-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 липня 2021 року
м. Київ
справа № 1368/11
провадження № 516302км18
Верховний Суд колегією суддів Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
засудженого ОСОБА_6 ,
захисників ОСОБА_7 ,
ОСОБА_8 ,
представниці потерпілої ОСОБА_9 ,
ОСОБА_10
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за касаційними скаргами захисників ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_12 та його представників ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 на вирок Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2016 року стосовно
ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця с. Жизніківці Білогірського району Хмельницької області, жителя м. Києва, з вищою освітою, розлученого, інваліда 2 групи, раніше не судимого, колишнього начальника ДОС МВС України, генераллейтенанта міліції, звільненого у відставку 21 жовтня 2003 року.
Вироком Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року ОСОБА_6 визнано винуватим та засуджено :
- за ч. 2 ст. 365 Кримінального кодексу України (далі КК) до покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки;
- за ч. 3 ст. 364 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 9 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна, яке є його власністю;
- за ч. 3 ст. 166 Кримінального кодексу України 1960 року (далі КК 1960 року) до покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки;
- за пунктами «в», «і» ст. 93 КК 1960 року до довічного позбавлення волі.
На підставі ст.70 КК шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим ОСОБА_6 остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки та з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
На підставі ст. 54 КК позбавлено ОСОБА_6 спеціального звання генералалейтенанта міліції.
Цивільний позов потерпілої ОСОБА_10 в інтересах неповнолітніх дітей ОСОБА_16 та ОСОБА_17 задоволено повністю. Стягнуто з ОСОБА_6 на їхню користь 500 000 грн у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди.
Частково задоволено цивільний позов потерпілого ОСОБА_12 , стягнуто з ОСОБА_6 на його користь 100000 грн у рахунок відшкодування завданої моральної шкоди. У задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди відмовлено.
Вирішено питання про запобіжний захід, речові докази та судові витрати.
Районний суд установив, що ОСОБА_6 , працюючи на посаді першого заступника начальника Головного управління кримінального пошуку Міністерства внутрішніх справ України (далі ГУКП МВСУ) та маючи спеціальне звання полковник міліції, будучи службовою особою, яка здійснює функції представника виконавчої влади, на виконання явно злочинного наказу посадової особи, кримінальна справа щодо якої органом досудового розслідування виділена в окреме провадження (т. 120, а. с. 185188), у травні червні 2000 року разом із підлеглими йому працівниками міліції ОСОБА_18 та ОСОБА_19 перевищив владу та службові повноваження умисно вчинив дії, які явно виходять за межі наданих йому прав та службових повноважень, що заподіяло істотну шкоду державним інтересам та охоронюваним законом правам та інтересам потерпілого ОСОБА_12 , який займався громадською діяльністю, та які супроводжувалися насильством, болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого ОСОБА_12 , діями.
Так, 09 червня 2000 року ОСОБА_6 отримав від особи, кримінальна справа щодо якої виділена в окреме провадження, вказівку затримати ОСОБА_12 , побити його, залякати, вчинити інші дії, якими примусити останнього відмовитись від участі у громадськополітичній діяльності та розповсюдженні на адресу керівництва держави критичних статей і листівок. З метою реалізації цього наказу ОСОБА_6 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 на службовому автомобілі «Хюндай Соната» під керуванням ОСОБА_19 простежили за ОСОБА_12 , якого під виглядом надання послуг таксі підібрали на Львівській площі в м. Києві та разом з яким поїхали за межі міста. З метою запобігти спробам ОСОБА_12 вийти з автомобіля ОСОБА_18 схопив його за шию та утримував, у свою чергу ОСОБА_19 схопив його за руки і тулуб, а ОСОБА_6 завдав гумовим кийком удари по руках, ногах і в голову. Після чого, ображаючи особисту гідність ОСОБА_12 вони поклали його на підлогу між заднім та передніми сидіннями автомобіля і утримували його в такому положенні під час руху. З метою пригнічення волі потерпілого до опору ОСОБА_6 періодично наносив останньому удари гумовим кийком по ногах.
Близько 00:30 10 червня 2000 року, виїхавши за межі м. Києва, ОСОБА_6 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 під`їхали до полезахисної лісосмуги неподалік с.Петрівське Прилуцького району Чернігівської області, де витягнули ОСОБА_12 з автомобіля та застосували до нього фізичне і психічне насильство з метою залякати, щоб примусити його відмовитись від участі у громадськополітичній діяльності. Під час цього били ОСОБА_12 , ображали його особисту гідність нецензурною лайкою, погрожували вбивством та заподіяли легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров`я, після чого залишили на місці і поїхали .
Повернувшись до м. Києва, ОСОБА_6 , помилково вважаючи, що квартира АДРЕСА_1 належить потерпілому ОСОБА_12 , облив пальним вхідні двері квартири та підпалив їх, після чого разом із ОСОБА_19 та ОСОБА_18 поїхав з місця злочину. Унаслідок підпалу власнику квартири ОСОБА_20 було заподіяно майнової шкоди на суму 125 грн.
Такими діями ОСОБА_6 , вчиненими спільно із ОСОБА_19 та ОСОБА_18 , було заподіяно істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам ОСОБА_12 на повагу до його гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, а також істотної шкоди державним інтересам у вигляді підриву авторитету правоохоронного органу міліції в особі Міністерства внутрішніх справ України як державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров`я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства та держави від протиправних посягань.
Крім того, у липні 2000 року в приміщенні Міністерства внутрішніх справ України посадова особа, кримінальна справа стосовно якої виділена в окреме провадження, віддала ОСОБА_6 , який на той час займав посаду заступника начальника ГУКП МВС України, усний наказ здійснити негласні оперативнорозшукові заходи щодо журналіста ОСОБА_21 , який упродовж 1999 року та першого півріччя 2000 року опублікував у засобах масової інформації та Інтернетвиданні «Українська правда» низку критичних статей щодо влади в Україні, діючого на той час Президента України і посадових осіб МВС України, в яких стверджував про корупцію серед вищих посадових осіб України, а також провів на ці теми ряд програм на радіо і телебаченні.
Усвідомлюючи явну злочинність цього наказу, ОСОБА_6 , перевищуючи надані йому владу та повноваження, віддав усне розпорядження своїм підлеглим співробітникам ГУКП МВС України про проведення негласних оперативнорозшукових заходів стосовно ОСОБА_21 , спрямованих на встановлення всіх даних про його особу, місце проживання, зв`язки та розпорядок дня.
Упродовж першої половини липня 2000 року проведення вказаних негласних оперативних заходів щодо ОСОБА_21 здійснювалось з використанням спецтехніки, службових транспортних засобів та із залученням до цього ОСОБА_6 працівників підрозділів ГУКП МВС України, які не усвідомлювали незаконного характеру таких заходів.
Оскільки факт проведення незаконних оперативних заходів щодо ОСОБА_21 був виявлений і ця подія набула широкого розголосу в суспільстві, за розпорядженням особи, матеріали кримінальної справи щодо якої виділені в окреме провадження, здійснення оперативних заходів за журналістом було припинено.
Упродовж кінця серпня початку вересня 2000 року очолюване ОСОБА_21 . Інтернетвидання «Українська правда» розповсюдило нові публікації критичного та сатиричного змісту на адресу вищих посадових осіб України.
Ураховуючи ці публікації, приблизно 13 14 вересня 2000 року посадова особа, матеріали кримінальної справи щодо якої виділені в окреме провадження, дала ОСОБА_6 , який на той час вже обіймав посаду начальника ГУКП МВС України, усний наказ вбити ОСОБА_21 для припинення його журналістської та громадської діяльності, спрямованої на створення і публікацію у засобах масової інформації та Інтернетвиданні критичних статей щодо влади в Україні, на що останній погодився.
Із цією метою ОСОБА_6 15 вересня 2000 року, перевищуючи надану йому владу та службові повноваження, доручив своїм підлеглим ОСОБА_22 , ОСОБА_23 , ОСОБА_24 та іншим співробітникам ГУКП МВС України продовжити проведення негласних оперативних заходів стосовно ОСОБА_21 .
Діючи узгоджено з ОСОБА_6 та за його вказівкою, ОСОБА_22 , ОСОБА_23 і ОСОБА_24 , які не були обізнані про намір останнього вчинити умисне вбивство ОСОБА_21 , розробили між собою план його незаконного затримання і 16 вересня 2000 року близько 22:30 на службовому автомобілі «Хюндай Соната» під виглядом надання послуг таксі підібрали ОСОБА_21 на бульв. Л.Українки в м. Києві та разом із ним поїхали за межі міста. По дорозі при виїзді з міста ОСОБА_6 дав вказівку іншим співробітникам ГУКП МВС України припинити здійснення оперативних заходів.
Близько 00:10 17 вересня 2000 року ОСОБА_6 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , незаконно утримуючи ОСОБА_21 в автомобілі та застосовуючи до нього фізичну силу, доставили останнього в безлюдне місце на лісову галявину неподалік с. Суходоли Білоцерківського району Київської області, де вступили між собою у змову вчинити умисне вбивство ОСОБА_21 . Із цією метою ОСОБА_24 за вказівкою ОСОБА_6 викопав яму, після чого за наказом останнього ОСОБА_22 та ОСОБА_23 витягнули ОСОБА_21 з машини, стягнули з нього куртку та, поваливши на землю, зняли черевики, зв`язали мотузкою руки та ноги і віднесли зв`язаного до ями. ОСОБА_6 запхав до рота ОСОБА_21 носову хустинку та почав руками здавлювати його горло і шию. Допомагаючи ОСОБА_6 , ОСОБА_22 для подолання опору потерпілого утримував його за плечі. Коли у такий спосіб задушити ОСОБА_21 не вдалося, ОСОБА_24 за вказівкою ОСОБА_6 витягнув ремінь із штанів ОСОБА_21 та передав його останньому. Зробивши з ременя петлю, ОСОБА_6 накинув її на шию потерпілому та, впираючись коліном у його груди і ліве плече, почав душити. У цей час ОСОБА_22 утримував ОСОБА_21 за праве плече, а ОСОБА_23 за ноги. ОСОБА_24 , щоб змусити ОСОБА_21 видихнути повітря з грудей, завдав йому декілька ударів ногою в живіт. Унаслідок спільних дій, від стискання органів шиї петлею з ременя та механічної асфіксії настала смерть ОСОБА_21 . Після цього останні скинули його тіло в яму та спалили, а потім закидали яму землею, замаскували місце поховання травою та покинули місце злочину.
Вчиненими ОСОБА_6 спільно із ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 діями було заподіяно істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам ОСОБА_21 на повагу до його гідності, свободу та особисту недоторканність, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань, право на життя, державним інтересам у вигляді підриву авторитету правоохоронного органу міліції в особі Міністерства внутрішніх справ України як державного озброєного органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров`я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань, а також спричинено тяжкі наслідки у вигляді настання смерті потерпілого.
Крім цього, ОСОБА_6 , діючи за попередньою змовою з особою, матеріали кримінальної справи стосовно якої виділені в окреме провадження, з метою приховати від Генеральної прокуратури України інформацію про його причетність та причетність інших оперативних працівників міліції до організації здійснення незаконного зовнішнього спостереження за ОСОБА_21 , щоб перешкодити органам досудового слідства у розкритті умисного вбивства останнього, як керівник структурного підрозділу МВС України начальник Департаменту оперативної служби міністерства, будучи наділеним владними та службовими повноваженнями, являючись службовою особою та працівником правоохоронного органу, діючи в особистих інтересах та використовуючи свої службові повноваження всупереч інтересам служби, дав усне розпорядження підлеглим працівникам знищити три томи номенклатурної справи № 23 табелів обліку робочого часу за липень, серпень і вересень 2000 року за інвентарними № 3598, № 3599, № 3600 для обчислення пільг співробітникам підрозділів кримінального пошуку до закінчення терміну їх зберігання, встановленого наказом МВС України № 07 від 09 лютого 1994 року, незважаючи на те, що ці документи підлягали вилученню з МВС України на підставі постанови заступника Генерального прокурора України від 03 липня 2003 року у кримінальній справі за фактом вбивства ОСОБА_21 . Виконуючи це розпорядження, підлеглі йому працівники Департаменту 29 липня 2003 року склали комісійний акт про знищення вказаних документів, який ОСОБА_6 наступного дня підписав, після чого документи було знищено.
За епізодом стосовно ОСОБА_12 ОСОБА_19 та ОСОБА_18 засуджені вироком Апеляційного суду м. Києва від 08 травня 2007 року.
Вироком цього ж суду від 15 березня 2008 року за епізодом стосовно ОСОБА_21 також засуджені ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 .
Ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 06 січня 2016 року вирок районного суду щодо ОСОБА_6 в порядку ст. 365 Кримінальнопроцесуального кодексу України 1960 року (далі КПК 1960 року) було змінено.
Уточнено, що ОСОБА_6 визнаний винним та засуджений за ч. 2 ст. 365 КК в редакції статті від 05 квітня 2001 року, за ч. 3 ст. 364 КК в редакції статті від 15 квітня 2008 року, за ч. 3 ст. 166 КК 1960 року в редакції статті від 11 липня 1995 року, за пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року в редакції статті від 22 лютого 2000 року.
Перекваліфіковано дії ОСОБА_6 з ч. 3 ст. 364 КК на ч. 2 ст. 357 цього Кодексу та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі п. 3 ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК звільнено ОСОБА_6 від призначеного за ч. 2 ст. 357 КК покарання у зв`язку із закінченням строків давності.
На підставі ст. 5 КК пом`якшено призначене ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 166 КК 1960 року основне покарання до 10 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки.
На підставі ст.70 КК за сукупністю злочинів, передбачених ч. 2 ст. 365 КК, ч. 3 ст. 166 КК 1960 року, пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року, ОСОБА_6 остаточно визначено покарання у виді довічного позбавлення волі з позбавленням права обіймати атестовані посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади, строком на 3 роки.
У касаційних скаргах зі змінами та доповненнями до них :
захисники ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та засуджений ОСОБА_6 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінальнопроцесуального закону, неправильне застосування кримінального закону та невідповідність призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого через суворість, просять скасувати оскаржувані вирок та ухвалу і на підставі ч. 4 ст. 48 КК 1960 року звільнити ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності у зв`язку із закінченням строків давності, а кримінальну справу щодо нього закрити.
На доведеність своїх вимог захисники ОСОБА_11 та ОСОБА_7 у касаційній скарзі та доповненнях до неї вказують, що 30.11.2010 постановою слідчого Генеральної прокуратури України (далі ГПУ) ОСОБА_25 з матеріалів кримінальної справи № 601241 було виділено в окреме провадження матеріали справи стосовно ОСОБА_6 за ч. 2 ст. 365 КК та ч. 3 ст. 166, пунктами «и», «і» ст. 93 КК 1960 року та присвоєно справі № 493061. Однак зі змісту постанови вбачається, що матеріали справи за обвинуваченням ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 364 КК в окреме провадження з матеріалів справи № 601241 не виділялися. Цю кримінальну справу слідчий ОСОБА_25 прийняв до свого провадження, і слідча група у справі не створювалась. 03.12.2010 цей слідчий виніс постанову про порушення стосовно ОСОБА_6 кримінальної справи за пунктом «в» ст. 93 КК 1960 року, яку об`єднав із кримінальною справою № 601241. Отже, у матеріалах справи № 493061 кримінальної справи за обвинуваченням ОСОБА_6 за пунктом «в» ст. 93 КК 1960 року фактично не існує. 03.12.2010 у справі № 493061 слідчий виніс постанову про притягнення ОСОБА_6 як обвинуваченого за ч. 3 ст. 364, ч. 2 ст. 365 КК, ч. 3 ст. 166 та пунктами «в», «і» ст. 93 КК 1960 року. Таким чином, на думку захисників, слідчим було незаконно притягнуто ОСОБА_6 до відповідальності за обвинуваченням за ч. 3 ст. 364 КК та пунктом «в» ст. 93 КК 1960 року, а кримінальну справу в цій частині незаконно направлено до суду з обвинувальним висновком. Тому захисники вважають, що суди першої та апеляційної інстанцій незаконно та необґрунтовано визнали ОСОБА_6 винним у вчиненні цих злочинів. Окрім того, звертають увагу на порушення права засудженого на захист. Зокрема, при затриманні останнього 21.07.2009 органом досудового слідства до участі в справі не було залучено захисника. Крім того, захиснику ОСОБА_11 не було надано прошитого, пронумерованого та скріпленого печаткою оригіналу вироку. Також апеляційним судом не було надано останньому можливості сфотографувати матеріали томів справи, які містять гриф «для службового користування», щоб ознайомитися з ними. Вказують, що обвинувальний висновок у справі не був вручений ОСОБА_6 ані в суді першої інстанції, ані в апеляційному суді та був отриманий ним лише після подання захисниками касаційної скарги. Також, на думку захисників, державне обвинувачення в судах першої та апеляційної інстанцій підтримували не уповноважені посадові особи Генеральної прокуратури України, при виконанні вимог статей 218220 КПК 1960 року засудженому ОСОБА_6 та його захиснику не надавалися для ознайомлення відеозаписи в кількості 45 найменувань слідчих дій, які не були надані стороні захисту для ознайомлення в суді та не досліджувалися судом за правилами ст. 313 КПК 1960 року. Вважають, що дії ОСОБА_6 за епізодом стосовно ОСОБА_12 підлягають кваліфікації за ст. 107 КК 1960 року. Також вважають неправильною кваліфікацію судом дій ОСОБА_6 за пунктом «в» ст. 93 КК 1960, оскільки діяльність ОСОБА_21 як журналіста або громадського діяча жодним чином не стосувалася інтересів засудженого, а тому не могла бути підставою для вчинення ним умисного вбивства потерпілого. На переконання захисників, судом не було доведено того, що ОСОБА_6 скоїв злочин саме у зв`язку з виконанням ОСОБА_21 своїх громадських обов`язків. Звертають увагу на те, що в оскаржуваних рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій вказали, що ОСОБА_6 вчинив вбивство останнього на замовлення іншої особи, хоча обвинувачення за п. «и» ст. 93 КК 1960 року йому не пред`являлося, а отже, на думку захисників, у такий спосіб цими судами було збільшено обсяг обвинувачення та погіршено становище засудженого. Зазначають, що всупереч вимогам ст. 334 КПК 1960 року мотивувальна частина вироку не містить чітко визначеного мотиву вчинення злочину засудженим. Стверджують, що при перегляді вироку суд апеляційної інстанції не допитав свідків, про допит яких ставила питання сторона захисту, а також не перевірив показань ОСОБА_6 щодо одержання ним від особи, матеріали кримінальної справи стосовно якої виділені в окреме провадження, наказу про вбивство ОСОБА_21 . Зауважують, що поза увагою та без належної оцінки судів обох інстанцій залишилися твердження ОСОБА_6 про співробітництво потерпілого ОСОБА_21 з іноземними спецслужбами, яким останній передавав неправдиву інформацію про керівництво країни, та доводи останнього в суді про те, що при вчиненні злочинів він керувався не особистими мотивами, а інтересами держави. На думку захисників, висунуте ОСОБА_6 обвинувачення є неконкретним, у ньому не зазначено, у чому саме полягав мотив скоєння злочинів ОСОБА_6 та у чому полягав його кар`єрний інтерес. Вважають, що за таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій повинні були повернути справу на додаткове розслідування. Також, на думку захисників, при перегляді вироку районного суду апеляційний суд відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 367 КПК 1960 року був зобов`язаний скасувати це рішення на підставах невідповідності висновків суду, наведених у вироку, фактичним обставинам справи. Крім того, звертають увагу на те, що на час набрання вироком законної сили закінчився передбачений п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року строк давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності (10 років), який не зупинявся і не переривався, та закінчився 30.07.2013 до набрання вироком законної сили, а тому, відповідно до ст. 111 КПК 1960 року, апеляційний суд мав вирішити питання про звільнення ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності та закрити справу у зв`язку із закінченням цього строку. Також захисники вважають, що при вирішенні питання про призначення покарання засудженому суди першої та апеляційної інстанцій не врахували повністю даних про особу ОСОБА_6 , який позитивно характеризується, має державні відзнаки, нагороди і вислугу по службі, та стан його здоров`я, а також відсутність у справі обставин, які обтяжують покарання, та призначили йому найсуворіше покарання у виді довічного позбавлення волі, яке, на переконання захисників, з огляду на ці обставини є явно несправедливим.
Захисник ОСОБА_8 у доповненнях до касаційної скарги захисників ОСОБА_11 і ОСОБА_7 вказує на те, що постанова прокурора ГПУ ОСОБА_26 від 22.10.2003 про порушення кримінальної справи стосовно ОСОБА_6 за ч. 3 ст. 364 КПК була скасована постановою Печерського районного суду м. Києва від 27.02.2004, однак на порушення вимог ст. 61 Конституції України суд вдруге притягнув ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності за цей злочин. На думку захисника, зібраними у справі доказами не доведено, що знайдений у Таращанському лісі труп належить ОСОБА_21 , а висновок суду у вироку про те, що ОСОБА_6 шляхом удушення умисно позбавив життя останнього, суперечить висновкам судовомедичних експертів у матеріалах справи. Також, на думку захисника, судом не доведено того, що ОСОБА_6 скоїв злочин з мотивів особистої зацікавленості та кар`єрних спонукань, за що отримав звання генералмайора та генераллейтенанта міліції, оскільки ці звання він отримав на законних підставах. Вказує, що ані орган досудового слідства, ані суд не забезпечили ОСОБА_6 його права на захист у кримінальній справі та останнього незаконно засуджено до довічного позбавлення волі. На переконання захисника, у суду не було підстав позбавляти ОСОБА_6 спеціального звання «генераллейтенант міліції». Також вважає, що в діях ОСОБА_6 відсутній склад злочину, передбачений пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року, оскільки ОСОБА_21 не був журналістом і матеріалами справи не підтверджено, що між ОСОБА_6 та іншими співучасниками злочину ( ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 ) був умисел, мотив та мета на вбивство ОСОБА_21 . Тому, на його думку, дії засудженого за цим епізодом слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 166 КК 1960 року. Також, на думку захисника, у діях ОСОБА_6 відсутній склад злочину, передбачений ч. 2 ст. 365 та ч. 3 ст. 364 КК 1960 року, оскільки таких статей у цьому Кодексі не було, а тому апеляційний суд повинен був виключити їх з обвинувачення засудженого. Крім того, вважає, що судом неправильно вирішено цивільний позов потерпілих ОСОБА_12 та ОСОБА_10 про стягнення на їхню користь з ОСОБА_6 завданої моральної шкоди, оскільки належним відповідачем у справі є Міністерство внутрішніх справ України, адже ОСОБА_6 ніс службу та виконував накази посадових осіб цього міністерства. Окрім того, зазначає, що 17.09.2010 закінчився строк давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року, а тому суди першої та апеляційної інстанцій були зобов`язані на підставі ч. 3 ст. 6 КПК 1960 року звільнити останнього від кримінальної відповідальності та закрити справу.
У доповненнях до касаційної скарги захисників засуджений ОСОБА_6 вказує, що його було незаконно затримано правоохоронними органами і при затриманні не забезпечено права на допомогу захисника. Також йому не було вручено постанови про пред`явлення обвинувачення, що позбавило його права на ефективний захист. Крім того, під час досудового слідства слідчі не допускали до участі у справі тих захисників, яких він обирав, та без його згоди призначали інших, які фактично не здійснювали будьяких активних дій щодо захисту його інтересів. Стверджує, що в матеріалах справи відсутній протокол про його ознайомлення з матеріалами кримінальної справи та речовими доказами в порядку статей 218219 КПК 1960 року. Зібрані у справі докази викликають сумнів у його винуватості, оскільки вони отримані у незаконний спосіб. Вважає, що стороною обвинувачення не було доведено його вину в інкримінованих злочинах, а наведені у вироку висновки суду не ґрунтуються на зібраних та досліджених у судовому засіданні доказах. Також у матеріалах справи відсутній документ про призначення слідчого. Зазначає, що прокурорів ОСОБА_27 , ОСОБА_5 та ОСОБА_28 не було призначено прокурорами у справі, а тому, на думку засудженого, ці особи не мали процесуальних підстав підтримувати державне обвинувачення в судах першої та апеляційної інстанцій. Також ОСОБА_6 вважає, що районний суд неправильно встановив фактичні обставини справи, оскільки умислу на вбивство ОСОБА_21 він не мав. При цьому зазначає, що згідно з отриманим завданням та відповідно до своїх професійних обов`язків на законній підставі здійснював оперативнорозшукові заходи щодо ОСОБА_21 , який за оперативними даними працював на іноземні спецслужби і був їхнім агентом. Вважає, що при розгляді справи судом не було встановлено мотиву вчинення ним злочину та не було його доведено дослідженими доказами, що відповідно до ст. 367 КПК 1960 року є істотним порушенням вимог кримінальнопроцесуального закону і підставою для скасування вироку. Вказує на те, що судом не було досліджено речових доказів у справі. Стверджує, що суд у вироку безпідставно послався на протокол слідчого експерименту від 03.05.2005 за участю ОСОБА_23 , ОСОБА_22 і ОСОБА_24 , та за липеньсерпень 2009 року за його участю, оскільки ці докази не досліджувалися судом. Вважає, що вказані докази є незаконними та недопустимими, адже при проведенні слідчого експерименту обвинуваченим не роз`яснювалися їхні права та обов`язки. Зазначає, що показання ОСОБА_23 , надані ним під час слідчого експерименту, не можуть бути взяті судом до уваги, оскільки вони є позасудовими свідченнями. Стверджує, що, відхиливши його доводи про недопустимість цих доказів, районний суд порушив його право на справедливий суд, передбачене ст. 6 Європейської конвенції з прав людини. Зауважує, що суд безпідставно відхилив його клопотання про допит свідків у судовому засіданні, чим порушив його право на захист. Також вважає, що районний суд незаконно прийняв рішення про стягнення з нього на користь потерпілих ОСОБА_12 та ОСОБА_10 за їхнім цивільним позовом завданої моральної шкоди, оскільки належним відповідачем у цьому цивільному спорі є Міністерство внутрішніх справ України, а не він, оскільки інкриміновані йому дії були вчинені під час його перебування на державній службі та при виконанні службових обов`язків. Окрім того, представник потерпілої ОСОБА_10 не надав суду будьяких документів про те, що дочки загиблого ОСОБА_29 ОСОБА_30 та ОСОБА_31 є неповнолітніми чи недієздатними, оскільки на момент судового розгляду вони вже досягнули повноліття і згідно зі ст. 50 КПК 1960 року мали право на самостійне звернення до суду із цивільним позовом. У зв`язку з тим, що вимог закону виконано не було, на думку засудженого, у задоволенні цивільного позову потерпілої ОСОБА_10 суду слід було відмовити. Вважає, що під час перевірки вироку суд апеляційної інстанції на вказані порушення уваги не звернув та безпідставно залишив це рішення без змін. Крім того, зазначає, що не був обізнаний про порушення стосовно нього кримінальної справи та оголошення його в розшук. Наголошує на тому, що від слідства не переховувався і поміняв своє місце проживання лише з метою, щоб уникнути загрози життю та здоров`ю. Також вказує на те, що передбачений п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року строк давності притягнення його до кримінальної відповідальності закінчився 16.09.2010, а тому просить звільнити його від кримінальної відповідальності за вчинене і кримінальну справу щодо нього закрити. Стверджує, що умислу на вбивство ОСОБА_21 не мав, а смерть останнього наступила випадково, внаслідок необережних дій одного зі співучасників злочину ОСОБА_32 , а тому просить перекваліфікувати його дії щодо вбивства ОСОБА_21 з пунктів «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року на ч. 3 ст. 166 цього Кодексу та не застосовувати до нього конфіскації майна і не позбавляти спеціального звання генераллейтенанта міліції. При цьому звертає увагу на те, що у Кримінальному кодексі України в редакції 1960 року немає ст. 54, яка би дозволяла позбавити особу військового чи спеціального звання за тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Вважає, що при вирішенні питання про призначення покарання районний суд не оцінив з достатньою повнотою всіх даних про його особу та відсутність у справі обставин, які обтяжують покарання, і несправедливо призначив йому найбільш суворе покарання у виді довічного позбавлення волі.
потерпілий ОСОБА_12 та його представники ОСОБА_14 , ОСОБА_15 і ОСОБА_13 у поданих касаційних скаргах, змінах та доповненнях до них, посилаючись на однобічність та неповноту досудового і судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, істотне порушення вимог кримінальнопроцесуального закону та неправильне застосування кримінального закону, просять скасувати ухвалу апеляційного суду і направити справу в цей суд на новий розгляд.
Потерпілий ОСОБА_12 та його представники ОСОБА_14 і ОСОБА_15 у поданих касаційних скаргах зі змінами та доповненнями, які є аналогічними за змістом, зазначають, що районний суд, формулюючи у вироку обвинувачення щодо ОСОБА_6 , усупереч ст. 334 КПК 1960 року його не конкретизував, зазначив, що останній виконував явно злочинний наказ особи, кримінальна справа щодо якої виділена в окрема провадження, однак не вказав, яке відношення ця особа має до справи та висунутого ОСОБА_6 обвинувачення, чим порушив вимоги кримінальнопроцесуального закону, а отже, не вирішив питань, зазначених у ч. 1 ст. 324 КПК 1960 року. При цьому суд не перевірив результатів розслідування щодо вказаної особи та не з`ясував, чи розслідується ця справа взагалі. Також при розгляді справи суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання потерпілого та його представників про виклик і допит у суді як свідків ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_35 та інших. Крім того, районний суд не встановив, якою була роль ОСОБА_6 у вчиненні кожного злочину, і його доводи про відсутність у нього мотиву на вчинення цих злочинів належним чином не перевірив. Вважають, що суд першої інстанції, прийнявши рішення про розгляд справи у закритому судовому засіданні незаконно позбавив потерпілого ОСОБА_12 права брати участь у розгляді справи та не дав йому можливості виступити в судових дебатах. На переконання сторони потерпілого, районний суд у своєму рішенні не проаналізував належним чином усіх зібраних доказів у справі, тобто всіх фактичних обставин, які доводять чи спростовують винуватість ОСОБА_6 , а отже, при постановленні вироку не вирішив питань, зазначених у ч. 1 ст. 324 КПК 1960 року. Вважають, що районний суд безпідставно визнав недопустимими доказами надані ОСОБА_36 аудіозаписи розмов у кабінеті ОСОБА_33 з посиланням на Рішення Конституційного Суду України № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року, не врахувавши при цьому практику Європейського суду з прав людини, та створив таким чином умови для залишення безкарним колишнього Президента України ОСОБА_37 . Зазначають, що апеляційний суд провів розгляд справи у частково закритих судових засіданнях. При цьому колегія суддів апеляційного суду безпідставно прийняла рішення про видалення потерпілого ОСОБА_12 із залу суду, що не передбачено положеннями ч. 1 ст. 272 КПК 1960 року, чим було порушено право потерпілого на участь у судових засіданнях, у тому числі його право на виступ у судових дебатах. Вказують, що апеляційний суд безпідставно відмовив у задоволенні клопотання сторони потерпілого про виклик та допит у суді як свідків ОСОБА_35 , ОСОБА_34 , ОСОБА_38 , ОСОБА_39 , ОСОБА_40 , ОСОБА_41 , ОСОБА_42 та інших. Вважають, що колегія суддів безпідставно відмовила в задоволенні заяви ОСОБА_12 про відвід складу суду. Звертають увагу на те, що при розгляді справи апеляційний суд не дав аналізу та оцінки матеріалам тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України щодо розслідування обставин зникнення та вбивства журналіста ОСОБА_29 . Також апеляційний суд не дав відповідей на доводи апеляційної скарги потерпілого ОСОБА_12 щодо неповноти судового слідства, яка полягала у відмові районного суду допитати в судовому засіданні свідків, які були допитані під час досудового слідства, для встановлення замовників і ролі ОСОБА_6 у вчиненні злочину стосовно нього. На переконання сторони потерпілого, апеляційний суд у своєму рішенні неправильно зазначив, що ОСОБА_6 вчинив злочин з перевищенням влади або службових повноважень, оскільки ч. 2 ст. 365 КК передбачає кримінальну відповідальність особи або за перевищення влади, або за перевищення службових повноважень. Акцентують увагу на тому, що суди першої та апеляційної інстанцій не перевірили показань ОСОБА_6 щодо надходження вказівки від ОСОБА_33 та ОСОБА_34 про викрадення й побиття потерпілого ОСОБА_12 та не допитали цих осіб у судовому засіданні, а тому вважають, що ці суди не встановили ролі засудженого у вчиненні інкримінованих йому злочинів. Потерпілий ОСОБА_12 , крім того, зазначає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам ст. 377 КПК 1960 року, оскільки, залишаючи його апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд у своєму рішенні не навів мотивів, через які визнав наведені в ній доводи необґрунтованими.
Представник потерпілого адвокат ОСОБА_13 у касаційній скарзі та змінах до неї вказує, що органом досудового слідства та судом дії ОСОБА_6 неправильно кваліфіковані за ч. 2 ст. 365, ч. 2 ст. 357 КК та ч. 3 ст. 166 і пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року. Вважає, що дії засудженого за епізодом вбивства ОСОБА_21 підлягають кваліфікації за п. «и» ст. 93 КК 1960 року, а за епізодом стосовно ОСОБА_12 за статями 100, 107, 1341, 144, 166 та 190 КК 1960 року. Також, на думку адвоката, судом не було вирішено питання щодо співучасті та розподілу ролей між конкретними особами при вчиненні злочинів. Вказує, що суди першої та апеляційної інстанцій не допитали осіб, які могли бути співучасниками злочинів ОСОБА_42 , ОСОБА_34 , ОСОБА_43 , ОСОБА_44 , а також свідків ОСОБА_45 , ОСОБА_46 , ОСОБА_47 та інших. Також зазначає, що суд першої інстанції безпідставно визнав недопустимим доказом надані ОСОБА_36 аудіозаписи розмов у кабінеті Президента України ОСОБА_37 . Так само безпідставно, на переконання адвоката, суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги відомостей викладених у протоколах допитів ОСОБА_33 , ОСОБА_34 та інших осіб, щодо збігу обставин та подій з тією інформацією, яка зафіксована на плівках ОСОБА_48 , і ці суперечності вказаними судами усунуті не були. Стверджує, що при ухваленні своїх рішень суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги показання інших свідків у справі, які вказували на причетність до скоєння злочинів інших осіб, як організатора, підбурювача та пособника. На думку адвоката, досудове розслідування у справі було проведено однобічно та неповно, що перешкодило цим судам ухвалити законні та обґрунтовані судові рішення. Окрім того, зазначає, що суд першої інстанції безпідставно не допустив потерпілого ОСОБА_12 до участі у розгляді справи, а суд апеляційної інстанції прийняв рішення про його видалення із залу судових засідань без урахування положень КПК 1960 року, що призвело до порушення прав потерпілого та є істотним порушенням кримінальнопроцесуального закону.
Позиція учасників у суді касаційної інстанції
У судовому засіданні засуджений ОСОБА_6 та його захисники ОСОБА_7 і ОСОБА_8 касаційну скаргу сторони захисту з доповненнями підтримали, а також підтримали доводи касаційних скарг потерпілого ОСОБА_12 та його представників ОСОБА_13 , ОСОБА_14 і ОСОБА_15 в частині, що не суперечить інтересам сторони захисту.
Прокурор та представник потерпілої ОСОБА_10 ОСОБА_9 виступили проти задоволення касаційних скарг і просили касаційний суд залишити оскаржувані судові рішення без зміни.
Мотиви Суду
Колегія суддів (далі Суд), заслухавши доповідь судді, пояснення учасників, вивчивши матеріали кримінальної справи та перевіривши доводи, наведені в касаційних скаргах, дійшла висновку про таке.
За правилами ст. 398 КПК 1960 року, касаційний суд вправі скасувати або змінити вирок, ухвалу в разі виявлення: істотних порушень вимог кримінальнопроцесуального закону; неправильного застосування кримінального закону; невідповідності призначеного покарання тяжкості злочину та особі засудженого, однак не вправі втручатись у судові рішення на підставах однобічності або неповноти слідства чи невідповідності висновків суду фактичним обставинам справи. Отже, суд касаційної інстанції не перевіряє судових рішень щодо неповноти й однобічності слідства, а також невідповідності висновків, викладених у вироку, фактичним обставинам справи. Переглядаючи справу, суд виходить із фактичних обставин, установлених судами першої та апеляційної інстанцій, що зазначені ними у судових рішеннях.
Відповідно до положень п. 7 ч. 2 ст. 384 КПК 1960 року суд касаційної інстанції перевіряє доводи касаційних скарг потерпілого ОСОБА_12 та його представників лише в тій частині, що стосується інтересів потерпілого.
У поданих касаційних скаргах сторони, крім іншого, також посилаються на однобічність і неповноту досудового та судового слідства, невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи, визначення яких дано у статтях 368 та 369 КПК 1960 року, тоді як перевірка цих обставин згідно з положеннями кримінальнопроцесуального закону до повноважень касаційного суду не відноситься.
Висновки суду першої інстанції про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні інкримінованих йому злочинів за встановлених судом обставин відповідають матеріалам справи та ґрунтуються на доказах, ретельно перевірених у судовому засіданні й детально наведених у вироку.
Свої висновки про його винуватість суд першої інстанції обґрунтував, зокрема:
По епізоду перевищення влади і службових повноважень щодопотерпілого ОСОБА_12 :
показаннями засудженого ОСОБА_6 , потерпілого ОСОБА_12 , свідків ОСОБА_18 та ОСОБА_19 ; протоколами: відтворення обстановки і обставин події, проведеними з участю ОСОБА_6 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 та ОСОБА_12 , пред`явлення особі фотознімків для впізнання (в яких зазначено, що під час проведення цієї слідчої дії потерпілий ОСОБА_12 серед наданих йому фотографій впізнав ОСОБА_6 , ОСОБА_18 та ОСОБА_19 як осіб, що вчинили злочин проти нього), огляду місця події від 10 червня 2000 року,а також: висновком судовомедичної експертизи від 14 жовтня 2000 року № 1143 щодо тілесних ушкоджень, виявлених у потерпілого; даними із книги обліку доставлених осіб Печерського РУ ГУМВС України в м. Києві та випискою із книги №Т16 (т. 56 а. с. 1422, 23), показаннями свідка ОСОБА_49 (т. 34 а.с. 1219, 2125; т. 39 а.с. 117121; т. 55 а.с. 15, 148157), журналом обліку вхідних документів № 1 ГУКП МВС України за 2000 рік (в якому міститься інформація про проведення оперативних заходів щодо потерпілого ОСОБА_12 ).
По епізоду перевищення влади та службових повноважень і вбивства ОСОБА_21 :
показаннями засудженого ОСОБА_6 в суді (який свою вину визнав частково та пояснив, що ним проводились оперативні заходи відносно ОСОБА_21 ), свідків ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 (т. 41 а.с. 16, 813, 6286, 166178, 8798, 99110, 129144, 202213, 222223, 234241, 234241, 248251; т. 42 а.с. 151158, 5664, 6572, 109112, 137140, 151158; т. 43 а.с. 920, 2954, 6368, 125131, 174272; т. 127 а.с. 159227; т. 128 а.с. 22150), потерпілої ОСОБА_10 (т. 4 а.с. 7682, 167, 226; т. 6 а.с. 97107, 225, 226; т. 7 а.с. 5056, 306, 307;т. 8 а.с. 7779), потерпілої ОСОБА_50 (т. 6 а.с. 178; т. 7, а.с. 914), свідків ОСОБА_51 , ОСОБА_52 , ОСОБА_53 , ОСОБА_54 (т. 4 а.с. 6972, 9294, 218220; т. 6 а.с. 108116; т. 109 а.с. 113118; т. 8 а.с. 4448, т. 10 а.с. 114124; т. 4 а.с. 9294; т. 6 а.с. 129138; т. 129 а.с. 110112; т. 131 а.с. 9396), свідків ОСОБА_55 , повні анкетні дані яких містяться в матеріалах справи (які підтвердили проведення оперативних заходів щодо ОСОБА_21 ); протоколами: відтворення обстановки та обставин події за участю ОСОБА_6 від 23 липня та 13 серпня 2009 року, під час проведення яких ОСОБА_6 показав місце в якому він закопав голову ОСОБА_21 (т. 93 а.с. 121141; т. 94 а.с. 103147), відтворення обстановки та обставин події від 28 лютого, 5, 14, 17, 20 березня, 20 квітня та 14 червня 2005 року, проведених за участю ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 (т. 42 а.с. 7482, 113120, 174272; т. 43 а.с. 2954, 174272; т. 41 а.с. 1456, 248251), огляду місця події від 3 листопада 2000 року в якому міститься інформація про виявлення обезголовленого трупу чоловічої статі (т. 4 а.с. 178188), впізнання потерпілою ОСОБА_10 та свідком ОСОБА_56 предметів, які були виявлені на трупі ОСОБА_21 (т. 7 а.с. 155170, т. 8 а.с. 4960); актом судовомедичного дослідження від 16 листопада 2000 року № 200 (згідно якого на трупі виявлено браслет, перстень, два фрагмента ланцюжка та кулон у вигляді півкола з зубчатими краями(т. 4 а.с. 190193, 215); висновками експертиз: судовомедичних від 29 листопада 2000 року № 68і та від 5 січня 2001 року № 75і проведених ГУ «Російського центру судовомедичної експертизи МЗ Російської Федерації» (т. 22 а.с. 35, 1529), від 19 грудня 2000 року № 33мкта від 28 квітня 2001 року № 80/18мк(т. 23 а.с. 1722, 106118), від 05 серпня 2009 року № 40мк (т. 27 а.с. 1161), від 20 листопада 2009 року № 662/09 (згідно якого смерть ОСОБА_21 могла настати за обставин та внаслідок дій на які вказував ОСОБА_6 під час відтворення обстановки та обставин події 13 серпня 2009 року (т. 27 а.с. 91108), від 14 грудня 2009 року № 59мк (т. 27 а.с. 109121), від 1 жовтня 2009 року № 44мк (т. 27 а.с. 7883; 135141), додаткової судовомедичної від 04 травня 2001 року № 11і проведеної судовим експертом Федерального бюро розслідувань Сполучених Штатів Америки (т. 22 а.с. 5864), додаткової судовомедичної від 25 червня 2001 року № 1/1і лабораторії ФБР США (т. 22 а.с. 7885), додаткової судовомедичної від 14 лютого 2003 року РАТ 114 02 СВ/сат, проведеної фахівцями Інституту судової медицини міста Лозанна Швейцарської Конфедерації (т. 22 а.с. 137154), додаткової судовомедичної від 07 вересня 2005 року № 21/05і (т. 26 а.с. 6785), ідентифікаційної від 02 вересня 2005 року № 0522223942 професора Інституту судової медицини університету Мюнхена (т. 26 а.с. 2465), судовомедичної молекулярногенетичної від 11 червня 2010 року № 117 (т. 27, а.с. 186206), комісійної судовомедичної від 21 липня 2005 року № 275а (згідно висновку якої смерть ОСОБА_21 могла настати від механічної странгуляційної асфіксії, подальшою дією на тіло термічного фактору та відділення голови від тулубу після настання його смерті(т. 23, а. с. 287303), судовокриміналістичних від 14 лютого 2001 року № 157 та від 16 лютого 2001 року № 156 (згідно яких виявлений на трупі кулон належить потерпілому ОСОБА_21 (т. 25 а.с. 6271, 7585), а також від 21 грудня 2000 року № 5105, від 19 грудня 2000 року № 5104 та від 23 вересня 2002 року № 3584 (т. 24 а.с. 6771, 7483, 97101), комплексної металознавчої та вибуховотехнічної від 07 квітня 2010 року № 1155/1013/1156/1014 (щодо металевих осколків, виявлених у рештках тіла ОСОБА_21 (т. 27 а.с. 152163), та іншими висновками експертів і доказами у їх сукупності.
По епізоду зловживання ОСОБА_6 службовим становищем при знищенні офіційних документів ГУКП МВС України:
показаннями свідків, повні анкетні дані яких зазначені в матеріалах кримінальної справи Л.Л.Г., К.Т.В., О.А.М., К.В.Л., М.І.О., протоколом виїмки від 10 жовтня 2003 року та протоколом огляду від 22 жовтня 2003 року (т. 34 а.с. 256275, 276280, 281287), протоколами виїмки документів від 19 і 30 січня 2004 року та протоколами огляду вилучених документів, а саме Акту про знищення таємних документів, затверджених ОСОБА_6 30 липня 2003 року (т. 80 а.с. 2326), протоколами виїмки документів від 23 вересня 2003 року, протоколом огляду вилучених документів та постановою про приєднання їх до справи як речових доказів (т. 31 а.с. 231236, т. 110 а.с. 120133), та іншими доказами у їх сукупності.
Суд першої інстанції належним чином дослідив зібрані докази у справі, детально виклав їх зміст у вироку та дав їм відповідну оцінку. Зазначені докази повністю узгоджуються між собою і не викликають сумнівів у їх достовірності.
Досудове слідство в цій кримінальній справі проводилось за правилами КПК 1960 року і 31.03.2011 її було скеровано до Печерського районного суду м. Києва для розгляду.
Відповідно до пункту 11 розділу ХІ КПК кримінальні справи, які до дня набрання чинності цим Кодексом надійшли до суду від прокурорів з обвинувальним висновком розглядаються судами першої, апеляційної та касаційної інстанцїй в порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом (тобто в порядку КПК 1960 року), з урахуванням положень, передбачених параграфом 3 розділу 4 Закону України від 03.10.2017 № 2147VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших нормативних актів»
Отже, при розгляді цієї справи суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій керуються положеннями КПК 1960 року.
Відповідно до ст. 253 цього Кодексу, прийнявши рішення про призначення справи до судового розгляду, суддя, у тому числі, вирішує питання про розгляд справи у відкритому чи закритому судовому засіданні. Оскільки матеріали справи містили у собі документи, які становлять державну таємницю, що підлягали дослідженню судом, суддя районного суду цілком обґрунтовано і правильно, керуючись вказаною нормою закону постановою попереднього розгляду справи від 23.06.2011 призначив її до розгляду в закритому судовому засіданні.
Як убачається з матеріалів справи, після відмови районного суду у задоволенні заявленого відводу головуючому у справі судді ОСОБА_57 . 06.11.2012 потерпілий ОСОБА_12 відмовився брати участь у наступних судових засіданнях, а тому подальший розгляд справи в суді першої інстанції проводився без його участі.
Оскільки згідно з вимогами ст. 267 КПК 1960 року участь потерпілого у розгляді справи в суді першої інстанції є його правом, а не обов`язком, у зв`язку з чим він на власний розсуд приймає рішення про його участь в судовому засіданні, виявлення потерпілим ОСОБА_12 бажання не брати участь у судовому розгляді справи є формою реалізації його процесуальних прав, передбачених законом, і не може бути оцінено як порушення вимог кримінальнопроцесуального закону.
Відповідно до положень Конституції України, рішення Конституційного Суду України є обов`язковими до виконання. Тому районний суд, посилаючись на Рішення Конституційного Суду № 12рп/2011 від 20 жовтня 2011 року, обґрунтовано відмовив у визнанні допустимими доказами записів, наданих ОСОБА_36 , оскільки вони були здобуті у не передбаченому законом порядку.
Як убачається з матеріалів справи, під час судового розгляду суд першої інстанції дослідив висновки Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради та взяв до уваги відомості, що містяться у протоколі № 6 засідання цієї комісії від 11 лютого 2003 року, та його стенограму, в яких були зазначені показання потерпілого ОСОБА_12 щодо обставин його захоплення, вивезення за межі м. Києва та побиття працівниками міліції, про що вказав у вироку. У той же час згідно з положеннями ч. 4 ст. 89 Конституції України висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України не є вирішальними для слідства і суду.
Відповідно до ст. 60 Конституції України ніхто не зобов`язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Отримавши від особи, матеріали справи щодо якої виділені в окрема провадження, наказ про побиття ОСОБА_12 та вбивство ОСОБА_21 , засуджений ОСОБА_6 усвідомлював, що вони суперечать його службовим обов`язкам працівника міліції та є незаконними і злочинними. У той же час він розумів, що у випадку його відмови виконувати ці накази він потрапить у неприязнь до вказаної особи, яка в майбутньому може чинити йому перешкоди у продовженні служби та кар`єрному рості. А якщо він погодиться виконувати ці накази, то отримає прихильність цієї особи та її сприяння у подальшому просуванні по службі. Усвідомлюючи це та бажаючи здобути прихильність вказаної особи у просуванні по службі та кар`єрному рості, ОСОБА_6 погодився виконувати ці злочинні накази. І, як свідчать матеріали справи, після вчинення ним у травнічервні 2000 року злочину відносно ОСОБА_12 та проведення у липні 2000 року незаконних оперативнорозшукових заходів відносно ОСОБА_21 , він 31.08.2000 був призначений на посаду начальника Головного управління кримінального пошуку МВС України з присвоєнням йому спеціального звання «генералмайор міліції», а через деякий час після вчинення 17.09.2000 умисного вбивства ОСОБА_21 йому було присвоєно звання «генераллейтенанта міліції» та призначено на посаду начальника Департаменту оперативної служби МВС України. За таких обставин правильність висновків суду у вироку про вчинення злочинів ОСОБА_6 з кар`єристських мотивів, щоб здобути прихильність вказаної особи та отримати підвищення по службі і присвоєння спеціального звання працівника міліції, у Суду сумнівів не викликає.
Як убачається з матеріалів справи, ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 18.08.2001 кримінальна справа щодо особи, матеріали відносно якої були виділені в окреме провадження за ознаками злочинів, передбаченихч. 2 ст. 365, п. 4 ст. 27 і ч. 3 ст. 364 КК, ч. 3 ст. 166 та п. 4 ст. 19 і пунктами «в», «і» ст. 93 КК України 1960 року була повернута до Генеральної прокуратури України для проведення досудового слідства (т. 120 а.с. 185188).
Під час проведення досудового слідства та на момент направлення справи відносно ОСОБА_6 до суду слідством не було встановлено обставин, які би вказували на замовний характер вбивства потерпілого ОСОБА_21 , у зв`язку з чим постановою слідчого від 03.12.2010 справу в цій частині було закрито. Постановою Печерського районного суду м. Києва від 31.01.2011 скарги ОСОБА_12 та представника потерпілої ОСОБА_10 ОСОБА_9 на цю постанову слідчого було залишено без задоволення. При перевірці цього рішення Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 04.03.2011 вказану постанову районного суду залишив без змін.
Посилання потерпілого ОСОБА_12 в касаційній скарзі на рішення Верховного Суду України від 14.08.2007 щодо ОСОБА_18 та ОСОБА_19 , яким з мотивувальної частини вироку районного суду за їхнім обвинуваченням було виключено вказівку про вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою, є безпідставним, оскільки вказана кваліфікуюча ознака у вину ОСОБА_6 не інкримінувалася.
Доводи ОСОБА_6 у доповненнях до касаційної скарги про законність проведення оперативних дій відносно потерпілого ОСОБА_21 , який співпрацював з іноземними спецслужбами, та необережне вбивство останнього, у зв`язку з чим засуджений вважає, що його дії підлягають кваліфікації лише за ч. 2 ст. 166 КК 1960 року, є необґрунтованими.
Відповідно до ст. 2 Закону України від 20.12.1990 № 565ХІІ «Про міліцію» основним завданням міліції є забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів, запобігання правопорушенням та їх припинення, охорона і забезпечення громадського порядку, виявлення кримінальних правопорушень, участь у розкритті кримінальних правопорушень та розшуку осіб, які їх вчинили, у порядку, передбаченому, кримінальним процесуальним законодавством та інше.
Захист інтересів держави від розвідувальнопідривної діяльності іноземних спеціальних служб згідно зі ст. 2 Закону України від 25.03.1992 № 2229ХІІ «Про Службу безпеки України» покладено на цей орган.
Як убачається з матеріалів справи, допитаний під час досудового слідства свідок ОСОБА_58 пояснив, що 26.06.2000 Службою безпеки України відносно ОСОБА_21 було заведено оперативну справу, у межах якої проводився лише контроль електронної пошти Інтернетвидання «Українська правда», інші оперативнорозшукові заходи, у тому числі візуальне спостереження за останнім, не проводились. Під час ведення справи та оперативної перевірки даних, які би свідчили про протиправну діяльність ОСОБА_21 , здобуто не було, а тому справу було закрито 15.08.2000.
Даних, які би вказували про те, що оперативнорозшукові заходи щодо ОСОБА_21 здійснювались ОСОБА_6 на законних підставах, матеріали справи не містять і доказів на підтвердження цього стороною захисту суду представлено не було.
Аналіз матеріалів кримінальної справи та зібраних у ній доказів, зокрема показань засудженого ОСОБА_6 , свідків ОСОБА_23 , ОСОБА_22 , ОСОБА_24 щодо обставин вбивства ОСОБА_21 , а саме заготовлення каністри з бензином, мотузки з метою подолання опору потерпілого, лопати для викопування ями, удушення ОСОБА_21 спочатку руками, а потім петлею, зробленою з ременя потерпілого, нанесення ОСОБА_24 ударів потерпілому в грудну клітку, ігнорування прохання ОСОБА_21 не позбавляти його життя, беззаперечно свідчать про умисел ОСОБА_6 на вчинення саме умисного вбивства ОСОБА_21 , а узгодженість, активність і цілеспрямованість дій ОСОБА_6 , ОСОБА_23 , ОСОБА_22 , ОСОБА_24 , виконання кожним із них своєї конкретної ролі для досягнення спільного злочинного результату смерті ОСОБА_21 , про вчинення злочину за попереднім зговором групою осіб.
Про наявність у нього умислу на вбивство ОСОБА_21 засуджений ОСОБА_6 стверджував в ході досудового слідства під час його допитів, а також при проведенні відтворення обстановки і обставин події 23 липня та 13 серпня 2009 року, під час яких він вказував, що, діючи за попередньою змовою в групі зі своїми підлеглими працівниками міліції ОСОБА_22 , ОСОБА_24 та ОСОБА_23 , вчинив умисне вбивство журналіста ОСОБА_21 , голову якого пізніше від трупу відчленував та закопав її в іншому місці, на яке вказав у ході слідчого експерименту, де вона і була відшукана.
Про умисний характер дій ОСОБА_6 , спрямованих на вбивство ОСОБА_21 , підтвердили у своїх показах на досудовому слідстві та в суді і свідки ОСОБА_24 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 .
При цьому, зазначені дії ОСОБА_6 були вчинені за відсутності будьяких даних про протиправну діяльність як ОСОБА_12 , так і ОСОБА_21 та були пов`язані виключно: відносно ОСОБА_12 із його активною громадською діяльністю і опублікуванням та розповсюдженням в 19992000 роках ряду критичних статей на адресу діючого на той час Президента України, посадових осіб МВС України, в яких стверджувалось про наявність корупції у вищих ешелонах влади України, а відносно ОСОБА_21 з його журналістською діяльністю в 19992000 роках, критичними за змістом публікаціями проти вищих посадових осіб країни, включаючи Президента України, про прояви корупції у владі, та проведеними з тих же питань аналітичних програм на радіо і телебаченні, заснуванням Інтернетвидання «Українська правда» і оприлюдненням у ньому фактів зловживання владою вищих посадових осіб України.
За правилами ст. 275 КПК 1960 року розгляд справи провадиться тільки відносно підсудних і тільки у межах висунутого їм обвинувачення. Як убачається з обвинувального висновку, ОСОБА_6 не інкримінувалось вчинення злочину щодо ОСОБА_21 на замовлення.
Відтворення обстановки і обставин події за участю засудженого та свідків ОСОБА_23 , ОСОБА_22 і ОСОБА_24 під час досудового слідства проводились з додержанням вимог статей 88, 851, 852, ч. 6 ст. 114, 1281, 194 КПК 1960 року. При цьому кожному з обвинувачених слідчим були роз`яснені їхні права, передбачені статтями 19, 43 КПК 1960 року (т. 43 а.с. 201204, т. 93 а.с. 121142). Відтак ці докази обґрунтовано були визнані судом допустимими та взяті до уваги при постановленні вироку.
Як убачається з матеріалів справи, рішення про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_6 та проведення досудового слідства у ній були прийняті слідчими прокуратури з додержанням вимог статей 112, 113, 114 КПК 1960 року та положень п. 7 ч. 1 ст. 32 і п. 5 ст. 227 цього Кодексу.
Не можна погодитись із доводами захисника ОСОБА_8 у доповненнях до касаційної скарги про повторне притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності за ч. 3 ст. 364 КК.
Як убачається з матеріалів справи, 22.10.2003 Генеральною прокуратурою України відносно ОСОБА_6 було порушено кримінальну справу за ч. 3 ст. 364 КК та об`єднано її в одне провадження з кримінальною справою № 601241 за фактом умисного вбивства ОСОБА_21 .
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 лютого 2004 року цю постанову прокурора було скасовано, а матеріали, що стали підставою для порушення кримінальної справи, повернуто Генеральному прокурору України для додаткової перевірки.
За наслідками додаткової перевірки Генеральною прокуратурою України 14.01.2005 відносно ОСОБА_6 було порушено кримінальну справу за ч. 1 ст. 166 КК 1960 року та ч. 3 ст. 364 КК і у цей же день об`єднано з кримінальною справою № 601241 за фактом умисного вбивства ОСОБА_21 . Надалі 21.01.2005 у справі винесено постанову про притягнення ОСОБА_6 як обвинуваченого за ч. 1 ст. 166 КК 1960 року та ч. 3 ст. 364 КК.
30.11.2010 слідчим ГПУ кримінальну справу в частині доведеного ОСОБА_6 обвинувачення виділено в окреме провадження та присвоєно № 493061 (т. 115 а.с. 1179), а через кілька днів із цією справою об`єднано матеріали справи щодо колишнього керівництва МВС України, порушеної за п. 4 ст. 27 і ч. 3 ст. 364 КК та за іншими епізодами (т. 116 а.с. 23, 24).
У цій постанові слідчого зазначено про виділення матеріалів кримінальної справи в частині доведеного ОСОБА_6 обвинувачення за ч. 2 ст. 365 КК, ч. 3 ст. 166, пунктами «и», «і» ст. 93 КК 1960 року та інших посадових злочинів, тобто і злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, оскільки інші посадові злочини ОСОБА_6 не інкримінувалися.
Крім того, постановою слідчого ГПУ ОСОБА_25 03.12.2010 у кримінальній справі № 493061 відносно ОСОБА_6 було порушено кримінальну справу за п. «в» ст. 93 КК 1960 року, та цього ж дня винесено постанову про притягнення ОСОБА_6 як обвинуваченого за ч. 2 ст. 365, ч. 3 ст. 364 КК і ч. 3 ст. 166 та пунктами «в», «і» ст.93 КК 1960 року.
При цьому слідчим у вказаній постанові було помилково зазначено про об`єднання цих матеріалів з матеріалами справи № 601241, оскільки фактично вказані матеріали залишалися у матеріалах кримінальної справи № 493061, яка разом з обвинувальним висновком 31.03.2011 була скерована для розгляду до суду.
З огляду на те, що ця помилка не вплинула на розгляд справи та обсяг висунутого ОСОБА_6 обвинувачення, яке було зрозуміло засудженому та його захисникам, колегія суддів вважає, що ці обставини не перешкодили суду повно та всебічно розглянути справу і постановити у ній судове рішення, а отже не є істотним порушенням у розумінні положень ст. 370 КПК1960 року.
Суд першої інстанції правильно встановив, що ОСОБА_6 вчинив інкриміновані злочини з перевищенням влади та службових повноважень, оскільки, перевищуючи надану йому владу він залучив до проведення незаконних оперативних заходів відносно потерпілих ОСОБА_12 та ОСОБА_21 своїх підлеглих працівників міліції ОСОБА_18 , ОСОБА_19 , ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 , і всупереч статей 10, 11, 12, 13 та 14 Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року, статей 6, 7, 8, 9 та 10 Закону України «Про оперативнорозшукову діяльність» від 18 лютого 1992 року, наказу МВС України № 005цт від 04 червня 1992 року, перевищуючи надані йому повноваження, незаконно здійснював оперативнорозшукові заходи відносно потерпілих.
Також, усупереч доводів захисників в касаційній скарзі, після проведення 23.06.2011 підготовчого судового засідання суд вручив ОСОБА_6 обвинувальний висновок та цивільний позов потерпілої ОСОБА_10 , про що свідчить наявна в справі розписка засудженого (т. 119, а.с. 196).
Окрім того, після закінчення досудового слідства ОСОБА_6 та його захиснику ОСОБА_7 в порядку виконання статей 218220 КПК 1960 року були надані для ознайомлення матеріали справи об`ємом 116 томів та відеозаписи слідчих дій у кількості 45 найменувань, з якими вони повністю ознайомилися, про що свідчать їхні записи у протоколах ознайомлення (т. 116 а.с. 7079).
Після затримання ОСОБА_6 22.07.2009 слідчим було роз`яснено останньому його права, у тому числі право мати захисника та побачення з ним до першого допиту, про що свідчить наявний у матеріалах справи протокол роз`яснення права на захист. Відмова ОСОБА_6 від захисника не була прийнята слідством і постановою слідчого від 22 липня 2009 року на підставі статей 45 та 47 КПК 1960 року у справі був залучений захисник за призначенням ОСОБА_59 (т. 93 а.с. 2938)
У подальшому під час досудового слідства йому надавалася правова допомога з боку захисників ОСОБА_60 , ОСОБА_61 , ОСОБА_62 та ОСОБА_63 . В судах першої та апеляційної інстанцій його інтереси захищали адвокати ОСОБА_7 та ОСОБА_11 . Вказані особи мали необхідний фаховий рівень знань та достатній досвід практичної роботи, і здійснювали свої повноваження захисників відповідно до покладених на них обов`язків (заявляли клопотання, брали активну участь у досудовому та судовому слідстві, скористались правом як апеляційного, так і касаційного перегляду рішення суду першої інстанції). Будь-яких заяв чи скарг щодо неналежного здійснення його захисту під час досудового слідства та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій ОСОБА_6 не подавав і таких даних в матеріалах справи немає, а тому у Суду немає обґрунтованих підстав вважати, що його право на захист у справі було порушено.
Безпідставним є і посилання засудженого у доповненнях до касаційної скарги про те, що районний суд не здійснив допит свідків ОСОБА_64 , ОСОБА_65 , ОСОБА_66 , ОСОБА_67 та інших, оскільки клопотання про їхній допит сторона захисту в судовому засіданні не заявляла.
Доводи касаційної скарги сторони захисту про необхідність перекваліфікувати дії ОСОБА_6 по епізоду ОСОБА_12 з ч. 2 ст. 365 КК на ст. 107 КК 1960 року не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки останній вчинив насильницькі дії щодо потерпілого будучи працівником правоохоронного органу, а тому він є спеціальним суб`єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК.
З цих самих підстав не можна погодитись і з правильністю доводів у касаційних скаргах потерпілого ОСОБА_12 про необхідність додаткової кваліфікації дій ОСОБА_6 за ст. 127 цього Кодексу, та його представника адвоката ОСОБА_13 про необхідність кваліфікації дій ОСОБА_6 за ст. 100, ч. 2 ст. 107, ч. 2 ст. 1341, ч. 4 ст. 144, ч. 2 ст. 166, частинами 1 та 2 ст. 190 КК 1960 року оскільки передбачені диспозицією цих статей дії повністю охоплюються складом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 365 КК, за який його було засуджено.
Розглянувши справу суд першої інстанції дійшов висновку, що скоєні ОСОБА_6 відносно ОСОБА_12 та ОСОБА_21 злочини були вчинені на виконання явно злочинного наказу особи, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження, та описав це у вироку як встановлені судом фактичні обставини справи, а не як наявність у його діях кваліфікуючої ознаки вчинення злочину на замовлення, що передбачає кримінальну відповідальність за пунктом «и» ст. 93 КК України 1960 року та у вину ОСОБА_6 не інкримінувалася, а тому доводи учасників у касаційних скаргах про те, що формулюючи у вироку обвинувачення, визнаного судом доведеним, суд вийшов за межі висунутого йому обвинувачення, є безпідставними.
Доводи засудженого в доповненнях до касаційної скарги захисників про неправильну кваліфікацію його дій за п. «в» ст. 93 КК 1960 року з посиланням на те, що така кваліфікація відсутня у інших співучасників цього злочину ОСОБА_22 , ОСОБА_23 і ОСОБА_24 є неспроможними.
Як убачається з матеріалів справи, під час досудового розслідування було встановлено, що на момент вчинення умисного вбивства ОСОБА_21 обвинувачені ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 не знали про отриманий ОСОБА_6 від особи, матеріали справи відносно якої виділені в окреме провадження, наказ вбити ОСОБА_21 у зв`язку з виконанням ним громадських обов`язків та обов`язків журналіста. Тому постановою слідчого ГПУ ОСОБА_25 від 02.12.2010 у порушенні відносно ОСОБА_22 , ОСОБА_23 та ОСОБА_24 кримінальної справи за п. «в» ст. 93 КК 1960 року було відмовлено.
На підставі досліджених доказів, аналізу службового становища та владних повноважень ОСОБА_6 , суд об`єктивно встановив ступінь його участі та роль у вчиненні кожного зі злочинів, а також участь і роль підлеглих йому працівників міліції, яких він залучив до їх вчинення.
Таким чином, встановивши, що ОСОБА_6 у кожному з епізодів вчинених злочинів проти ОСОБА_12 та ОСОБА_21 виступав як безпосередній їх виконавець, суд дав належну юридичну оцінку його діям у цій справі.
При перевірці вироку суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні клопотання потерпілого ОСОБА_12 та його представників про виклик і допит в якості свідків ОСОБА_39 , ОСОБА_41 , ОСОБА_33 , ОСОБА_34 , ОСОБА_68 , ОСОБА_35 , ОСОБА_69 та інших, так як питання про проведення судового слідства в суді апеляційної інстанції потерпілим ОСОБА_12 в апеляції не ставилось.
Відповідно до статей 348, 384 КПК України 1960 року суд апеляційної інстанції розглядав доводи апеляції потерпілого ОСОБА_12 у межах тих вимог, які стосуються його інтересів. Між тим, у суді апеляційної інстанції потерпілий та його представник не навели обґрунтувань щодо необхідності допиту цих осіб як свідків для перевірки тих обставин, які стосуються інтересів потерпілого ОСОБА_12 у межах доводів його апеляції, а зі змісту клопотання вбачалось, що воно стосується питань пов`язаних з епізодом умисного вбивства ОСОБА_21 , що виходить за межі інтересів ОСОБА_12 у цій справі.
Крім того, відповідно до ст. 275 КПК 1960 року розгляд справи в суді проводиться тільки відносно підсудних і лише в межах пред`явленого їм обвинувачення, а тому апеляційний суд був позбавлений законних підстав допитувати вказаних осіб та давати органу досудового розслідування доручення щодо ходу проведення досудового слідства у справі, яка не є предметом судового розгляду та встановлення замовників злочинів інкримінованих ОСОБА_6 , матеріали справи відносно яких були виділені в окреме провадження та доведення винуватості яких, згідно з положеннями статей КПК 1960 року є виключною компетенцією органу досудового розслідування, який наділений необхідними процесуальними повноваженнями та можливостями для розкриття злочину, встановлення його учасників і з`ясування ролі кожного у його вчиненні.
У той же час потерпілий ОСОБА_12 та його представники у касаційних скаргах не наводять обґрунтувань, яким чином відмова апеляційного суду в задоволенні вказаного клопотання та дослідження причин смерті особи, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження, впливає на правильність висновку суду у вироку про доведеність вини ОСОБА_6 у вчиненні злочинів.
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції потерпілий ОСОБА_12 у судових засіданнях 21 липня та 11 серпня 2015 року порушував порядок, перебивав головуючого, на зроблені зауваження не реагував та не підкорявся його розпорядженням, і своєю поведінкою перешкоджав веденню процесу в суді апеляційної інстанції, в зв`язку з чим судом двічі приймалось рішення про його притягнення до адміністративної відповідальності за неповагу до суду за ч. 1 ст. 1851 КУпАП. Однак застосовані заходи адміністративного впливу не змінили поведінки ОСОБА_12 в суді апеляційної інстанції, який і далі продовжував порушувати порядок у судовому засіданні та перешкоджати апеляційному розгляду. У зв`язку з чим ухвалою колегії суддів від 02.12.2015 було прийнято рішення про його видалення з зали судових засідань до закінчення апеляційного розгляду.
Вказане рішення колегія суддів апеляційного суду прийняла з урахуванням положень ч. 3 ст. 11 Закону України від 07.07.2010 № 2453VI«Про судоустрій та статус суддів» відповідно до яких, у разі вчинення особою дій, що свідчать про неповагу до суду або учасників судового процесу, така особа за вмотивованим рішенням суду може бути видалена із зали судового засідання.
Таке рішення апеляційного суду колегія суддів вважає правильним, оскільки забезпечити проведення апеляційного розгляду справи та дотримання законних прав і інтересів інших учасників процесу в інакший спосіб за вказаних обставин було неможливо.
При цьому права ОСОБА_12 щодо захисту його інтересів в суді апеляційної інстанції були належним чином реалізовані його представниками ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_70 , ОСОБА_13 та ОСОБА_71 .
Як убачається з матеріалів справи, колегія суддів апеляційного суду розглядала заявлені потерпілим ОСОБА_12 та його представниками у судових засіданнях відводи з додержанням вимог статті 57 КПК 1960 року, з приводу чого кожного разу приймала процесуальні рішення з наведенням у них обґрунтованих мотивів відмови у задоволенні цих відводів. Обставин, які би вказували на те, що ці заяви про відвід були розглянуті апеляційним судом неправильно чи з порушенням вимог кримінальногопроцесуального закону судом касаційної інстанції не встановлено. До того ж у своїх касаційних скаргах ОСОБА_12 та його представники не навели аргументованих доводів, яким чином прийняті судом апеляційної інстанції рішення про відмову у задоволенні заявлених відводів вплинули на законність оскаржуваних рішень.
Суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив захиснику ОСОБА_11 у фотографуванні матеріалів справи, які містять гриф «для службового користування», оскільки діючим законодавством не передбачено можливість фотографування учасниками процесу документів, доступ до яких є обмеженим. Крім того, як убачається з матеріалами справи, з вказаними матеріалами захисник був ознайомлений в суді апеляційної інстанції (т. 145 а.с. 78, т. 146 а.с. 53).
У своїй касаційній скарзі захисник ОСОБА_11 не обґрунтував, яким чином ненадання йому судом першої інстанції у прошитому, пронумерованому та скріпленою печаткою виді копії вироку районного суду вплинуло чи могло вплинути на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень. У той же час суд касаційної інстанції згідно покладених на нього кримінальнопроцесуальним законом обов`язків не зобов`язаний самостійно знаходити аргументи на підтримання позиції сторони наведеної нею в поданій касаційній скарзі, а тому ці доводи захисника Суд не розглядає.
Доводи сторони захисту у касаційній скарзі про те, що прокурори ОСОБА_27 , ОСОБА_5 та ОСОБА_28 не мали процесуальних повноважень на підтримання державного обвинувачення в судах першої та апеляційної інстанцій не є прийнятними, оскільки розпорядженням заступника Генерального прокурора України ОСОБА_72 їм було надано доручення на підтримання державного обвинувачення в судах (т. 119, а.с. 98100).
Крім того, згідно з положеннями ст. 264 КПК 1960 року саме на прокурора покладено обов`язок підтримувати державне обвинувачення в суді.
Що стосується доводів ОСОБА_6 , викладених ним у доповненнях до касаційної скарги захисників, про розгляд зауважень на протокол судового засідання незаконним складом суду за участю судді ОСОБА_73 , то вони є аналогічними тим, що були зазначені в апеляції захисників ОСОБА_11 та ОСОБА_7 і були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, на які цей суд дав обґрунтовану відповідь у своєму рішенні.
За правилами п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею злочину за який згідно з законом може бути призначено більш суворе покарання, ніж позбавлення волі строком на п`ять років, минуло десять років.
Відповідно до частини другої цієї статті перебіг давності переривається, якщо до скінчення зазначених у законі строків особа вчинить новий злочин, за який згідно з законом може бути призначено позбавлення волі на строк більше двох років. Обчислення давності в цьому разі починається з моменту вчинення нового злочину.
Частиною третьою вказаної статті передбачено, що перебіг давності зупиняється, коли особа, яка вчинила злочин, скриється від слідства або суду. В цих випадках перебіг давності відновлюється з моменту затримання особи або явки її з повинною. При цьому особу не може бути притягнуто до кримінальної відповідальності, якщо від часу вчинення злочину минуло п`ятнадцять років і давність не була перервана вчиненням нового злочину.
Передбаченийч. 2 ст. 365 КК злочин щодо ОСОБА_12 був вчинений ОСОБА_6 у травнічервні 2000 року, а відносно ОСОБА_21 за ч. 3 ст. 166 та пунктами «в», «і» ст. 93 КК 1960 року в липнівересні 2000 року.
30 липня 2003 року ОСОБА_6 вчинив новий злочин, передбачений ч. 3 ст. 364 КК, який був перекваліфікований апеляційним судом на ч. 2 ст. 357 КК.
За вчинення цього злочину кримінальний закон передбачає відповідальність у виді штрафу до сімдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на той самий строк.
Таким чином, відповідно до ч. 2 ст. 48 КК 1960 року, передбачений пунктом четвертим частиною першою цієї статті строк давності за злочини, вчинені ОСОБА_6 у 2000 році (10 років) переривається і починає обчислюватися заново з 30.07.2003 року.
21 січня 2005 року слідчим Генеральної прокуратури України ОСОБА_74 було винесено постанову про притягнення ОСОБА_6 як обвинуваченого та пред`явлено обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 166 КК 1960 року та ч. 3 ст. 364 КК.
24 січня 2005 року у зв`язку з неодноразовою неявкою ОСОБА_6 на виклики до слідчого та ухиленням від слідства слідчим було винесеного постанову про його розшук (т. 2 а.с. 6).
У цей же день за клопотанням слідчого Печерським районним судом м. Києва було надано дозвіл на затримання обвинуваченого ОСОБА_6 і доставку його в суд під вартою для вирішення питання про обрання запобіжного заходу (т.2 а.с. 1316).
05 березня 2005 року заступником начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України ОСОБА_74 винесено постанову про притягнення ОСОБА_6 як обвинуваченого та пред`явлено йому обвинувачення у вчиненні злочинів, передбачених п. «і» ст. 93, ч. 1 ст. 166 КК 1960 року та ч. 3 ст. 365 КК (т. 2 а.с. 1823).
06 квітня 2005 року постановою заступника начальника управління з розслідування особливо важливих справ Генеральної прокуратури України ОСОБА_75 оголошено розшук ОСОБА_6 (т. 2 а.с. 26).
Після оголошення розшуку органом досудового слідства впродовж 20052009 років було здійснено комплекс оперативнорозшукових заходів, під час проведення яких було встановлено, що останній постійно переїжджав та міняв місце свого перебування. Упродовж цього часу було зафіксовано його перебування в містах Краматорську, Маріуполі, Хотянівці Луганської області, у Київській та Житомирській областях, а також на Західній Україні.
21 липня 2009 року ОСОБА_6 був затриманий у с. Молочки Чуднівського району Житомирської області (т. 93 а.с. 29).
Під час його допиту в ході досудового слідства ОСОБА_6 неодноразово пояснював, що йому було відомо про те, що він перебуває у розшуку, однак не бажаючи бути притягнутим до кримінальної відповідальності останній свідомо ухилявся від явки до слідчого (т. 94 а.с. 4062; 156174; 189192).
Строк ухилення ОСОБА_6 від слідства становить 04 роки 05 місяців 15 днів.
Таким чином, передбачений п. 4 ч. 1 ст. 48 КК 1960 року строк давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності (10 років) за вчинені злочини, без урахування часу його ухилення від слідства та перебування у розшуку, сплинув би 26.01.2018. Загальний строк давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності, передбачений ч. 3 ст. 48 КК 1960 року (15 років), сплинув би 29.07.2018.
Отже, на момент набрання вироком законної сили 06 січня 2016 року передбачені ст. 48 КК 1960 року строки давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності не сплинули, а тому підстав для застосування до нього цієї норми закону колегія суддів не вбачає.
Посилання засудженого та захисника ОСОБА_8 у доповненнях до касаційної скарги на підтримку своїх доводів про те, що ОСОБА_6 не ухилявся від слідства на рішення Верховного Суду України від 19.03.2015 у справі № 51кс15 є безпідставними. При перегляді вказаної справи ухвалою колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 22.03.2016 (справа № 51228км15) вирок апеляційного суду щодо вказаної особи, в тому числі і відносно визначення терміну ухилення від слідства і суду, залишено без змін. У подальшому постановою Верховного Суду від 15 травня 2019 року (справа № 19/2006(51804) у задоволенні заяви засудженої особи про перегляд вказаної ухвали було відмовлено.
При призначенні покарання ОСОБА_6 суд першої інстанції дотримався вимог статей 50 та 65 КК.
Зокрема, вирішуючи питання про призначення покарання засудженому, суд взяв до уваги ті самі обставини на які посилається сторона захисту у касаційній скарзі, а саме тяжкість вчинених ним злочинів та дані про його особу, який є інвалідом 2 групи, учасником ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС першої категорії, а також його вік, склад сім`ї, позитивні характеристики з місця проживання та роботи, тривалість роботи в органах внутрішніх справ та посади, які він обіймав у структурі спеціального підрозділу МВС України.
Разом з тим, при вирішенні питання про призначення ОСОБА_6 покарання за злочин, передбачений пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року суд правильно врахував конкретні обставини вчинення цього злочину, який кваліфіковано за декількома обтяжуючими ознаками, мотиви його вчинення, роль та ступінь участі засудженого в ньому з урахуванням відповідальності посади, яку він на той час обіймав, а також залучення ним до вчинення цього злочину підлеглих йому працівників міліції, з використанням набутого в органах внутрішніх справ досвіду, знань і навичок, та розголосу, якого ця подія набула в суспільстві, що підірвало авторитет органів державної влади в Україні, а тому, не знайшовши підстав для призначення ОСОБА_6 покарання на певний строк, передбачений санкцією зазначеної норми, вмотивовано, як за пунктами «в» та «і» ст. 93 КК 1960 року, так і за сукупністю скоєних злочинів, призначив йому покарання у виді довічного позбавлення волі.
Враховуючи неприпустимість такої поведінки для державного чиновника високого рангу, посаду якого він обіймав на той час, тяжкість вчинених злочинів та дискредитацію органів внутрішніх справ, судом обґрунтовано було прийнято рішення про позбавлення ОСОБА_6 на підставі ст. 54 КК спеціального звання «генераллейтенант міліції».
При цьому суд з урахуванням вимог ст. 5 КК правомірно застосував саме положення ст. 54 цього Кодексу, оскільки на відміну від указаної норми ст. 37 КК 1960 року є більш обтяжливою, так як крім позбавлення спеціального звання передбачає ще й можливість позбавлення засудженого державних нагород.
Відповідно до положень ст. 691 КК її застосування є можливим лише за наявності у справі обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 ч. 1 ст. 66 цього Кодексу, та відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини.
Так як обставин, що пом`якшують покарання, судом у справі встановлено не було, то правових підстав для застосування вказаної норми немає.
Крім того, за змістом вказаної норми її застосування допускається лише щодо тих покарань, які мають конкретний розмір або строк, а отже, у випадку призначення особі покарання у виді довічного позбавлення волі можливість її застосування виключається.
Неприйнятними колегія суддів вважає і наведені у доповненнях до касаційної скарги доводи засудженого ОСОБА_6 та захисника ОСОБА_8 щодо неправильного визначення судом належного відповідача за цивільними позовами потерпілих ОСОБА_12 та ОСОБА_10 про стягнення завданої моральної шкоди.
Відповідно до вимог ст. 1167 Цивільного кодексу України (далі ЦК) моральна шкода, завдана фізичній або юридичні особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Частиною другою цієї норми передбачено, що моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала лише у випадку, якщо така шкода завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки, або якщо такої шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.
Таким чином, оскільки у справі не було встановлено підстав, передбачених ч. 2 ст. 1167 ЦК, районний суд, керуючись цими вимогами закону обґрунтовано прийняв рішення про стягнення завданої потерпілим моральної шкоди з засудженого, оскільки за встановлених судом обставин саме він є належним відповідачем у справі, а не Міністерство внутрішніх справ України.
Безпідставними є і доводи засудженого та захисника ОСОБА_8 про те, що на момент розгляду справи діти ОСОБА_21 ОСОБА_16 та ОСОБА_17 досягнули повноліття і згідно вимог ст. 50 КК 1960 року мали право самостійно звернутися із заявою про залучення їх як цивільних відповідачів.
Як убачається з матеріалів справи, на момент її розгляду та постановлення вироку ОСОБА_30 та ОСОБА_76 (обидві народилися ІНФОРМАЦІЯ_2 ) не досягнули повноліття.
Відповідно до положень статей 32, 34 ЦК неповнолітня особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років не має повної цивільної дієздатності, а отже не має права звертатися до суду з цивільним позовом для захисту своїх інтересів.
Згідно з ст. 242 ЦК законними представниками своїх неповнолітніх дітей є батьки.
З огляду на ці обставини потерпіла ОСОБА_10 діючи у своїх інтересах та інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_77 та ОСОБА_76 у порядку вимог статей 28 та 52 КПК 1960 року через свого представника ОСОБА_9 на законних підставах звернулась до суду з цивільним позовом про стягнення з ОСОБА_6 на її користь та користь її дітей завданої моральної шкоди, який було розглянуто судом з додержанням вимог закону (т. 163 а.с. 120).
При перегляді вироку за апеляціями потерпілого ОСОБА_12 та захисників ОСОБА_7 і ОСОБА_11 апеляційний суд, ретельно перевіривши наведені в них доводи дійшов умотивованого висновку про їх безпідставність та обґрунтовано відмовив у задоволенні поданих апеляцій.
Вирок районного суду та ухвала апеляційного суду у справі постановлені з додержанням вимог статей 323, 324, 327, 328, 377 КПК 1960 року та є належно обґрунтованими і вмотивованими.
Клопотання засудженого ОСОБА_6 про направлення цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду не підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до змісту частин 3, 4 та 5 ст. 4341 КПК Суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об`єднаної палати, передає таке кримінальне провадження на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів (палати, об`єднаної палати) іншого касаційного суду, або якщо така колегія суддів (палата, об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати, або якщо Суд, який розглядає кримінальне провадження в касаційному порядку у складі колегії або палати дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Натомість, як убачається з клопотання ОСОБА_6 , підставою передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, на його думку, є неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, що не передбачено вказаною нормою кримінально процесуального закону.
Так само, у Суду відсутні підстави для задоволення клопотання засудженого про зарахування йому у строк покарання терміну перебування у Слідчому ізоляторі м. Києва під час касаційного розгляду справи на підставі ч. 5 ст. 72 КК в редакції Закону України від 26 листопада 2015 року № 838VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання» з розрахунку один день попереднього ув`язнення за діва дні позбавлення волі», оскільки після набрання законної сили вироком він був звернутий до виконання і ОСОБА_6 перебував у слідчому ізоляторі в порядку виконання вироку.
Перевіркою матеріалів кримінальної справи не встановлено порушень судами норм матеріального чи процесуального права, які б ставили під сумнів обґрунтованість та законність постановлених щодо ОСОБА_6 судових рішень і були підставами для їх зміни чи скасування, а тому підстав для задоволення касаційних скарг колегія суддів невбачає.
Керуючисьстаттями 394396, 4002 КПК 1960 року, п. 15 розділу ХІ«Перехідні положення» КПК, Верховний Суд
ухвалив:
Вирок Печерського районного суду м. Києва від 29 січня 2013 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 6 січня 2016 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційні скарги захисників ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_12 та його представників ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 без задоволення.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
скопійовано
-
скопійовано
-
