Постанова
Іменем України
08 червня 2021 року
м. Київ
Справа № 487/8206/18
Провадження № 14-164цс20
Велика Палата Верховного Суду у складі:
головуючого Князєва В. С.,
судді-доповідача Штелик С. П.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В.
розглянула в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Амальгама люкс» (далі - ТОВ «Амальгама люкс») про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі
за касаційною скаргою ТОВ «Амальгама люкс» на постанову Миколаївського апеляційного суду у складі суддів Ямкової О. О., Колосовського С. Ю., Коломієць В. В. від 10 липня 2019 року.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Вступ
1. ОСОБА_1 була звільнена відповідачем з роботи за прогул. Позивачка вважала звільнення незаконним та звернулась до суду із цим позовом, посилаючись на те, що до закінчення відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трьох років вона подала роботодавцю заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, у зв`язку з потребою дитини у домашньому догляді, яка згідно з вимогами закону надається в обов`язковому порядку. Позивачка зазначала, що на момент звільнення перебувала у відпустці, що унеможливлює звільнення її за прогул. Суд першої інстанції у позові відмовив, оскільки після подання заяви про відпустку у зв`язку з потребою дитини в домашньому догляді позивачка не дочекалася наказу про таку відпустку, тобто скористалась нею самовільно (без згоди роботодавця), що визнається прогулом та може бути підставою звільнення. Суд апеляційної інстанції з висновками районного суду не погодився, скасував рішення суду попередньої інстанції, задовольнив позов у цій справі та вказав, що відпустка у зв`язку з потребою дитини в домашньому догляді надається матері дитини в обов`язковому порядку за умови її волевиявлення (відповідної заяви) та подання медичної довідки, що підтверджує необхідність такої відпустки. При цьому від волі роботодавця надання такої відпустки не залежить, тому чекати видання наказу позивачка не була зобов`язана, у зв`язку із чим не вчиняла прогул.
2. Завданням Великої Палати Верховного Суду в цій справі є забезпечення єдиної практики розгляду подібних спорів та роз`яснення правильного застосування положень трудового законодавства, а саме пункту 4 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) (звільнення працівника за прогул) у поєднанні з положеннями частини першої статті 181 цього Кодексу (порядок надання відпустки для догляду за дитиною) в контексті обов`язковості для працівника дочекатися наказу роботодавця про таку відпустку для можливості скористатися відповідною соціальною гарантією.
Короткий зміст позовних вимог
3. У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ТОВ «Амальгама люкс» про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі.
4. Позовні вимоги мотивовані тим, що ОСОБА_1 починаючи з 12 січня 2009 року, працювала економістом зі збуту відділу збуту в ТОВ «Амальгама люкс» за строковим трудовим договором строком до 29 грудня 2010 року.
5. Наказами по підприємству позивачці були надані відпустки по догляду за дітьми до досягнення ними трьох років, у тому числі з 03 грудня 2015 року по 07 жовтня 2018 року.
6. До закінчення відпустки, 26 вересня 2018 року, позивачка отримала довідку лікарсько-консультативної комісії (далі - ЛКК) про потребу її доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у домашньому догляді починаючи з 08 жовтня 2018 року.
7. Оригінал вказаної довідки та заяву з проханням надати їй відпустку по догляду за дитиною ОСОБА_2 тривалістю, зазначеною в медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку, позивачка 04 жовтня 2018 року надала своєму безпосередньому керівнику - начальниці відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс», для подальшої передачі генеральному директору та видачі наказу.
8. У подальшому позивачка цікавилася розглядом своєї заяви у телефонному режимі, але, не дочекавшись копії наказу про надання відпустки, 16 жовтня 2018 року надіслала на ім`я генерального директора повторну заяву, яка отримана підприємством 18 жовтня 2018 року, з питанням щодо вирішення попередньо поданої нею заяви.
9. Проте замість отримання відповіді від ТОВ «Амальгама люкс» щодо надання відпустки позивачка отримала повідомлення про звільнення з роботи за прогули.
10. Копію наказу про звільнення позивачка ОСОБА_1 отримала на підприємстві 23 листопада 2018 року без відібрання від неї пояснень з приводу причин здійснення прогулів.
11. Посилаючись на те, що вона не вчиняла прогулів, у зв`язку із чим була звільнена з роботи безпідставно та з порушенням відповідної процедури, ОСОБА_1 просила суд: скасувати наказ № 389-к від 23 жовтня 2018 року про її звільнення з посади економіста зі збуту відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс» за вчинення прогулів; поновити на посаді економіста зі збуту відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс».
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
12. Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва у складі судді Щербини С. В. від 02 травня 2019 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
13. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що згідно із частиною шостою статті 179 КЗпП України і пунктом 3 частини першої статті 25 Закону України «Про відпустки» у разі якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку. Відпустка без збереження заробітної плати надається за заявою жінки або осіб, зазначених у частині сьомій статті 179 КЗпП України, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу(частина перша статті 181 КЗпП України). Указано, що заяву встановленого зразка та необхідну довідку ЛКК безпосередньо генеральному директору ТОВ «Амальгама люкс» позивачка не подавала, з наказом про продовження їй відпустки по догляду за дитиною не ознайомлювалась та не отримувала його. Згідно із висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника. Тому ОСОБА_1 самовільно, без погодження з відповідачем в особі генерального директора товариства не вийшла на роботу з 08 жовтня 2018 року, тобто вчинила прогул, у зв`язку із чим її звільнення на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України є законним.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
14. Постановою Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 02 травня 2019 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Скасовано наказ ТОВ «Амальгама люкс» від 23 жовтня 2018 року № 389-к про звільнення ОСОБА_1 , економіста зі збуту відділу збуту, з 08 жовтня 2018 року за прогули, вчинені без поважних причин, згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. Поновлено ОСОБА_1 на посаді економіста зі збуту відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс» з 08 жовтня 2018 року. Стягнуто з ТОВ «Амальгама люкс» на користь держави 4 802,50 грн судового збору за розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій.
15. Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпПУкраїни звільнення працівника з роботи з ініціативи власника або уповноваженого ним органу допускається у разі прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин. Відповідач не відібрав пояснення від позивачки щодо причин її неявки на роботу, не провів належної перевірки фактів порушення дисципліни позивачкою. Суд першої інстанції не звернув уваги на те, що положеннями КЗпП України в частині надання відпусток і Законом України «Про відпустки» урегульований порядок щодо подачі заяв та надання щорічних, додаткових та соціальних відпусток. Порядок надання відпусток без збереження заробітної плати відповідно до статті 179 КЗпПУкраїни та статті 25 Закону України «Про відпустки» відноситься до забезпечення гарантій праці жінок або осіб, зазначених у частині сьомій статті 179 КЗпПУкраїни. Такий вид відпустки надається в обов`язковому порядку та виключно за бажанням жінки, а тому не може залежати від бажання власника чи уповноваженого органу підприємства. Апеляційний суд указав, що твердження відповідача та висновок районного суду щодо самовільного використання позивачкою права на відпустку по догляду за дитиною є помилковими, а доводи стосовно того, що ОСОБА_1 здійснені прогули без поважних причин за наявності довідки ЛКК - безпідставними. Апеляційний суд указав, що позивачка своєчасно подала заяву про надання відпустки, тобто реалізувала право на її обов`язкове надання.
Подання та короткий зміст вимог касаційної скарги
16. У липні 2019 року ТОВ «Амальгама люкс» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати оскаржувану постанову та залишити в силі рішення суду першої інстанції. При цьому посилається на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Рух справи у суді касаційної інстанції
17. Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі. У задоволенні заяви ТОВ «Амальгама люкс» про зупинення виконання постанови Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року відмовлено. Витребувано справу із суду першої інстанції.
18. Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду в порядку письмового провадження без повідомлення та виклику учасників справи у складі п`яти суддів.
19. Ухвалою Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 листопада 2020 року справу № 487/8206/18 передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
20. Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2020 року цю справу прийнято та призначено до розгляду в порядку письмового провадження.
Підстави передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду
21. Обґрунтовуючи підставу для передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду послалася на те, що згідно з положеннями частини першої статті 181 КЗпП України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 КЗпП України) надаються за заявою жінки або осіб, зазначених у частині сьомій статті 179 цього Кодексу, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Однак положення частини шостої статті 179 КЗпП України щодо надання жінці відпустки без збереження заробітної плати у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, підтвердженого медичним висновком (обставини цієї справи), є імперативними для роботодавця та становлять для нього обов`язок, а не право, тому колегія суддів вважає, що сам факт подання працівником заяви про надання відпустки для догляду за дитиною, незалежно від ознайомлення з наказом про надання такої відпустки, унеможливлює звільнення працівника за прогул.
22. Разом з тим у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 09 липня 2020 року у справі № 803/1883/17 (провадження № К/9901/53376/18) та від 07 листопада 2019 року у справі № 1740/2481/18 (провадження № К/9901/16548/19), від яких колегія суддів Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити, викладено іншу правову позицію. Зокрема, у цих постановах указано, що сам факт подання заяви про надання відпустки для догляду за дитиною без видачі відповідного наказу не є достатньою підставою для невиходу на роботу. У цьому випадку невихід працівника на роботу може бути розцінений як прогул, який є підставою для його звільнення.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
23. Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, на думку скаржника, неповно дослідив зібрані у справі докази та дійшов помилкових висновків про задоволення позову. Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника. В ухвалі Миколаївського апеляційного суду від 25 червня 2019 року не враховано позицію ТОВ «Амальгама люкс» стосовно клопотання позивачки про виклик свідка. У суді першої інстанції ОСОБА_1 не заявляла клопотань про допит свідка ОСОБА_3 . Позивачка не надала відповідачу медичного висновку, виданого відповідальною компетентною установою, тому в роботодавця не виник обов`язок з видачі наказу про надання відпустки. У матеріалах справи наявна лише фотокопія довідки № 12.11.9 від 26 серпня 2018 року, оригінал цієї довідки ОСОБА_1 не надала. Суд першої інстанції зобов`язав позивачку надати або дублікат довідки № 12.11.9, виданої 26 серпня 2018 року, або виписку із журналу обліку довідок про потребу дитини (дитини-інваліда) у домашньому догляді, однак позивачка не надала суду будь-яких документів. Відпустка не надається працівнику автоматично, а зобов`язує роботодавця видати відповідний наказ про надання такої відпустки. Пояснення осіб, отримані не за процедурою допиту свідків, не можуть використовуватися як засіб доказування. Свідок ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що жодних заяв, довідок чи інших документів від позивачки не отримувала, оскільки не уповноважена на такі дії. Суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 4 Закону України «Про судовий збір» та допустив порушення статті 141 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Доводи інших учасників справи
24. У жовтні 2019 року ОСОБА_1 надала відзиви на касаційну скаргу, які мотивовані тим, що суд першої інстанції безпідставно зазначив, що позивачка визнала свою відсутність на робочому місці без поважних причин з 08 жовтня 2018 року по день звільнення, оскільки відсутність на робочому місці в указані дні обумовлена наявністю поважних причин, на які позивачка посилалась, обґрунтовуючи позов, що само по собі унеможливлює звільнення її за прогул. Клопотання про допит ОСОБА_3 як свідка було подане завчасно до дати підготовчого судового засідання, проте суд першої інстанції безпідставно відмовив у його задоволенні, у зв`язку із чим указаний свідок правомірно допитаний апеляційним судом. Суд першої інстанції послався на інструкцію з діловодства, проте такий документ відсутній у матеріалах справи. Суд першої інстанції протиправно надав перевагу доказам відповідача над доказами позивачки, а суд апеляційної інстанції належним чином виправив цей недолік та дослідив усі докази в їх сукупності. Відповідач не відібрав пояснень щодо причин неявки на роботу і після отримання 18 жовтня 2018 року повторної заяви про з`ясування наслідків розгляду попередньо поданої заяви про надання відпустки, продовжив складати однотипні акти про відсутність позивачки без поважних причин на роботі. Копію наказу про звільнення отримано 23 листопада 2018 року без відібрання пояснень від ОСОБА_1 . Суд першої інстанції безпідставно послався на пункт 4 частини першої статті 40, статтю 147 КЗпП України, оскільки ці норми не підлягають застосуванню. Також необґрунтованим є посилання на висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17. Для цілей пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України неповажною причиною відсутності на роботі, яка може бути розцінена як прогул, є самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом саме чергової відпустки. Відпустка по догляду за дитиною, яка потребує домашнього догляду, до досягнення нею шести років, не потребує погодження з власником або уповноваженим ним органом. Власник або уповноважений ним орган не вправі відмовити працівнику в реалізації права на таку відпустку. Саме на відповідача покладається обов`язок доведення правомірності звільнення за нібито вчинені прогули. Згідно із частиною першою статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. Проте відповідач цього обов`язку не виконав.
25. У відзивах на касаційну скаргу ОСОБА_1 просила відмовити в задоволенні касаційної скарги та залишити оскаржуване рішення апеляційного суду без змін, посилаючись на його законність і обґрунтованість.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Обставини справи, встановлені судами
26. Суди встановили, що ОСОБА_1 працювала економістом зі збуту відділу збуту у ТОВ «Амальгама люкс» за строковим трудовим договором, укладеним на строк з 12 січня 2009 року до 29 грудня 2010 року.
27. До закінчення строкового трудового договору, а саме 23 червня 2010 року, позивачці була надана відпустка по догляду за дитиною тривалістю до 04 травня 2013 року.
28. Згодом наказами по підприємству ОСОБА_1 у зв`язку з народженням ще двох дітей були надані відпустки по догляду за дітьми до досягненням ними трьох років, у тому числі по догляду за донькою ОСОБА_2 , тривалістю з 03 грудня 2015 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .
29. 26 вересня 2018 року ОСОБА_1 отримала довідку ЛКК про потребу доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у домашньому догляді починаючи з 08 жовтня 2018 року. У вказаній довідці зазначено, що вона дійсна до 07 жовтня 2019 року.
30. Апеляційний суд установив, що оригінал довідки ЛКК та заяву з проханням надати відпустку по догляду за дитиною ОСОБА_2 тривалістю, зазначеною в медичному висновку, але не більше ніж до досягнення дитиною шестирічного віку, за твердженням позивачки, вона завчасно, а саме 04 жовтня 2018 року, надала через співробітників відділу збуту своєму безпосередньому керівнику - начальниці відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс» для подальшої передачі генеральному директору для видачі наказу.
31. Згодом позивачка цікавилася долею своєї заяви в телефонному режимі, але, не дочекавшись копії наказу про надання відпустки, 16 жовтня 2018 року надіслала на ім`я генерального директора повторну заяву щодо вирішення долі попередньо наданої нею заяви, яка отримана відповідачем 18 жовтня 2018 року.
32. Апеляційний суд указав, що на підтвердження таких обставин справи позивачка надала копії довідки ЛКК від 26 вересня 2018 року і повторної заяви від 16 жовтня 2018 року, зворотнє повідомлення від 18 жовтня 2018 року, а також флешнакопичувачі із записами телефонних розмов 09 жовтня 2018 року з працівниками ТОВ «Амальгама люкс», оригінал яких є в її мобільному телефоні, який досліджено під час засідання апеляційного суду, що підтверджує передачу поданих нею завчасно документів через співробітників для надання генеральному директору товариства.
33. Заперечуючи проти подання заяви про надання відпустки та доданої до неї довідки ЛКК, відповідач надав суду копію журналу вхідної кореспонденції та доповідну записку начальниці відділу збуту ТОВ «Амальгама люкс», якій, за посиланнями позивачки, така заява була надана, про те, що вона не отримувала від позивачки таких документів для надання генеральному директору товариства.
Мотивувальна частина
34. Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
35. За змістом статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
36. Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
37. На підставі статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
38. За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
39. 08 лютого 2020 року набув чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX).
40. Пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.
41. Велика Палата Верховного Суду заслухала суддю-доповідача, перевірила доводи, наведені в касаційній скарзі та відзивах на неї, і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
42. Оскаржуване судове рішення апеляційного суду підлягає зміні в частині розподілу апеляційним судом судових витрат, а в іншій частині - залишенню без змін.
Позиція Великої Палати Верховного Суду для вирішення подібної категорії спорів та застосовані норми права
43. Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
44. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
45. Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою (стаття 1 Конституції України).
46. У статті 3 Конституції України проголошено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
47. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.
48. Особливе місце в системі конституційних прав людини й громадянина посідають соціальні права і свободи, які надають людині можливість задовольняти свої соціальні потреби та інтереси.
49. Соціальні права та свободи людини і громадянина - це міра можливої поведінки або діяльності людини в соціальній сфері, що передбачає задоволення законних інтересів і потреб у сфері трудової діяльності, соціального захисту та охорони здоров`я.
50. Одними з основних серед соціальних прав та свобод людини є право на працю, право на відпочинок, а також право на відпустки.
51. Відповідно до положень статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
52. За змістом статті 22 КЗпП України будь-яке пряме або непряме обмеження прав чи встановлення прямих або непрямих переваг при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.
53. Згідно із частиною першою статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
54. Європейський суд з прав людини вказав, що приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру». Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «захищає право на особистий розвиток та право встановлювати та розвивати стосунки з іншими людьми та оточуючим світом». Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у межах трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом. Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (рішення від 09 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 165).
55. З урахуванням положень частини першої статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та усталеної практики Європейського суду з прав людини слід зробити висновок, що обмеження наданих особі соціальних гарантій у сфері трудової діяльності та, як наслідок, звільнення без дотримання вимог закону охоплюється поняттям «приватне життя», захист якого гарантується державою згідно з відповідними конвенційними зобов`язаннями.
56. Завданням Великої Палати Верховного Суду в цій справі є вирішення питання щодо необхідності відступити від висновку про застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, забезпечення єдиної практики розгляду спорів та роз`яснення правильного застосування положень трудового законодавства, а саме пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (звільнення працівника за прогул) у поєднанні з положеннями частини першої статті 181 цього Кодексу (порядок надання відпустки для догляду за дитиною) в контексті обов`язковості для працівника дочекатися наказу роботодавця про таку відпустку для можливості скористатися відповідною соціальною гарантією.
57. Щодо спорів указаної категорії Велика Палата Верховного Суду виходить з таких міркувань.
58. Право на відпочинок усім працівникам гарантовано статтею 45 Конституції України, КЗпП України, Законом України «Про відпустки» та іншими нормативно-правовими актами України.
59. Так, згідно зі статтею 2 Закону України «Про відпустки» право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Право на відпустки забезпечується, зокрема, гарантованим наданням працівнику відпустки визначеної тривалості зі збереженням на її період місця роботи (посади) та заробітної плати, якщо таке передбачене законодавством.
60. Статтею 4 Закону України «Про відпустки» встановлено основні види відпусток:
1) щорічні відпустки:
основна відпустка;
додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці;
додаткова відпустка за особливий характер праці;
інші додаткові відпустки, передбачені законодавством;
2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням;
3) творча відпустка;
3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях;
4) соціальні відпустки:
відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами;
відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;
відпустка у зв`язку з усиновленням дитини;
додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи;
5) відпустки без збереження заробітної плати.
61. За критерієм оплачуваності відпустки поділяються на оплачувані та без збереження заробітної плати.
62. Залежно від обов`язковості надання відпустки для роботодавця відпустки можна поділити на ті, які роботодавець зобов`язаний надати, та ті, надання яких є правом роботодавця на власний розсуд.
63. Предметом розгляду цієї справи є право особи на відпустку в разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, яка надається в обов`язковому порядку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
64. Велика Палата Верховного Суду враховує, що указане право віднесене законодавцем до відпусток без збереження заробітної плати (розділ VI Закону України «Про відпустки»), а не до соціальних відпусток (розділ IV цього Закону), однак право на відпустку у зв`язку з потребою дитини в домашньому догляді має вочевидь соціальний характер, оскільки стосується забезпечення соціальних прав працевлаштованих батьків.
65. Соціальна відпустка - це вид відпусток соціального характеру, що надається працівникам із сімейними обов`язками з метою належного їх виконання, а також відпочинку, відновлення фізичних, морально-психологічних та інтелектуальних затрат на виконання трудового договору відповідно та у порядку, передбаченому законом.
66. У цьому разі слово «соціальна» підкреслює державний інтерес, державні гарантії та державне фінансування певної стадії трудових відносин - відпустки у зв`язку з виконанням батьківських обов`язків чи сімейних функцій та іншими випадками тимчасової непрацездатності.
67. Призначення соціальних відпусток спрямоване на: 1) підвищення ефективності права на працю; 2) ефективне та гнучке функціонування трудових відносин; 3) відновлення працівником зусиль, спрямованих на виконання трудової функції та інших трудових обов`язків; 4) здійснення працівниками функції батьківства та інших тісно пов`язаних із ним функцій.
68. Захист материнства в Україні, зокрема, визначений у статті 24 Конституції України як створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю із материнством, правова, моральна та матеріальна підтримка материнства та дитинства, включаючи надання різноманітних видів відпусток та інших спеціальних пільг матерям. Конвенція ООН про права дитини 1998 року (ратифікована Постановою Верховної Ради Української РСР від 27 лютого 1991 року № 789-XII), зокрема, проголошує, що кожна дитина має право на життя, батьків і право на особливу турботу й допомогу. Це положення безпосередньо корелюється із закріпленням у законодавстві цілої низки спеціальних відпусток, які надаються матерям (батькам), задля виховання дитини.
69. Відповідно до частини шостої статті 179 КЗпП України у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, жінці в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку.
70. Відповідна гарантія передбачена і статтями 2, 25 Закону України «Про відпустки».
71. Право визначених законом осіб на відпустку у разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, можна віднести до фундаментальних прав, яке охоплює гарантійні компоненти конституційного, міжнародного та законодавчого рівнів, а отже, потребує особливої уваги та захисту.
72. Саме причинно-наслідковий зв`язок стану здоров`я дитини є підставою для отримання такого виду відпустки, де волевиявлення батьків як працівників є скоріше вимушеним кроком, аніж безстороннім волевиявленням. Можливість перебування у такій відпустці передбачена для створення сприятливого для батьків та дитини середовища, коли дитина цього найбільше потребує для її здоров`я та розвитку, що відповідає її найкращим інтересам.
73. Згідно із частиною сьомою статті 179 КЗпП України відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, що також кореспондується із положеннями Закону України «Про відпустки».
74. Відповідно до частини першої статті 181 КЗпП України відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 цього Кодексу) надаються за заявою жінки або осіб, зазначених у частині сьомій статті 179 цього Кодексу, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляються наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.
75. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що частиною першою статті 181 КЗпП України визначено саме порядок надання указаних відпусток, а не права та обов`язки учасників трудових відносин у зазначеному процесі.
76. Для реалізації права на відпустку без збереження заробітної плати, гарантованого статтями 2, 25 Закону України «Про відпустки» та частиною шостою статті 179 КЗпП України, працівнику необхідно підтвердити факт хвороби дитини медичним висновком, оформити своє волевиявлення у відповідній письмовій заяві та повідомити про свій намір роботодавця.
77. У випадку дотримання наведеного порядку працівник вважається таким, що реалізував гарантоване державою право на отримання відпустки без збереження заробітної плати. Кадрове оформлення (видача відповідного наказу роботодавця) поданої заяви про відпустку не є юридичним фактом, з яким пов`язується виникнення у працівника права на відпустку за статтею 25 Закону України «Про відпустки» та частиною шостою статті 179 КЗпП України.
78. Відпустка без збереження заробітної плати для догляду за дитиною (не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку) стосується працівників, які на момент написання заяви про надання такої відпустки безпосередньо не виконують трудової функції та вже перебувають удома, тобто роботодавець при плануванні своєї господарської діяльності не враховує інтелектуальний капітал та фізичну працю працівників, що перебувають у таких відпустках.
79. У справі, яка розглядається, важливим є те, що право на отримання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною прямо пов`язане з потребою дитини в домашньому догляді, тобто при наданні вказаного виду відпусток інтереси виробництва не можуть превалювати над інтересами дитини працівника, яка потребує домашнього догляду. Сторони трудового договору умов надання цієї відпустки не узгоджують, як і остаточного рішення - чи надавати таку відпустку, керівник не приймає.
80. Уже сам факт перебування дитини з потребою домашнього догляду під доглядом працівника унеможливлює фізичний вихід останнього на роботу, відповідно очікування на робочому місці наказу роботодавця про надання відпустки призведе до порушення прав хворої дитини та того з батьків, хто здійснює догляд і потребує відпустки для цієї мети.
81. З урахуванням викладеного право на отримання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною вважається реалізованим з моменту надання відповідної заяви роботодавцеві з підтвердженням хвороби дитини медичним висновком.
82. Інший підхід призведе до обмеження прав осіб, які здійснюють догляд за дітьми до досягнення ними трьох років або дітей, які потребують домашнього догляду згідно з відповідним медичним висновком, і негативно вплине на соціальне забезпечення таких осіб та дітей, що є неприпустимим у демократичному суспільстві, де людина є найвищою соціальною цінністю (статті 1 та 3 Конституції України).
83. Згідно з пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
84. Розглядаючи позови про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
85. З урахуванням викладеного звільнення за прогул (пункт 4 частини першої статті 40 КЗпП України) працівника, який належним чином повідомив роботодавця про волевиявлення щодо отримання відпустки по догляду за дитиною та у зв`язку із цим не вийшов на роботу в указану ним дату, є незаконним.
Щодо необхідності відступу від висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду
86. Однакове застосування закону забезпечує загальнообов`язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
87. Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
88. Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
89. Трудове право по своїй суті є невід`ємною частиною приватного права.
90. Саме в межах приватного права воно виникло, розвивалось, а згодом і відокремилось в окрему галузь.
91. У трудовому праві домінує диспозитивний метод правового регулювання, а імперативні норми виконують радше функцію гарантій соціально-трудових прав та компенсацій за їх порушення.
92. З цих підстав правовому регулюванню у сфері праці не притаманна надмірна врегульованість відносин, на відміну від публічно-правових відносин, де кожен крок їх суб`єктів визначається імперативними нормами.
93. Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, формулюючи підстави для передання справи № 487/8206/18 на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вказав, що існує потреба відступити від висновків, викладених у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 7 листопада 2019 року у справі № 1740/2481/18 та від 9 липня 2020 року у справі № 803/1883/17, згідно з якими сам факт подання заяви (рапорту) роботодавцю про надання відпустки не є підставою для того, щоб працівник перебував у такій відпустці, оскільки таке право особи повинне бути належним чином реалізованим та підтвердженим (наказом або розпорядженням). Керуючись тим, що наказ чи розпорядження про надання позивачам відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку не приймалися, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду виснував, що позивачі протиправно не вийшли на роботу, а тому оскаржувані накази про звільнення їх з публічної служби є законними.
94. Велика Палата Верховного Суду бере до уваги, що, на відміну від справи № 487/8206/18, у справах № 803/1883/17 та № 1740/2481/18 спірні правовідносини виникли через застосування до позивачів - публічних службовців дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення. Водночас обставини, що слугували підставою для звільнення позивачів (відсутність на роботі без поважних причин (вчинення прогулів)), доводи, якими позивачі обґрунтовували незаконність свого звільнення (перебування у відпустці для догляду за дитиною), а також застосовне правове регулювання є подібними.
95. У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень вказано, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак, коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16 (пункти 43 - 45), від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26 травня 2020 року у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 7 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 9 вересня 2020 року у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 9 лютого 2021 рокуу справі № 381/622/17 (пункт 41)).
96. З огляду на наведені у цій постанові висновки для забезпечення ефективного захисту прав працівників Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне у цій справі конкретизувати висновки, викладені у постановах Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду від 7 листопада 2019 року у справі № 1740/2481/189 та від 09 липня 2020 року у справі № 803/1883/17, за змістом яких вважається прогулом та є підставою для звільнення невихід на роботу працівника, який подав заяву про відпустку для догляду за дитиною, втім остання не була оформлена наказом чи розпорядженням роботодавця.
97. Велика Палата Верховного Суду вважає, що право на отримання відпустки без збереження заробітної плати для догляду за дитиною вважається реалізованим з моменту подання працівником належним чином оформленої заяви з доданими до неї відповідними підтвердними документами, а тому незаконним є звільнення за прогул працівника, який належним чином подав таку заяву, тобто повідомив роботодавця про волевиявлення щодо отримання відпустки для догляду за дитиною та у зв`язку із цим не вийшов на роботу у вказану ним дату.
98. Якщо Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновок щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладений, зокрема, в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду, згідно із частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц (пункт 88), від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (пункт 93), від 1 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17 (пункт 27.3), від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц (пункт 49), від 30 червня 2020 року у справах № 264/5957/17 (пункт 43) і № 727/2878/19 (пункт 40), від 29 вересня 2020 року у справі № 712/5476/19 (пункт 43), від 9 лютого 2021 року у справі № 381/622/17(пункт 44)).
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду у цій справі по суті спору
99. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.
100. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
101. Позов в цій справі направлений на захист установлених державою соціальних гарантій та відновлення передбачених законом трудових прав позивачки.
102. У цій справі суди встановили, що 26 вересня 2018 року, до закінчення відпустки, наданої на підприємстві позивачці для догляду за дитиною до трьох років, ОСОБА_1 отримала довідку ЛКК про потребу доньки ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у домашньому догляді починаючи з 08 жовтня 2018 року. В указаній довідці зазначено, що вона дійсна до 07 жовтня 2019 року.
103. Апеляційний суд установив, що позивачка завчасно (до закінчення відпустки по догляду за дитиною до трьох років) отримала довідку ЛКК про необхідність дитини в домашньому догляді у зв`язку із встановленим захворюванням та надала її роботодавцю у спосіб, який згідно із поясненням позивачки був звичний та прийнятний для обох учасників цих трудових правовідносин. Заперечення відповідача в цій справі апеляційний суд правильно визначив як недостатні, оскільки відповідач не надав доказів того, що інші заяви, зокрема і позивачки, які задовольнялися товариством, подавалися у будь-який інший спосіб (безпосередньо генеральному директору або офіційно реєструвалися в журналі вхідної кореспонденції тощо), тобто відповідач не довів належним чином своїх заперечень проти позову, що є його процесуальним обов`язком.
104. Зі змісту оскаржуваного судового рішення убачається, що суд надав належну оцінку зібраним у справі доказам, достатньо повно встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи.
105. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77 - 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Висновки Великої Палати Верховного Суду у цій справі по суті спору
106. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачка подала заяву про надання відпустки та довідку ЛКК про потребу дитини у домашньому догляді, тобто скористалася своїм установленим законом правом на відпустку по догляду за дитиною, передбачену частиною шостою статті 179 КЗпП України, та врахувавши, що такий вид відпустки відповідно до вимог закону за наявності підтверджуючих документів надається роботодавцем в обов`язковому порядку і згоди роботодавця на таку відпустку закон не вимагає, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що перебування позивачки у відповідній відпустці унеможливлює звільнення останньої за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із чим наказ про звільнення позивачки з роботи підлягає скасуванню з поновленням її на посаді.
107. Доводи касаційної скарги щодо необґрунтованості оскаржуваного рішення спростовуються отриманою позивачкою довідкою ЛКК про потребу дитини в домашньому догляді, матеріалами справи в їх сукупності та аргументованими висновками суду апеляційної інстанції.
108. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд залишив поза увагою висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, згідно з яким невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки без повідомлення роботодавця визнається прогулом і може бути причиною звільнення працівника, є необґрунтованими, оскільки за установленими апеляційним судом обставинами, які Верховний Суд не може переоцінювати, ОСОБА_1 дотрималась процедури повідомлення роботодавця про намір скористатися спірною відпусткою, тому самовільного використання відпустки не відбулося.
109. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 (провадження № 14-108цс20) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, що також спростовує указані доводи касаційної скарги.
110. Доводи касаційної скарги по суті спору є аналогічними аргументам відповідача, неодноразово викладеним у запереченнях на позов та апеляційну скаргу, які суд апеляційної інстанції належним чином перевірив та, ухвалюючи рішення, спростував з наведенням відповідних обґрунтованих мотивів.
111. Аналізуючи питання обсягу досліджених доводів скаржника по суті спору та їх відображення в судовому рішенні апеляційного суду, питання вичерпності висновків, Велика Палата Верховного Суду виходить з того, що у справі, що розглядається, сторонам було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і в процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.
112. Доводи касаційної скарги по суті спору в їх сукупності зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду у відповідній частині, помилкового розуміння скаржником вимог чинного законодавства та власного тлумачення характеру спірних правовідносин. Такі доводи оцінені судом апеляційної інстанції та не знайшли свого підтвердження.
113. Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
114. Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий судовий розгляд.
115. Згідно з абзацом десятим пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.
116. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах «Пономарьов проти України», «Рябих проти Російської Федерації», «Нєлюбін проти Російської Федерації») повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.
117. Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть різнитися залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 указаної Конвенції, може бути визначене тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00, пункт 23).
Мотиви, з яких виходить Велика Палата Верховного Суду у цій справі щодо розподілу апеляційним судом судових витрат
118. Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд апеляційної інстанції вважав, що з ТОВ «Амальгама люкс» на користь держави підлягає стягненню 4 тис. 802 грн 50 коп. судового збору за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
119. Велика Палата Верховного Суду з такими висновками не погоджується.
120. Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 382 ЦПК України (в редакції на момент ухвалення оскаржуваного судового рішення) постанова суду апеляційної інстанції складається з резолютивної частини із зазначенням, зокрема, нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення, та розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.
121. За вимогами частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
122. Звертаючись до суду із цим позовом у грудні 2018 року, ОСОБА_1 заявила одну вимогу немайнового характеру - скасувати наказ про її звільнення та поновити її на посаді.
123. Згідно з вимогами частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент подання позову) за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору складає 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (далі - ПМПО).
124. ПМПО станом на 01 січня 2018 року становив 1 тис. 762 грн.
125. Тому, судовий збір за розгляд судом першої інстанції позовної вимоги немайнового характеру в цій справі становив 704 грн 80 коп. (1 тис. 762 грн ПМПО х 0,4 ставки судового збору).
126. До того ж згідно з вимогами частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на момент подання апеляційної скарги) за подання до суду, зокрема, апеляційної скарги на рішення суду ставка судового збору складає 150 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви.
127. Таким чином, судовий збір за розгляд судом апеляційної інстанції апеляційної скарги в цій справі становив 1 тис. 057 грн 20 коп. (704 грн 80 коп. ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви х 150 %).
128. За наслідками розподілу судових витрат у цій справі апеляційний суд мав стягнути з ТОВ «Амальгама люкс» на користь держави 1 тис. 762 грн (704 грн 80 коп. + 1 тис. 057 грн 20 коп.) судового збору за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
129. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
130. Згідно із частиною третьою статті 412 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
131. У зв`язку з наведеним та з урахуванням висновків, що викладені в цій постанові, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, а постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року в цій справі змінити в частині розподілу судових витрат шляхом стягнення з ТОВ «Амальгама люкс» на користь держави 1 тис. 762 грн судового збору за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій. В іншій частині постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року слід залишити без змін.
Керуючись статтями 259, 268, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду
П О С Т А Н О В И Л А:
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Амальгама люкс» задовольнити частково.
Постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року змінити в частині розподілу судових витрат.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Амальгама люкс» на користь держави 1 тис. 762 грн судового збору за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій.
В іншій частині постанову Миколаївського апеляційного суду від 10 липня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач С. П. Штелик Судді: В. В. Британчук Г.Р. Крет Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко І. В. Григор`єва К. М. Пільков М. І. Гриців О. Б. Прокопенко Д. А. Гудима Л. І. Рогач В. І. Данішевська О. М. Ситнік Ж. М. Єленіна В. М. Сімоненко Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач В. С. Князєв
