ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

06 липня 2021 року м. Дніпросправа № 280/5386/20Третій апеляційний адміністративний суд

у складі колегії суддів: головуючого - судді Кругового О.О. (доповідач),

суддів: Прокопчук Т.С., Шлай А.В.,

за участю секретаря судового засідання Іотової А.О.,

за участю позивача: ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції в місті Дніпро апеляційні скарги ОСОБА_1 , Територіального управління Державної судової адміністрації у Запорізькій області

на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 січня 2021 року, (суддя суду першої інстанції Артоуз О.О.), прийняте у відкритому судовому засіданні в м. Запоріжжя, повне судове рішення складено 10.02.2021 року, в адміністративній справі №280/5386/20 за позовом ОСОБА_1 до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, Територіального управління Державної судової адміністрації України в Запорізькій області про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити певні дії,-

ВСТАНОВИВ:

10 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просила: визнати протиправною бездіяльність відповідача-1 щодо невидання наказу про проведення нарахування та виплати компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013,04.12.2013 - 03 12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016,04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів;

зобов`язати відповідача-1 видати наказ щодо проведення нарахування та виплати компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів;

зобов`язати відповідача-2 провести нарахування та виплату компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів;

стягнути з відповідача-2 компенсацію за затримку розрахунку при звільненні, визначивши її розмір, виходячи з нарахованої та виплаченої суми компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів, починаючи з 22 квітня 2019 року по день винесення рішення;

стягнути з відповідачів моральну шкоду в розмірі 20 000 (тридцять тисяч) грн.;

стягнути з відповідачів за рахунок їх бюджетних асигнувань витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що під час відрахування позивача зі штату Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області та виданні наказу головою вказаного суду, щодо здійснення нарахування та виплати компенсації при нарахуванні та виплаті перерахунку суддівської винагороди, позивачу не була виплачена компенсація за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 -03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальна тривалість яких становить 75 календарних днів. В зв`язку з відсутністю дій (видання наказу, надходження коштів) з боку відповідачів позивач звернулась з даним позовом до суду. Також зазначає, що з урахуванням того, що компенсація за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди їй не виплачена, тому вважає, що на її користь підлягає виплаті, як сума компенсації за 75 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки так і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22 квітня 2019 року по день прийняття рішення суду по справі

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 19 січня 2021 року адміністративний позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області щодо невидання наказу про проведення нарахування та виплати компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013,04.12.2013 - 03 12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016,04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів. Зобов`язано Мелітопольський міськрайонний суд Запорізької області видати наказ щодо проведення нарахування та виплати компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів. Зобов`язано Територіальне управління Державної судової адміністрації у Запорізькій області провести нарахування та виплату компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів у розмірі 188 268,00 грн. з врахуванням сум податків та зборів. Стягнуто з Територіального управління Державної судової адміністрації у Запорізькій області компенсацію за затримку розрахунку при звільненні, визначивши її розмір, виходячи з нарахованої та виплаченої суми компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки ОСОБА_1 за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю 75 календарних днів, починаючи з 22 квітня 2019 року по день винесення рішення у розмірі 354011 грн. 70коп. з врахування сум податків та зборів. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог, позивач звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення судом вимог норм матеріального та процесуального права просить оскаржуване рішення суду скасувати та прийняти нову постанову про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що КАС України, в редакції з 15.12.2017 року, імплементував нову процедуру відшкодування витрат на правничу допомогу, однією з особливостей якої є те, що відшкодуванню підлягають витрати, незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною, чи лише буде сплачено в майбутньому. Відтак, на думку позивача, суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про те, що підстави для стягнення витрат на правничу допомогу на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача відсутні. Також, позивач зазначає, що під час розрахунку суми, яку суд вважав такою, що підлягала сплаті позивачу при звільненні, суд врахував суму перерахунку заробітної плати у зв`язку зі зміною розміру вислуги років за період з січня 2011 року по квітень 2019 року, в розмірі 181 495 грн. 90 коп. Ця сума, на думку позивача, не має жодного відношення до виплат, які мав здійснити роботодавець на момент звільнення, а мала бути виплачена позивачу навіть за умови продовження роботи в Мелітопольському районному суді Запорізької області.

Відповідач не погодившись з рішенням суду також подав апеляційну скаргу, в якій просить суд рішення суду першої інстанції скасувати в частині задоволених позовних вимог та прийняти нову постанову про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначає, що у день відрахування позивача зі штату Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області з нею було проведено повний розрахунок у відповідності до положень ст. 116 КЗпП України, а суд першої інстанції дійшов необґрунтованого висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Від відповідача на адресу суду надійшов відзив на апеляційну скаргу позивача, в якому Територіальне управління ДСА у Запорізькій області посилаючись на необґрунтованість та безпідставність доводів апеляційної скарги позивача, просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

Від позивача на адресу суду також надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому посилаючись на обґрунтування адміністративного позову, ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу відповідача залишити без задоволення.

Дослідивши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, відзивів на них, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, надану правову оцінку дослідженим судом доказів по справі, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги відповідача, та про необхідність часткового задоволення апеляційної скарги позивача з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Указом Президента України № 1083/2010 від 09.12.2010 ОСОБА_1 було призначено на посаду судді Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області.

Наказом начальника територіального управління Державної судової адміністрації в Запорізькій області № 4-ос від 10.01.2011 був оголошений Указ Президента України №1083/2010 від 09.12.2010 Про призначення суддів про призначення позивача на посаду судді Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області.

Наказом голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області № 9-к від 10.01.2011 позивач була звільнена з посади помічника судді Мелітопольського міського суду Запорізької області в зв`язку з призначенням на посаду судді.

Наказом голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області № 3 від 11.01.2011 ОСОБА_1 була призначена на посаду судді Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області. 06.04.2011. Позивачем прийнята присяга судді.

Указом Президента України № 295/2017 від 29.12.2017 на підставі ч.5 ст. 126, ч. 1 ст.128 та п.п.2 п.16-1 розділу XV Перехідні положення Конституції України ОСОБА_1 була призначена на посаду судді Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області.

Наказом голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області № 154-к від 29.12.2017 відповідно до Указу Президента України № 441/2017 від 29.12.2017 Про призначення суддів, п.4 ч.1 ст. 24, ч.3, п.2 ч.4, ч.5 ст. 135,ст. 137 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 № 1402-VIII, пункту 24 розділу XII Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 № 1402-VIII позивач приступила до виконання повноважень по здійсненню правосуддя.

31 травня 2020 року територіальним управлінням отримано лист Державної судової адміністрації України № 11-14516, в якому, з метою виконання висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 17 жовтня 2018 року по справі № 806/2963/17, вказано про необхідність здійснення перерахунку суддівської винагороди суддям, яких було призначено чи обрано з 03 серпня 2010 року по 01 січня 2011 року.

Так, у зв`язку з прийняттям Верховним Судом постанови від 17 жовтня 2018 року у справі № 806/2963/17 та на виконання листа Держаної судової адміністрації України від 31 травня 2019 року № 11-14516, наказом голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 25 липня 2019 року № 102-к ОСОБА_1 здійснено перерахунок стажу роботи та встановлено доплату за стаж роботи понад 10 років з 04 грудня 2012 року.

22.04.2019 позивача було відраховано зі штату наказом в.о. голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області №38-к на підставі Указу Президента Про призначення суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 11.04.2019 за №129/2019 із проведенням належних при звільненні виплат, зокрема компенсацій за невикористанні основні та додаткові відпустки, а саме додаткові відпустки за 2018 рік (з 11.01.2018 по 10.01.2019) та за 2019 робочий рік (з 11.01.2019 по 10.01.2010).

На підставі вищезазначеного Указу Президента України головою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області 22 квітня 2019 року видано наказ № 38-к Про відрахування ОСОБА_1 зі штату Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області та зобов`язано територіальне управління провести нарахування та виплату позивачу компенсації за невикористану щорічну основну оплачувану відпустку за періоди з 04 грудня 2011 року по грудня 2012 року, з 04 грудня 2013 року по 03 грудня 2014 року, з грудня 2014 року по 03 грудня 2015 року; з 04 грудня 2015 року по грудня 2016 року, з 04 грудня 2016 року 03 грудня 2017 року, з грудня 2017 року по 03 грудня 2018 року, з 04 грудня 2018 року по 22 квітня 2019 року.

Позивач під час подання вказаного адміністративного позову зазначила, що з урахуванням наказу в.о.голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області № 6-к від 25.07.2019, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 17 жовтня 2010 року у справі № 806/2963/17 та положень ст.136 Закону України Про судоустрій і статус суддів від 02.06.2016 право на додаткову оплачувану відпустку вона набула з 04.12.2012.

Втім, на думку позивача, це не було враховано при виданні наказу головою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області щодо здійснення нарахування та виплати компенсації при нарахуванні та виплаті позивачу перерахунку суддівської винагороди, а отже їй не була виплачена компенсація за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013,04.12.2013 - 03112.2014,04.12.2014 - 03.12.2015,04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальна тривалість яких становить 75 календарних днів.

В зв`язку з вищезазначеним, позивач звернулась до Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області щодо внесення змін у відповідні накази № 38-к від 22 квітня 2019 року та № 102-к від 25 липня 2019 року або шляхом видання окремого наказу та здійснення нарахування та виплати компенсації за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013, 04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 -03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальна тривалість яких становить 75 календарних днів (лист від 18 травня 2020 року).

Про відсутність підстав для виплати ОСОБА_1 компенсації за невикористану щорічну додаткову відпустку територіальне управління повідомило позивача листом від 27 липня 2020 року № 08-04/2405.

30 липня 2020 року ОСОБА_1 отримала лист від відповідача ТУ ДСА в Запорізькій області, до якого вона не зверталась, про те, що їй відмовлено у здійсненні виплати компенсації за невикористані додаткові відпустки з огляду на те, що позивач не перебуває у штаті Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області. Відповідь від відповідача Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області позивачу не надходила.

З урахуванням того, що ОСОБА_1 було звільнено 22 квітня 2019 року, а компенсація за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди 04.12.2012-03.12.2013,04.12.2013 - 03.12.2014, 04.12.2014 - 03.12.2015, 04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальною тривалістю в 75 календарних днів, їй не виплачена, тому вважає, що на її користь підлягає, як сума компенсації за 75 днів невикористаної щорічної додаткової відпустки так і стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 22 квітня 2019 року по день прийняття рішення суду по справі.

Не погодившись з бездіяльністю відповідача щодо не проведення повного розрахунку при звільненні позивача з Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом у даній справі.

Вирішуючи спір між сторонами та задовольняючи частково позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем не було проведено повного розрахунку із ОСОБА_1 при відрахуванні останної зі штату Мелітопольського міськрайонного суду, відтак позивач має право на отримання компенсації за невикористані додаткові відпустки, а також компенсацію за несвоєчасне проведення розрахунку.

Суд апеляційної інстанції погоджується з такими висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

15 грудня 1992 року Верховною Радою України прийнято Закон України Про статус суддів. Закон визначає статус суддів з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, дотримання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян.

В статті 44 Закону України Про статус суддів визначалося матеріальне і побутове забезпечення суддів. Відповідно до частини шостої статті 44 Закону України Про статус суддів встановлено, що для суддів судів загальної юрисдикції до стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, крім часу роботи на посадах суддів, зараховується час роботи на посадах слідчих, прокурорських працівників, а також інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги.

07 лютого 2010 року Верховною радою України прийнято Закон України Про судоустрій і статус суддів. Цей Закон визначає організацію судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд. Закон набрав чинності 30 липня 2010 року згідно з яким Закон України Про статус суддів втратив чинність крім статей 43, 44, які втратили чинність з 01 січня 2011 року.

Разом з тим, в прикінцевих положеннях Закону України Про судоустрій і статус суддів було встановлено, що Закон набирає чинності з дня його опублікування окрім статей 129 та 130 цього Закону, які вводитимуться в дію 01 січня 2011 року.

Статтею 129, на час набрання чинності Закону України Про судоустрій і статус суддів визначено суддівську винагороду, відповідно до статті 130 визначається надання щорічної оплачуваної відпустки та додаткової оплачуваної відпустки.

До 01 січня 2011 року питання суддівської винагороди та відпустки суддів регулювалися статтею 44 Закону України Про статус суддів.

Закон України Про судоустрій і статус суддів визначає єдиний підхід щодо визначення стажу роботи судді для всіх питань, де він застосовується і стаття 131 цього Закону, яка набула чинності одночасно з самим Законом 03 серпня 2010 року визначає порядок обчислення стажу роботи судді.

Відповідно до статті 131 Закону України Про судоустрій і статус суддів до стажу роботи на посаді судді зараховується робота на посаді:

1) судді судів України, арбітра (судді) арбітражних судів України, державного арбітра колишнього Державного арбітражу України, арбітра відомчих арбітражів України;

2) члена Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України;

3) судді у судах та арбітрів у державному і відомчому арбітражах колишнього СРСР та республік, що входили до його складу.

До стажу роботи, що дає судді Конституційного Суду України право на відставку і виплату вихідної допомоги, зараховується також стаж іншої практичної, наукової, педагогічної роботи за фахом та стаж державної служби.

Пунктом 2 Розділу XII Прикінцеві положення, визнано такими, що втратили чинність:

1) Закон України Про статус суддів (Відомості Верховної Ради України, 1993 р., N 8, ст. 56; 1994 р., N 22, ст. 142, N 26, ст. 203; 1995 р., N 34, ст. 268; 1999 р., N 50, ст. 434; 2000 р., N 10, ст. 79, N 13, ст. 102, N 38, ст. 322; 2001 р., N 33, ст. 180; 2004 р., N 25, ст. 354; 2006 р., N 1, ст. 18), крім статей 43 та 44, які втрачають чинність з 1 січня 2011 року;

Згідно пункту 11 Розділу XIII Перехідні положення, судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом.

Порядок обчислення стажу державної служби затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 3 травня 1994 року № 283

Пунктом 2 цього порядку визначено, що до стажу державної служби зараховується робота (служба):

на посадах керівних працівників і спеціалістів в апараті органів прокуратури, судів, нотаріату, дипломатичної служби, митного контролю, внутрішніх справ, служби безпеки, розвідувальних органів, інших органів управління військових формувань, Держспецзв`язку, Адміністрації Держспецтрансслужби, державної податкової та контрольно-ревізійної служби, Держфінінспекції, її територіальних органів; {Абзац третій пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановами КМ N 726 від 25.05.2006, N 1658 від 29.11.2006, N 1700 від 08.12.2006, N 968 від 07.09.2011}.

Спірні відносини щодо визначення стажу роботи ОСОБА_1 , що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки, мають оцінюватися з урахуванням частини 6 статті 44 Закону України Про статус суддів від 15 грудня 1992 року, статті 131, пункту 2 Розділу XII Прикінцеві положення, пункту 11 Розділу XIII Перехідні положення Закону України Про судоустрій і статус суддів від 7 липня 2010 року.

Отже, спірні відносини стосуються стажу роботи, що дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки.

Відповідно до пункту 11 Розділу XIII Перехідні положення Закону N2453-VI, судді, призначені чи обрані на посаду до набрання чинності цим Законом, зберігають визначення стажу роботи на посаді судді відповідно до законодавства, що діяло на день набрання чинності цим Законом, в тому числі Законом N 2862-ХІІ.

Відповідно, Суд робить висновок, що положення частини шостої статті 44 Закон України Про статус суддів від 15 грудня 1992 року № 2862-XII, дія яких Законом України Про судоустрій і статус суддів від 7 липня 2010 року №2453-VI була продовжена до 01 січня 2011 року, поширювалася на суддів, які були призначені чи обрані до 1 січня 2011 року.

Аналогічна правова позиція надана Верховним Судом при розгляді справ №804/4305/17, та №2963/17.

Як встановлено судом, на момент призначення на посаду судді ОСОБА_1 в неї був наявний стаж державної служби більше 8 років, який не був зарахована позивачу до стажу роботи, який дає право на одержання надбавки до посадового окладу за вислугу років та додаткової відпустки.

Вказана позиція підтримана відповідачем 2 під час видання наказу голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області від 25 липня 2019 року № 102-к ОСОБА_1 здійснено перерахунок стажу роботи та встановлено доплату за стаж роботи понад 10 років з 04 грудня 2012 року.

Згідно з роз`ясненнями наданими Державною судовою адміністрацією щодо категорії інших працівників, яким законом передбачені такі ж пільги (стаття 44 Закону України Про статус суддів), слід розуміти роботу працівників на посадах державних службовців та службовців, що працювали і працюють в державних органах та розрахунок стажу роботи яких здійснюється відповідно до Закону України Про державну службу і Порядку обчислення стажу державної служби, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03 травня 1994 року № 283. Крім того, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 серпня 1996 року № 912 обчислення стажу державної служби належить до компетенції кадрової служби того державного органу, з яким державний службовець перебуває (перебував) у трудових відносинах. Кадрова служба у кожному конкретному випадку на підставі чинного законодавства, вивчення записів трудової книжки, послужного списку, відповідних довідок чи архівних документів має самостійно прийняти рішення щодо зарахування (включення) окремих періодів роботи (служби) до стажу державної служби.

Отже, позивач має право на зарахування до стажу роботи, що дає право на одержання як надбавки до посадового окладу за вислугу років так і додаткової відпустки за стаж державної служби. Розмір вказаного стажу є базовою величиною при розрахунку відповідних процентів надбавки та отримання права на додаткову відпустку.

Однак, як правильно зазначив суд першої інстанції, факт існування права у позивача на додаткову відпустку було залишено поза увагою при виданні наказу головою Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області щодо здійснення нарахування та виплати компенсації при нарахуванні та виплаті мені перерахунку суддівської винагороди, а отже їй не була виплачена компенсація за невикористані щорічні додаткові відпустки за періоди 04.12.2012 - 03.12.2013,04.12.2013 - 03112.2014,04.12.2014 - 03.12.2015,04.12.2015 - 03.12.2016, 04.12.2016 - 03.12.2017, загальна тривалість яких становить 75 календарних днів.

Строки проведення розрахунку при звільненні та відповідальність за недотримання таких строків визначені статтями 116 та 117 Кодексу законів про працю України.

Так, у статті 116 Кодексу законів про працю України йдеться про те, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, статтею 117 Кодексу законів про працю України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Однак, при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Відтак, вказаними нормами визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі при відсутності спору щодо розміру таких сум підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Так, положення трудового законодавства (в тому числі й Кодексу законів про працю України) не поширюються на правовідносини, що виникають при визначенні норм оплати грошового забезпечення суддів, оскільки такі врегульовані спеціальним законодавством. Разом із тим, спеціальне законодавство, яким визначено порядок, умови, склад, розміри грошового забезпечення суддівського корпусу, не врегульовує відносини, що пов`язані із затримкою розрахунку при звільненні (відрахуванні зі штату), переведенні на іншу посаду, відповідальності за затримку розрахунку при такому звільненні. Відтак, в такому разі застосуванню підлягають положення Кодексу законів про працю України.

Відповідно до частин першої-другої статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком

При цьому суд з аналізу положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117 цього Кодексу зазначає, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався, тому позивач справді пропустив строк без поважних причин на це.

Конституційний Суд України у рішеннях від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 2371 цього Кодексу (далі Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012), від 15 жовтня2013 року № 8-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянки ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України Про оплату праці (далі Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013),від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_4 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013) висловив низку правових позицій, які можуть і повинні враховуватися адміністративними судами:

строки звернення працівника до суду за вирішенням трудового спору як складова механізму реалізації права на судовий захист є однією з гарантій забезпечення прав і свобод учасників трудових правовідносин(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);

невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку (п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);

для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним (Рішення від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012);

поняття заробітна плата і оплата праці, які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків(п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);

під заробітною платою, що належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат (п. 2.1 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013);

у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат (Рішення від 15 жовтня 2013 року№ 8-рп/2013);

кошти, які підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації працівникам частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати, мають компенсаторний характер(п. 2.2 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);

спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про оплату праці(п. 2.3 мотивувальної частини Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013);

у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем(Рішення від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013).

Судом встановлено, що відповідачем під час відрахування позивача зі штату наказом в.о. голови Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області №38-к на підставі Указу Президента Про призначення суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 11.04.2019 за №129/2019 із проведенням належних при звільненні виплат, зокрема компенсацій за невикористанні основні та додаткові відпустки, а саме додаткові відпустки за 2018 рік (з 11.01.2018 по 10.01.2019) та за 2019 робочий рік (з 11.01.2019 по 10.01.2010 року) не виплачено останній всіх належних їй сум, адже при розрахунку таких сум відповідачем не було проведено грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки. Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у непроведенні остаточного розрахунку при відрахування позивача зі штату.

Таким чином, зважаючи на непроведення 22.04.2019 остаточного розрахунку при звільненні позивача з Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що підлягає задоволенню й вимога щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при її звільненні.

Суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що нарахування та виплата середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивачу необхідно проводити, починаючи з 22.04.2019 по 19.01.2021 (дату ухвалення рішення суду першої інстанції, кількість календарних днів за вказаний період становить 435.

Обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу проводиться згідно вимог Постанови Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року №100 Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Абзацом третім пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Пунктом 8 Порядку №100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві ОСОБА_5 Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 по справі №761/9584/15-ц (№ в ЄДРСР 87952206) доходить висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України. Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням № 6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Таким чином, з урахуванням судової практики та норм законодавства, суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

При розгляді даної справи судом першої інстанції було враховано, що при звільненні позивача їй було виплачено 392448, 82, тоді як належало до виплати в день звільнення 580756,82 грн., тобто не виплачено кошти у сумі 188308 грн. (компенсації за дні невикористаної додаткової відпустки), Тому, враховуючи розмір недоплаченої суми - 188308 грн. та істотність невиплаченої частки порівняно із загальною сумою, яка належала до виплати при звільненні, враховуючи принцип справедливості та співмірності, суд доходить вірних висновків, що з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 32,42% від загальної суми нарахованого середнього заробітку за 435 дні затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку, а саме за період з 22.04.2019 по 19.01.2021, що становить 354011 грн. 70 коп.

Таким чином, сума середнього заробітку за час затримки виплат складає 354011 грн. 70 коп. (435 днів (з наступної дати після звільнення 22.04.2019 по дату ухвалення рішення 19.01.2021) х 813,82 грн.).

Позивач із таким обрахунок зменшеного розміру середнього зарпобітку за час затримки розрахунку при звільненні не згодна, та зазначає, що суд першої інстанції необгрунтовано врахував суму перерахунку заробітної плати у зв`язку зі зміною розміру вислуги років за період з січня 2011 року по квітень 2019 року, в розмірі 181 495 грн. 90 коп. Ця сума, на думку позивача, не має жодного відношення до виплат, які мав здійснити роботодавець на момент звільнення, а мала бути виплачена позивачу навіть за умови продовження роботи в Мелітопольському районному суді Запорізької області.

З цього приводу суд апеляційної інстанції інстанції зазначає, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При цьому, за правовою позицією, висловленою Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 під належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога, тощо).

Тобто, під належними до виплати сумами позивачу при звільненні суд розуміє всі суми, на які остання мала права та які не отримала на час проведення рохрахунку, зкорема, й перерахована заробітна плата у зв`язку зі зміною розміру вислуги років за період з січня 2011 року по квітень 2019 року, в розмірі 181 495 грн. 90 грн.

Відтак, суд першої інстанції при розрахунку розміру належних позивачу виплат правильно врахував вказану суму в розмірі сум, які позивачу мало бути сплачено при звільненні.

Стосовно доводів апеляційної скарги позивача з приводу необгрунтованої відмови суду першої інстанції в стягненні на користь позивача витрат з правничої допопоги у розмірі 15000 грн., суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Судом першої інстанції при вирішенні питання щодо можливості стягнення на користь позивача суми витрат на правничу допомогу зроблено висновок, що оскільки позивачем не надано до суду доказів фактичної оплати послуг адвоката, остання не має право на відшкодування за рахунок відповідача суми витрат на правниу допомогу.

Суд апеляційної інстанції вважає такі висновки суду першої інстанції необгрунтованими та зазначає, що за змістом статті 134 КАС України, розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Таким чином, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічний правовий висновок, однак щодо застосування норм ГПК України, викладено в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 року в справі №922/445/19.

Враховуючи той факт, що приписи ст. 126 ГПК України є аналогічними приписам, що містяться в ст. 134 КАС України, суд апеляційної інстанції вважає за можливе врахувати вказану позицію при розгляді справи в силу ст. 242 КАС України.

Вирішуючи питання щодо стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідачів на користь позивача суми витрат на правничу допомогу суд апеляційної інстанції виходить із наступного.

Статтею 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат пов`язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частини другої статті 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

За змістом частини третьої статті 134 КАС України для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частини четвертої статті 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Частиною п`ятою статті 134 КАС України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

За положеннями статті 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Аналіз вищенаведених положень процесуального закону дає підстави для висновку про те, що документально підтверджені судові витрати на професійну правничу допомогу адвоката, пов`язані з розглядом справи, підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень.

При цьому, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченому адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціні позову та (або) значенню справи.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України, від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України, від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України, від 30 березня 2004 року у справі Меріт проти України, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 17.09.2019 року у справі № 810/3806/18, що враховується судом апеляційної інстанції, відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України.

Так, між Адвокатом ОСОБА_6 та ОСОБА_1 укладено №1 від 10.09.2020 до Договору від 20.06.2020про надання професійної правничої допомоги.

Згідно п.1 додаткової угоди №1 сторони домовилися що розмір витрат на професійну правничу допомогу за складання документів правового характеру (позовна заява, клопотання), роз`яснення з правових питань (консультація) та адвокатський гонорар в розмірі 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн.

Сторони домовилися про підтвердження факту оплати розміру правової допомоги та адвокатського гонорару оформлюється Актом виконаних робіт (надання послуг) до договору від 20.06.2020.

Також, до справи надано акт прийому-передачі виконаних робіт (наданих послуг) від 05.10.2020 до договору (рахунку) від 20 червня 2020 року. У відповідності до зазначеного акту виконавець надав замовнику такі послуги: 1. Конультація з правових питань та аналіз обставин викладених клієнтом; 2. Підготовка правової поиції; 3. Підготовка проекту позовної заяви, додатків та організаційна робота з її подання до Запорізького окружного адміністративного суду; підготовка клопотань. Вартість послуг становить 15 000 грн..

Суд зазначає, що такі послуги як заявлені у складі послуг, наданих позивачу в межах даної справи, як конультація з правових питань та аналіз обставин викладених клієнтом, підготовка правової позиції не стосуються судового розгляду справи, фактично ця робота є складовою послуги підготовки позовної заяви. В свою чергу, організаційна робота з подання до Запорізького окружного адміністративного суду позовної заяви не є послугою правового характеру та не може вважатись судом складової саме правничої допомоги.

Проаналізувавши зміст виконаних на користь позивача послуг адвокатом суд апеляційної інстанції приходить до висновку про їх неспівмірність заяленим до стягнення коштам витрат на правничу домогу та складності даної справи. Колегія суддів апеляційного суду зазначає, що сума коштів в розмірі 7 000.00 грн. є співмірною зі складністю даної справи справи та обсягом наданих адвокатом послуг позивачу, з урахуванням реального часу, необхідного для виконання відповідних робіт (послуг), а тому саме така сума підлягає стягненню з відповідачів рівними частинами.

Стосовно вимог поивача про стягнення на її користь 20 000 грн. моральної шкоди, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до частини першої статті 237-1 Кодексу законів про працю України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

На підставі пункту 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. З`ясуванню в даному випадку підлягає те, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

На думку суду, вимога про стягнення моральної шкоди є необґрунтованою, позаяк лише констатація завдання душевних страждань не є достатнім для стягнення моральної шкоди. Позивачем не наведено в чому полягали моральні страждання та переживання, а також чим підтверджуються такі переживання, страждання, не наведено розрахунку розміру моральної шкоди.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №4 від 31 березня 1995 року Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди зазначено, що під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

З огляду на необґрунтованість вимоги про стягнення моральної шкоди, така вимога задоволенню не підлягає.

З урахуванням вищевикладеного, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції слід скасувати в частині відмови в стягненні на користь позивача витрат на правничу допомогу та прийняти в цій частині нову постанову про стягнення витрат на правничу допомогу на користь позивача, в іншій частині рішення суду першої інстанції необхідно залишити без змін.

Керуючись ст. 243, 308, 310, 317, 321, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації в Запорізькій області залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 січня 2021 в адміністративній справі №280/5386/20 скасувати в частині відмови в стягненні на користь ОСОБА_1 суми витрат на правничу допомогу та прийняти в цій частині нову постанову.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Територіального управління Державної судової адміністрації у Запорізькій області суму витрат на правничу допомогу у розмірі 3 500 (три тисячі п`ятсот) грн..

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Мелітопольського міськрайонного суду Запорізької області суму витрат на правничу допомогу у розмірі 3 500 (три тисячі п`ятсот) грн..

В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 19 січня 2021 в адміністративній справі №280/5386/20 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів до Верховного Суду.

Повне судове рішення складене 08 липня 2021 року.

Головуючий - суддяО.О. Круговий

суддяТ.С. Прокопчук

суддяА.В. Шлай