстрацію права власності в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно Велика Палата Верховного Суду в постанові від 7 листопада 2018 року по справі № 488/5027/14-ц, провадження № 14-256 цс 18 зробила правовий висновок. «Щодо вимоги про скасування запису Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (див. принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю у пункті 89 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Гарантування державою об`єктивності, достовірності, повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження й обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав є загальними засадами цієї реєстрації (пункт 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Конституційний Суд України у рішенні від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), роз`яснив поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається у частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття «охоронюваний законом інтерес» у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права» має один і той же зміст.

У цьому Рішенні Конституційного Суду України надано офіційне тлумачення поняття «охоронюваний законом інтерес», як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), № 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-ІІ).

Крім того, Європейський суд з прав людини в своїй практиці рішення від 13 травня 1980 року в справі Артіко проти Італії (пункт 35), рішення від ЗО травня 2013 року в справі Наталія Михайленко проти України (пункт 32) визначає, що Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи Відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Тобто інтерес позивача має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам і відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого надано в резолютивній частині зазначеного Рішення Конституційного Суду України.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ІІК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно- примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

При цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права. за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод підлягає застосуванню для захисту правомірних очікувань щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною майна.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з договорів та інших правочинів.

Частиною 1 статті 14 ЦК України передбачено, що цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства.

Частиною 3 цієї статті ЦК України визначено, що виконання цивільних обов`язків забезпечується засобами заохочення та відповідальністю, які встановлені договором або актом цивільного законодавства.

Разом з цим обрання особою неналежного способу захисту порушеного права в судовому порядку, який не відповідає як змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і характеру його порушення, а також не призводить до поновлення порушеного права цієї особи є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.

Зважаючи на наведене, заявлені вимоги є ефективним способом захисту порушеного права, а тому підлягають задоволенню.

У статті 81ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ст. 82 ЩІК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по сучі справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Щодо обґрунтування підстав для задоволення позову необхідно звернути увагу й на таке.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, №15123/03, § 45, ЄСПЛ, 6 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1 Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року №15- рп/20041.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

У цій справі підлягає застосуванню доктрина «venire contra factum proprium» (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі «nonconcedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці), в основі якої принцип добросовісності. У статті 1.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказано, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип «пропорційності» передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар.

З огляду на вищевикладені приписи чинного законодавства України наявні підстави для задоволення позовних вимог.

Згідно з ЦК України, захист цивільних прав здійснюється в установленому порядку судом шляхом: визнання цих прав, припинення або зміни правовідношення, тощо.

Позовні вимоги, що містяться в даній позовній заяві, не суперечать законодавству України, чинному на сьогоднішній день. Згідно зіст. 55 Конституції України, «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. … Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.». Виходячи з передбаченого ст.8Конституції України принципу верховенства права, наведені норми Конституції України надають людині можливість будь-якими незабороненими законом засобами самому захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідностідо ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України: рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Європейський суд з прав людини неодноразово констатував в схожих фактичних обставинах порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції (зокрема: GLADYSHEVA v. RUSSIA, № 7097/10, ЄСПЛ, 06 грудня 2011 року; PCHELINTSEVA AND OTHERS v. RUSSIA, № 47724/07, 58677/11, 2920/13, 3127/13, 15320/13, ЄСПЛ, від 17 листопада 2016 року).

Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний та надмірний тягар. Не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку із бездіяльністю влади в рамках процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайства при вчиненні правочинів з нерухомим майном. Факт незаконного відчуження та допущення продажу квартири не може породжувати правових наслідків для добросовісного набувача, проте, вочевидь, є підставою для виникнення обов`язку в органів місцевого самоврядування здійснити все необхідне, щоб відшкодувати збитки, завдані таким відчуженням.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим позовну заяву задовольнити та визнати незаконним та скасувати розпорядження УЖГ Дніпропетровської міської ради від 28 січня 2015 року № 3Ж-15 про передачу квартири за адресою: АДРЕСА_1 в приватну власність ОСОБА_1 , визнати недійсним свідоцтво про право власності на цю квартиру від 28 січня 2015 року серії НОМЕР_1 , видане УЖГ ДМР Садовій В.М., визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Л.І. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запис, індексний номер 19448654 від 18 лютого 2015 року, визнати громадянку ОСОБА_1 такою, що втратила право власності на вказану квартиру, що є підставою для виселення ОСОБА_1 із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення, та зняття її з реєстрації, витребувати у ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом передачі позивачу ДП «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» НААН України» та стягнути з ОСОБА_1 на користь позивача сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 609 грн..

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3-5, 11, 60, 203, 215, 216, 236, 258, 259, 263-265, 268, 331, 376, 377, 387, 526, 527, 530 ЦК України, ст. 26, 60, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 1, 3, 4, 26, 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», ст. 1, 2, 4, 6, 10, 16, 18-1, 26, 27-1, 28, 60, 63, 73 Закону України «Про місцеве самоврядування в України», ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовну заяву задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати розпорядження Управління житлового господарства Дніпропетровської міської ради від 28 січня 2015 року № 3Ж-15 про передачу квартири за адресою: АДРЕСА_1 в приватну власність ОСОБА_1 .

Визнати недійсним свідоцтво про право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 від 28 січня 2015 року серії НОМЕР_1 , видане Управлінням житлового господарства Дніпропетровської міської ради Садовій Вікторії Миколаївни.

Визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Дніпропетровського міського управління юстиції Дніпропетровської області Іванченко Лариси Іванівни про державну реєстрацію прав та їх обтяжень і запис, індексний номер 19448654 від 18 лютого 2015 року.

Визнати громадянку ОСОБА_1 такою, що втратила право власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , що є підставою для виселення громадянки ОСОБА_1 із квартири за адресою: АДРЕСА_1 , без надання іншого жилого приміщення, та зняття громадянки ОСОБА_1 з реєстрації.

Витребувати у громадянки ОСОБА_1 квартиру за адресою: АДРЕСА_1 шляхом передачі Державному підприємству «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» Національної академії аграрних наук України».

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Науково-виробнича дослідна агрофірма «Наукова» Національної академії аграрних наук України» сплачений при подачі позову судовий збір в сумі 609 грн..

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень ч. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Повний текст рішення складено 16 липня 2021 року.

Суддя